Чому не спрацьовує МПЗ та військова гуманітарна наука?

ВІДСУТНІСТЬ КУМУЛЯТИВНОГО ЕФЕКТУ

Невпинна Трансформація — наше Все.

Як і інші структури ЗСУ, «органи військового гуманітарно-наукового та морально-психологічного забезпечення» продовжують невпинно ж трансформуватися. Змінюються назви і підпорядкування, призначаються нові посади. Поглиблюється науковий аналіз. Пропонуються нові методики. Все це це відбувається поспіль тридцятий рік існування України і сьомий рік війни...

Здавалося б, і сили є, і засоби, і фінансування... Чому ж від усіх цих трансформацій немає кумулятивного ефекту? Чому ми не перемагаємо супротивника на інформаційному та ідеологічному фронті? Чому важко назвати успішною не лише зовнішню, а і внутрішню стратегічну комунікацію держави? Чому, за послідовного застосування таких зусиль, ситуація з наповненням військових частин не покращується, а від призову, за офіційними свідченнями, «косять» до 80 відсотків громадян призовного віку (245 тис осіб лише за 2019 рік)? [[1],[2]]

Причин є явно кілька. Це (як не парадоксально для науки!) помилка у виборі основного об’єкту діяльності; схоластичний і формальний підхід; нескінченна (і незакінчена!) розбудова структур та постійне переписування штатно-посадових форм — замість створення оперативних «кейсів» для реакції на зовнішні та внутрішні виклики.

А головне — економічні та політичні аспекти загальнодержавного штибу.

1. ДІЄСЛОВА ЗАМІСТЬ ДІЙ: МІНЛИВОСТІ МЕТОДУ

Що вивчають (і просувають) дисципліни «Стратегічні комунікації» та «МПЗ» як науки — для усіх рівнів військового управління?

Класифікацію та систематизацію.

Роди, види, методи, способи та форми діяльності. Організаційні структури самих себе в загальній структурі Збройних Сил. Переліки та ієрархію посадових осіб, яким офіційно поставлено в обов’язки займатися цією діяльністю...

Вплив цього підходу не обмежується науковими колами. На основі відповідних розвідок формуються суворі настанови [[3]], стратегічні накази, положення[[4],[5]], інструкції[[6],[7]] вказівки; випускаються методики [[8]] для військ.

Що ж там? Ті самі «організаційні структури, ієрархія; роди, види, методи та способи діяльності». Завдання та цілі: «відпрацювання, створення, удосконалення, розвиток, впровадження, проведення, вирішення...» Вимоги: «вжити дієвих заходів, зосередити, забезпечити, створити, усунути, розглянути, зміцнити, підвищити, поліпшити...» Посадові обов’язки: «знати, оцінювати, здійснювати, брати участь, визначати, виробляти, організовувати, контролювати, доповідати, планувати, забезпечувати, розробити і впровадити»... Тобто — десятки сторінок загальних побажань, інфінітивів та дієслів недоконаної форми. Які відповідають на питання «ЩО», але не відповідають на питання «ЯК».

Є і зворотний зв’язок. Військові вчені бачать, що створена система не приносить бажаного ефекту. — Щось не так — думають вони. — Напевне, ми не досить детально розписали роди, види, методи та способи і роль, та погано забезпечили контроль... І на світ з’являються «збірки формалізованих документів», через які офіцери в частинах отримують додатково кілька десятків форм звітності, що їх необхідно заповнювати: «систематично», «щорічно», «раз на півроку», «під час операції», «щомісячно», «щотижнево». І «по можливості щоденно»... І звітність покращується!

Успіх?.. Але з поповненням військ становиться ще гірше. Ще більше офіцерів бойових підрозділів втрачають надію на перемогу у боротьбі зі звітами. А у пресі, незважаючи на все потужніший «контроль та заходи» або «фейсбучний терор», все частіше виринають відверті ламентації на тему «паперової армії» та «повернення до совкових методів» [[9]]...

Ми не стверджуємо, що наукові класифікації непотрібні: десь мають існувати, у статусі довідників, документи, в яких розкладено структуру та систематику, подано класифікацію, визначено посади...

Проте основна помилка полягає у тому, що ані перейменування, ані структури, ані класифікація, ані навіть призначення на усі ключові посади “зрозумілих” керівництву офіцерів, самі по собі не приводять до єдино-бажаного у Збройних Силах (а це перемога!) результату.

