Сергій Дацюк: Як концентрується воля українців?

Ця розмова назріла давно. Коли на початку 2015-го року питання про концентрацію волі було поставлено в дискусії з росіянами («Сосредоточение воли: Украина и Россия»), українці ще не мали такої гостроти цього питання, щоб його обговорювати концептуально, бо концентрація волі в Україні тоді здавалася очевидною – суспільство та влада ще були спільниками в протистоянні російській агресії.

Але з того часу ситуація суттєво змінилася. З одного боку, довіра суспільства до влади суттєво зменшилася. З іншого боку, в самому громадянському суспільстві проявилися різні бачення до концентрації волі цього суспільства. Стаття Олега Покальчука в «Дзеркалі тижня» «Політична воля і політична вистава» свідчить, що ми дійшли вже до тієї гостроти цього питання, коли його не можна більше відкладати.

Я не згоден з головною тезою цієї статті – «Державні інтереси є частиною національних інтересів, а не навпаки. Тому в усі часи заклики до захисту нації мали більший емоційний відгук і більше прикладів самовідданості, ніж заклики до захисту держави.»

Коли держава мононаціональна, це може бути так. Але коли держава дво- або більше національна, це не так. З усіх країн це твердження безумовно годиться для Ісландії. Але навіть для Польщі, Франції чи Японії це не завжди було так, бо там сильні елітистські традиції, там монархії (як держави) витягували нації, тобто розвивали їх за рахунок того, що національні традиції були частиною державних.

Тобто загальної постановки цього питання Покальчуком недостатньо для розуміння всієї його складності. Ми маємо поставити та вирішити проблему – як саме концентрується колективна (зокрема політична) воля. Отже, запасайтеся терпінням, будемо поступово розбирати наступні питання – які основні концепції концентрації волі в світі та в Україні є, як вони реалізовувалися в українській історії та як вони реалізуються зараз та можуть бути реалізованими в майбутньому.

Філософські концепції волі

За розрізненням мислительних установок та мотиваційних настанов є дві великі філософські традиції мислення про волю. Магістральна традиція представлена поглядами Спінози (воля повинна мати причину) та Лейбніца (ми більш вільніші, коли діємо згідно розсудку). Інша традиція, яка з легкої руки Фердинанда Тенніса була названа «волюнтаризмом», належить Шопенгауеру та Едуарду фон Гартману (воля є космічна сила, сліпий та несвідомий першопринцип, від якого походять всі інші психічні прояви людини). Між цими традиціями знаходиться концепція Канта, який твердить про те, що однаково можливо довести тезу про те, що воля вільна, та тезу про те, що воля невільна.

Гегель намагався подолати кантівську невизначеність через концепцію діалектичності людини – з одного боку, людина мислить, з іншого, воліє. Фейербах вважав, що немає волі без мислення, і мислення без волі. Ще більш оригінально вирішує питання подолання цього дуалізму Ніцше – «воля до влади» у нього виступає як потяг до самоздійснення владарювання, що взяте в аспекті експансивної природи людини взагалі. Це зовсім не соціальна влада як така, це влада фундаментальна – як в тому числі потяг до альтруїзму, воля до пізнання, воля до творчості, воля до життя.

Водночас в соціальному плані Ніцше розрізняє два типи моралі (два типи вольових установок): мораль панів – sentiment (трансцендентне в своїй основі налаштування на сприйняття сутностей та їх перетворення) та мораль рабів – resentiment (утилітарне в своїй основі налаштування на обезцінювання того, що є цінністю для панів). Це розділення закріплюється за допомогою релігії. Бунт рабів проти панів може приводити до того, що ресентимент починає домінувати над сентиментом, але це продовжується недовго, допоки серед рабів не виділяються нові пани, і все повторюється спочатку.

При цьому можна чітко помітити, що Гегель тяжіє до традиції раціоналізму волі, в той час, як Ніцше більш тяжіє до традиції волюнтаризму. У ХХ столітті до традиції Шопенгауера-Ніцше долучаються Хайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю, і тоді саме ця традиція стає домінуючою в світовій думці.

Для різних традицій по-різному виступає спонтанність волі – свавілля. Для традиції раціоналізму сваволя є нераціональним, випадковим і стихійним волінням. Для традиції волюнтаризму сваволя є одним із основних проявів волі – ірраціональною, нічим не обумовленою волею. Отже для раціоналізму воля лише те, що має смисл, а для волюнтаристів воля лише те, що взагалі нічим не обумовлене.

Маркс ще в XIX столітті зміщує акцент на інші питання – як усуспільнюється воля, як виникає раціоналізація колективної волі та як можна концентрувати колективну волю для більш ефективної організації соціуму. Відповіді Маркса такі – в основі колективної волі лежать спільні матеріальні інтереси, колективна воля розрізняється через різні аспекти матеріальної спільності цих інтересів (такі як відношення до власності, до політичної влади, до здійснення облаштування держави та до організації економічної діяльності).

Щодо різниці цих чинників виділяються різні класи, які і є усуспільненням через уособлення різних груп інтересів. Концентруються ці різні інтереси через партії цих класів, які беруть участь в політиці та соціальному житті, та через світове об’єднання перспективного класу («пролетарі всіх країн єднайтеся»). Концентрація волі класу через партію та класовий інтернаціоналізм потрібні для досягнення ірраціонального ідеалу – комунізму. Так Маркс поєднував раціональне та ірраціональне у своїй концепції колективної волі.

Водночас звуження чинників, щодо яких вибудовуються соціальні спільності у Маркса до матеріально-економічних, призводить до критики марксистської концепції. Вебер здійснює критику способу усуспільнення волі – він говорить про те, що в основі такого процесу лежать не стільки матеріальні, скільки духовні процеси, зокрема релігія. З його точки зору, саме релігійні общини усуспільнюють волю. Цей напрямок виходить на більш масштабне усуспільнення, ніж держава та нація, – цивілізація. Інший напрямок – політична теорія демократії – пропонує концепцію середнього класу як солідаристське усуспільнення, яке потім виростає у концепцію громадянського суспільства.

Водночас існує не менш значимий напрямок критики класового усуспільнення волі – національне усуспільнення волі або концепція націоналізму. Його родоначальники – Гердер та Фіхте – проявили чисті його змісти. Потім уже в ХХ столітті націоналізм виростає та розвивається у виразному протистоянні з класовою теорією Маркса (Карлтон Гейз, українські теоретики – Липинський, Донцов, Сціборський). Туди ж можна віднести розвиток цього підходу після Другої світової війни – теорію етногенезу Льва Гумільова, роботи Ентоні Д. Сміта та ін.

Звичайно окремим напрямком ми змушені визнати розвиток практики націоналізму в його опозиції до марксизму та лібералізму німецьким націонал-соціалізмом. Тоталітаризм виявився найвищою формою концентрації колективної волі в практиках її класового та національного усуспільнення. Концепція «прав людини» виникла вже як концептуальна спроба протидії націонал-соціалістичній та комуно-соціалістичній тоталітарним практикам.

Теорія та практика українського націоналізму

Розвиток українського націоналізму мав наступні мотиваційні настанови: 1) запропонувати більш простий, ніж марксизм, але зрозумілий для українців, концепт національної концентрації волі у вигляді політики окремішньої державності (простота); 2) побудова національної держави, яка би забезпечила самостійність спільної волі українців та її незалежність від волі інших націй – росіян, поляків, німців і т.д. (незалежність)

Концептуальність розвитку націоналізму українців вміщала такі мислительні установки: 1) подолати однобічність марксистської теорії, яка добре вбудовувалася у російсько-радянський імперський цивілізаційний проект (антиколоніалізм); 2) розвинути інші концептуальні аспекти усуспільнення волі, які би вміщали не тільки економічні чинники, але і чинники мовно-культурні та релігійні (всеохопність).

Але всеохопність важко поєднувалася з простотою, а незалежність не зводилися до антиколоніалізму.

