Сергій Дацюк: Чи є у жертв національність?

Те, що відбувається навколо жертв Другої світової війни сьогодні в Польщі і в Україні, а раніше відбувалося в Ізраїлі, роз’єднує нині живих людей. Те, що я хочу сказати, не сподобається більшості людей, які бачать світ через уявлення про своїх та чужих. Але я просто знаю, що маю про це сказати.

Сепарація жертв будь-якої війни це шлях до розколу, до розмежування, до непорозуміння і зрештою до протистояння та нових війн.

Зрозуміло, коли сепаруються жертви країни-агресора та країн-жертв. Але коли починають мірятися, хто серед країн-жертв є більшою жертвою, починається конфлікт вже серед країн-жертв.

Сепарація жертв з опорою на національність, расу чи стать, означає виокремлення своїх таким чином жертв як більш значущих, ніж чужі жертви. Сепарація жертв – елемент гіперідентичності, тобто етноегоїзму, це установка не власну зверхність.

Сепарація жертв завжди супроводжується сепарацією відповідальності, яка покладається в змістовній структурі протистояння тієї війни, яка породила ці жертви.

Це означає, що ніби інші народи можуть мати провину і нести колективну відповідальність, але свій – не може мати провини і не мусить нести відповідальність. Це посилення власної гіперідентичності через нав’язування іншим меншоваротості. Це – гіпоідентічність чи етнонігілізм.

Таким чином власна гіперідентичність посилюється за рахунок приписування іншим гіпоідентичності.

Отже коли ми сепаруємо жертви і коли ми водночас сепаруємо відповідальність в змістовній структурі війн, з яких походять ці жертви і ця відповідальність, ми продовжуємо ті війни, що породили ці жертви і зумовили цю відповідальність.

Гітлер був би дуже радий, якби міг спостерігати за тими конфліктами щодо Другої світової війни, які виникають і розгортаються нині між Росією та Україною, між Польщею та Україною, між Польщею та Росією, між Польщею та Німеччиною, між Польщею та Ізраїлем і т.д. Спостерігаючи ці конфлікти, він би сказав – отже моя справа не пропала, я досяг своєї мети.

Нинішні конфлікти між країнами-жертвами минулої війни це все ще продовження Другої світової війни в нових обставинах. Всі є жертви цієї війни, включаючи і Росію, і Німеччину.

Історична практика свідчить, що через 50 років (1995 рік), історичну пам’ять про війну переосмисляють. В цей час можна було досягти солідарної пам’яті або націоналізовувати пам’ять. Світ пішов шляхом націоналізації.

Мені здається, світ пішов тоді невірним шляхом. Свідченням цього стала сепарація жертв війни, тобто почалася конкуренція за жертовність.

Сепарацію жертв щодо Другої світової війни почали євреї. Вони виокремили себе як народ-жертву серед інших народів-жертв війни, хоча Голокост за визначенням поширювався на інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, гомосексуали, масони, безнадійно хворі тощо).

Євреям закидають, що вони виділяють свої жертви зовсім не через те, що їх більше чи що вони були знищені найбільш жорстокіше, а через те, що вважають себе богообраним народом, тобто таким, який відрізняється від інших народів.

Якби там не було, але цей їх приклад почали наслідувати інші країни під закликом «ми нічим не гірші». І це вже не можна замовчувати.

Наприкінці ХХ століття країни, які Тімоті Снайдер назвав «криваві землі», почали наслідувати єврейський приклад щодо Другої світової війни. Так націоналізація історичної пам’яті поширилася на інші країни-жертви.

Поляки теж захотіли якось виділити свої жертви, законодавчо затвердивши свою відмінність від інших народів у Другій світовій війні.

Зрештою політика націоналізації історичної пам’яті Другої світової війни для різних країн-жертв стала трендом «кривавих земель».

Саме для дослідження двох окупацій – нацистської та радянської – поляки створили Інститут національної пам’яті в 1998 році. Потім українці створили подібну ж структуру в 2006 році за прикладом Польщі.

Росія вчинила прямо навпаки. Після періоду збайдужіння до теми ідентичності на хвилі розпаду СРСР, Росія почала відновлювати гіперідентичність, причому не в сенсі національного, а як імперську.

Тобто Росія створювала структури імперської пам’яті, а не інститути національної пам’яті. Але Росія точно так само, як Ізраїль, Польща та Україна, сепарувала жертви та сепарувала відповідальність.

Росіяни побудували на установках гіперідентичності ідеологію війни з колишніми радянськими республіками, які утворилися від розпаду СРСР.

Єдиний народ, який взяв на себе колективну відповідальність за Другу світову війну – Німеччина. Але тим самим німці зробили ведмежу послугу іншим європейським народам. Вони дали їм можливість відмовитися від частини своєї відповідальності, переклавши усю цю відповідальність на німців.

