Україна у каталонському дзеркалі: три неоднозначні паралелі

“Хай живе вільна Катальонія! Хай живе вільна Україна!” — скандували студенти з балконів Київської опери, вітаючи каталонську співачку Марію Гай у ролі Кармен. У 1905 році, на початку першої революції в Російській імперії, осміліла молодь могла не зважати на викрики “Прекратить!”, що час від часу лунали з генерал-губернаторської ложі. Марія Гай виглядала розчуленою.

КАТАЛОНСЬКІ «СОВІТИ», УКРАЇНСЬКІ «FEIXISTES»

Невідомо, чи відповідали каталонці взаємністю під час виступів Соломії Крушельницької в Барселоні у ті самі 1900-і роки. Втім, навряд чи. По-перше, тодішній консервативний каталонізм був менш схильним і до подібних революційних поривів, і до вимог повної незалежності своєї країни. По-друге, у той момент каталонці менше знали про український національний рух, ніж українці — про каталонський.

Умови для ближчого знайомства склалися вже за кілька років. Молоді люди на кшталт Винниченка і Донцова, що наповну віддалися революційній діяльності, у 1907 році вже мусили рятуватися від російської в’язниці, виїжджаючи до Західної Європи. Поряд з українцями виїздили литовці, естонці, грузини — націоналісти решти народів імперії. І, розгортаючи діяльність закордоном, це покоління східноєвропейської політичної еміграції стикалося зі своїми західноєвропейськими колегами — ірландцями, фламандцями, басками. І каталонцями.

Каталонський націоналізм тоді саме дебютував на політичній арені. Якщо в українському національному русі з часів Кирило-Мефодіївського братства, з 1840-х років, циркулювали ідеї, як мінімум, перетворення Російської імперії на федерацію, і, як максимум, української незалежності, то каталонізм довший час залишався суто культурницьким рухом. Концентрація українців на культурній діяльності у Російській імперії у другій половині 19 століття була вимушеною: навіть така діяльність ризикувала принести проблеми. Якщо у Каталонії з 1879 року видавалися газети каталонською мовою, то у Надніпрянській Україні не тільки україномовна періодика була заборонена, але і спробам задати український напрям російськомовним газетам (“Киевский телеграф”, “По суше и по морю” в Одесі) влада рішуче клала край.

З середини 1880-х національний рух вже вибудовував політичну солідарність каталонців, та тільки у 1901 році окрема каталонська партія виступила на виборах. Консервативна Регіоналістська ліга, апелюючи до історичних вольностей Каталонії у складі іспанської монархії, наступні два десятиліття задавала тон у каталонській політиці. Її найбільшим досягненням стало створення Каталонської співдружності – об’єднання каталонських провінцій в одне адміністративне утворення. Втім, поза ним залишилися Валенсія і Балеарські острови – області, де з часів їхнього відвоювання у арабів також говорили каталонською мовою. Попри мовну спорідненість, каталонський націоналізм так і не зміг поширитися у цих регіонах – і зараз, коли Каталонія змагається за незалежність, Валенсія і Балеари спокійно залишаються у складі Іспанії.

В Російській імперії, де перші вибори були проведені у 1906 році (в Іспанії вони відбувалися з 1860-х), українські сили також святкували перемогу. У перших двох державних думах Російської імперії члени Української думської громади представляли більшість населення українських губерній, хоч через станову систему представництва вони складали трохи менше половини депутатів від України (45-47 зі 102). Та вже незабаром розгром державою українських соціалістичних партій, зміна системи виборів і придушення неросійських культурницьких організацій знову звели український рух до маргінального положення у Російській імперії. У Каталонії, натомість, Регіоналістська ліга ставала голосом каталонського істеблішменту. За підтримки місцевої буржуазії національні архітектурні стилі — modernisme і noucentisme — визначили обличчя Барселони; український архітектурний модерн народив кілька шедеврів, та не зміг задати тон у жодному з українських міст.

