Як Росія намагається перемогти в інформаційній війні

У 21 столітті Україна опинилася перед тими ж викликами, що 100 років тому – зберегти державу і зупинити Росію.

Російська Федерація – ворог підступний і з багатим досвідом ведення воєн. У тому числі психологічних.

«Троянський кінь» і стратегія «повільного полум’я»

Керівник Генштабу РФ Валерій Герасимов відомий своєю «доктриною», де велика роль виділяється так званій концепції «троянського коня». За версією Герасимова, найбільш успішні воєнні операції відбуваються там, де в суспільстві має сила «п’ята колона» Саме на неї був розрахунок на початку «спецоперації» 24 лютого.

Реалії, з якими зіткнулися російські війська в Україні, показали: теза про п’яту колону виявилися перебільшеними. Збройним силам України вдалося те, про що мріяло багато країн пострадянського простору: росіяни відступали, кидали техніку та несли великі людські втрати. Автор цих рядків особисто чув захоплення діями ЗСУ від жителів Грузії та Молдови, які мали особистий досвід воєн з Росією.

Ми можемо собі дозволити бути реалістами та стверджувати: Москва шукатиме нові способи ослабити Україну.

Аналіз телеграм-каналів, які ведуться російською стороною, показує, що одним із теоретиків військової справи, якими вони надихаються, є Євген Месснер. Колишній офіцер Білої армії, який ввів поняття «мятєжевойни» - війни, де немає поділу на цивільних і військових. Війни, де велика роль виділяється так званій «стратегії повільного полум’я» - затяжного конфлікту, де велика роль віддається саме психологічному аспекту виснаження цивільного населення.

Звідси ми можемо прогнозувати наступні кроки російських військових, спрямованих саме на роботу з цивільним населенням, з тилом.

Рефреймінг війни

Завданням російських експертів з пропаганди на даному етапі є рефреймінг війни. Зміщення акценту сприйняття подій у очах російської та української аудиторій.

Для цивільного населення Російської Федерації активно шукаються пояснення, чому спеціальна операція продовжує йти «за планом і з випередженням графіку».

Відступ російських військ на Півдні України висвітлюється за аналогією з 1942 роком, коли Радянський Союз втратив велику частину територій. «Отвоюем и победим» - саме цей наратив проскакує в повідомленнях таких пропагандистів як Єгор Холмогоров, Владлєн Татарський, Володимир Соловйов.

Для населення України готуються інші наративи. Їх джерелами поширення є мімікровані під українські телеграм-канали на кшталт «Легитимный» і «Резидент», також вкиди цих меседжів усе більше з’являються у чатах ОСББ і будинків.

Завдання такого рефреймінгу – змістити акцент вини росіян і перекласти відповідальність за проблеми з інфраструктурою на українську владу.

Під прицілом – як військово-політична так і місцева влада.

Типові меседжі, які закидаються з Росії, досить прості. Побудовані на тих «болях», які українці відчувають після бомбардувань російськими ракетами і купленими в Ірану дронами. Мова йде про емоційну гру на незручностях, які викликані відімкненням світла, перебоями з інтернетом та почуттям невизначеності.

Стає зрозумілим: під час планувань своїх атак росіяни описують не лише результати дій (знищення того чи іншого об’єкту інфраструктури), але і результати: психологічний, економічний, соціальний.

Наштовхуючись на ефективні дії зі знищення снарядів, у кінетичному плані вони збільшують кількість боєголовок. Лише 15 листопада по Україні було запущено близька ста ракет загальною вартістю близько 900 мільйонів доларів. Логічно, що навіть при ефектвній роботі ППО, частина з такої кількості здатна уражати цілі.

Атаки з повітря супроводжуються інформаційними хвилями.

По-перше, за кілька днів до атак у своїх пабліках росіяни розповсюджують наративи про те, що українці знищують лінії електропередач на окупованих територіях і інколи на території Росії. Зрозуміло, що такі інформприводи ілюструються лише фотографіями, міжнародних експертів для аналізу ситуації не запрошують. Цільовою аудиторією таких вкидів є стимулювання відчуття справедливості серед самих росіян. Звичайна підготовка громадської думки до доцільності атак на українську інфраструктуру.

По-друге, уражені ТЕЦ демонструються російській аудиторії як певна справедлива відплата за те, що Україна чинить спротив. Факти того, що саме Росія вчинила акт агресії прогнозовано замовчується.

По-третє, запускається робота щодо дискредитації українських «центрів прийняття рішень». Їх перелік повністю випливає з російського уявлення про централізацію влади. Зазвичай це Президент України Володимир Зеленський, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний і мери великих міст. На дев’ятому місяці війни росіяни не здатні зрозуміти феномену Сил ТРО, які були сформовані з добровольців як реакція на вторгнення Росії, волонтерства, самоорганізації.

Звинувачення, які висуваються «центрам прийняття рішень» російськими темниками – примітивні. Зеленський, розумієте, не йде на перемовини; Залужний, знаєте, чинить наступ і «не так» ставить ППО; Кличко, наприклад, моделює рішення на випадок блекауту. Типова маніпуляція, метою якої перекладання вини за руйнування з російської сторони на Україну.

Опірність українського суспільства

Російські наративи не проростають на українському грунті.

За тридцять років з розпаду СРСР два суспільства сильно розійшлись у своїй політичній культурі. Особливо різницю помітно з часів приходу до влади Путіна.

З початком свого правління Путін почав будувати «диктатуру закону», де на першому місці була саме диктатура, а не закон.

Україна ж за цей час пройшла події 2001 року («Україна без Кучми»), безкровну трансформацію влади у 2004 і революційні події 2014.

«Ройова» структура українського суспільства є більш важкою з точки зору централізації, проте показує більшу гнучкість під час гібридного протистояння.

Найкращим доказом високої опірності українського суспільства, його когнітивної резитивності є ситуація на фронті, коли значно більша за чисельним складом і ресурсами армія РФ втрачає свої позиції.

Зменшення легітимності «вертикалі» російської влади створює загрози саме для Росії. Нагадаємо, саме підрив віри у армію був однією з причин руйнування мілітаризованого СРСР.