Так виник рух гіперідентичності щодо жертв Другої світової війни, який в Ізраїлі, Польщі, Україні, країнах Балтії, частково в Білорусі та Росії будувався по одній і тій же самій схемі: 1) винувата в усьому Німеччина; 2) ми – лише жертви; 3) наша колаборація з німцями чи наша власна агресія щодо інших народів – це окремі випадки; 4) колаборація інших та агресія інших більш важливіші, ніж наші; 5) наша жертва – більш важлива, ніж жертви інших народів: 6) відповідальність інших – більша, ніж наша відповідальність.

Саме по такій схемі сьогодні будується конфлікт між цими країнами навколо історичної пам’яті щодо Другої світової війни.

Зараз поляки активізували сепарацію жертв та сепарацію відповідальності. По відношенню до євреїв поляки знімають з себе відповідальність. А на українців вони цю відповідальність перекладають. Тому особливо боляче це вдарило по українцях.

Українцям теж є що закинути не тільки полякам, але і іншим народам-жертвам.

За міжнародними домовленостями (Ризький Договір 1921) західноукраїнські землі у складі Польщі мали отримати всі можливості національного розвитку, а за рішенням ради послів Антанти (1923) українському населенню мало бути надано автономію. Польща не дотрималася цих домовленостей, навпаки, брутально порушувала права українського народу.

На закон про «бандерівську ідеологію» українці можуть відповісти законом про окупацію частини України Польщею у міжвоєнний період. А «бандерівську ідеологію» законодавчо визнати ідеологією національно-визвольної війни проти польського поневолення як реакція на порушення поляками міжнародних угод.

Це шлях – в нікуди. Це шлях до великого непорозуміння, конфліктів та війни, бо тоді підніметься питання щодо росіян і щодо євреїв.

Я ніколи не був бандерівцем. Але сьогодні поляки роблять з мене бандерівця. А я цього дуже не хочу, бо завжди вважав цей рух антиінтелектуальним. Але водночас «бандерівська ідеологія» має всі ознаки ідеології національно-визвольної боротьби.

Колективна відповідальність як інструмент історичної пам’яті стає ефективною лише тоді, коли її на себе бере самостійно якийсь народ. Неефективно в соціальному плані колективну відповідальність нав’язувати ззовні.

Тим більше дуже важко побудувати солідарну колективну відповідальність, якщо жертви сепаровані. А від кінця ХХ століття саме тенденція сепарації жертв та відповідальності остаточно перемогла.

Відтак побудова колективної відповідальності за Другу світову війну між країнами-жертвами включно з країною-агресором стала неможливою.

Солідарна історична пам’ять, яку світ намагався будувати протягом півстоліття після Другої світової війни, розпалася і була майже повсюдно націоналізована.

Національна пам’ять може бути доброю, допоки вона не суперечить іншій національній пам’яті. Як тільки різні національні пам’яті вступають в суперечність, представники національностей мають виходити на якийсь спільний діалог і досягати стану солідарної пам’яті по певних періодах історії чи певних історичних подіях.

Але хіба для цього засновувалися інститути національної пам’яті? Вони засновувалися для «війн пам’яті».

Зводити всю історичну пам’ять лише до національної пам’яті є великим спрощенням. Окрім національної історичної пам’яті існують також інші історичні типи пам’яті: імперська пам’ять, пам’ять правлячого класу (пам’ять еліти), пам’ять міст, пам’ять інтелектуалів, пам’ять поневоленого класу, гендерна пам’ять і, зрештою, історична пам’ять Європи та історична пам’ять людства.

Саме з огляду на невідворотно великі проблеми та конфлікти між різними національними пам’ятями, сам концепт національної пам’яті є неадекватним, бо він позбавлений універальності. Принаймні доки він не доповнений іншими моделями історичної пам’яті. Нам потрібні інші типи історичної пам’яті, як би цьому не опиралися різні рефлексивно обмежені вчені, політики та громадські діячі.

Україна може започаткувати добру ініціативу – перенісши акцент з національної пам’яті на історичну пам’ять, бо сепаратна національна пам’ять підтримується лише там, де триває війна. А в усіх інших випадках – там, де немає війни, або там, де вдалося досягнути солідарності, національна пам’ять перетворювалася б на солідарну міжнаціональну історичну пам’ять або на інші ідентифікаційні варіанти.

Домінування національного і навіть націоналістичного дискурсу всередині досліджень історичної пам’яті це глухий кут.

Класовий, націоналістичний та імперський ідеологічні підходи однаково винні в масових жертвах. Якщо ми не можемо подолати ці підходи хоча б в історичній пам’яті, тоді нас знову чекає війна між різними класами та між різними націями.

Нам сьогодні потрібна ідеологія, яка не розмежовує, а яка об’єднує людей доброї волі.

Я розумію, що ми не можемо поки що з живих людей зробити єдине людство. Але давайте принаймні з усіх жертв усіх війн зробимо просто людей без розрізнення їх на нації.

Не варто робити політику з мертвими. Потрібно робити політику з живими.

Не варто дивитися в минуле. Потрібно дивитися в майбутнє.

Джерело: блог Сергія Дацюка на УП

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.