Місцем зустрічі цих двох несхожих між собою націоналізмів став Париж. “Союз народів” — організація, заснована у 1912 році литовським політемігрантом Юозасом Габрисом і французьким симпатиком каталонського руху Жаном Пелісьє, об’єднала більшість самостійницьких рухів Європи. Каталонці і українці відвідували його з’їзди у 1912, 1915 і 1916 роках. Один з випусків Les Annales des Nationalités – журналу цієї організації – у 1913 був присвячений Україні (гостьовим редактором виступив Грушевський), інший, у 1916 році, – Каталонії.

Незабаром Україна і Каталонія вже непогано знали одна одну. У 1912 виходить перший том класичної каталонської «Історії націоналістичних рухів» Ровіра-і-Віргілі з детальною главою про Україну; починаючи з 1916 року тією ж монетою — науковими дослідженнями їхнього руху — каталонцям починає відплачувати один з українських емігрантів Ольгерд-Іполіт Бочковський. Через двадцять років, усе ще в еміграції, Бочковський у «Вступі до націології» (1937) писатиме про «українсько-каталонський паралелізм»: обидва народи у дослідженнях національно-визвольних рухів «традиційно залишилися на передових позиціях».

1910-і роки були моментом найбільшого зближення двох рухів; 1920-і розділили їх назавжди. Українські політики, що у 1917 році увійшли в революцію соціалістами і федералістами, за кілька років, після поразки у війні з російськими більшовиками, потрапляли в еміграцію вже переконаними самостійниками і супротивниками соціалізму. Представники УНДО – провідної легальної партії у підпольській Україні – мабуть ще зустрічалися із каталонцями на Конгресах європейських національностей – міжвоєнному об’єднанню європейських національних меншин. Проте уряд УНР в еміграції об’єднувався у Прометейській лізі тільки зі своїми колегами по нещастю – десятком національних рухів, що прагнули визволення своїх країн від влади СРСР та Росії у будь-якій її формі.

Натомість Каталонія з періоду консервативної диктатури Прімо де Рівери, що панувала в Іспанії у 1923-1931 роках, вийшла вже країною з переважно соціалістичними поглядами. Наступні вісім років Іспанської республіки (1931-1939) були часом великих потрясінь. Дві спроби проголосити Каталонську республіку у складі майбутньої чи то Іберійської, чи то Іспанської федерації у 1931 та 1934 роках були заблоковані іспанським республіканським урядом. Тим не менше, майже увесь період Іспанської республіки Каталонія провела як автономний регіон під владою лівих каталонських націоналістів.

Мало хто в Іспанській республіці збирався будувати повний аналог тодішнього СРСР, та багато хто готовий був бачити в ньому позитивний приклад, хоч і з деякими недоліками. А після початку громадянської війні у 1936, коли армійські офіцери вирішили, що революційний безлад, “сепаратизм”, атаки проти церкви і власності необхідно припинити, республіканські сили в Іспанії набували все більше прорадянської орієнтації.

У радянському прикладі для каталонських політиків найважливішим був удаваний федералізм СРСР. У 1935 році — вже після голодомору, розвороту до русифікації і початку масових репресій проти буржуазных националистов — каталонський лівий політик Карл Пі-і-Сун’єр писав*, що «українські прагнення у великій мірі є задоволеними», а Радянський Союз «ґрунтується на взаємній довірі, рівності, мирному співіснуванні і співпраці народів». У 1938, відвідуючи СРСР саме по завершенню великого терору, Ровіра-і-Віргілі писав про нього як про приклад співіснування націй без «поглинання і підкорення».

Втім, ще одному “соціалістичному експерименту” не судилося відбутися. Іспанські націоналісти святкували перемогу; на початку 1939 року уряд Каталонії разом з іспанським республіканським урядом перетнули французький кордон. Тільки в екзилі каталонський уряд розірвав стосунки з іспанськими республіканцями, і оголосив про прагнення до незалженості Каталонії – хоч самостійницький рух існував вже з 1920-х. Та якщо правління Франсіско Франко означало темні часи для каталонської культури, то для послідовних антикомуністів воно відкривало нові можливості.

