Початкові проблеми Конституанти

Перші дискусії про Конституанту відразу показали проблеми розуміння один одного. Залишимо за дужками недовіру та безпрецедентний тролінг цієї ініціативи, зосередимося на змістовних перепонах. Тут зібрані далеко не всі проблемні місця – лише ті, які проявилися в перші ж дні обговорення перспектив Конституанти.

Базові нерозуміння

Перше базове нерозуміння – що саме і як підлягає змінам в Україні.

Нам потрібно не перезавантажити, а перезаснувати. Нам потрібно перезаснувати не лише державу як політичну систему. Нам потрібно перезаснувати також економічну та культурну моделі, які в свою чергу поступово змінять соціальну структуру суспільства і вплинуть на повсякденне життя. Це принципово. Зміни політичної системи чи зміни держави як інститутів недостатньо без зміни економічної та культурної моделей і відповідно соціальної структури суспільства.

Друге базове нерозуміння – що таке Суспільний Договір. Це не метафора, як вважає Андрій Єрмолаєв. Це принципово нова робота, яку українці в своїй масі ніколи не робили. Суспільний Договір означає: 1) Експерте погодження мисленнєвих установок (в чому фундаментальні засновки існування України); 2) Погодження принципів для широкого загалу (хто ми такі та навіщо нам жити разом); 3) Експертне погодження стратегічних устремлінь (чого ми прагнемо на перспективу); 4) Широка угода про те, як нам реалізувати Суспільний Договір в усіх його контекстах, адже Конституція це важливий, але не єдиний інструмент для зміни країни, бо вона мало зачіпає економічну та культурну моделі країни, а також соціальну її структуру.

Отже 1-ий та 3-ій пункти це експертна робота. 2-ий та 4-ий пункти це робота, яка включає також і широкий загал. В своїй роботі «Фундаментальний вибір України» я спробував сформулювати свій погляд саме на те, як може бути влаштований пункт 1 Суспільного Договору. Але це лише мій суб’єктивний погляд, не більше.

Неметафоричний характер Суспільного Договору означає, що потім, під час розробки нової Конституції, ми постійно будемо посилатися на Суспільний Договір, бо деякі з народних обранців в Конституанту захотять обов’язково щось скопіювати чи скомпілювати або протягнути якісь специфічні бачення чи маргінальні принципи. Тобто Суспільний Договір буде виконувати функцію устремління на самостійність (несекундарність, некопіювання, некомпіляцію), функцію орієнтації на загальне благо та позитивну перспективу та обмежувальну щодо специфічних та маргінальних хотілок функцію всередині Конституанти.

А це означає – до розробки Суспільного Договору будуть запрошені далеко не всі – лише ті, хто впродовж багатьох років стоїть на позиції громади, загального блага, позитивної перспективи і намагається уникати політичного, економічного та культурного ангажементу.

Базові протистояння

Перший розподіл та протистояння щодо перетворення суспільства існує всередині уявлень про джерело соціальних петворень: технократи, соціократи та гуманітократи.

Технократи вважають, що застосування найсучасніших технологій призводить до інноватизації соціальної сфери і вирішує більшість проблем та ліквідовує більшість дисбалансів. Такий підхід підтримує молодь та ті експерти, які на молодь орієнтуються. Соціальна практика однак не підтверджує це. Технології без зміни інститутів, без додаткової освіти та зміни суспільних звичок, без тривалої боротьби, яка включає в тому числі примус чи навіть покарання окремих соціальних груп не працюють.

Чудовий приклад – спроба застосування такої технології як електронні декларації в Україні. Дякуючи цій технології корупціонери та тіньові бізнесмени не встигли сховати незаконні статки і змушені були їх декларувати, але це не призвело до їх покарання. Вже в наступних електронних деклараціях вони навчаться ховати свої незаконні статки і технологія ефективно не працюватиме.

Найбільш відомі технократи в Україні – Олексій Жмеренецький (інновації як панацея), Сергій Гайдай (держава як набір послуг всередині гаджета), якоюсь мірою Андрій Длігач та невелика частина політиків.

Соціократи вважають, що лише нові соціальні технології здатні вирішити більшість проблем та ліквідувати більшість дисбалансів. Такий підхід підтримують більш старші люди, а також ті експерти, хто орієнтується на все суспільство, а не лише на молодь.

Водночас соціальна практика свідчить про обмеженість такого підходу, оскільки орієнтація на інноватизацію саме соціуму потребує нових уявлень соціуму. Масштаб уявлень соціуму завжди прив’язаний до актуальних процесів та оперативного майбутнього, і це суттєво обмежує його здатність до інновацій.

