Якби не було Уляни Супрун, або з чого почати реформу охорони здоров’я

Історія – це не «дієслово», й тому історія не має умовного способу. Але при аналізі історичних подій ми не можемо уникнути спокуси використати складний сполучник «якби». Головною причиною апеляції до умовного способу є одна життєва неприємність – історія складається не лише з перемог, а й з поразок. Кому як не українцям про це знати. Однак невірно було б вважати, що при оцінці історичних подій до сполучника «якби»  апелюють лише для того, щоб описати бажане, яке не відбулося чи для того, аби поринути у віртуальний світ, пом’якшити гіркоту поразки, обґрунтувати невдачу тощо. Все набагато глибше. «Якби» – це  добро, яке ми усвідомлюємо, яке є, але нам його, в силу певних обставин, не вдалося вибороти. Усвідомлення існування добра дає нам віру, що світ влаштований правильно, дає нам силу йти і бажання жити. «Якби» є тінню поразки і завжди за нею слідує.

Наприклад, після перемоги Леоніда Кравчука у 1991 році, ми донині можемо сказати, що якби доля була прихильною до В’ячеслава Чорновола, то ми мали б кращу Україну. Або «якби Чорновіл лишився живим – могло й не бути драматичної розвилки між Кучмою та Симоненком. Багато чого могло б не бути. Але 25 березня 1999 року настала фізична смерть». І не важливо чи наші сподівання мали під собою якісь підстави. Цілком можливо, що було б ще гірше. Визначальною є опція «якби»!

Реформа охорони здоров’я під керівництвом Уляни Супрун, яка публічно підтримана президентом та прем’єр-міністром – це стовідсотково очікувана поразка. Така сама поразка як і реформа поліції. Однак ця звична для нас річ – поразка – ніколи не дасть нам можливості сказати «якби»: якби перемогла Ольга Богомолець, то ми мали б кращу систему охорони здоров’я. Чи нехай не Богомолець, а Рабінович з Вілкулом, доктор Комаровський, Амосова – не важливо. Реформа охорони здоров’я, за яку несуть відповідальність Порошенко і Гройсман є поразкою, котра не має «тіні» умовного способу.

Відсутність можливості застосувати умовний спосіб до історичної події залишає нас без усвідомлення існування добра, відбирає у нас віру у правильне влаштування світу, відбирає силу йти і бажання жити.

В українській «медицині» все дуже просто і водночас дуже жахливо – якщо ми робимо те, що пропонує Супрун – ми помремо сьогодні. Якщо ми робимо те, що пропонує Богомолець, або нічого не робимо (що майже одне і теж) – ми помремо завтра. Ні, фізично ми будемо жити при будь-якому варіанті. Так, звичайно, якась кількість неплатоспроможних відімре і якась частина навіть з грошима помиратиме при екстрених ситуаціях. За реформи Супрун смертей просто буде більше.

Але страшним є не це. Нас поглине нелюбов та ненависть один до одного: лікарів до пацієнтів і навпаки; лікарів до лікарів; лікарів до влади; пацієнтів до влади. І ми не просто будемо це все усвідомлювати, ми будемо відчувати свою безпорадність і безсилість, так само, як ми це уже відчуваємо при оголошені чергових рейтингів претендентів на посаду президента країни. Але якщо для створення тупикової ситуації в політиці були витрачені колосальні ресурси і ми більш-менш розуміємо причину і більш-менш знаємо «що робити», то в тупикову ситуації в медичній сфері ми загнали себе самі і перебуваємо у стані нерозуміння причин та нерозуміння «що робити?».

Чому так сталося? Аналіз ситуації потрібно починати саме з цього питання. Сталося так тому, що все, що було зроблено в медичній сфері, від самого початку, зроблено невірно, і кожний наступний крок лише погіршував ситуацію. В основі невдач лежать: ігнорування реальності, формування викривленої реальності, формування переліку неіснуючих та/або зручних проблем з подальшим їх «розв’язанням».