Коли після Другої світової війни Організація українських націоналістів розгортала свою діяльність закордоном, то найбільше розуміння вона зустріла у тих лідерів, які й самі раніше мусили протистояти комунізму в себе на батьківщині – Чан Кай Ші і Франсіско Франко. При цьому бандерівська ОУН принципово виступала за проведення державних кордонів за етнічним принципом в усьому світі. Ця концепція, від самого початку поширена серед частини членів організації, як програмна засада була прийнята тільки у бандерівській ОУН у 1940 році під впливом ідей Івана Мітринги. Це стало і одним із принципів Антибільшовицького блоку народів (АБН) – заснованого з ініціативи ОУН об’єднання націоналістичних емігрантських організацій країн Центральної і Східної Європи, що потрапили під контроль СРСР.

Принциповість бандерівців у відстоюванні права на самовизначення ставала приводом для жартів у інших політичних сил. Конкуруюча мельниківська ОУН у 1943 році говорила про засилля в УПА “чувашів (sic!), татар, киргизів”, маючи на увазі її національні підрозділи, створені в рамках цієї концепції. Один з публіцистів в еміграції висміював те, що АБН виступив з вимогою до США надати незалежність острову Пуерто-Ріко. Та попри цю принциповість, ОУН(б) зберігала мовчання, коли справа торкалася інтересів її найвпливовіших союзників. Серед їхніх матеріалів ви не знайдете слів підтримки самостійникам Каталонії, Країни Басків, Тибету чи Східного Туркестану.

Зі смертю генерала Франко у 1975 році та початком переходу до демократії українські націоналісти втрачали підтримку Іспанії. Та каталонці отримували шанс на давно омріяне відродження. У 1977 до Барселони тріумфально повернувся президент Каталонії в екзилі. Вже у 1960-х каталонська культура отримала нове дихання, і наприкінці 1970-х цей новий струмінь нарешті міг вирватися на свободу. І якщо про співпрацю між українцями і каталонцями вже не йшлося, то каталонське відродження після періоду диктатури викликало зрозумілий інтерес у української еміграції: ліберально-націоналістичний журнал “Сучасність” (Мюнхен) у 1981 році видав серію статей іспанського автора про проблеми національних меншин в Іспанії.

Це, здається, було останньою крапкою у політичних зв’язках між українцями і каталонцями. Їхні шляхи надалі остаточно розійшлися; кожна з країн була зайнята власними проблемами; паралелі між ними ставали все менш помітними. Ідея права на самовизначення і створення національних держав, що об’єднала українців і каталонців на початку 20 століття, у реальній політиці не змогла скласти конкуренцію протистоянню між великими державами. Українські і каталонські політики проголошували однакові принципи, знаходячись у протилежних політичних таборах. Та й у будь-якому досягненні незалежності більшу роль грала сприятлива позиція світового співтовариства; співпраця із самостійниками інших країн тільки готувала для цього ґрунт.

ЛІНГВІСТИЧНА РЕВІТАЛІЗАЦІЯ ЧИ ПРАВА МОВ МЕНШИН

Один простий експеримент — в усіх ситуаціях говорити в Києві українською мовою — у 1966 році перетворив Леоніда Плюща з нормального советского диссидента на українського націонал-демократа. Почута кілька разів вимога «разговаривай по-человечески!» розвіювала будь-які ілюзії на тему «да кто вам на этом украинском вообще разговаривать запрещает?!» У моєму власному досвіді в Києві двутисячних це звучало як «разговаривай по-нормальному!» — і в схожій формі у досвіді Мирослави Барчук*, та й ще багато кого.

Один із західних істориків, дізнавшись про те саме «разговаривай по-человечески» зі спогадів естонського політика, знайшов йому точну аналогію у франкістській Іспанії. За Франсіско Франко ті, хто виносив каталонську мову за межі власної оселі, чули «¡habla cristiano!» — від них вимагали «розмовляти по-християнськи». Хтось в Україні додавав щось про «эту телячью мову», як відомий одеський даїшник; у Каталонії просто зверталися до каталонських псів — «perro catalán».