Найбільш відомі соціократи в Україні – Андрій Єрмолаєв, Юрій Романенко, а також більшість політиків.

Гуманітократи виходять з того, що змінювати суспільство можливо лише з масштабу цілого людства. Гуманітократи також вважають, що лише вихід за межі актуальних процесів та оперативного майбутнього дозволяє змінити соціум та задіяти інноваційні технології, поступово вбудовуючи їх в життя та здійснюючи культурне захоронення наявних практик, норм, зразків, еталонів.

Тому базовий масштаб для гуманітократів – людство та його осмислення, а базовий процес змін для гуманітократів не стільки навіть інноватизація на основі електронних та соціальних технологій, скільки культурне захоронення наявної архаїки. Обмеження гуманітократії в тому, що вона найважче піддається розумінню в соціумі.

Найбільш відомі гуманітократи – Володимир Нікітін, Юрій Чудновський, Тарас Бебешко і я звичайно.

Конституанта вимагає об’єднання гуманітократів, технократів та соціократів у спробі зрозуміти один одного.

Другий розподіл та друге протистояння відбувається щодо змін та управління економікою: менеджеризм, дирижизм (інституціоналізм), соціалізм та вікіноміка.

Менеджеризм – підхід, що виходить з того, що контроль над виробництвом перейшов від власників до менеджерів. Саме менеджери, які озброєні новими управлінськими технологіями, новими фінансовими інструментами, інноваційними електронно-комунікаційними технологіями, спроможні вирішити будь-яку проблему і виконати будь-яке завдання. Менеджеризм недооцінює роль держави та громади у контролі за приватним бізнесом та економікою. Найбільш відомий менеджерист – Олексій Жмеренецький, деякі працівники Інституту Майбутнього, експерти від бізнесу.

Дирижизм – підхід, який виходить з уявлення, що менеджери не розуміють обмеженості корпорацій, які зорієнтовані на прибуток. Дирижисти вважають, що держава вирішує більш широке коло завдань, ніж корпорації, саме тому держава має втручатися в діяльність корпорацій. Дирижизм використовується не лише державними чиновниками в своїх приватних цілях, але і олігархами, що корумпують державу і використовують її для збереження свого монополізму та проти конкурентів. В Україні дирижизм це вихолощена та викривлена практика соціального виміру економіки.

В своєму ж оригінальному вигляді дирижизм є уявленням з економічної теорії інституціоналізму який розглядає економіку як частину соціальної системи. Поняття інституціоналізму включає в себе два виміри: «інституції» – норми, звичаї поведінки в суспільстві, та «інститути» – закріплення норм і звичаїв у вигляді законів, організацій, установ. Саме з існитуціоналізму виникають нові економічні практики на основі електронних інновацій. Найбільш відомий в Україні інституціоналіст – Олександр Пасхавер.

Соціалізм – підхід, який базується на уявленні, що лише суспільний контроль над економічним виробництвом і над державою як такою, створює найбільш ефективне господарювання. Соціалізм не враховує активність партократичних менеджерів, які захоплюють позиції соціального контролю, створюють закриту номенклатуру з її привілеями та репресивними функціями, яка стає більш небезпечною навіть, ніж капіталісти чи дирижисти. Найбільш відомі соціалісти – деякі працівники Інституту Майбутнього та учасники Студреспубліки.

В Україні схема співіснування цих трьох течій доволі складна. Олігархи ставлять управляти своїм бізнесом менеджерів в ілюзіях їхнього менеджеризму, потім не просто підкуповують дирижистів при державній владі, а садять їх на постійну зарплату, постійно дають подачки соціалістам і створюють олігархічно-паразитарну економіку, яку в рамках підходів менеджеризму, дирижизму (чи навіть цілого інституціоналізму) та соціалізму неможливо знищити.

Вікіноміка (масове співробітництво, взаємодія рівних, відкритий код, коворкінг, краудсорсинг, аутсорсинг) виходить з того, що самоврядна економіка найкраще справляється з господарюванням, коли вона виходить не з мотивації прибутку, а з мотивації загального блага. Слабкість вікіноміки полягає в тому, що вона найкраще може існувати в тих країнах, де олігархія вже обмежена. Тобто вікіноміка не подолає автоматично порочне зрощення менеджеризму, дирижизму та соціалізму, що існує в Україні. Тобто там, де олігархія є основою економіки, вікіноміка може існувати лише в дуже обмеженому розмірі. Найбільш відомий представник цього підходу – Валерій Пекар.