Бекграунд кількома абзацами

Українська історія проблем охорони здоров’я починається з радянської доби. Починаючи з 70-х років минулого століття, у політичного керівництва країни почав падати інтерес до медичної сфери, що проявлялося зменшенням рівня її фінансування. Хоча ситуація вимагала не лише збереження попередніх рівнів ресурсного забезпечення, а його підвищення. Можна говорити, що тоді був укладений черговий негласний суспільний договір між КПРС та лікарями хірургічних спеціальностей, відповідно до якого у якості матеріальної компенсації хірургам дозволялося таємно вимагати з пацієнтів доплату за надану медичну допомогу. Введення співоплати дало початок нелегальному ринку медичних послуг.

Глобальний розвиток медичної сфери дав початок процесам спеціалізації (передусім у терапії), а підпільна комерціалізація охорони здоров’я в СРСР дала початок процесам відокремлення прибуткових спеціальностей від неприбуткових, або ринкових від соціальних. Формування таких тектонічних зрушень запустило дуже серйозні соціальні процеси в радянському медичному середовищі – сегрегації серед лікарів за соціальним походженням. В результаті ринкові спеціальності почали «розбирати» діти та родичі медичної та партійно-господарської номенклатури. Заможні лікарі почали обслуговувати заможних пацієнтів. Бідні пацієнти залишились для бідних демотивованих лікарів, тобто бідні стали нікому не потрібними.

Публічно визнати проблему і назвати речі своїми іменами КПРС, ясна річ, не могла й тому відреагували на це постановою Ради Міністрів СРСР «Основні напрямки розвитку охорони здоров’я населення і перебудови охорони здоров’я СРСР у XII п’ятирічці і на період до 2000 р.» від 19.11.1987 р. № 1318 та наказом МОЗ СРСР «Про проведення експерименту з підготовки лікарів загальної практики» від 08.12.1987 р. № 1284. Перейменуванням дільничного терапевта, який на той час перетворився на декласованого писаря, який постачав клієнтів для кардіологів, ревматологів, гастроентерологів, пульмонологів тощо у лікаря загальної практики (прохання звернути увагу, що саме загальної практики, а не сімейної медицини) за задумом реформаторів мало відібрати у спеціалістів частину їх функціоналу і підвищити престижність роботи армії медичних люмпенів.

З розвалом СРСР і початком незалежності інтерес до охорони здоров’я з боку нової політичної влади знизився у рази, що, безумовно, позначилося на бюджетному забезпечені, яке з 7-8% радянського ВВП (4% — безпосередньо на допомогу + 3-4% на капітальні видатки) упало до 3% українського ВВП.

У лікарському середовищі продовжилися процеси сегрегації за соціальною ознакою та розвиток нелегального ринку медичних послуг. Однак на відміну від радянських часів перепусткою в елітний, ринковий, сегмент охорони здоров’я уже стало не елітне походження, а гроші та нахабство. В результаті на верхівку соціальної медичної піраміди потрапили «гопники». Вони перемішалися з попередньою медичною номенклатурою і утворили сучасну українську медичну еліту. Нова якість цієї еліти суттєво змінила правила функціонування нелегального ринку медичних послуг, який  дав початок глобальній негативній селекції в охороні здоров’я.

Суспільний договір

Вища політична влада України уклала з новоствореною елітою, з одного боку, та з громадянами країни, з іншого, новий, але роздільний для обох сторін, суспільний договір.

Відповідно до цього договору усім медичним працівникам було дозволено розробити власні правила отримання доплат з пацієнтів за медичну допомогу в залежності від культурних особливостей регіону і виживати самотужки по ситуації.

Пацієнтам було запропонована безоплатна медицина в обмін на низькі заробітні плати на фоні високого податкового тиску з вимогою політичної лояльності до влади та відмови від певних свобод, наприклад, свободи вибору політиків.

Державі умови договору були вигідні з обома сторонами. Утримуючи лікарів на нелегальному положенні, влада завжди залишала за собою право їх кримінального переслідування. Стосунки з пацієнтами одразу були побудовані на принципах не виконання взятих на себе зобов’язань.