Каталонська мова довгий час не могла знайти шляху в освіту і державне управління. У 1917 році в Україні — тоді ще частині революційної Росії — тільки півроку знадобилося місцевим активістам для українізації шкіл аж до гімназійного рівня; за наступний рік незалежності українізація торкнулася університетів. В Каталонії рішення про переведення шкіл на каталонську мову викладання у 1906 та 1931 роках так і не були втілені в життя через спротив централістських сил.

Українська мова продовжила грати деяку роль і за радянської влади, та починаючи з 1930-х її частка в освіті і управлінні була явно меншою за відсоток україномовних. Чітка ієрархія мов та повсюдне проникнення держави за часи УРСР змусили близько половини українців перейти на російську мову. Схожий ефект на Країну Басків та Галісію мали півстоліття диктатури Франсіско Франко, яка толерувала тільки іспанську в освіті і адміністрації, та мало втручалася у повсякденне життя. Однак Каталонія вистояла. Каталонську мову майже без втрат зберегла не тільки глибинка, але і міста, де та сама каталонська буржуазія продовжувала вдома, і, за можливості, між собою, спілкуватися рідною мовою.

Натомість на неї чекала інша загроза. Стрімкий економічний розвиток приваблював до Каталонії трудових мігрантів з інших, бідніших регіонів Іспанії. У другій половині 20 століття число іспаномовних мігрантів та їхніх нащадків в Каталонії зрівнялося з числом каталономовних, а потім і перевищило його. Вони осідали в Барселоні, її пригородах, і ще кількох найбільших містах. Натомість провінція, як і раніше, залишалася моноетнічною. Зараз іспанська у Каталонії рідна для більш як 50% населення; каталонська — для більш як 30%.*

Зараз цей розподіл можна побачити на карті будь-яких виборів у Каталонії.* Сільська місцевість суцільно голосує за каталонські партії, зафарбовуючи більшу частину карти в один колір. На цьому фоні виділяються острови кількох великих міст і промислових районів, де іспаномовні голосують за загальноіспанські партії. Так само, і під час консультативного плебісциту 2014 року, і нинішнього референдуму, голови сільських громад і невеликих містечок підтримували його проведення; мери кількох промислових міст, що належать до іспанських партій, відмовлялися організовувати голосування. Після деяких вагань наважилася співпрацювати у проведенні референдуму міська голова наполовину каталономовної Барселони.

Та картина протистояння корінних каталономовних і прибулих іспаномовних, що починає вимальовуватись у читачів, буде неправдивою без кількох важливих корекцій.

По-перше, від самого початку масової міграції в середині 20 століття каталонці за походженням і каталонці за проживанням не були чітко розділені. Не існує навіть слів, які чітко відділяють одних від інших. Образливе прізвисько «чарнего» (кат. xarnego, ісп. charnego), яким каталонці називали мігрантів, вже практично вийшло із вжитку. «Інші каталонці» — так називалася видана ще у 1964 книжка Франсеска Канделя, також мігранта, у якій він закликав до інтеграції заробітчан у каталонське суспільство. Дійсно, і ті, і інші зараз назвуть себе каталонцями. Та іспаномовний найчастіше скаже «я і іспанець, і каталонець». Назвеш іспанцем каталономовного — він образиться.

По-друге, «чарнегос» ставали не стільки «переселенцями з метрополії до національної околиці», скільки «бідними мігрантами на новій батьківщині». Як емігранти до країн Америки, вони мусили пристосовуватися до вже сформованого суспільства, починаючи з його найнижчих щаблів. Їхні діти, які з 1980-х вчили каталонську в школі, займалися у каталонських професорів в університетах, починали кар’єру зі стартових посад у каталонських компаніях, інтегрувалися до каталонського суспільства. #JoTambeSocXarnego — «я також чарнего» — розпочав флешмоб у твітері депутат від Каталонії в іспанському парламенті Габріель Руфіан, показуючи, що не тільки каталонці за походженням виступають за незалежність.