Для конституанти ці розбіжності є поки що теоретично непереборними.

Суть полягає у тому, що для того, аби перейти до процесів вікіноміки, необхідно виконати безліч завдань на рівні інституціоналізму. А саме: 1) ввести в конституцію уявлення про суспільну власність (публічний ресурс – природній: земля, її надра, водойми, повітря тощо та штучний: інфраструктури, ЗМІ, муніципальні та державні бюджети тощо); 2) ввести в конституцію принцип контролю самоврядних громад над корпораціями та державою; 3) в оцінку ефективності діяльності всіх економічних суб’єктів ввести рівень інноватики та принцип даріння як базовий для всіх нових сфер хазяйнування.

Базові обмеження

Ексклюзія та інклюзія в процесі Конституанти.

Ексклюзія. Мудрий український народ давно сформулював три принципи ексклюзії. Тому я не буду нічого вигадувати, а подам їх в народних формулюваннях: 1) «Моя хата скраю» (індивідуалізм) або «Свій до свого по своє» (груповщина); 2) «Всруся, але не поступлюся»; 3) «З ним (нею) на одному полі срати не сяду». Перший принцип показує засадниче обмеження українців щодо солідаризації через егоїстичний індивідуалізм чи надмірний трайбалізм. Другий принцип показує нездатність задля солідарних принципів відмовитися від цінностей (переоцінити їх). Третій принцип показує антагоністичну неспроможність мати справу з окремими людьми.

В контексті Конституанти перший принцип ексклюзії, означає неймовірну груповщину і нездатність вийти за групову солідарність задля суспільної солідарності. Саме тому в цьому контексті принцип політичної нації означає обмеження участі всіх ентіцистів, якщо вони нездатні його прийняти. Другий принцип ексклюзії, наприклад, означає ціннісну непоступливість, наполягання на архаїчних підходах супротив інноваційних. Третій принцип ексклюзії в контексті Конституанти, наприклад, означає, що з Тимошенко (Саакашвілі, Гриценко, чи тим більше – Порошенко) в процесі Конституанти працювати неможливо. Всі ці принципи ексклюзійного обмеження має бути подолано, бо ексклюзія руйнує Конституанту. Саме через абсолютну одержимість екслюзивників процесом смислодеструкції їх участь у процесі Конституанти має бути жорстко обмежена.

Водночас це не обмеження прав, а обмеження задля можливості самої комунікації. Не може існувати комунікація, якщо хтось її постійно руйнує. Дискусія має початися за умови визнання трьох установок: 1) Конституанта має перспективи навіть через конфлікти, але якщо вони призводять до результату; 2) Ми можемо домовитися принципово, навіть якщо деякі наші цінності нам доведеться переоцінити; 3) Хто кого любить чи не любить не має впливати на сам процес Конституанти.

Давайте приймемо за основу принцип – «Толерантність не означає смислодеструкції». Тобто можна бути толерантними до будь-яких дій і будь-яких виразів своєї позиції, якщо вони не руйнують сам смисл комунікації чи сам смисл співжиття. Можна не брати участь в Конституанті, якщо хтось в це не вірить, але не має сенсу руйнувати її смисл для тих, хто в неї вірить.

Інклюзія означає збільшення участі громадян у соціумі. Таке класичне визначення. Але потрібне більш точне визначення. Інклюзія це збільшення конструктивної участі громадян у соціумі. Тобто участь в інклюзії завжди має бути обмежена для смислодеструкторів типу тролів, хейтерів, хайперів, а також терористів, екстремістів, корупціонерів, тіньових бізнесменів, олігархів та інших глитаїв суспільної власності та суспільної уваги. Інклюзія не означає ангельської терпимості до зла та підтримки руйнування суспільства.

В ситуації недовіри нам доведеться стикнутися з безліччю людей, які не тільки не вірять в громадянський рух, але і будуть намагатися підірвати процес Конституанти. В цьому сенсі Конституанта має базуватися на принциповій солідаризації. Не здатен до принципової солідаризації – на маргінес. Не здатен до конструктивної роботи – на вихід.

Тому здатність до конструктивної солідаризації на основі принципів буде основним мірилом розрізнення ексклюзії та інклюзії.

Конституанта потрібна Україні! Всі експерти, які в це вірять, мають долучатися!

Джерело: Українська правда