Суть реформи

Протягом усього періоду незалежності головним напрямком, якому держава приділяла увагу, був напрямок на «розвиток» первинного рівня медичної допомоги – медицини простих випадків – «місця», де живуть бідні лікарі, які обслуговують бідних людей. Останніх, як відомо, в Україні є дуже багато і вони представляють собою інтерес як дешева і потужна електоральна база.

Тому в Україні з 90-х років боротьба за «престижність» статусу дільничного терапевта продовжилася. Для цього українська влада вирішила до спеціальності «загальна практика» додати назву «сімейна медицина». Так вийшла медична спеціальність «загальна  практика — сімейна медицина». Новостворених лікарів фізично забрали з поліклінік у спеціальні центри первинної медичної допомоги, надавши їм статус юридичних осіб. Програмою максимум було надати повноваження новому лікарю розпоряджатися бюджетом вторинного рівня. Але не ризикнули.

Що собою уявляє гарантований державою пакет медичних послуг на первинному рівні може допомогти ознайомлення з проектом Наказу МОЗ «Про затвердження Порядку надання первинної медичної допомоги». Уже сам перелік  лабораторних та інструментальних діагностичних досліджень, що здійснюються у межах медичних послуг з надання ПМД дає вичерпну відповідь на всі запитання:

1.Загальний аналіз крові з лейкоцитарною формулою

2. Загальний аналіз сечі
3. Глюкоза крові
4. Загальний холестерин
5. Вимірювання артеріального тиску
6. Електрокардіограма (ЕКГ) у стані спокою
7. Вимірювання ваги, зросту, окружності талії
8. Швидкі тести на вагітність, тропоніни, ВІЛ, вірусні гепатити.

Перші чотири лабораторні тести коштують на ринку 300 грн. На рік на одного пацієнта виділяється 370 грн. На цьому аналіз спроможності державної турботи можна припиняти.

Хоча не можна обійти увагою ініціативу Президента України, який провів у парламенті так званий закон про сільську медицину, на виконання якого планується розпочати будівництва мережі сільських амбулаторій Мінрегіоном. На проект виділяється 5 млрд грн.. – боротьба з фінансуванням «стін» закінчилися планами будівництва нових «стін».

Загалом важливо розуміти, що інститут сімейного лікаря розглядається державою як дешевий інструмент для вирішення «державних» задач: заощадження бюджетних коштів, соціальний популізм тощо. Він не призначений для лікування і забезпечення якості. Ніхто з тих, хто просуває сімейну медицину не збирається обирати собі сімейного лікаря і тим більше у нього лікуватися. Вся агітація дуже нагадує агітацію за гормональні контрацептиви лікарями, котрі самі ними не користуються. Сказане не означає, що інститут дільничних терапевтів не потрібний.

Другим напрямком, яким цікавилася держава – трансформація лікарень з бюджетних закладів у некомерційні комунальні підприємства (НКП). НКП відкриває широке поле для діяльності пройдисвітів. Одне із цілей створення НКП – відібрати неформальні платежі у лікарів і передати їх на «розвиток» лікарень під «суворий» контроль наглядових рад при головних лікарях. Тобто, де-факто, можна говорити про зміну суспільного договору в односторонньому порядку на користь держави.

Створення НКП – це створення більш глибокого конфлікту між лікарями, між лікарями та керівництвом закладу, між лікарями та пацієнтами.

Третім державним напрямком є реалізація принципу гроші ідуть за пацієнтом. Для його запровадження створюється так званий замовник послуг для громадян Національна служба здоров’я (НСЗУ), яка має перейти на диференційований принцип оплати праці лікарів. Зараз солідарний – як у правоохоронців або пожежників. Головна мета створення НСЗУ зняти «бронь» з захищеної статті «заробітна плата». Важливо розуміти, що заробітна складає близько 70% зведеного бюджету ОЗ і закладається щороку в проекти бюджетів як непорушна складова. Реалізація принципу «гроші ідуть за пацієнтом» та створення НСЗУ дасть право уряду фінансувати систему ОЗ на власний розсуд – наприклад, так, як скаже МВФ. Не треба звертати уваги на закладену норму у закон «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» у 5% від ВВП коштами бюджету. Цю норму ніхто не збирається виконувати.