По-третє, іспанські мігранти та їхні нащадки у більшій мірі налаштовані аполітично та конформістськи. Каталонія ділиться на третину каталонської проти половини іспанської по мові. Приблизно порівну — за чисельністю прибічників і супротивників незалежності.* Та у парламенті 72 місця належить самостійницьким партіям, 63 — загальноіспанським силам. Щорічна демонстрація за незалежність восьмимільйонної Каталонії у 2010-х щоразу збирала близько мільйона учасників; у найбільших акціях супротивників незалежності брали участь кількадесят тисяч людей.

Від самого переходу Іспанії від диктатури до демократії на початку 1980-х років каталонські партії домінували у регіональному парламенті. Поступово розширюючи роль каталонської мови, вони домоглися того, що зараз тільки нею ведеться викладання у державних школах. Також практично виключно каталонською мовлять регіональні телеканали. Каталонська використовується за замовчанням у державному управлінні, нею ж читають більшість курсів в університетах. Результатом цієї політики поки що стала загальна двомовність та збереження пропорції між іспаномовними та каталономовними в Каталонії. Можливо, можна сказати, що впровадженням державної одномовності була зупинена мовна асиміляція каталономовних — але й іспаномовні нащадки мігрантів залишилися при своєму.

Процес розширення ролі периферійних мов Іспанії називався лінгвістичною нормалізацією: він мав нормалізувати мовну ситуацію після півстоліття асимілятивної політики Франко. Втім, різні регіони розуміли нормалізацію по-різному. Якщо «власна мова» регіону — lengua propia — домінує в усьому державному секторі в Каталонії, то у Країні Басків (баскійська) вона має деякий паритет з іспанською. У Галісії (галісійська), Наваррі (баскійська), Валенсії та Балеарах (каталонська) власна мова займає радше вторинне положення поряд з іспанською. Геть маргінальну роль власні мови грають в Астурії (астур-леонська) чи в Арагоні (арагонська, каталонська).

Серед усього цього соціолінгвістичного різноманіття, 45-мільйонна Україна найбільше нагадує не восьмимільйонну Каталонію, а тримільйонну Галісію — регіон на північ від Португалії, на північному заході Іспанії. І в Україні, і в Галісії приблизно порівну говорить власною мовою країни — і мовою (колишньої) метрополії. І там, і там це викликано не міграцією, а асиміляцією протягом 20 століття. Існує загальний пасивний білінгвізм, трапляється змішана мова — суржик і castrapo. І в Україні, і в Галісії власною мовою за статистикою говорять більше в селах і старші люди, мовою метрополії — у містах і молодші. Та і там, і там, є все більш помітною група молодих містян, які повертаються до власної мови, полишеної їхніми дідами чи батьками — група, яка не має назви в Україні, а у Галісії називається neofalantes — «новомовці».

Каталонія залишає Галісію далеко позаду у сфері ревіталізації власної мови. Більше того: каталонська мовна політика сприятливіша щодо каталонської мови, ніж навіть нове українське законодавство — щодо української. Так само змінився і мовний престиж. «¡Habla cristiano!» в Барселоні стало хіба що примарою страшного франкістського минулого — так що й не віриться, що так колись могло бути. Київ схожий на Барселону за мовним складом* — однак у київській повсякденності вживання української часто продовжує сприйматися як порушення соціальної норми. Однак ця паралель — аналогія між відродженнями раніше гноблених мов — була би повністю справедливою, якби Каталонія була б незалежною державою. Та доки вона залишається регіоном Іспанії, необхідно також поглянути на каталонську як на одну з мов меншин Іспанії.

Мови меншин України донедавна користувалися статусом, схожим на статус каталонської в Каталонії. Ними можна було отримати повну шкільну і вищу освіту; в Криму, попри його складний етнічний і мовний склад, освіта надавалася майже виключно російською. У регіонах компактного проживання, а у випадку з російською — по всій Україні — не існувало потреби у знанні української, окрім як для державної служби – та і те не в усіх регіонах. Нещодавні нововведення надають їм статус, подібний статусу власних мов у інших регіонах Іспанії: двомовна шкільна освіта із поступовим збільшенням частки української; паритетна присутність української на регіональних телеканалах. При цьому мови меншин в Україні — за винятком кримськотатарської — в Іспанії навряд чи би підпали під поняття lengua propia — історичної мови великої провінції.