Фактично, вищевказаний підхід є копіюванням методу середньовічної схоластики, базованому на некритично сприйнятій праці Аристотеля «Категорії». Нині обговорення «систем», «систем систем» і «підсистем систем систем» з успіхом замінило тодішню схоластичну дискусію про те, скільки чортів може всидіти на вістрі голки [[10]]. Так само як і середньовічні доктори, ми свято впевнені, що якнайдетальніша систематика і формальні приписи і є саме тим результатом, що очікується військами від науки.

Але це не так.

Структурною причиною цього є те, що військова академічна наука, особливо у галузі гуманітарних дисциплін, на сьогодні катастрофічно відірваною від практики. З одного боку, вона не є (і ніколи не була) фундаментальною наукою. Але з іншого боку вона не є і R&D у європейському та американському розумінні цього терміну, як інтегрованого процесу суто-практичних досліджень і негайної їх «польової» перевірки та удосконалення. Хоча не так вже й складно на практиці перевірити власні теоретичні припущення: достатньо у складі відповідної кафедри (або навіть інституту) заповнити усі необхідні звітні форми для бригади на рік, а потім просто підрахувати кількість питомих для цього людино-годин...

Цікавий аспект. Максимальний результат у справі МПЗ та стратегічних комунікацій в реальній дійсності дають фахівці та центри, не включені до офіціозної вертикалі «сил та засобів». Так, регулярний і найбільш адекватний огляд загроз забезпечує Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) [[11]]; ефективне та дієве інформування і пропаганду веде інформаційно-консалтингова компанія «Defence Express»[[12]]; глибокі та цікаві для мас огляди озброєнь, військових технологій і політичних тенденцій навіть світового масштабу, надає громадська (!) організація «Український мілітарний портал» [[13]]... Цей перелік можна продовжувати. Але вони не входять до державної інституційної системи, і ви не знайдете там жодного слова про «методи і засоби», не знайдете нанизування дієслів недоконаного стану, генеральських погроз та суворих приписів... Що хоч віддалено порівняне за дієвістю ми можемо назвати з відомчих структур? Нічого... Це доводить, що нам радше необхідні структури типу RAND[14], ніж типу «управлінь».

Страждають МПЗ та Стратком і від відвертих дурниць. Замість того, щоб просто перекласти вимоги НАТО, тут видумують «систему як підсистему системи», «забезпечення як вид забезпечення», «метод довір’я до воїна», «форми як низку заходів що ретельно готуються»; тут «взаємовідносини» визначають як «специфічну спеціальну структуру яка включає соціально-психологічні зв’язки залежності життєдіяльності військового колективу», де «ключовим моментом виступає система (сукупність) відносин (зв’язків) між частинами (воїнами), які створюють цілісний об’єкт»; тут «...припускають прояв структур які утворюються здатності визначальної реакції на вірогідні події разом з можливістю створювати і регулювати суб'єктивні умови»; і намагаються підпорядкувати заступнику командира бригади з МПЗ хірурга й дантиста (тому, що в США це практикувалося під час Громадянської війни)...

Значну цих прикладів знайдено в лекціях і посібниках нашого кращого військового вишу. Але половину — вже на КСП лінійного батальйону в зоні АТО, що свідчить про дієвість насадження псевдонаукового лушпиння в структурі Армії. Це нівелює живу роботи з особовим складом, яку, насправді, провадить кожний нормальний командир.

Але це, на превеликий жаль, не це головне...

2. ВІДСУТНІСТЬ СУБ’ЄКТНОСТІ

Згідно «Commander’s Readyness Handbook», базовим аспектом «готовності військ до виконання поставлених завдань» є якість та готовність особового складу [[15]], чим структури МПЗ, і (опосередковано) військова гуманітарна наука повинні опікуватися у першу чергу. Для того щоб ризикнути життям за батьківщину, людина має бути впевненою, що є за що битися. Що ця земля, лояльність соціуму, краще життя після перемоги належать їй або її дітям...

Проблеми з особовим складом в України полягають сьогодні в тому, що цей фокус змінено: для багатьох контрактників «краще життя» це і є «сьогодні»; це «сьогодні» не має альтернатив (тобто полишене самої можливості якогось психологічного або ідеологічного відбору), а відтак, у багатьох випадках, і ніяк (!) не пов’язане з необхідністю перемоги.

Ще в 30-60-ті роки минулого сторіччя необхідна лояльність (з усіма зрозумілими застереженнями!) досягалася пропагандою та терором. Нині пропаганда не спрацьовує: навіть відверті аватари мають достатньо альтернативних джерел інформації, щоб сформувати власну думку з будь-якого приводу.

Отже, громадянська активність (як необхідна передумова якісного складу Збройних Сил) вимушено визначається виключно об’єктивними факторами, у першу чергу — саме об’єктивною, а не фіктивною чи схоластичною, зацікавленістю в запропонованому урядом економічному та політичному курсі.

