Лариса Ніцой на фронті боротьби за українську національну ідентичність

Для багатьох з нас ранок починається з новин – дрібних і важливих, різних. Деякі з них формують настрій на день, деякі спонукають до роздумів і навіть до бажання поділитися ними.

Важко сказати, яка була мета публікації Главкому про те, як «українська письменниця, педагог, громадська діячка, член Національної спілки письменників України Лариса Ніцой» купувала біля метро Дорогожичі квіти, і яким саме чином при цьому відстоювала статус української мови. Зокрема, із посланням на сторінку Л. Ніцой у Фейсбуці, йдеться про те, що «почула від хлопця на ім’я Антон, який підійшов до продавчині, російську мову. На зауваження Ніцой він відповів: «У нас в странє законодавство нє запрєщаєт разгаварівать кто как хочєт». «Дотягуюся до капюшона ґевала, тягну на себе, нагинаючи його вухо до своїх вуст і той, очевидно від несподіванки, піддається моєму рухові, нагинається. Кажу йому близько до вуха, щоб добре почув: «У нас в країні законодавство не забороняє казати: «Пішов ти на@уй», – розповіла письменниця.

Епізод доводить досить непогану обізнаність пані Ніцой в українському законодавстві.

Ну, по-перше, обрана пані Ніцой тактика свідчить про усвідомлення нею того факту, що з точки зору діючого українського мовного законодавства в наведених обставинах хлопець правий.

По-друге, «близько до вуха» насправді не для того, щоб добре почув, а щоб не почули інші. Тому що «нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян» кваліфікуються ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення як дрібне хуліганство і тягнуть за собою покарання від штрафу до адміністративного арешту на строк до п'ятнадцяти діб.

До речі, образа, тобто умисне приниження честі і гідності особи, виражене в непристойній формі, як протиправне діяння було декриміналізоване в Україні у 2001 р. У 2016-2017 рр. відбулася спроба повернути кримінальну відповідальність за образу, і хоча ця спроба була невдалою, у Висновку Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя нагадується: «право на повагу до гідності людини є одним із фундаментальних конституційних прав, гарантованих та встановлених статтею 28 Конституції України, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану».

Таким чином, допис пані Ніцой у ФБ є явкою з повинною по ст. 173 КУАП, не враховуючи порушення ст. 28 Конституції України.

Перейдемо від права до виховної функції педагогіки.

Агресивна, образлива форма наполягання на своїй правоті і морально-психологічний тиск у спонуканні до бажаних дій, як правило, викликають у людини реакцію, протилежну очікуваній, спротив. Цілком припустимо, що хлопець володіє українською мовою і при цьому не є прихильником Л. Толстого в його «непротивлении злу». Нерозуміння цієї простої істини «педагогом» ставить під сумнів рівень її професійних компетенцій.

Якщо хтось і аплодує пані Ніцой, то це російські пропагандисти, яким надано чергове свідоцтво «приниження і цькування російськомовних» не де небудь у Львові, а біля метро Дорогожичі, причому не будь ким, а громадською діячкою і членом Національної спілки письменників України. Заразом роспроп вдячний за добрий ранок Главкому, а ми отримуємо принаймні ще одну версію цілей публікації.

Купівля квітів – багатогранна подія, що надала можливість ще й для філологічного екзерсісу.

Пані Ніцой «почула від продавчині суржик, але заявила, що не вважає його проблемою», - пише Главком.

«Ну, суржик – це таке. Коли переходиш з однієї мови на іншу – завжди буде суржик. Головне не застрягнути на суржикові на все життя, а пам’ятати, що це перехідний етап. Тому, на суржик реагую спокійно», – зазначила Ніцой.

По-перше, незалежно від наукових визначень походження та природи суржику, всі вони збігаються у тому, що це – порушення літературних норм української мови. Отже, це ненормально. Дивно, як нормальна людина може реагувати спокійно на щось ненормальне. По-друге, щодо «перехідного етапу», то, наприклад, М. Стріха у статті «Суржик та літературна мова» писав про суржик як проміжну субмову, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською. Л. Масенко у статті «Суржик як соціолінгвістичний феномен» говорить про суржик як про «хворобливе явище, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів». Тому від спокійного реагування на суржик до свого часу ідеї О. Царьова зробити суржик другою державною мовою – один крок «переходу».

Якщо вже бути непримиренним борцем за українську мову, то, напевно, треба бути послідовним – чи не так?

Цього ж ранку серед дрібних новин була публікація на сайті УНІАН про те, що згідно свіжого дослідження Reader's Digest, Японія очолила перелік найнебезпечніших для соло-туризму країн. Вражаюче низький рівень злочинності дослідники пояснюють, зокрема, «глибоко вкоріненою в країні культурою поваги та ввічливості». У Новій Зеландії (3 місце переліку) – «крім низького рівня злочинності присутні сильне почуття спільності та завжди доброзичливі місцеві жителі».

Так, у нас війна. І саме тому, що у нас війна попит на спільність набув екзістенційного значення. Саме тому, що війна, дотримання законів країни і збереження людяності, культури поваги та ввічливості – це відмежування від ментальності і стереотипів побутової поведінки ворожого народу. Формування української національної ідентичності полягає не тільки у наданні українській мові певного правового статусу і популярності, і відбувається не тільки під час боїв за незалежність, але й у повсякденному ставленні українців один до одного і до закону.