Євромайдан та втрачена груднева революція

Невдоволення ходом революційних подій більшістю учасників протесту народило безліч спроб проаналізувати, осмислити, знайти причини, встановити винних, запропонувати свої рецепти, тощо. За цей місяць з’явилося не один десяток притомних і цікавих аналізів, але цей пост мені хотілося б присвятити вже забутим «трьомстам спартанцям», які щиро кидали тротуарною плиткою на Банковій у голови охоронців «закону» і, звичайно, смислам.

Незважаючи на те що опозиційні богатирі відмежувалися від «спартанців», назвавши їх найманцями Банкової, «титушками», провокаторами Корчинського, вболівальниками пітерського «Зеніту», і т.ін., відхрещуватися від «екстремістів» не чесно, не вірно і не справедливо. Більше того, відсутність ідеологічної підтримки «буйним», матиме набагато гірші наслідки, аніж відсутність правової та медичної допомоги невинно постраждалим та ув’язненим під час «мирних» протестів. Не заперечуючи важливості ролі смислів у революції, про які нарешті почали говорити, треба визнати, що революцію не можна зробити без революціонерів, тобто «буйних».

Пропоную зайти трохи здалеку. Ті, хто служив в лавах Радянської армії, дуже добре знають «правила гри» цього колись могутнього інституту. Специфіка цих правил полягала у паралельному існуванні писаного (статутного) і звичаєвого («неуставного») права, які загалом виконували одну з основних функцій тодішньої вищої політичної влади – творення раба.

В російській традиції, на відміну від сучасної європейської, раб досі формується вихованням страху, обмеженням зовнішньої свободи та примусом до виконання чужої волі. Писане і звичаєве право в Радянській армії «гармонійно» доповнювали одне одного, однак ближче до кінця існування СРСР відбувся явний перекіс у бік «неуставняка», а закон більше використовувався в якості допоміжного засобу (щось подібне відбувається і в Україні Януковича: якщо звичаєве донецьке право не працює, то починають застосовувати закон).

Природно, що такі дії людиною сприймалися як приниження гідності. Дослідним шляхом, на великих популяціях військовослужбовців, встановлено, що відчуття гідності є навіть у раба, а тим більше у того з кого цього раба ще формують. З’ясувалося, що у людини, яка пройшла через приниження виникає бажання помсти (якщо вона людина-вільна) або сатисфакції – морального задоволення за образу (якщо вона людина-раб). В Радянській армії рабу для здобуття душевної рівноваги надавалось право знущатися над молодшими (на «гражданкє» над підлеглими або залежними). За ради справедливості треба визнати, що «духовні» раби самоусувалися від мирської суєти, делегуючи право помсти безпосередньо Ієгові, Саваофу, Христу, тощо.

Також дослідним шляхом встановлено, що стримуючим фактором для помсти у вільної людини виступає інстинкт самозбереження. Лише незначна частина Homo liber може ним знехтувати, тому акт помсти відтерміновувався доти, доки не були мінімізовані всі можливі ризики для здоров’я і життя. День гніву в армійському середовищі наставав одразу після зміни у співвідношенні сил. Хочу зазначити, що під час «судного» дня, норми військового статуту та молитви не зачитувались. Фізичні розправи над «дємбєлями», були доволі рідкісними (не кожний призов) і поодинокими, але існування цієї практики створювало дієву систему стримувань і противаг, що дозволило автору цих строчок у свій час захистити власну «честь, гідність та ділову репутацію».

Перше грудня 2013 став Днем гніву вільних людей, які скориставшись чисельною перевагою вирішили помститися розправою за приниження гідності та спробу навернення в рабство через залякування. І ганьбою 1 грудня є не їхня поведінка, а поведінка лідерів опозиції, які не те що не змогли солідаризувалися із діями воїнів-честі бодай постфактум в телестудії, а навіть передбачити таку модель поведінки під час народного віче (у мене, наприклад, це викликає багато запитань). Принагідно хочеться нагадати нашим лідерам, що чоловік відрізняється від жінки здатністю вступити в бій навіть тоді, коли він усвідомлює неминучість поразки. Причім вступити в бій не за краще життя, шматок ковбаси чи якісь там соціальні стандарти та безвізовий режим, а за цінність, принцип, ідею. Така поведінка є нормою для людей, які претендують на роль поводарів нації.

Суспільний гнів і агресія виявилися несподіванкою для оппо, але не для нинішньої влади. Ті, кому було треба передбачити і спрогнозувати, далекоглядно підтягнули на передову всього-на-всього кілька десятків гопників, які зайняли місце опозиційних лідерів (!), перетворивши воїнів у натовп, а революцію у безсмислений бунт (пропоную саме тут пошукати брак смислів нинішньої революції). Отже, на жаль, нам вкотре не судилося десакралізувати владу і піднести ВОЛЮ.

Революція дійсно починається не з Майдану, але вона не починається й зі смислів. Революція починається з людини, з її енергії, яка вивільняється внаслідок наруги над людською гідністю та обмеження її свободи. Принаймні так починається так звана буржуазна революція або революція вільних людей. Все що принижує людську гідність і обмежує свободу є несправедливим.

Революції дійсно потрібні смисли, але справжні смисли, вимоги, гасла, узагальнення, слогани створюються не в теплих кабінетах. Вони народжуються в бою. Наша революція також має смисли, і вони повністю відповідають тому «бою», який ведуть наші лідери.

Тут важливо розуміти, що смисли може продукувати будь-хто, навіть ті, хто погано вчився у школі, але втілюються у життя ті смисли, які спродуковані суб’єктами політичної боротьби. В нашій революції їх продукують Яценюк, Кличко, Тягнибок. Просто ці смисли нам не підходять, що створює ілюзію їх відсутності. Так званий громадський сектор також приймає участь у процесі смислоутворення, але внаслідок відсутності політичної суб’єктності це залишається їх внутрішніми «еротичними» переживаннями.

Але наші проблеми навіть не у цьому. Про них просто і чітко сказав електрик з Гданська Лех Валенса. Зі сторони виявляється дуже добре видно, що українські лідери не здатні жертвувати. Мова іде не про інвестиції в майбутнє (рейтинги, президентське крісло, політичне майбутнє), за які говорить Віталій Кличко, а саме жертовність, яка не передбачає будь-якої винагороди, окрім як реалізацію ірраціонального. Ми просто не хочемо цього чути. Тому що, якщо це почути, то одразу треба давати відповіді на дуже багато незручних питань.

Жертовність це похідне душі, а не розуму. Але для більшості з нас жертовність – це «ругатєльство». І наші проблеми, не в інтелектуальному забезпечені революції. Причинами тупості і беззмістовності, які ми спостерігаємо в діях головних революціонерів пов’язані не з браком інтелекту, з цим якраз все гаразд, а з нездатністю жертвувати. Ось саме це і є справжньою причиною неадекватності: неадекватності оцінки ситуації та неадекватності дій. Нездатність жертвувати є головною причиною селективності у сприйнятті викликів – ми реагуємо лише на ті виклики, які нам комфортні. Саме тому у День гніву на головну сцену виходять попи і закликають нас до милосердя, любові і порозуміння (заклики до милосердя були б доречними о четвертій ранку 30 листопада, а цільовою аудиторією мали би стати хлопці з кийками).

Лідер англійської революції християнин Кромвель, який допоміг створити Homo liber, спроектувавши свою волю і своє розуміння сенсу життя на частину Британських островів, в наших умовах уже б десять раз оголосив про початок громадянської війни (у цьому місці доречно зазначити, що продукувати смисли може лише людина, яка передусім надала смисл своєму життю). Це було б підставою про створення загонів самооборони, судів та інституту судових виконавців, а головне це змінило би рівень відповідальності серед самих революціонерів. До речі, цікаво, а що ще треба зробити Януковичу, щоб нарешті хтось оголосив про відсутність судів і правової системи в Україні?

А так, за умов мирної акції, нам нічого не залишається як переносити Майдан у кожне село, кожне серце і кожний кардіоміоцит. І нам більше нічого не залишається як слухати розмови про єдиного кандидата, що, власне, і є смислом нашої революції.