Постреволюційні політичні реалії сучасної України із перманентними достроковими виборами суттєво перегукуються з періодом президентства В. Ющенка, що теж позначився значною домінантою політичної нестабільності й кризою довіри до інституту парламентаризму. Сьогодні знову перебуваємо на порозі чергового періоду нестійких коаліційних урядів і аморфної багатопартійної Верховної Ради. Попередній досвід продемонстрував, що така політична ситуація досить швидко викликає в українців втому від хаосу демократії та спонукає до орієнтації на сильну владу із її гарантіями політичної стабільності. Саме такі імперативи у політичній поведінці громадськості привели до влади попереднього президента України, що спробував встановити клептократичну диктатуру однієї партії, формально декларуючи гасла стабільності та добробуту (вони виявилися дуже співзвучними з орієнтаціями багатьох українців).

Схильність до орієнтації на сильну владу випливає із наявності підданських елементів у політичній культурі суспільства. Останні, у нашому випадку, часто пояснюються постімперським радянським синдромом, адже суспільство СРСР було схильне очікувати від держави певного рівня достатку.

Однак, видається, очікування „сильної руки”, яка реформує економіку країни і забезпечить належний добробуту більшості населення, можуть мати й інше походження. Вони також випливають із когнітивної ілюзії щодо реформаторських можливостей „просвічених авторитаризмів”. У значній кількості українських вишів студентам із різних дисциплін (історія, політологія) до сьогодні на розгляд пропонується тема (чи питання) „реформаторський потенціал авторитарних режимів”. Зазвичай до цього блоку включається низка „класичних” прикладів, що нібито переконливо доводять значні потенції „сильної влади” до економічних реформ та модернізації країни. Чилі Августо Піночета, Туреччина Мустафи Кемаля, Сінгапур Лі Куан Ю, Тайвань Чан Кайші, Малайзія Махатхіра Мохамада – класичний перелік політичних режимів, що покликані емпірично довести модернізаційні можливості авторитаризмів. Сьогодні до нього ще іноді включають КНР як одну з найдинамічніших економік світу.

У цій статті наважуся не погодитися із подібними переконаннями. Більшість авторитарних режимів зі своєю схильністю до розкоші, нераціональної марнотратності, ручного управління економічними процесами, непомірними витратами на армію й інші силові структури, репресивністю у цілому дуже погано впливають на економічний розвиток і добробут населення. Будь-який авторитарний режим самим фактом свого існування вже негативно позначається на інвестиційному кліматі, адже довгострокові капіталовкладення можливі лише в умовах правової держави, яка за будь-яких умов захищає приватну власність. У реаліях панування автократії ніхто не може бути до кінця певен у захисті своїх майнових прав, адже тут влада панує над правом, а не навпаки.

Виникнення ідеї про реформаторські можливості авторитаризмів є наслідком когнітивної ілюзії, яка сформувалася під впливом вже озвучених вище кількох дуже яскравих і виняткових випадків, які не потверджують правила. Іноді надмірний фокус уваги на винятках з правил здатен призвести до формулювання помилкового правила. Саме з такою ситуацією ми і маємо справу. Знаменитий економіст ХХ ст. Манкур Олсон у своїй праці „Влада і процвітання” переконливо доводить, що деякі випадки модернізаційних успіхів авторитарних режимів лише потверджують загальне правило про те, що будь-які закономірності мають свої винятки.

М. Олсон на емпіричних фактах довів, що більшість процвітаючих економік у сучасному світі є демократіями, тоді як більшість відсталих країн третього світу – авторитаризмами. І те, що деякі з останніх змогли досягти вражаючих економічних успіхів не заперечує того факту, що переважна більшість бідного населення на Земній кулі сьогодні живе за умов недемократичних чи не зовсім демократичних режимів.

