Олег Покальчук: Весь український народ нині перебуває в процесі перетворення на політичну націю

Сотні тисяч українців вийшли на вулицю на акції громадської непокори. Які алгоритми ними рухають, чого ці люди прагнуть, свідченням чого є взагалі їхній вихід після дев’ятирічної сплячки, чи зміняться відносини між політиками й суспільством? Про все це Тиждень поспілкувався із соціопсихологом Олегом Покальчуком.

У. Т.: Якими наразі є настрої українців із погляду соціопсихологів?

– Це революційна поведінка, але жодним чином не революція як комплексне явище. Ситуації, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть» поки немає, адже верхи цілком іще «можуть», хоча дехто й завагався. Щоправда, за останні роки слово «революція» певним чином еволюціонувало від кривавих переворотів зі стратами до таких собі постмодерністських хепенінгів, традицію яких розпочала студентська революція 1968 року у Франції. Тому, говорячи зараз про революційні настрої українців, треба розуміти, що це певним чином маніпулятивна технологія, якою намагаються мобілізувати і молодих романтиків, і консерваторів, і митців, і всіх-усіх. Через це слово також відбувається випуск пари, що дуже вигідно знову-таки всім учасникам процесу: й тим, хто не розуміє справжньої суті, реалізуючись завдяки участі в протесті, й тим, хто керує подіями, адже це дає змогу залишати людей під контролем. Українці взагалі готові раптово реагувати на метафізичні цінності на кшталт європейських, але забули, як діяти в жанрі відвертого бунту. Таким чином, вони створюють свій певний простір протесту. Однак коли справа доходить до конкретної «хмельниччини», то починаються проблеми, адже тут йдеться про особисту відповідальність. Саме тому більшість наших людей воліє залишатися на рівні слів, тобто декларацій про наміри, тому в нас мало радикалів-практиків.

У. Т.: Але події 1 грудня на Банковій показали, що українці стають дедалі більш схожими на європейців, які в разі недотримання їхніх прав готові на найрадикальніші дії. Через радикалізм до Європи?

– Останні протести демонструють, що на наших очах формується новий образ українця. Для цього покоління миролюбна дурнувата шароварщина, яку століттями видавали за питомий український характер, є чужою. Це люди нового світу – вони справді європейці: і через свою комунікативну здатність, і через можливість просто помандрувати на Захід. Європа для них не є якоюсь недосяжною мрією («аж у Польщу поїхали»). Питання не в тому, кращі ці юнаки й дівчата чи гірш – вони реально інші, не обтяжені спадщиною совка, й саме вони сформують новий образ українця. Він утратить значну частину своїх етнографічних рис. Звичайно, почнуться ритуальні плачі за статусом пістрявої і пір’їстої дикунської резервації, але Україна, якщо вона хоче стати європейською країною в сенсі відносин між політиками і суспільством, а також ставлення до політиків, має подолати цей шлях. Вона вже ним рухається, як показують останні події. Інакше й далі йтимемо до Європи спиною, тобто намагаючись зберігати архаїчне, традиційне світосприймання, вже нездатне на щось впливати. Унікальність нинішніх подій у тому, що вони абсолютно логічні з погляду історично-правового розвитку, але й абсолютно стихійні, тобто не організовані кимось згори.

У. Т.: Люди на Євромайданах – це натовп чи маса різних особистостей?

– Натовп і маса – різні й семантично, й психологічно поняття. Натовп – це велика кількість людей в обмеженому просторі, фізичному чи метафізичному. Натовп завжди дуже пружний, щільний, ніби загнаний у кут, він має енергетику пружини, що може розпрямитися щосекунди. Тоді як великі людські маси поводяться абсолютно по-різному в різних місцях. І якщо, наприклад, усередині діє якась одна логіка, то на периферії може бути зовсім інше, і є величезною помилкою думати, що, наприклад, людські маси на кшталт тих, які вийшли 1 грудня в центр Києва, однорідні за своїм настроєм. 100 тис. іще можна якось проконтролювати, 300 тис. – уже ні, не кажучи про мільйон. І дуже добре, що в Україні ніхто досі не навчився одноосібно керувати стотисячними натовпами, бо тоді ми жили б у тоталітарній державі. А взагалі головною дійовою особою є нове покоління, і це логічно, адже молодь і бунт – синоніми. Щоправда, тепер ця молодь докорінним чином відрізняється від своїх попередників: і в прагненнях, і в психології, і в ставленні до політиків.

У. Т.: Вони розумніші, не вірять на слово, готові до найрадикальніших дій для захисту своїх інте­ресів? Особливо цікаво порівняти нинішню ситуацію з подіями 2004 року.