Чи бачимо ми засади для такої зацікавленості?

Питання риторичне. Політичну та економічну ситуацію в Україні вже багато років характеризовано як «Захоплення держави» [[16]] — причому це термін та оцінка не лише вітчизняних аналітичних структур, а офіційна дефініція Міжнародного валютного фонду [[17]] та Світового Банку [[18]]. Країною володіє десяток олігархічних кланів. Лише особисті (тобто виведені з корпоративного обороту!) статки десяти найбільших олігархів країни перевищують 13% ВВП [[19]]; індекс корупції однаковий з Джибуті (126 місце зі 180) [[20]]; обсяги виведених з країни грошей, через корпоративні «пільги» та невиплачені компаніями податки є співставними з обсягами державного бюджету... За влучним висловом аналітика інституту «Growford» Сергія Куща, «зараз в країні ситуація керованого хаосу: все стрімко розвалюється. Це як після смерті бабці, колі родичі починають розтягувати її старі речі» [[21]].

Нестабільність. Якщо в минулі каденції курс змінювався від виборів до виборів — то останнім часом ми отримуємо кілька змін пріоритетів на одну і ту ж політичну каденцію. Нинішнє «розгортання вектору» з припиненням фінансування критичних для розвитку озброєнь заводів [[22],[23]] та випробуванням новітніх підходів до «закручування гайок» щодо добровольців і майданівців є наочним, його не приховати від бійця. А хіба це не ключовий елемент падіння мотивації?

Зовнішньополітична слабкість, яка занурила Україну у послідовний ряд гучних зовнішньополітичних скандалів, багато в чому детермінована відсутністю самостійної та самоцінної суб’єктності, панічним острахом проведення кардинальних економічних та політичних реформ у рамках країни, основним з яких повинно бути звільнення від, за фактом, олігархічного правління.

Важливо: не можна сказати, що це якійсь невідомий шлях. Урядові варто побачити, що існують не лише неоліберальні методи управління економікою, а механізми націоналізації та реприватизації є цілком рівноцінними з приватизаційними процесами, та повинні бути їх “зворотною стороною”.

Більше того: неодноразово перші особи держави публічно висловлювались за шлях звільнення від виразки олігархії та бізнес-управління політикою. Чи ж не єдина соціальна інституція з 67-відсотковою підтримкою, Армія, має бути опорою такого шляху?

Як правило, на подібні пропозиції відповідають запереченням, що «Збройні Сили не мають права на політичну діяльність». Автори такого підходу занадто широко інтерпретують третій абзац статті 17 нашої Конституції [[24]], де насправді жодних заборон мати політичну позицію немає. І зовсім забувають ознайомитись із попередніми двома [[25]]... Йдеться ж-бо не про політичну діяльність в нинішньому її розумінні партійно-політичної проституції, але про позицію, яка дозволить елементарне збереження державності. А це якраз і входить до переліку безпосередніх конституційних завдань ЗСУ.

Причому для цього наявні і «форми», і «методи». Так, улюбленими бюрократами «нормативними документами НАТО» визначено масу методів роботи із суспільством, які мають використовувати структури МПЗ та Стратегічних комунікацій, наукових інститутів. У якості першого ж прикладу тут можна зауважити не лише на широко розповсюджені в арміях країн НАТО військові профспілки, а й на потужну громадську організацію військових США, яка легально виконує роль медіатора й лобіста між урядом, корпораціями ВПК, наукою, — і власне збройними силами (AUSA) [[26]]. І Місія Командування Майбутнього США,[[27]] завданнями якої прописаний «ретельний аналіз та завчасна оцінка всіх можливих загроз... за допомогою надсучасних інформаційно-комунікаційних рішень,.. співпраця з приватним промисловим сектором і провідними вченими та науковцями всіх областей знань...» — повинна б теж навести на роздуми. Та й місія місцевого «Страткому» декларована не інакше, як «підтримати українську державу» [[28]]...

Але ні гуманітарна військова наука, ні сили МПЗ, ні військовий Стратком цим (принаймні явно!) не займаються. І кадрова програма провалюється не в останню чергу через них. Болючі внутрішні проблеми (збільшення тарифів, інфляція, дефіцит бюджету, переділ власності між представниками олігархату) для них є відверто табуйованими; аргументація військової служби у межах медіаресурсів МОУ зводиться до зарплатні — але вона не є настільки високою, щоб створити масову мотивацію. Чомусь за усі роки війни жодного разу не довелось побачити «МПЗ-шника», який хоча б намагався пояснити солдатові, що таке Республіка, чого ми прагнемо в перспективі, як Армія своїм існуванням перешкоджає остаточному «захопленню держави» (а перешкоджає ж!), як на практиці забезпечити Конституційні Принципи, чим погана олігархія, або хоча б що чекає дітей солдата у разі, якщо відкрити фронт...

Отже, в української Армії, так само як і у Держави, немає чітко сформованої ідеології, немає Проекту, немає Стратегічного Плану, немає, кінець-кінцем, Цивілізаційної Ролі. Це пояснює, чому у лавах ЗСУ відновлюються “паркетні шаркуни” радянського штибу; чому до армії потрапляють люди пасивні, мотивовані економічно, а не ідеологічно, що «не вписалися» до системи ринкових відносин. Це, звісно, більш “спокійний” матеріал, ніж «призовники хвиль», які інколи мали по два гепатити та дві спецдовідки на одну людину (реальний приклад) — але інтенції до самопожертви у них на порядок менше, ніж у «відв’язних хвильовиків» та (тим більше) Добровольців.

3. ВИЙТИ З ПОЗИЦІЇ СТРАУСА

Позиція гуманітарної військової науки, органів МПЗ й Страткому, яка полягає у концентрації максимальної уваги на систематизації, формальних аспектах управління та звітності за повного ігнорування загального економічного і політичного стану речей в державі — є повністю провальною, що перш за все демонструють кадрові проблеми. Така позиція напряму порушує один з базових принципів роботи МПЗ та системи стратегічних комунікацій NATO: ефективно і доказово доносити правду про реальний стан речей до громадян країни загалом і військовослужбовців зокрема. Не останню роль в ситуації, що склалася, відіграють саме військові «гуманітарні» науковці, оскільки саме вони і є джерелом нанівець формалізованого й схоластичного матеріалу.

В практичній діяльності ніхто не мислить сухими схемами і не опікується тим, де вимальовується «система систем» а де «підсистема системи підсистем». Ці теоретичні схеми, максимально алгоритмізовані і скорочені, годяться для вузького вжитку вищого військового й політичного керівництва під час стратегічного планування. Але не для творчої й такої, що залежить від ситуації й моменту, роботи з живими людьми.

Армія — єдина державна інституція, яка має найвищий рейтинг довіри в суспільстві (69% опитуваних) [[29]], і цей рейтинг в буквальному сенсі зароблено кров’ю. Можливо, це остання інституція, яка здатна допомогти нації справитися із складною, затяжною кризою — і тому її потрібно берегти та розвивати, а не завалювати нескінченними звітами, паперами і кадровими «парашутистами».

Замість потоку «керівних документів» органи МПЗ цілком здатні видавати неформальні, оперативні кейси контрпропагандистської боротьби та елементарного політичного та й економічного просвітництва. Замість звітів — переходити на бізнес-параметри ключових показників ефективності. А головне — вони повинні знайти в собі силу не «коливатись» у життєвих для України питаннях разом із лінією та кольором чергової бізнес-партії. Адже партій — достобіса. А у Армії є Конституція та Провідник Нації...

Із офіціозних, сконцентрованих на паперовому мотлоху та формалістиці структур, військова гуманітарна наука, служба МПЗ та її стратегічна надбудова, Центр Стратегічних комунікацій — мають шанс перетворитися на провідні структури Збройних Сил, такі, що заслуговують реальну повагу та високий щоденний попит у бійців на свою роботу.

Але для цього їм потрібно змінити «позицію страуса», витягти голову з піску формалістики, остраху дії та сліпого цитування чужих дурниць, і почати якщо не змінювати Реальність, то адекватно реагувати на неї...

За дорученням NanoRAND Military Group: Юрій Радченко, PhD

NanoRAND Military Group (NRAND.MG)

Аналітична група небайдужих до долі країни військових та волонтерів.

Виступає як із загальними публікаціями від усієї групи, так і з публікаціями конкретних авторів. Висловлює виключно думку NRAND.MG

Цитати надано з відкритих та загальнодоступних джерел.

Контакт: nanorand.mg@gmail.com

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram.

Додаток 1. «Перли» Управління МПЗ на КСП лінійного батальйону

Додаток 2. Базові таблиці параметрів «захоплення держави» олігархічними кланами за доповіддю ЄБРР та Світового банку, 2020[30]

Мал. 5.2. доповіді. Якість та ефективність державних інституцій та сервісів

Мал. 5.7. доповіді. Індекс продажу голосів в парламенті, законів та президентських указів

Мал. 5.11. доповіді. Загальний індекс захоплення країни