Приклад же КНР, як найдинамічнішої економіки світу, варто розглядати із суттєвими застереженнями. Більшість українців вже сьогодні мають значно кращий рівень добробуту ніж понад 2/3 китайців. Експоненціональне зростання цієї країни тривалий час забезпечувалося саме наявністю величезного резерву дешевої робочої сили і значними диспропорціями між її кількістю та величиною капіталів. Саме тому порівняння цієї величезної країни-цивілізації із її особливими специфічними умовами розвитку з Україною є контрпродуктивним. Можна визначити ще багато каталізуючих чинників стрімкого зростання Китаю, проте подібні порівняння не матимуть для нас особливої цінності, оскільки Україна буде розпочинати економічні реформи на якісно вищому рівні стартових можливостей із зовсім іншим характером проблем, які потрібно долати, що більше наближує нас до досвіду Грузії та держав Центрально-Східної Європи, ніж до успішних економічних систем Далекого Сходу. Загалом же маємо ще одне підтвердження беззаперечного факту – найбільша авторитарна держава на Землі населена чи не найбільшою кількістю бідного населення.

Якщо ж авторитаризми досягають значних успіхів у зростанні добробуту населення, то, згідно з концепцією відносного погіршення становища соціальних груп, вони стають на шлях революції. Адже стрімке зростання добробуту в умовах відсутності політичних свобод найчастіше завершується революційним збуренням за формулою – революції відбуваються не тоді, коли життя погане, а коли приходить усвідомлення, що жити можна краще (саме зростання добробуту і породжує таке усвідомлення). Людина не схильна перейматися відсутністю політичних свобод і демократії якщо їй доводиться виживати. Але вона замислюється над цим, коли її життя покращується. Звідси висновуємо: економічно успішні автократії відкривають дорогу революції, яка, часто, руйнує попередні досягнення в економічній сфері, змушуючи розпочинати все спочатку в умовах демократії. Приклад недавньої „арабської весни” чудово доводить нам цю тенденцію. Все це дає підстави висновувати про надзвичайну хиткість навіть успішних економічних систем автократій.

Сусідні ж з нами країни Центрально-Східної Європи продемонстрували чудовий приклад успішних економічних реформ в умовах нестійких демократичних інститутів та, подекуди, вражаючої політичної нестабільності. Здійснюючи аналіз цих перетворень, відомий економіст сучасності Джоел Хелман підмітив парадоксальну тенденцію: чим слабшими були політичні коаліції, які втілювали реформи у країнах ЦСЄ, тим швидше і успішніше вони відбувалися. І навпаки – встановлення стійкої влади однією політичною силою призводило до значних складнощів у процесі економічної трансформації.

Найпоказовішими тут є приклади Польщі, Словенії та Естонії. Ці держави здійснили успішні економічні перетворення, маючи при владі нестійкі тимчасові коаліційні уряди. Найбільш промовистий приклад „шокової терапії” у ЦСЄ – реформи Л. Бальцеровича – реалізовувався в умовах нестійкого перехідного уряду Тадеуша Мазовецького, який заледве зміг проіснувати понад два роки. Такі ж держави, як Румунія, Болгарія і Словаччина, створивши відносно стійкі та міцні уряди, виявилися настільки ж неуспішними у сфері економічних перетворень. Приклад Словаччини тут, мабуть, є найбільш показовим. Саме стійкий уряд В. Мечіара загальмував економічні реформи у цій країні, тоді як неміцна широка демократична коаліція М. Дзурінди (що постійно норовила розпастися та увесь час була охоплена міжпартійними чварами) змогла здійснити необхідну для вступу країни в ЄС успішну інституційну трансформацію.

Насамкінець можна згадати і приклад неєвропейської держави – Ізраїлю. У другій половині ХХ ст. ця країна змогла витворити першокласні армію та економіку. Сьогодні українці можуть тільки позаздрити рівню достатку громадян Ізраїлю та ефективності їхньої воєнної потуги. Найцікавішим є те, що сильна армія та успішна економічна система формувалися в цій державі в умовах перманентної політичної нестабільності. Деякі експерти жартома підрахували, що середня тривалість перебування при владі одного уряду в Ізраїлі дорівнює 1 рік і 8 місяців. Постійні міжпартійні чвари, формування урядів на базі нестійких коаліцій, перебування у Кнесеті одночасно від 9-ти до 15 політичних партій – це ті ознаки, які не дають підстави висновувати про політичну стабільність країни. Але це жодним чином не завадило їй витворити повноцінну ринкову економіку.