Дивовижні ілюзії інколи виринають в українських мовних дискусіях. Часто стверджується, що політика офіційної двомовності обов’язково призводить до збереження обох мов. Та державна політика є тільки одним з багатьох чинників мовної динаміки. У Каталонії державна одномовність компенсувала повсюдне проникнення іспанської, і призвела до збереження пропорції каталономовних і іспаномовних. В Ірландії, де, як і в Україні, носії мови колишньої метрополії – це переважно не мігранти, а асимілянти, вже за незалежності офіційна двомовність добила ірландську мову. Світовим стандартом мовної політики в Україні нерідко уявляють відсутність будь-якого втручання держави, а будь-що інше вважають чимось на кшталт “кровного патріотизму”, мало не фашизму.* Проте насправді у випадках, подібних українському – масового мовного зсуву протягом останнього століття, ціллю мовної політики часто стає обернення цього процесу. Каталонський приклад розвіює ці напрочуд наївні уявлення. Втім, як і скільки-небудь детальний розгляд будь-якого іншого прикладу мовної політики.

БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І СЕПАРАТИЗМ

Історія співпраці українського і каталонського національних рухів початку 20 століття вже давно забута і в Каталонії, і в Україні. Україна стала для Каталонії набагато більш далекою країною, ніж була сто років тому. Навіть Польща виглядала з-за Піренеїв настільки далеким і диким краєм, що нагородити каталонців прізвиськом polacos («поляки») здалося іспанцям дотепним жартом. Обігруючи стереотипи, каталонське телебачення запустило гумористичне шоу Polònia — більш заполітизований аналог Little Britain і Файної Юкрайни, в останніх випусках якого не жартували ні про що, окрім референдуму.

Зате до нинішньої Каталонії долетіла історія їхніх сусідів по Євросоюзу — національних рухів балтійських держав під час розпаду СРСР. За аналогією до Балтійського шляху, що об’єднав Таллінн, Ригу і Вільнюс у 1989 році, у 2013 каталонці вибудувалися у живий ланцюг від французького — і до валенсійського кордону країни. Два ветерани естонського руху за незалежність виступали на акції. Так само аналогії не могли не побачити і в Прибалтиці: представники Литви і Латвії* під час консультативного референдуму у 2014 були єдиними в ЄС, хто заявив, хоч і доволі стримано, про свою підтримку каталонських прагнень.

Доленосний для України 2014 рік Каталонія зустрічала вже сповненою рішучості йти до незалежності. Конфлікт з центральною владою, що тривав з моменту прийняття нового статуту про автономію Каталонії у 2006 році, приводив до влади чимраз виразніше самостійницькі коаліції. Каталонські і іспанські політики не вирізнялися з хору європейських голосів, що засуджували окупацію Криму. Та їхнє розуміння того, що імітація референдуму в Криму значить для Іспанії, різнилися. Міністр закордонних справ Іспанії заявив, що є «чітка паралель» між неконституційними референдумами в Криму і в Каталонії. Каталонський уряд видав спеціальне роз’яснення відмінностей кримського псевдореферендуму від власних планів, а тодішній президент Каталонії Артур Мас назвав порівняння Криму і Каталонії «божевіллям».

Два міжнародні форуми, проведені Росією у 2015 році — сепаратистській і неонацистській — дозволяли їй уявити себе руйнівником несправедливого світового ладу. Однак навіть цільова аудиторія цих специфічних конференцій не поспішала їх відвідувати. Самопроголошеним представником Каталонії на з’їзді самостійницьких рухів у Москві у вересні 2015 року був маловідомий учасник позапарламентської політичної сили Каталонська солідарність за незалежність. У тому ж 2015 році у провідній каталонській газеті El Punt Avui вийшла серія репортажів про забутих здавалося б уже усіма татарських націоналістів Татарстану, які продовжували опиратися російському централізму. Каталонці, які вже давно уважно слідкували за периферійними націоналізмами світу, менше за шотландських націоналістів були схильні плутати російський імперіалізм із самовизначенням.

