Щодо ресурсної залежності та стратегічної короткозорості

Теза 1: Україні надають зброї недостатньо для ведення сучасної війни з людиноненависницьким супротивником, який не має жодних обмежень і пересторог, які прийняті в цивілізованому світі. До того ж, навіть те, що надається, обтяжене певними «умовами», які зовсім не сприяють ефективній військовій відповіді, як то, «не бити по території ворога»… У боротьбі між двома концептуальними підходами – «Україна має отримати перемогу у війні» та «Україна не має програти у війні», перемагає, на жаль, поки другий концепт. Таким чином, ресурсна залежність щодо зброї та деяких інших компонентів наражає країну на значні ризики і втрати (руйнування), а також призводить до непоправних втрат людей.

Теза 2: Як повідомляє РБК-Україна від 27.09.2023, за словами спеціального представника США з питань відновлення економіки України, Пенні Пріцкер, «потенціал України надзвичайно великий, оскільки країна має величезні можливості у сільському господарстві, енергетиці, металургії та гірничодобувній промисловості, видобутку найважливіших корисних копалин та цілій низці інших галузей».

Цілком зрозуміло, як були розставлені пріоритети щодо «потенційних сфер відновлення економіки». Акценти зроблені на сировинному статусі економіки країни. І це не є новиною… Проте, чим це викликано? Відповідь не є простою …

Релігійно-ідеологічні догми неолібералізму від економічного мейнстриму, що крокує Going Global активно живлять відроджувані наразі течії силової політики, яка ґрунтується на сучасному трайбалізмі та страху перед непрогнозованим невідомим, єдине – заради намагання будь-яким чином утримати «від потрясінь» звичний «світовий порядок». Відкидання парадигми взаємозалежності, як ефективної альтернативи силовій політиці формує новий порядок геоекономічної асиметрії з використанням широкого арсеналу силових інструментів геополітики та геоекономіки.

Проте, з одного боку, намагання підтримати звичний економічний порядок, з іншого – одночасно упередити нові «пастки Фукідіда» не є єдиною метою зміни геоекономічної парадигми.

Новочасна економічна архітектура, стрімке відновлення економічної нерівності і як її наслідок – скорочення ефективного споживчого попиту, перетворення абсолютної більшості людей у клас прекаріату, зростання депривації та аномії серед значного прошарку людей, ресурсне обмеження, яке характеризується не лише виснаженням невідновлюваних ресурсів, але й зростаючим екологічним слідом, коли Земля вже не здатна поглинати і регенерувати продуковані економікою відходи і викиди, відповідаючи стихійними природними лихами та катастрофічною втратою біорізноманіття – самі по собі вже переросли зі стану латентної, повзучої кризи (Creeping Crisis) і практично набули всіх ознак справжньої системної кризи загальносвітового рівня.

Економічна криза посилена одночасною кризою, яку можливо назвати як перехід від реальної демократії або ліберальної демократії до постдемократії, або ще навіть гірше – до зростання авторитаризму.

Такі кризи вже є цілком реальними і вони потребують далеко не інструментальної, а концептуальної відповіді. Проте, такої загальноприйнятої відповіді не існує, а ні серед мейнстриму, а ні серед стратегів, а тим більше серед політиків, які призвані діяти дискретним чином. Звісно, існують певні зародкові започаткування, проте вони ще не здатні сформувати адекватне концептуальне бачення майбутнього суспільства та ролі економіки в ньому, а тим більше сформувати нове бачення глобального світу, яке б могло задовольнити більшу частину людства, або, принаймні, яке б людство могло сприймати як адекватне тому стану, який наразі розгортається.

Звісно, на тлі відсутності нових моделей, все частіше з’являються певні інкрементні концепти, які цілком побудовані на фундаменті старої світоглядної моделі та економічної неоліберальної парадигми. Єдиною метою такого інструментарію є нібито підтримання стабільності та релевантності суспільних відносин під час розгортання нової хвилі невідворотного трансформаційного переходу.

Саме такий стан «глобальних справ» є першопричиною, яка призводить до витягування з запліснявілих шухляд певних інструментів геостратегічного домінування. У своїх найбільш ганебних формах, все більше усвідомлення в світі щодо нежиттєздатності старих концептуальних основ і поступове руйнування переважної більшості звичних парадигм на тлі відсутності адекватної відповіді на цей глобальний виклик виявилися каталізатором або «спусковим гачком» для відродження авторитарних режимів і деструктивних форм територіального домінування. Звісно, такі примітивні форми жодним чином не несуть у собі адекватної відповіді і у будь-якому разі є цілком руйнівними навіть у середньостроковій перспективі. Проте, вони іноді слугують «благодатним підґрунтям» (надаючи нібито прості і зрозумілі відповіді) саме для тих груп населення, які вже відчули на собі всю «насолоду» депривації та аномії і цілком розгубилися перед викликами нового складного світу, які на них насуваються.