Проміжний висновок. Державу цікавлять лише ті напрямки, котрі можна використати для зменшення витрат на ОЗ. Це не означає, що всі ці напрямки є шкідливими чи поганими. Просто ними можна скористатися для отримання протилежних ефектів.

«Що робити?»

Питання «що робити?» або що «ви пропонуєте?» є самим улюбленим національним питанням до тих, хто не при владі. Українці завжди знайдуть десятки недоліків до пропозицій журналістів, громадських активістів і просто небайдужих професіоналів. І знайдуть десятки виправдань пропозиціям, які надходять від влади. Якими б дурнуватими ці пропозиції не були. В сфері охорони здоров’я роз’яснювальна та творча діяльність має свої особливості:

• будь-яка аудиторія не хоче приймати у якості відповідей на питання «що робити?» пропозицію розібратися або послухати тих, хто розібрався в ситуації;
• будь-яка аудиторія не хоче змиритися з тим, що треба протидіяти владі, докладати зусилля, жертвувати, узгоджувати власні інтереси.

Відповідь на питання «що робити?» має дати хтось, і ця відповідь має сподобатися усім. Власне саме на цьому і будується комунікаційно-роз’яснювальна робота МОЗ. Міністерство само дає відповіді на всі запитання і ці відповіді задовольняють інтереси усіх: пацієнтам обіцяється безоплатна допомога, лікарям – гідна зарплата. Геніальність нинішнього складу МОЗ полягає у тому, що політичній владі обіцяється електоральній зиск від реформи.

Напевно це не перша і не остання відповідь на питання «що робити?» і, безперечно, не сама вичерпна. Зупинимося лише на самих простих й водночас на самих важких для сприйняття та розуміння моментах пов’язаних з охороною здоров’я.

Почнемо з понятійного апарату. Насправді ми не реформуємо медицину. Термін «медицина» – це сленг. Мова йде про систему охорони здоров’я (ОЗ). Але в нашій свідомості ОЗ асоціюється з радянським та патерналістичним. Проте вірно говорити саме про реформу ОЗ, яка включає у себе громадське здоров’я та систему медичної допомоги.

Чутливою для людей є медична допомога, котра, у свою чергу складається з соціального та комерційного сегментів. Коли говорять про реформу «медицини» чи реформу ОЗ, то мають на увазі саме медичну допомогу та її соціальний сегмент.

Соціальний сегмент не є ніякою галуззю економіки і не приносить прибутків. «Прибутки» він приносив, або мав економічний ефект, як це не парадоксально звучить, у СРСР – країні, в якій людей виводили з кінотеатрів і відправляли працювати в той же день на заводи і фабрики. При так званому капіталізмі у власника підприємства, далеко не завжди, є економічна доцільність «проколоти» робітникові курс пеніциліну і врятувати життя від пневмонії. Саме тому німецький інженер, якого «схопило» серце у відряджені на радянському заводі був вражений, що до нього на «швидкій допомозі» приїхала бригада у складі якої був лікар: «У Німеччині я б уже помер, добре, що серцевий напад стався в СРСР».

Базу соціального сегменту становить екстрена (ургентна) медична допомога. Розуміння екстреності, перелік ургентних станів та об’єми медичної допомоги при них визначаються суспільством, виходячи з його уявлення про гуманізм. Уявлення про гуманізм в значній мірі залежать від спорідненості політичної верхівки з простолюдинами.  Фінансові можливості та розвиток економіки важливі, але вони є вторинними.

Стаття 49 КУ, попри всі звинувачення у невизначеності та патерналізмі, задумана для забезпеченості саме екстреної допомоги – так як це було за часів СРСР. Якби зараз в Україні екстрена допомога була доступною, то ніхто б не критикував 49 статтю КУ та існуючу співоплату медичних послуг у тих відсотках, яка, безперечно, існувала за радянської доби.

Екстрена допомога поділяється за рівнями складності, які формують відповідних рівні лікування: первинний, вторинний, третинний. Екстрена допомога замикає на себе всі пограничні/проміжні стани, які можуть призвести до катастрофи (нестабільна стенокардія, гострий коронарний синдром, гіпертонічний криз, транзиторна ішемічна атака тощо). Тому екстрена допомога, де-факто, надається не лише за фактом гострої події (інфаркт, інсульт тощо) і не лише у стаціонарі – лікарні швидкої допомоги, вона також надається у плановому порядку як стаціонарно так і амбулаторно.

Соціальний сегмент «медицини» має грошовий вимір. Емпіричним шляхом встановлено, що для його функціонування необхідно витрачати 6% ВВП, які держава має забезпечувати шляхом резервування коштів і контролем їх використання. Якщо держава не виконує ці дві функції – резервування та контролю використання – то в країні відсутні:

• система охорони здоров’я;
• екстрена медична допомога.

В Україні держава не виконує обидві функції. Тому у нас немає ні системи ОЗ, ні екстреної медичної допомоги. Тобто соціальний сегмент – відсутній. Якщо пацієнти та їх родичі припинять доплачувати за екстрені випадки, то в країні не будуть виконувати «апендектомії».

Витрати на ОЗ за рахунок бюджетних коштів на рівні 6% від ВВП має проводити будь-яка країна, яка претендує на цивілізованість. США витрачає близького 1 трлн. доларів бюджетних коштів, що складає майже 6% її ВВП. Решту – 10% ВВП – громадяни доплачують з власної кишені. Тому разом виходить 16%. Американські бюджетні кошти розподіляються не порівну між громадянами: все залежить від рівня доходу особи. Більшість грошей віддається незаможним верствам населення. Однак фінансування бюджетними коштами виключно бідних справедливим є тоді, коли держава не оббирає податками економічно активних громадян і має невисокий фіскальний відсоток ВВП. В США такий відсоток є одним з найнижчих – 25%. За президентства Обами він досягнув 29%. У європейських країнах фіскальний відсоток перевищує 50%. У нас він перевищує 40%.

Тому в Україні поширювати медичне забезпечення виключно на дітей та пенсіонерів – неправильно. До того ж кошти на екстрену медичну допомогу (соціальний сегмент) мають бути зарезервовані на усіх. В Україні відсутня будь-яка альтернатива державному резервуванню. Жодні приватні фонди, страхові кампанії цього не зроблять.

Сума витрат у 6% ВВП виконує дві важливі функції:

• соціальну;
• адаптаційну: забезпечує ринкову адаптацію соціального (некомерційного) сегменту ОЗ.

Організація соціального сегменту ОЗ може бути проведена двома шляхами:

• ринковим;
• неринковим.

Єдина країна у світі, у якій соціальний сегмент функціонує за чистим ринковим принципом є США. Суть цього принципу є простою. Лікарі, як повноправні суб’єкти ринку на всіх рівнях медичної допомоги, самі формують ціни на свої послуги. Держава повідомляє відсоток відшкодування. Окрім того, свою суб’єктність держава проявляє муніципальними клініками, що дає їй можливість наближення до стовідсоткового відшкодування екстреної медичної допомоги. Проявами суб’єктності слід вважати несплату за виставлені рахунки, що відбувається з різних причин. Як результат – до 50% рахунків клініці може бути не оплачено, оскільки держава так вважає.

Більшість європейських країн соціальний сегмент збудували на базі ринкової «медицини». Цей момент дуже складно дається для розуміння експертів. Можливість лікарями самостійно встановлювати вартість медичних послуг була замінена на право встановлення вартості шляхом перемовин з розпорядником бюджетних коштів, тобто урядом, та правом на страйк медичних працівників у випадку незгоди щодо ціноутворення.

Є низка питань, котрі залишаються важкими для розуміння експертного середовища або громадянських активістів, які пов’язані з реформуванням системи ОЗ.

Передусім немає розуміння, що реформу проводять політики, які знаходяться при владі. Експерти або наймані менеджери як то нинішній склад МОЗ – реформу реалізують, впроваджують тощо. Жодними концепціями, круглими столами чи розумними статтями реформу здійснити неможливо. Не можливо також делегувати «своїх» представників у владу і таке інше.

Шлях у політику відкритий медичному істеблішменту: директорам наукових інститутів, академікам, професорам і так далі. Їх позиція може примусити політичні сили країни звернути на них увагу, вислухати і запропонувати зайти у політику для реалізації свого «розуміння прекрасного». Проблема медичного істеблішменту якраз і полягає у тому, що ось цього розуміння в «медицині» немає. Точніше воно є, але публічно його краще не висловлювати і нікому не показувати. Як показали нещодавні події з Національним медичним університетом ім. Богомольця погляди на життя у представників обох сторін конфлікту спільні: рабство, волюнтаризм, брехня, великі заміські будинки, дорогі авто, підлабузництво та дріб’язковість.

У експертів, громадських активістів, журналістів іншого варіанту потрапити у політику як шляхом неконвенційної поведінки – насильницької, ненасильницької – немає. Потрібно зустрічатися з людьми і розмовляти. Для того, щоб говорити потрібно мати, що сказати. Будемо чесними – сказати нічого!

Починати потрібно з публічного визнання помилок. Вони були. Не важливо скільки. Для когось все було не правильно, для когось 10% – неправильно, але стати перед аудиторією з виглядом, що до цього все було «ок» і ми ні причому – так не вийде.

Головним політичним питанням реформи залишається питання відповідальності: хто бере на себе відповідальність – держава чи професійні асоціації? З цього усе починається. Починається не з «гроші ідуть за пацієнтом», не з тарифікації послуг, переході з солідарної оплати праці на диференційовану, не з сімейної медицини і таке інше.

Для того, щоб дати відповідь на це запитання треба розуміти політичну складову медичної реформи – який «кластер» реалізує своє «розуміння прекрасного». На сьогодні ми маємо змогу спостерігати таке розуміння від «тримачів смислів» олігархічно-люмпенівської моделі: органи місцевого самоврядування, медики, пацієнти знаходяться у постійному взаємному конфлікті та залежності від центральної влади й тішаться маленьким грошам, котрі їм дає Київ.

Відповідальність у цій схемі ніхто на себе не бере. Відповідальність перекладається – сильніший нав’язує відповідальність слабшому.

На сьогодні, на противагу реалізації задумів політичної верхівки, є спроба представити «розуміння прекрасного» збоку лікарської спільноти. Багато дій з її боку виглядають безсилими, незрозумілими, алогічними та контраверсійними.

Як відомо в професійному середовищі лікарі діляться на хірургів та терапевтів. Лікарі, котрі стали позиціонувати себе експертами і виявили політичні амбіції  поділяються на «правих» і «лівих» або сильних та слабких відповідно. Це якщо їх усіх свобода об’єднує як цінність. Якщо свобода не є цінністю, то «правих» і «лівих» слід додати феодалів.

Перше, чим відрізняються «праві», це здатністю брати на себе відповідальність. Відповідальність реалізується через створення професійної асоціації та претензією на суб’єктність в ціноутворенні. Звідси походить потреба у диференційованій оплаті праці – оплаті за послугу та реалізації принципу «гроші за пацієнтом». Звідси походить вимога права доступу до бюджетних коштів. Головним продуктом професійної асоціації є клінічна настанова (КН). КН – це декларація рівня зобов’язань перед пацієнтом та моральний орієнтир для всіх лікарів (найманих і не найманих). КН – це головна заявка на визначення об’ємів медичної допомоги при перемовинах з урядом. У такий спосіб здійснюється ринкова адаптація цін на медичні послуги та забезпечення громадян медичної допомогою на рівні прийнятному для суспільства.

