«Фізика» та «метафізика» земельного питання

Точка входу у проблему – важлива передумова для її успішного вирішення. Все що нас оточує має дві складові: фізичну та метафізичну. Просто фізикалісти (матеріалісти) вважають, що нашу реальність формують лише матеріальні речі, оскільки переконані, що у світі немає нічого, окрім фізичних предметів.

Проблема ринку землі та перетворення землі на товар не є винятком, вона також складається з фізичної частини, тобто того, що ми можемо виміряти, продати, порахувати, покласти собі до кишені, а також з метафізичної частини, тобто того, що ми не можемо виміряти, дослідити та об’єктивізувати.

Якщо говорити просто, може навіть примітивно, то метафізика це те, що знаходиться «за» фізикою і не має матеріального вираження, тобто не складається з молекул, атомів, електронів, квантів. Проте важливо розуміти, що такі метафізичні ілюзорні речі як то: ідеї, почуття гідності, переконання, уподобання, гнів, відраза, несприйняття та інше формують «фізику». Тому особи, котрі використовують метафізичні аргументи при обговорені земельного питання, наприклад, представляючи землю як щось святе та сакральне, насправді, не є такими вже ірраціональними. Нерідко за «ображеними почуттями віруючих» приховується абсолютно прагматичні та матеріальні речі.

Якщо на центральній вулиці/площі обласного центру ви підійдете до цифрової рамки загиблим героям російсько-української війни, фотографії яких змінюються кожні десять секунд і звернете увагу на походження українських військових, то помітите, що майже всі вони вихідці з сіл або маленьких містечок нашої країни. Аналітик, структура реальності якого складається з фізичних об’єктів скаже вам, що це абсолютно закономірно, оскільки мешканці села є бідними і тому їм нічого не залишалося у цьому житті як йти на війну і там здобувати матеріальне.

Звичайна людина, життя якої має метафізичну складову зробить зовсім інші висновки. У мотивації поведінки колишнього селянина, який взяв у руки зброю вона побачить почуття до своєї батьківщини. Батьківщина у селянина тотожна з землею. Земля, у свою чергу, тотожна з матір’ю. Але ніяк не з товаром, хоча земля завжди продавалася. І коли ви стоїте перед цифровою рамкою, то задаєте собі питання: хто піде захищати батьківщину і помирати за неї, якщо у селянина в голові земля більше не буде його? Або не буде його матір’ю.  Абсолютно корисливе питання міського обивателя, який прив’язаний до матеріального, хоче вижити, не йти воювати, але водночас зберегти гідність та своє добро.

Так, наша «родіна є уродіна», якщо загадати слова Юрія Шевчука з «ДДТ», але вона є нашою. Так, солдат є бідним і працює на «дядю», і не важливо чи «дядею» є державний колгосп, чи ним є український латифундист, якому він віддав на невигідних умовах в оренду  паї, але в голові в українського солдата цей пай є його землею. Нехай й все несправедливо, але колись настануть кращі часи. І саме головне: паї його односельчан також у голові вояка є його землею.

А тепер уявімо собі картину, що все, що ми бачимо навколо себе (поля, ліси, озера) не має до нас ніякого відношення, це не наше. І ніколи нашим не буде. Воно чуже. Ми уже маємо ситуацію, коли навіть націоналісти не бажають йти вмирати за Україну, тому що промислові та фінансові ресурси, а також політична влада належить чужим за своєю ментальністю людям (Порошенко, Коломойський, Пінчук, Ахмєтов). Країна нікому не потрібна, і тут Сергій Дацюк правий. Можливо не потрібна тому, що її нема.

Йти заробляти гроші на війну, якщо уже так ставити питання, дивлячись на світ очима технократа – одне питання. Але загинути за батьківщину і захистити її – це інше. Саме тому відсоток загиблих серед селян значно вищий, ніж відсоток загиблих серед вихідців з міст. І саме тому ми якось захистили себе. Сумнівна теорія? Перевірте і побачите, що фотографії селян більше в цифрових рамках загиблих, а фотографії городян (кадрових військових та спецпризначенців) на посвідченнях учасників бойових дій.

Взагалі треба розуміти, що цей військовий конфлікт у тому вигляді, у якому ми його отримали, тобто із застосуванням танків та артилерії сформувався саме через відмову спецпризначенців, вихованих на міській культурі, виконати свої безпосередні обов’язки із застосуванням стрілецької зброї. Їх замінили малонавченими селянами з мінометами. Відповідь з того боку не забарилася.

Наступне шкурне питання обивателя, у якого структура реальності містить метафізичну складову. Де взяти бідних людей для служби в армії? Віддати по 200 тис га в одні руки – це однозначно знелюдніти великі території внаслідок заходу ефективних великих корпорацій, для яких українські громадяни стануть непотрібними.

Ви скажете, що з приходом нової влади ми взяли курс на «мир» і питання війни знято з порядку денного. Наведення аргументів щодо наївності таких поглядів просто не входить до завдань цього допису.

