Зміст поняття «інтеграція» і його значущість розкриваються лише у тих країнах, де народоправство є сталою політичною традицією. Або у межові, переламні моменти існування країни, коли на питання «бути чи не бути», можлива одна-єдина відповідь: інтеграція або смерть.

Інтеграція являє собою процес побудови політичної нації. Інтегрітет – це результуюча цього процесу, нова якість самоорганізації суспільства. Інтегрітет характеризує зрілість політичної нації, її спроможність на узгоджені дії.

Але таким чином він визначається через категорії політики, що не зовсім коректно. Інтегрітет є характеристикою того світу, де політичне поступається громадянському. Цей світ лише народжується, і вимагає нових назв і імен: адже неможливо говорити про нове в старих термінах.

Так, існує стала традиція розуміти інтегрітет як територіальну цілісність держави. На сталість кордонів як критерій єдності держави і нації вказували чимало авторитетів політичних досліджень. Втім, сьогодні, у добу «кінця географії» територіальний чинник перестає бути значущим. Його ставлять під сумнів національні діаспори – філії національних спільнот поза кордонами держав. Тепер не державна територія, а громадянська позиція стає критерієм належності до спільноти, зокрема, такої спільноти як політична нація.

Інтегрітет це перш за все якість або властивість громадянського суспільства виступати як єдиний суб’єкт, здатний до цілеспрямованої дії.

Інтегрітет так само характеризує громадянське суспільство, як суверенітет характеризує державу. Інтегрітет це критерій існування громадянського суспільства, не як декорації, не як формального атрибуту державницької риторики, а як діючого суб’єкту, зокрема у завданнях державотворення і політики.

Суверенітет, що базується на солідарній волі народу, є непереборний. Драматичні події останнього півріччя в Україні впевнюють в цьому найбільш затятих скептиків. Бачимо, що інтегрітет – загалом громадянський феномен – став запорукою суверенітету, феномену політичного.

Вже Французька революція, проголосивши націю носієм суверенітету, поставила політичне в залежність від громадянського. Ця тенденція міцнішає і з часом набуває нового змісту.

Надходить час переосмислення співвідношень громадянського і політичного, через кризу тієї царини, яку ми називаємо політичною. Ця криза спричинена кризою інституту держави, про що З. Бауман писав як про розпад «не святої трійці» — єдності держави, нації та території.

Партійне життя і вибори все меншою мірою цікавлять громадян: одвічне прагнення свобод знаходить реалізацію через інші важелі, а не через політику. Еліти давно переселились у глобальний простір, на який фактично не поширюється юрисдикція конкретних держав і де не діють локальні культурні і політичні контексти. Цього ж прагнуть і поступово досягають ширші верстви. Принаймні, показовим є масове віртуальне переселення у космополітичний простір інтернету.

Громадянська ідентичність осмислюється нині західними дослідниками як спосіб самовизначення щодо владних вертикалей та ієрархій, поза контекстом конкретних держав і усталених ідеологій. Така самоідентифікація не заперечує політичної участі, але вона лежить в її основі. Вона є творчою по відношенню до політичної сфери. Вона визначає її.

Пряме громадянське самоврядування лишається недосяжним на сьогодні, і ще не відпала повністю потреба у політичних інституціях – у державі, у виборчих механізмах, у партіях, у міжнародних політичних структурах. Хоча б тому, що не всі держави тримаються демократичних орієнтирів, а серед тих, що не тримаються, є доволі потужні, агресивні і близькі, як територіально, так і історично до України. Принаймні для того, щоб якось улагоджувати співіснування з ними, не можна нехтувати політичною сферою, як і специфічною компетентністю політичних еліт.

Популярные статьи сейчас

Ощадбанк замучил клиентку при попытке закрыть зарплатную карту

Украинцам подсказали, как сэкономить на отоплении газом

Кабмин ввел новый порядок получения пенсий на банковскую карту

Гороховский назвал конкурентов Monobank

Показать еще

Але не варто вестися на провокації цих еліт, зацікавлених переводити всі питання суспільного життя у політичну царину. У ній громадянське знецінюється, вихолощується, продається врешті решт. Завдання уніфікації та асиміляції для еліт є ближчими, зрозумілішими, ніж завдання інтеграції.