Тривалий час вважалося, що саме швидкі радикальні реформи обумовлювали періодичні політичні кризи у тих державах, які ставали на шлях шокової терапії. Однак у статті Дж. Хелмана емпірично доведено – уряди успішних у контексті економічних реформ держав були слабкими не тому, що здійснювали радикальні перетворення. Це останні відбувалися завдяки тому, що вони були слабкими.

Один із творців американського лібералізму – Джеймс Медісон – пояснюючи передумови американської демократії й успішного економічного розвитку, вніс свою лепту у розвиток концепції факційного соціуму. Під факціями теоретик розумів певні зацікавлені у власному егоїстичному інтересі групи осіб, які ні перед чим не зупиняться, аби втілити його у життя. Зазвичай у факцій досягнення цього інтересу асоціюється із завоюванням і здійсненням влади. Дж. Медісон постулює: чим більшою є держава – тим більше факцій у ній формується. Саме тому наявність великої кількості факцій, жодна з яких не здатна встановити абсолютний контроль над владними інститутами, є передумовою демократичного розвитку. Згадана концепція чудово вписується у прчинно-наслідкову схему: слабкий коаліційний уряд – успішна демократизація. Коаліція широких демократичних сил завжди послаблює всевладдя антиреформаторських лобістських груп, даючи їм значно менше шансів чинити опір модернізації країни. Наявність же 2-х чи 3-ох політичних сил у парламенті створює чудові можливості для укладення угоди щодо перерозподілу сфер впливу, а не втілення в життя оптимальної стратегії реформ.

Популярные статьи сейчас

Осторожно - тарифы! В преддверии введения тарифа на транспортировку электроэнергии

Николаевский судостроительного завод "Океан" начали резать на металлолом, - народный депутат Скороход

Пенсионерам доплатят за "лишний" стаж

"Укрзализниця" пустит поезда в новом направлении: список

Показать еще

Близьким до міркувань Медісона є сучасний американський економіст Дарон Асемоглу. Його формула успішного і динамічного розвитку будь-якої держави передбачає формування широкої коаліції різних політичних сил, які репрезентують інтереси різних груп населення, що унеможливлює всевладдя жодного з політичних акторів. Це виключає розгортання політичного процесу за сценарієм гри у шахи з нульовою сумою, в якій завжди є переможці та переможені. Переможці не повинні отримати все оскільки у політичному процесі має взяти гору сценарій гри з ненульовою сумою, в якій ніхто не програє, але всі перемагають.

Виходячи з таких міркувань, Д. Асемоглу рекомендує із застереженням ставитися до нинішнього економічного тренду у політичних процесах. Тенденція до надмірної „економізації” політики при постійних закликах до першочерговості економічних реформ перед політичними є надзвичайно небезпечною. Підкоривши політику владі ринку, надавши економістам надміру великі повноваження, ми, тим самим, порушуємо рівновагу демократичної коаліції, в якій немає переможців та аутсайдерів. Ліберальні реформи Рональда Рейгана призвели до всевладдя фінансового сектору, який, врешті, навіть витворив наукові теорії, обґрунтовуючи доцільність цього всевладдя. Але вони не врятували США від стрімкого зростання диспропорцій у перерозподілі матеріальних ресурсів та фінансово-економічної кризи 2008 р., ще раз потвердивши правило – коаліційний баланс не можна порушувати.

І тут ми наближаємося до ще одного парадоксального висновку: переконання в тому, що першочергова розбудова міцної економічної системи призведе до стабільного успішного розвитку держави є такою ж когнітивною ілюзією, як і реформаторські можливості авторитаризму. Саме цей економічний фантом породив в українському соціумі переконання в необхідності швидких радикальних лібертаріанських реформ економіки. Подібній стратегії донедавна слідував і МВФ. Умовою отримання кредитів від цієї структури є стрімка лібералізація економіки. Ця економічна домінанта ґрунтується на хибному переконанні, що хороша економіка у результаті дає хорошу політику. У класичній політичній теорії ХХ ст. вважалося, що середній клас та успішна економічна система є неодмінними передумовами виникнення повноцінної демократії.