Втім, і серед каталонських, і серед іспанських лівих симпатії до Росії присутні як до противаги «американському імперіалізму» і «глобальному капіталізму». У іспанців, можливо, ці симпатії дещо постраждали останніми днями. Лівий щоденник El País тиждень тому вийшов із оглядом російської пропаганди і фальшивок про каталонську кризу. Натомість найбільші супротивники каталонської незалежності — правляча в Іспанії консервативна Народна партія — є і найбільш орієнтованою на євроатлантичне партнерство. І хоч з надр цієї партії вийшла одіозна постать екс-президента ПАРЄ Педро Аграмунта, до речі валенсійця за походженням, з іспанських політичних сил вона є найбільш сприятливою інтересам України.

Під час референдуму вона зазнала поразки. Спроба завадити проведенню плебісциту в Каталонії за допомогою спеціально привезеної в регіон жандармерії провалилася. На референдум у повному складі прийшла і змогла проголосувати уся та активна половина населення, що підтримує незалежність. Вдалося підрахувати результати голосування 42% від усіх зареєстрованих виборців: з них проголосувало за незалежність 90%. Влада Каталонії стверджує, що загальна явка склала 57%, а не 42%: різницю начебто вилучила іспанська поліція. Більше того: судячи з реакцій у соцмережах, стрілянина гумовими кулями і насилля на вулицях підірвали довіру до нинішнього іспанського уряду у тих, хто коливався, і викликали різку критику з боку іспанської опозиції.

Досі кризи в ЄС не стільки унебезпечували підтримку України, скільки давали їй нові шанси — кожен з яких, втім, був змарнований. Велика Британія поза ЄС — країна з глобальним баченням, і, на відміну від Німеччини і Франції, не схильна до замирення агресора — могла би грати значнішу роль у Східній Європі — якби та проявляла інтерес. Суперечки між ЄС і його східними членами окреслювали перспективи міцнішої співпраці — у тому числі безпекової — із нашими найближчими західними сусідами. Ще рік тому Україну готові були бачити у ролі співзасновника центрально-східноєвропейського партнерства. Однак її пасивна позиція, ігнорування зв’язків з Хорватією, яка взяла на себе роль рушія цієї співпраці, і конфлікти в культурній сфері, які могли бути щонайменше пом’якшені попереджувальною дипломатію, низвели Україну з рівня бажаного співзасновника до сумнівного потенційного партнера того, що набуло форми як Ініціатива трьох морів.

Та каталонська криза позбавлена подібних можливостей — хіба що якщо зважити на дуже примарну перспективу, яка випливає з прагнення Каталонії підтримувати справжні периферійні націоналізми по всьому світу. І, в тому числі, в Росії. Поза тим, Україна, не маючи альтернативи, потребує стабільності у Євросоюзі. Незалежність Каталонії відкриває проблемніші бельгійське і італійське питання. До того ж, каталонське правове поле вже розійшлося з іспанським, як і курдистанське – з іракським. Поширення подібних неоднозначностей підточує нинішню міжнародну правову систему, і, можливо, потребує нового рішення відомої колізії між принципом самовизначення націй і принципом територіальної цілісності.

А без цього у сфері реальної політики будь-яка успішна сецесія у нинішніх умовах працюватиме проти України. У випадку зміни режиму в Росії на стіл знову потрапить план нового, честного референдума в Крыму. Ідея підтримати молодую русскую демократию коштом України матиме вдосталь прихильників не тільки в Брюселі чи Берліні, але і у Вашингтоні. Навіть демонізований росіянами Бжезинський говорив, що у перспективі компромісу «йдеться не про передачу Криму повністю Україні”, і не “про повернення Криму цілком Росії.» Успішне відокремлення від європейської держави, тим більше проти її волі і при сумнівних правових обставинах, стане прецедентом, на який посилатимуться при розгляді подібних планів.

Втім, розвиток каталонської кризи — це один з тих рідких випадків, коли від України і дійсно мало що залежить. І нам залишається лише спостерігати: співпереживаючи Каталонії чи ні, але, найголовніше, роблячи висновки для власної ситуації.

Зображення: Emilio Morenatti/Associated Press