Українська традиція розвитку нації як способу концентрації колективної волі визрівала у протистоянні проти імперсько-державної традиції концентрації колективної волі СРСР, яка була жорстко пов’язана з традицією марксизму.

Але як саме здійснювалася концентрація волі українцями в боротьбі проти комуністичного імперіалізму СРСР? Філософська традиція Гегеля-Фейербаха залишилася майже незапитаною в Україні, бо проти неї доводилося боротися у формі протистояння з марксизмом. Драма українського державотворення та націєтворення полягала у тому, що українці виразно обрали лише одну філософську традицію концентрації волі – традицію Шопенгауєра-Гартмана-Ніцше.

Саме цю традицію розвивали Донцов та Сціборський. Саме цієї традиції (принаймні до 1943-го року) дотримувалася ОУН (бандерівська). Саме ця традиція нині офіційно героїзується.

Інша традиція, яка непослідовно, але досить виразно, відстоювалася Липинським, не знайшла і досі не знаходить достатньо широкої підтримки серед українців.

Давайте уважно подивимося на цитату Донцова з його основної роботи «Націоналізм» (1926) (Частина 3. Українська ідея. Розділ 1. Новий національний «ерос»):

«Коли отже українська ідея хоче підняти боротьбу з іншими за панування, мусить в першу чергу залишити прокляту спадщину невільничих часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктовні почування», «емоційність» замість «розумовости», дух національної нетерпимости», – все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і пристрасть, що не знає жадних «чому». Прив’язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім; замість залежности від стихії – мусить стати воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними «маловірами». Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і аґресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. «Фанатизм» і «примус», а не «ніжність», сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хто інший.»

Це фактично родова концептуальна травма українського націоналізму. Коли описують основні засади концепції Донцова, то пишуть доволі компліментарно до нього. Ось за описом в українській Вікіпедії його концепт: «Нація – абсолютна цінність. Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети. Вища мета – незалежність держави. Мета виправдовує всі засоби. Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою. Соціально-економічні питання – другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю. Необхідно діяти, відкинувши будь-які політичні дискусії.»

Якщо уважно прочитати вищенаведену цитату, то можна виділити ще декілька важливих аспектів, які навіть сьогодні можна побачити у націоналістичних рухах: інтелектофобія, ірраціоналізм (відкидання «розумовости»), дух національної нетерпимості (з елементами ресентименту – «все, що опльовували в нас, має бути реабілітовано»), жорсткий трайбалізм («прив’язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім»), який неодмінно породжує політику підозри (вишукування в родовому походженні чужої крові, віднайдення в роботі чужого спрямування, відслідковування комунікації патріотів-ненаціоналістів з ворогами нації і т.д.).

Квазі-розвиток цих ідей можна побачити у роботі Сціборського «Націократія»: «національна солідарність (надкласовість і антипартійність); авторитарність (особиста відповідальність керівників всіх рівнів за свої дії); якісна суспільна ієрархія і дисципліна; самоорганізація та самоврядність.» Водночас це дуже суперечливий розвиток теорії. Практично неможливо поєднати надкласову і антипартійну солідарність та ієрархію, яка потребує класів та партій. Неможливо забезпечити цю солідарність в умовах авторитарності, яка постійно збиватиметься на обстоювання власних інтересів та чистку рядів на шкоду суспільно-солідарним інтересам. Тому в інтелектуальному плані «Націократія» має надзвичайно низьку якість. Інакше кажучи, інтелектофобія Донцова виявилася заразною і породила інтелектофобію Сціборського.

Те, що ми бачимо сьогодні у національному русі, описував та критикував ще Липинський (Націоналізм, патріотизм і шовінізм (з листа до Б.Шемета, 1925 рік): «Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом.

Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить?

Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцій, як Ви його звете: Малорос і Русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

Шовініст робить все навпаки: він завжди во ім’я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі москвофіли, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких «поляків». Такого роду націоналізм унеможливлює існування Української Держави, бо налякані союзом «українців» з чужинцями місцеві москвофіли і польонофіли завжди покличуть з далеко більшим успіхом чужинців проти «українців» і знищать державну незалежність України…»

Водночас концепція Липинського була досить прогресивною в його час, але зараз його концепція вже не може бути сучасною. Він здійснює раціональний вибір способу усуспільнення волі, але навіть зроблений ним вибір дуже суперечливий. З трьох форм організації державного будівництва – демократія з республікою; охлократія з диктатурою; класократія з правовою, обмеженою законом монархією – він обирав саме класократію, під якою розумів солідарність класів через спільну зацікавленість у будівництві держави. Демократія на думку Липинського є фатальною для України, бо вона буде лише штучним копіюванням за взірцями інших країн. Він також відкидав охлократію з диктатурою, від чого публічно відмежувався після розстрілу Петлюрою видатного українського воєначальника Петра Болбочана.

Сьогоднішні способи концентрації колективної волі українців

Ну і що, скажете ви… Це всього лише концепції, у яких багато всякого.

Але все настільки непросто, що ми іноді навіть не уявляємо собі цієї складності.

Проблема полягає у тому, що за концепціями Донцова та Сціборського та за діяльністю ОУН-УПА (б) стоїть реальна націєтворча кровопролитна героїка боротьби за незалежність України проти націонал-соціалістів та комуністів та злочинні ексцеси винищення представників інших націй, передовсім поляків та євреїв. Ці речі неможливо відділити. І ми досі не готові їх публічно визнавати та критично осмислювати.

А за концепцією Липинського впродовж всього ХХ століття нічого такого ж героїчного та злочинного не стояло. Концепція Липинського аж до 2004 року в Україні жодної соціальної енергетики не породжувала, бо концентрація волі навколо солідаристської класократії стала можливою лише після руйнування СРСР, та й то їй не дали розвинутися шматки переродженої в олігархів комуністичної номенклатури.

В потугах націоналістів протиставитися класовому суспільству СРСР в незалежній Україні проявилися всі їх недоліки – принципова нездатність до економічного управління (їх перемогли олігархи, що лишились у спадок від державного монополізму СРСР), непослідовність у побудові республіки як політичної нації (звідси слабка соціо-культурна політика, яка нездатна переграти олігархічне здирництво), трайбалізм (суспільна атмосфера підозрілості до чужих, русофобія, місництво, клановість і т.д.)

З точки зору концептуалізації волі принципове значення мають наступні речі: 1) в чому ми концентруємо волю (клас, нація, громада); 2) чи визнаємо ми раціональність цієї волі та відповідно які мислительні установки для цієї раціоналізованої колективної волі ми вибираємо; 3) які мотиваційні настанови для цієї волі ми вибираємо, наскільки вони не є агресивними щодо когось чи чогось.

Інтелектуали беруть участь в політиці не тим, що стають політиками чи долучаються до політичних акцій. Інтелектуали беруть участь в політиці тим, що інтелектуально формулюють цю політику.

Відтак наведені вище націоналістичні концепти не є малозначимими чи невинними. Якщо ми визнаємо інтелектофобію Донцова, то у нас ніколи не буде випереджаючих інші нації інтелектуальних досягнень, бо інтелектуали не будуть бунтувати проти інтелектофобної ненависті мас, вони просто будуть або підлаштовуватись під маси, або таїтися, або поїдуть геть. Якщо ми визнаємо національну нетеперпимість, то завжди будемо жити в атмосфері етнонаціональної підозрілості. Якщо ми толеруємо «фанатизм», «інстинктовні почування» та «емоційність», то у нас в історії завжди будуть винятково видатні військові і політичні діячі та герої, а державних діячів та мислителів не буде. Якщо ми в державотворенні будемо послуговуватися лише агресивними в діях та крикливими в комунікації націоналістами, то завжди будемо мати упосліджені громади. І взагалі, якщо українці будуть наполягати саме на ірраціональних проявах колективної волі, то в їх житті і надалі буде багато ірраціонального.

На початку XXI століття відбулося явне подорослішання українського суспільства – воно почало інвестувати соціальну енергетику у процеси громадського усуспільнення. Але частина його все ще не перестала інвестувати соціальну енергетику у ірраціональні способи колективного воління через націю як своїх за мовою, кров’ю та ґрунтом. Так само і класи перестають бути актуальними як концентратори колективної волі. І класи, і нації ніяк не можуть позбутися своєї головної вади – генерування агресії супроти ворожих класів чи ворожих націй. Ідеї Липинського досі актуальні.

«Революція на граніті», Помаранчева революція та Революція Гідності – все це прояви нового громадянського суспільства, яке продемонструвало принципово нові способи концентрації колективної волі – самоорганізовані громади в соціально-політичних діях, самозахисні громади (добробати та волонтери) в ситуації війни та нова хунта як зародок нової військової аристократії (розвиток практики УПА на громадянських засадах політичної нації, а не на засадах етнонаціоналізму).

Сьогодні ми маємо в Україні, якщо йти за Липинським, – демократію без республіки, охлократію без диктатури, олігархію з необмеженим законодавчо президентом-олігархом.

Створення середнього класу в Україні постійно гальмується. Якщо спочатку це гальмування можна було віднести до повільного відходу від радянської суспільної свідомості, то зараз створенню середнього класу свідомо та потужно опирається олігархічний клас. Тобто один клас як концентрація колективної волі меншості (олігархи) блокує творення іншого класу (середнього класу) як концентрації волі більшості.

Нація як спосіб концентрації колективної волі скеровується олігархами в дуже вузьке русло використання цієї колективної волі у питаннях мовно-культурних та вузько-духовних проблем. Найменш небезпечними для олігархів є саме мовно-культурна та релігійна політика – їм все одно, якою мовою говоритимуть, носіями якої культури будуть та у що віруватимуть споживачі їх монопольних послуг.

Натомість способи концентрації колективної волі через громади (сучасна демократія з новітніми механізмами мережевої комунікації) блокуються олігархами в усіх питаннях, що торкаються небезпеки для їх влади – філософія, наука, література та мистецтво, новітні технології, стратегія позитивної перспективи з колективним масштабуванням – самодостатні громади, окремі нації, нації-імперії чи нації-цивілізації, людська цивілізація.

Сьогодні не просто відбувається розрив націй, територій та держав. Сьогодні територія поступається місцем мережевій топології. Сьогодні держава як гарант безпеки та надавач інфраструктурних послуг втрачає монополію. Але найголовніше – нація як концентратор колективної волі вмирає.

На арену концентраторів колективної волі як базові одиниці усуспільнення волі вийшли громади. Теоретики класів твердять, що громади складаються з класів чи класи лише і можуть бути громадами. Теоретики націй твердять, що громади лише тоді ефективні, коли є націями. Але сучасна інновація полягає в тому, що громада не має відношення ні до класів, ні до націй. Громада є таким усуспільненням волі, таким колективним її концентратором, який охоплює максимально широку сферу мотивацій – і економічних (як це роблять класи), і мовно-культурних (як це роблять нації), і духовних (як це роблять релігійні общини), і цивілізаційних (як це роблять локальні цивілізації), і загальнолюдських (як це робить сукупне людство в цілому).

Найбільш перспективно в Україні колективну волю концентрують складно мотивовані громади, а не націоналістичні організації чи комуністичні партії. Найбільш перспективним є навіть не побудова республіки з мережевою структурою комунікації у виразному подоланні олігархії та націоналістичного чи класового тоталітаризму, а творення нової цивілізації досингулярного та постсингулярного світу. Найбільш перспективною є побудова цивілізації майбутнього, що заснована на нових універсальних (і навіть геліосних) цінностях та мотиваціях, я не на культурних нормах, які скороминущі і неуніверсальні. Найбільший когнітивний потенціал мають не вербальні мови, які бідні та швидкозмінні і вже зараз узгоджуються машинними перекладами, а невербальні семіозиси майбутнього.

Позитивна концентрація волі (поза агресією та політикою підозри), перспективне усуспільнення волі в громадах (поза класовим та національним розрізненням) це ключ до майбутнього світу в Україні.

Джерело: блог Сергія Дацюка