Але правда в іншому: стрімка лібералізація, як рецепт до успішної економіки, найчастіше призводить до негативних політичних результатів, які, в свою чергу, нейтралізують більшість економічних досягнень. Насправді це демократизація є передумовою формування середнього класу і успішної економічної системи. Не варто забувати, що більшість високорозвинутих держав Заходу розбудували ефективні демократичні інститути значно раніше, ніж забезпечили своїм громадянам високий рівень життя. До таких несподіваних висновків прийшов один із найвидатніших представників неоінституційної школи економіки Дуглас Норт.

Доповнюючи його висновки, Д. Асемоглу наводить приклад Гани у період після падіння диктатури Кваме Нкрумо. Новий лідер країни, – Бусіа, – розпочав економічні реформи аби оздоровити її. Проте втілювалися вони непослідовно, породивши суттєві диспропорції між аграрним та промисловим секторами на користь останнього. Не сприяло успішному економічному розвитку і стримування інфляції політичними засобами. Часткова лібералізація породила стрімке зростання корупції та соціальної нерівності. Саме тоді спеціалісти МВФ порекомендували Бусіа прискорити економічні реформи за сценарієм шокової терапії та негайно здійснити девальвацію національної валюти. Під тиском міжнародних фінансових структур Бусіа розпочав втілення необхідних реформ. Надалі виявилося, що експерти МВФ були наскільки хорошими економістами, настільки ж поганими політологами. Вже через два тижні від початку реформ країну охопили масові безлади (викликані несподівано стрімкою інфляцією). Внаслідок цього в Гані було встановлено воєнну диктатуру. Замість гібридної корумпованої демократії держава отримала репресивну автократію зі ще гіршими економічними результатами.

Зовсім інший сценарію розвитку подій демонструє нам приклад однієї з найуспішніших демократій у Тропічній Африці – Ботсвани. У момент проголошення незалежності ця держава мала більшість населення із катастрофічним рівнем бідності, 12 кілометрів доріг із твердим покриттям, 22 жителя з університетською та 100 мешканців із середньою шкільною освітою. Однак, це не завадило Ботсвані забезпечити стабільний політичний та економічний розвиток у другій половині ХХ ст. Рецептом її успіху стало формування широкої демократичної коаліції, що унеможливило монополізацію влади (а, відповідно, і економічних ресурсів) однією політичною силою. Надалі повільний прогрес демократії забезпечив стійкі темпи економічного зростання Ботсвани.

Середній клас, високоосвічене громадянське суспільство, ефективна економічна система – це не передумови, а наслідки і супутники демократизації, які лише зміцнюють відповідну форму політичного режиму.

Озвучені вище приклади спонукають нас із застереженням ставитися до популяризованої нині в Україні Кахою Бендукідзе лібертаріанської моделі реформ. Навіть „маленька” Грузія, втілюючи безпрецедентно швидкі в історії радикальні інституційні зміни, настільки дестабілізувалася, що втратила частину своїх територій. Ймовірно, що в Україні такі радикальні реформи породять ще більшу нестабільність. Крайнощі лібералізму можуть бути такими ж шкідливими, як і надмірний дирижизм.

Насамкінець констатуємо: головними проблемами сучасної України, мабуть, таки є не корупція і неефективність забюрократизованої системи державного управління, а жахливі диспропорції у перерозподілі матеріальних благ, монополізація політичного та економічного життя вузькими групами беззмінних еліт, що породили квазіформу державного капіталізму. Остання призвела до злиття політики та економіки в єдине ціле. У цьому контексті оновлення українського парламенту за рахунок нових політичних сил, навіть якщо їх кількість буде сягати більше десятка обумовивши виникнення нестійкого коаліційного уряду із постійними міжфракційними чварами, принесе Україні значні позитивні зрушення у далекоглядній перспективі. Маємо звикнути до цього організованого хаосу. Саме тому не варто боятися здорової політичної нестабільності. Не забуваймо формулу успіху: широка коаліція – демократизація – успішна економіка. Демонополізуймо політичний процес в Україні, розбудуймо якісну політику, а добробут прийде дещо згодом. Перефразовуючи відоме гасло Партії регіонів, можна з певністю стверджувати: наш шлях від політичної нестабільності до добробуту.