У свою чергу, зростання авторитаризму є чи не головною першопричиною нової хвилі геостратегічної стратифікації і формування нових підходів до глобальних економічних відносин.

У своїх менш гнітючих, проте, все ж переважно деструктивних формах, відродження інкрементних концептів геостратегічного домінування може бути викликане страхом перед нестійкістю демократичних інститутів учасників геостратегічних альянсів. Така нестійкість цілком буде пов’язана із потенційними ризиками і відсутністю довіри.

Оскільки такі ризики виходять далеко за межі звичайних процедурних питань в налагоджені ефективних відносин в альянсі, вони є чи не головною передумовою щодо відмови від парадигми взаємозалежності, навіть в межах самого альянсу. Принаймні, вже нічим не прикрите відродження геостратегічної стратифікації вимагатиме від учасників альянсів чітко скоординованих спільних дій, іноді – для швидкої узгодженої відповіді і не передбачає відволікання ресурсів і часу на улагодження внутрішніх суперечок або «задоволення інтересів» на «внутрішніх торгах» тих учасників, які не мають ефективної, випробуваної часом культури спільних дій. Це новочасні виклики, які все більше потребують підтримання високої культури спільних відносин – з позитивним результатом, іноді – з нульовим у середньостроковій перспективі, а іноді навіть з від’ємним результатом у короткостроковій перспективі заради спільної мети.

Відповідно, використання певного інструментарію геостратегічного домінування мало б деяке виправдання з точки зору ефективного стримування. У будь-якому разі, використання такого геостратегічного інструментарію більше не може ґрунтуватися на старій геоекономічній парадигмі поділу світу на світ розвинутий та світ, який ще має розвиватися. Необхідність злому переважної більшості старих економічних концептів, як таких, які або цілком не виправдали себе, або які спричинили значно більше негативних екстерналій і призвели світ до межі, за якою має слідувати або цілковите руйнування екосистеми Землі, або всіх соціальних систем, або, що більш імовірно – їх одночасно – призводить до того, що значним трансформаційним змінам мають бути піддані як країни, які розвиваються, так і не менше – так званні розвинуті країни. Це і є найбільшим новочасним викликом щодо якого в світі поки не існує адекватної відповіді.

Проте, ключові Going Global поки не здатні відмовитися від звичних для них парадигм, які до того ж, здійняли їх до «провідних еліт». Відмова від парадигми взаємозалежності навіть має для них власне (для самих себе) виправдання. Таким виправданням є досить звична модель поділу світу на розвинуті країни та сировинні придатки, які поки ще не здатні до того, щоб бути включеними до складу розвинутого світу. Суто практично, мабуть важко вимагати від особи, щоб вона навчилася добре плавати, якщо замість басейну і тренера, завжди виставляти перед нею малий тазик, щоб потім можливо було «цілком аргументовано» сказати: «ось бачиш, ти ж абсолютно не здатен навчитися плавати і твоєю місією може бути лише підносити рушник для того, хто добре плаває». (Так, тут справа дещо складніша, але суть цілком вірна.)

Звісно, стара економічна парадигма, яка використовується для виправдання домінування послуговується також дещо більш новітньою аргументацією, яка ґрунтується на усвідомлені, з одного боку все зростаючої ресурсної обмеженості, з іншого - Secular Stagnation, яка ґрунтується на усвідомлені того, що на тлі швидкого зростання економічної нерівності значно скорочується ефективний споживчій попит. Відповідно, боротьба за місце під «промисловим сонцем» буде лише зростати, як і боротьба за доступ до значної частини невідновлюваних сировинних ресурсів. Певним чином зростаюча промислова концентрація може вплинути на більш ефективне та ощадливе використання ресурсів, але лише певним чином…

Наведена вище аргументація вводить мабуть додаткові аспекти до новочасної парадигми геостратегічного домінування. І саме тому приведені на початку дві тези цілком справедливо поєднанні разом. За різних підходів, проте вони мають формувати усвідомлення вже наших власних новочасних викликів і слугувати ефективним підґрунтям для складання власної парадигми розвитку – як щодо використання власних ресурсів та їх статусу (що є принципово важливим, але цілком виведено за межі публічного дискурсу), розвитку збалансованої економіки, так і зменшення залежності від ключових ресурсів. У свою чергу, парадигма розвитку має передбачати існування в геостратегічному альянсі, який має складатися із учасників, які здатні формувати ефективну синергію, а не бути побудовані на грі виключно з від’ємним результатом, принаймні для певних його учасників. І така ефективна синергія можлива лише за нової світоглядної моделі та нової парадигми економічного розвитку. Без такої нової моделі і парадигми всі інші результати будуть навряд чи ефективними для переважної більшості людей.