Живим і промовистим прикладом перевертанням з ніг на голову є уже згаданий проект наказу МОЗ «Про затвердження Порядку надання первинної медичної допомоги». Почнемо з того, що ініціатива у цьому процесі належить МОЗ, тобто відповідальність на себе бере не Асоціація сімейної медицини, а урядова структура. Більше того, Асоціація сімейної медицини взагалі не приймає участі у цьому процесі – вона просто проігнорована урядом. Не дивно, що перелік та об’єм медичної допомоги визначений МОЗ виглядає як знущання над суспільною мораллю та справедливістю. Не дивно, що ціна у 370 грн на рік на одного пацієнта не перекриває навіть задекларований перелік інструментальних та лабораторних тестів. Але всю відповідальність МОЗ перекладає на місцеві органи влади, видаючи наказ про примірний табель матеріально-технічного оснащення, адресований невідомо кому, при цьому лікарів МОЗ переводить у статус ФОП. Тобто МОЗ призначає відповідальних під свавільно визначений об’єм медичної допомоги та свавільно призначену оплату праці.

Відповідь на питання – чому так відбувається? – є дуже простою: асоціацію можуть створити виключно суб’єкти. Суб’єктність забезпечується власністю та фінансовими ресурсами. Несуб’єкти можуть також створити асоціацію, але виключно «на папері». З такою асоціацією ніхто рахуватися не буде.

Наступним катастрофічним моментом для розуміння є нездатність осягнути, що на відміну від Заходу Україна є посткомуністичною країною і у неї соціальний сегмент ОЗ має принципово іншу природу – неринкову. У повоєнній Європі соціалісти доклали певних зусиль для нівелювання ринкових артефактів при організації  соціального сегменту медичної допомоги. В Україні чомусь вирішили, що для організації соціального сегменту його обов’язково потрібно комерціалізувати: роз’єднати замовника та надавача медичних, запровадити конкуренцію, оголосити про право вільного вибору пацієнтом лікаря, роз’єднати медичну допомогу від медичної послуги, перевести лікарів у ФОПи тощо.

Насправді цього робити не потрібно. Більше того, в Україні це зробити неможливо. Соціальний сегмент може бути організований виключно на солідарних принципах. Ніхто не організовував конкуренції за пожежі серед пожежників та за правопорушників серед правоохоронців. Ніхто не вираховував вартість послуги судді Верховного Суду – йому просто дали 200 тис грн. зарплати на місяць.

Висновки

Всі реформаторські речі як то: формування ринку медичних послуг, конкуренція, тарифікація, «гроші за пацієнтом» потрібні лише тоді, якщо метою реформи є виведення на верхівку соціальної медичної піраміди сильних і збудувати національну систему ОЗ. Сильні створюють справжні професійні асоціації, які беруть на себе відповідальність щодо переліку і об’ємів медичної допомоги і стають на чолі процесів розвитку ОЗ. Якщо у нас є амбіції власного розвитку, то тоді нам потрібна така реформа. При ній виникає розгалуження на два напрямки: інтереси лікаря та інтереси пацієнта, з’єднання в єдиний медичний простір комерційного сегменту та соціального тощо.  При ній потрібно проводити приватизацію частини медичних закладів. Це складна реформа.

Якщо амбіцій по створенню національної системи ОЗ нема і ми плануємо стати сателітами американської «медицини», а наша медична еліта розраховує заробляти на обслуговуванні інтересів фармацевтичних фірм, то потрібні тільки кілька речей: відповідальність уряду за перелік і об’єми медичної допомоги, гроші, розрахунок навантаження на лікаря та об’ємів медичної допомоги як це було в СРСР і контроль за використанням ресурсів. Ніяких професійних асоціацій і всілякої іншої дурноти нам не потрібно. Насправді все просто.

Все що робить уряд – не треба ні лікарю, ні пацієнту. Це навіть не консервація шляхом легалізації порочних практик, це очевидне погіршення ситуації.

Сьогодні відповіддю на головне питання «що робити?» є слово «розібратися». Якби воно комусь не подобалось. Насправді, більше 20 років, ніхто ні у чому не розбирався. «Великих імітаторів» замінили «великі махінатори», тому ми навіть не маємо можливості після поразки сказати: «Якби».

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.