– Весь український народ нині перебуває в процесі перетворення на політичну націю, до того ж дуже швидкому. Так само політики починають погоджуватися на нові правила гри, адже політика як процес – це певний компромісний протокол прийняття рішень, і на тому компромісі все тримається. Усі учасники нинішніх процесів зробили величезний крок уперед порівняно з подіями 2004-го. Бачу дуже великі зміни у плані психології. Якщо тоді люди хотіли карнавалу, то зараз вони, так би мовити, підвищили свою кваліфікацію, адже всі ці дев’ять років обговорювали, що ж сталося тоді на Майдані і хто цим скористався. Сама Помаранчева революція не підняла рівня політичної свідомості людей. Натомість післяпомаранчевий період депресії та безвір’я дав змогу перекинути психологічний місток до дуже подібної ситуації 1990 року – студентської революції, коли так само силами студентів був просто знятий Масол, а його повноваження узурпував Кравчук. Нині теж виник такий собі ефект доміно навпаки, тобто люди перестали впадати в ейфорію, стали значно більш виваженими й компетентними, грамотними, хоча говорять майже ті самі речі, що й дев’ять років тому. До того ж відбувається колосальний обмін інформацією між суспільством: усіма його частинами, навіть тими, які зараз не на Майданах.

А владі немає чого запропонувати людям нового століття. І лідери цього нового покоління з їхнім умінням «тролити» можуть стати куди впливовішими, ніж нинішні. Тобто саме зараз на новому Майдані зароджується нове суспільство з іншою якістю ставлення до політиків.

У. Т.: Наскільки люди відстоюють саме європейський вибір? Складається враження, що негативістський тренд «проти влади» все одно превалює.

– Люди нині хочуть не стільки в ЄС, скільки до Європи як ідеологічного конструкта. І це дуже великий крок знову ж таки порівняно із 2004-м, коли більшість виходила з єдиним гаслом «Банду – геть!» і месіанським сподіванням «Ющенко – так!», для яких великого розуму не треба. Тут та сама більшість уже може сформулювати бодай у двох простих словах, що вона від тієї Європи особисто для себе хоче. Змінився тип мислення і сприймання: із суто негативістського, який виступає виключно проти чогось, на конструктивний, який прагне щось здобути. Фактично зараз вихід людей на вулиці – це рефлексія, намагання обмірковувати події, тобто формування тієї самої європейської свідомості в плані реагування на них. Люди готові боротися не за якогось лідера, а за самих себе, пропускаючи певні ідеї крізь себе й своє розуміння.

У. Т.: Тобто стандартні для українців, на жаль, голосування й сприйняття політиків «за гречку» поступово стають неактуальними? Чи не надто оптимістичний прогноз?

– Українці нарешті починають відходити від клієнтелістського сприймання політиків, тобто не пасивно очікувати від ясновельможних панів крихти милості в обмін на повну лояльність, а хочуть впливати на них.

А влада, та й більшість опозиційних політичних діячів, є дрімучими людьми вчорашнього дня. І по-іншому в квазірадянському суспільстві бути й не могло. Нинішні політичні партії взагалі бояться справжнього громадянського суспільства й не хочуть його формування, бо якщо воно буде, то в разі потреби окремі люди з окремою думкою самі збиратимуться, вирішуватимуть свої проблеми й розходитимуться у своїх справах. Тоді як політики бачать громадян виключно як людські одиниці біля підніжжя свого трону, що слухняно йдуть на заклик туди, куди вкажуть вожді. Це не означає, що, наприклад, та сама опозиція погана: вона просто не знає іншого механізму. Але на авансцену починає виходити молодь, із якою ці політики просто не можуть знайти спільної мови: у них принципово різні системи комунікацій.

У. Т.: Отже, українці завдяки Євромайданам починають осягати політику крізь призму власних інтересів, а не емоцій?

– У груповій поведінці не буває простих процесів. Для росіян держава – це великий колгосп, а для українців, і досі хуторян за мисленням, які бачать економічну користь тільки в найближчих сусідах, головну роль відіграє феномен так званої локальної ідентичності. Сусідство хуторів, якщо хочете. Після останніх президентських та парламентських виборів мешканці Сходу й Півдня пережили приблизно ту саму ейфорію: «Ми їм показали, наші перемогли!» – на кшталт тієї, яку відчували Центр і Захід після 2004-го. Вони очікували до того ж, що на них як «переможців» проллється золотий дощ грошей та пільг. Але нічого такого не сталось, а відтак почало зростати розчарування. А воно у стратегічному сенсі набагато гірше, ніж протест, бо останній усе-таки виділяє чітку, хай спочатку й негативну, емоцію, яку, проте, набагато простіше спрямувати в позитивне русло. Я особисто прекрасно пам’ятаю, як народ ненавидів Юлію Тимошенко, коли її вважали «газовою злодійкою»: рівень осуду сягав 60%. Але з часом усе змінилось, і той самий народ почав її палко любити. Повторюся: емоція понад усе. А ось коли почуттів узагалі немає, то нічого вже з цим не зробиш. Янукович перестав бути героєм на Сході, хоча зрадником і відверто негативним персонажем його досі там не вважають. І нинішні події лише оформили всі ці процеси. Люди ж, які зараз на площах, завжди цікавитимуться, про що думає політик, а не тільки сприйматимуть чи не сприйматимуть його голими емоціями.

Источник: Тиждень