Кожна пристойна держава має оголосити інтеграцію одним зі своїх пріоритетів. Та в багатьох випадках це проголошується формально, аби дотримуватися риторики, узвичаєної в колі демократичних держав.

В країнах, де вкорінена авторитарна політична традиція, солідарна дія народу сприймається як зайві витребеньки, як п’яте колесо у системі керування. Змісту і сенсу у ньому не бачать, в дієвість її не вірять, і цей скепсис транслюють як правлячі еліти, так і сам народ (особливо – за відсутності зовнішніх загроз). Державне і політичне видаються важливішим за суспільне і громадянське.

Більш нагальним завданням, ніж інтеграція, у такій системі координат є політика асиміляції. Її змістом є – підрихтовувати інородців, за можливості наближаючи їх до титульного етносу. Російська імперія саме з цією метою вводила заборони на користування українською мовою (лінгвоцид), і спростовувала саму наявність окремого від російського українського народу (етноцид).

Послідовно здійснювались асиміляційні заходи і в СРСР, в сенсі наближення культур народів СРСР до російської культури. Але вони супроводжувались ще й специфічною уніфікацією. В ідеалі всі народи мали злитися у єдиний радянський народ (а не в єдиний російський народ). Тобто йшлося про наближення до єдиного ідеалу, досі не втіленого серед народів Землі, про впровадження стандартів, які були за суттю проектні.

І асиміляція, і уніфікація сприяють керованості країни. Вони покликані робити населення більш гомогенним. Така гомогенність, зокрема, полегшує впровадження владних вертикалей, яким мають бути підконтрольні усі мешканці. Саме тому для російської влади у окупованому Криму кісткою в горлі є Меджліс, що утримує кримських татар від асиміляції на рівні не лише культурному, але й організаційному.

Справді, організації громадян заважають асиміляції та уніфікації. Але вони є дуже корисними у впровадженні інтеграції. Таким чином, інтеграція не лише не збігається з асиміляцією, але й протистоїть їй по суті.

Асиміляція сприяє кращій керованості країни зверху; а от інтеграція закладає підвалини керованості країни знизу. Саме шляхом інтеграції, реалізованої як солідарні громадянські дії, формується громадянське суспільство, а відтак і політична дієздатність народу.

Демократичні пріоритети розвинутих європейських країн відбиваються у послідовних зусиллях, що їх докладають ці держави у питаннях внутрішньої інтеграції. Потреба у таких зусиллях зумовлена потужними потоками іммігрантів, що прямують у ці країни. Зокрема, інтеграція арабської спільноти гостро стоїть на порядку денному у Франції. Вона на державному рівні опікується інтеграцією, аби лишатися прикладом політичної нації, а не лише батьківщиною цієї ідеї.

Що ж до України, то влада, здавалося б, діяла останніми роками прямо навпаки. В особі владної «Партії регіонів» вона проводила ідею роз’єднаності України. Чого вартує лише передвиборча програма 2004-го з розділенням України на три сорти. Сама назва правлячої партії – втілення дезінтеграційних тенденцій. Прийшовши до влади, ПР намагалась відтворювати елементи авторитаризму, притаманні радянській політичній культурі. Народовладдя, очевидно, не було серед її пріоритетів. Гасла інтеграції були лише гаслами, за якими насправді ховався задум уніфікації – через совєтизацію.

І тоді суб’єктом інтеграції виступило суспільство. В Україні в парі «держава-суспільство» завжди сильнішим і життєздатнішим показувало себе саме суспільство – це притаманно українській політичній традиції. І коли під загрозою опинилось існування української держави, суспільство показало неочікуваний рівень інтеграційної спроможності – спроможності на узгоджену солідарну громадянську дію.

Так українське суспільство набуло нової якості: воно набуло інтегрітет.

Інтегрітет України, що постав перед лицем зовнішньої загрози, не має бути зруйнований, коли загроза буде подолана. Він – не лише запорука суверенітету зовнішнього, але він є і запорукою суверенітету внутрішнього, тобто суверенітету громадянського суспільства на противагу авторитарним тенденціям вітчизняної політики. Нарешті, це крок до глобальної когнітивної революції, яка остаточно змінить важелі владарювання, вирвавши їх з рук політиків і передавши громадам, знеструмивши авторитарні тенденції як архаїчні та не неадекватні часу.