Не менш актуальним питанням є проблема вартості продуктів харчування та доступності їжі для малозабезпечених громадян. А у країні чорноземів їх чимало. Прихід ефективних власників та вивезення врожаю може нас дуже неприємно здивувати. Тому безапеляційно стверджувати, що для людини, котра не працює на землі та не зав’язана на сільське господарство нічого не зміниться – не варто. Зарплати програміста може виявиться і достатньо для нормального та повноцінного харчування, але багато у чому доведеться себе обмежити.

Повертаючись до питання точки входу у проблему, треба відзначити, що ми маємо національні особливості. Українці не входять у проблему через фізичну чи метафізичну складову, а роблять це через отвір з метою подальшого глибинного буріння. У нас навіть була така авторська передача Андрія Пальчевського «Глибинне буріння». Нескладно передбачити, яким саме є цей отвір. Тому в результаті буріння назовні добуваються тонни лайна і ми всі опиняємося у цьому лайні. Яскравий приклад входу у проблему через дупу з подальшим глибинним бурінням продемонстрував народний депутат від монобільшості Микита Потураєв, назвавши усіх противників запровадження продажу землі по 200 тис га в одні руки нащадками Леніна та Сталіна, а себе борцем за права селян, яким він повертає землю.

Що насправді ховається за контрольованою істерикою Потураєва. За нею криється глобальна проблема запровадження ринку землі після розриву природно-еволюційних процесів розвитку відносин власності, який ми пережили при комуністах. В результаті цього розриву значна кількість землі у вигляді паїв опинилася в руках людей, які ніколи її не мали, тобто ніколи не були власниками, або іншими словами є голотою. У них нема психології відповідальності, культури виробництва тощо. Тобто питання навіть не у праві оренди чи праві на власність, чи у праві отримання прибутку з експлуатації земельних ресурсів.

Якщо вдатися до метафори, то умовні Микита Потураєв та Ліза Богуцька нагадують Кота Базиліо та Лису Алісу, котрі під прапором «Слуги народу» мусіли прийти до влади після запаморочливого правління паталогічного жлоба Карабаса Барабаса. А випадкові власники земельних паїв нагадують дебілкуватого Буратіно, який отримав «на шару» 5 золотих.

Потураєв та Богуцька ведуть недолугих нащадків колгоспників у ринок землі, обіцяючи їм озолотитися, так само, як Лиса Аліса та Кіт Базиліо вели Буратіно на «поле чудес», пропонуючи виструганому з поліна казковому персонажу закопати монети в землю і чекати на золотоносне дерево.

Нема сумніву, що «слугам» вдасться завести нащадків сільської голоти на «поле чудес», а ми всі станемо свідками смачної бійки між нинішніми парламентськими аферистами, авантюристами та рвачами після того, як земельні паї перетворяться на товар і будуть продані нащадками колгоспників арахаміям та нєфьодовим для подальшого перепродажу. Такої самої бійки, яку ми бачили у виконанні Аліси та Базиліо в дитинстві. Але боюся, що це буде дуже дороге і останнє шоу у декорації під назвою Україна.

Замість висновків. Ринок землі потребує контролю та апарату насильства. І це ми одразу зрозуміємо, коли скажемо правду про показники метгемоглобіну та рівень онкологічної захворюваності у жителів південних областей, де в більше 20-и років в оренду землі віддані корейцям – працьовитим землеробам, котрі безбожно сиплять селітру, продукти якої проникають у грунтові води. І це при тому, що корейці самі вживають вирощену продукцію і п’ють забруднену нітратами воду. Хочеться послухати аргументи прихильників ринку землі після того, як ефективні власники на наших землях будуть вирощувати продукти для країн третього світу за допомогою завезених сюди китайців.

Ринок землі може бути у тому чи іншому вигляді, але після створення державних інститутів та національної індустрії. Інститути не можуть виникати без економічного базису. Промисловість ми практично втратили. Віддача останнього активу ставить хрест на державності. Якщо наша задача існувати у якості «м’яса» для інших економік, то загалом нічого страшного нема. Але, хто сказав, що нам дозволять існувати у вигляді «м’яса»? Наприклад, реформа охорони здоров’я дає підстави стверджувати, що кількість «м’яса» планується зменшити у рази. Причім головний удар буде якраз нанесений по сільському населенню.

Тому легковажно ставитися до земельних процесів в нашій ситуації дуже небезпечно. Тим більше безвідповідально розрахувати на підвищення капіталізації країни. Капіталізація може і буде, але країни не буде. І нас згодом також не стане.

Кожний народ має свої особливості. Не в усіх народів земля, матір і батьківщина зв’язані між собою у єдине ціле. Можна звичайно спробувати перевірити на справжність цю формулу, але треба бути готовим до нових Гонти та Залізняка і нових розрізаних глитаїв та технократів. Якщо така готовність є, то чому б не спробувати збільшити капіталізацію та оживити економіку?

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram