Майбутнє політичних партій в епоху постполітики

Вперше про нові типи партій, які можуть з’явитися в Україні, я написав ще в 2016 році. Тоді, на основі аналізу новітніх трендів в світовому партбуді, я прогнозував появу у нас трьох різновидів “партій нового типу”: 1) “партій-орденів”, 2) “партій-коаліцій”, та “партій-мереж”. Цікаво, що деякі колеги три роки тому вважали, що поява цих типів партій –“перспектива десяти років”, що це “маргінальні явища” і “новомодні західні віяння ситих демократій, тому “третьому світу” – нам, не загрожуть”.

Проте, в 2019 році ми стали свідками тріумфу саме “партії-мережі” у вигляді нині правлячої “Слуги народу” та стартапу “Партії Шарія”. В цьому тексті я розширив класифікацію та пропоную вашій увазі ще два типу партій, яку умовно можна навати — “партія-інстаграм” та “партія-суспільство”. Їх поява – це справа часу. Є підстави вважати, що такі типи проявить себе вже до початку нового електорального сезону.

КРИЗА УЧАСТІ

Все більше політологів вказують, що головними викликами представницької демократії в короткочасній перспективі будуть посилення руху за особисту участь громадян у політичних процесах, а, з іншого боку, відчуження громадян від інститутів влади.

Ця криза представницької демократії органічно пов”язана з таким явищем як постполітика. На звалище історії йдуть традиційні інструменти класичної політики, такі як, наприклад, стратегування, аналіз політики, представництво, просвіта, соціальні ліфти, своє значення втрачають і преса та дебати.

Бельгійська дослідниця Шанталь Муфф вважає, що постполітика виникла в наслідок панування так званого «центристського консенсуса» в який вступили праві та ліві традиційні партії, які навмисно відмовилися від актуалізації протирічч в ім”я політичної стабільності Системи. Різниця між партіями стала не істотною, не цікавою, бо не містила конфлікту очевидних альтернатив.

Сама політика перетворилася на: а) технологізований алгоритм та б) театральне шоу (майже “суспільство спектаклю” за Дебором).

При чому глядачі-учасники знають і про “закулісу”, де панує цинізм, гроші і маніпулятивні технології, і про “шоу на сцені”, яке ми, технологи, “втюхуємо” цим глядачам “за чисту монету”.

Тут варто варто зробити певне зауваження: коли сприймати політику лише як “шоу”, то така ситуація дозволяє аудиторії відмовитися від відповідальності за те, що відбувається на сцені.

Звідси недовіра до інституцій представницької демократії, але висока підтримка окремих акторів з “шоу”. Має ж бути наступний сезон, і ці актори ще не втомили глядача.

В ЯКОМУ СЕРЕДОВИЩІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ТИПИ ПАРТБУДУ?

Сучасна партійна система сильно деградувала. Це визнає більшість експертів, навіть з числа «воцерквленних» політиків.

— Скорочення чисельності політичних партій, і втрата їх впливу в середовищі організацій професійного, вікового, гендерного типу. За останні п”ять років більшість європейських виборців віддавали свої голоси не за ті партії, за які голосували на попередніх виборах.

— Практично померла партійна преса, тануть виключно партійні джерела поповнення їх фінансової бази. У той же час, новітні партії досить креативні в пошуку грошей – наприклад “Альтернатива для Німеччини” через свої інтернет-магазини торгує золотом (швидше чим банки) і пропагує Дойчмарку (колекціонерам). Таким бізнесом вони зібрали за минулий рік понад 5 млн євро. Традиційні партії на таке не здатні.

— Корупційні скандали підривають авторитет традиційних партій. Сьогодні важко назвати хоча б одну “історичну” партію в Європі, яку б не лихоманило від скандалів. Натомість антисистемні партії живуть в скандалах, вони частина їхнього образу.

— Відходять у небуття колись могутні міжпартійні об’єднання глобального масштабу (наприклад, Соцінтерн). Організації міжєвропейского партійного співробітництва не стали заміною цим зв’язкам. Практика роботи Європарламенту свідчить, що значна частина прийнятих рішень визначається не за партійним, а за “країновим” принципом.

– В країнах “другого” та “третього світу” партії являють собою політичні надбудови над олігархічними групами або “виносні модулі” цих ФПГ. Наша політична реальність – це неопатримоніальний режим з усіма наслідками.

– Герметизація партій. По-перше, верхівки партій фактично перетворилися на замкнутий, самодостатній “політичний клас”, на “партократію”, що ділить владу. Іншими словами нинішні українські партії – це свого роду закриті акціонерні товариства, де є вигодонабувачі (олігархи), є всевладний лідер або правління (де все вирішується). Партія ж виступає машиною отримання голосів. А у гвинтиків цієї машини не може бути власної думки. Цим пояснюється бажання партійних лідерів ввести імперативний мандат для своїх депутатів не тільки в парламенті, але і для депутатів місцевих рад та обмежити їх законодавчу свободу. Крім того, статут таких партій виписаний так, щоб не залишити жодної шпарини для внутріпартійної демократії. По-друге, в партіях – ЗАТ не може бути і ідеологічної дискусії. А, по можливості, і самої ідеології.

– Криза партій “хапай всіх”. “Партіям, щоб вижити в електоральній боротьбі, необхідно мати стабільну підтримку частини населення. Партії в нових умовах не набудуть стабільності, якщо не встановлять зв’язки з глибоко вкоріненими джерелами розмежування (cleavage) (за Cеймуром Ліпсетом). Проте в умовах постполітики “конфлікт” є небажаним та немейнстрімним явищем. Партії “хватай усіх” його бояться. Симулякром конфлікту виступають фобії, які пануються у суспільстві, які простіше артикулювати і використовувати для мобілізації глядачів-учасників політпроцесу.

– Криза традиційних партій та запит на анти-політичність і анти-істеблішментську позицію. У сучасній політиці ці партії позиціонують себе як противників існуючих політичних партій, політикуму в цілому. Нові рухи не влаштовує ідеологічна убогість сучасних партій, організаційна громіздкість, відрив від народу, корупція еліт. А ще вони будуть схильні до ідейного синтезу на основі відсутності політкоректності (“без табу”).

“Альтернатива для Німеччини” кооптувала в свої ряди багатьох активістів зовсім не правих поглядів з числа учасників протестів проти “кредитного рабства”, кліматичних змін та ісламізації (ліві ксенофоби). В Британії – “Партія незалежності Великобританії” (партія Брекзіту) на своємо сайті так і писала: “ми просуваємо незалежність Великобританії від ЄС, ми виступаємо проти політкоректності – бо це загрожує свободі слова, ми повернемо справжнє народовладдя британському народу” і це мало успіх в середовищі молодих лейбористів у провінції.

ТИПОЛОГІЯ ПАРТІЙ МАЙБУТНЬОГО

Я не претендую на наукову коректність термінів і методології при типологізації. Однак це спроба короткострокового прогнозування розвитку політичних партій в Україні. У нашому випадку швидше стане в нагоді типологізація за організаційною ознакою, за якою можна виділити п’ять основних типів партій майбутнього.

1) “Партія – орден”

– За типом релігійної громади (всі члени якої – брати/сестри, добровольці, об’єднані “священною метою”).

– Озброєні візією, ідеологією і детально розробленою політико-економічною програмою. Це важливо, оскільки візіонерство має бути унікальною особливістю цього типу партії. Знання ідеологічних постулатів, орієнтація в дискурсі, відсилання до першоджерела, вміння оперувати ідеологічними конструкціями — запорука успішного розвитку “партії-ордена”.

– Кадрована партія. Меритократичний і функціональний підхід при рекрутингу членів. Орденська партія не буде численною. Відбір в неї слід проводити вкрай ретельно, розглядаючи її як “ядро нової патріотичної державної еліти”, дотримуючись правил затвердження та відбору, тобто правила меритократії.

– Фінансування неоднорідне.

Отже маємо: ускладнення структури партії, розподіл її членів на ряд категорій, в залежності від їх підготовки, яка повинна виявлятися практикою. У такій структурі рішення повинні приймати люди, які довели свою компетентність (тести).

Керівництво (редакція центрального органу) — повноправні члени з правом вирішального голосу — члени партії з правом дорадчого голосу — прихильники, можливо об’єднані в широкий рух навколо партії. Перехід на наступний етап здійснюється шляхом кооптації, тобто рішенням керівництва, за рекомендацією первинної організації.

В Україні вже є прототипи: партія 5.10 (Генадія Балашова), маргінальні групи — рух самоуповноважених громад (Рими Білоцерківської), рух Рустама Ташбаєва тощо. Однак постійні coming out Балашова не сприяють розширенню їх електоральної бази. Навпаки. Вони звужують кількість прихильників, а авторитарний стиль керівництва перетворює прихильників на політизовані секти.

У той же час, “партія – орден” далеко не вичерпала всього потенціалу і може претендувати на певний успіх у випадку правильного нішевого позиціонування і урахування вище названих трендів. Серед потенційно успішних проектів у цій категорії можна назвати “Республіку Гідності“, об`єднання Синархістів, республіканців та ін.

2) “Партія – коаліція”

– Коаліція різних спільнот, яких об’єднує спільна ідеологічна рамка і всередині якої діють єдині принципи узгодження інтересів.

– Поділ завдань політиків і партфункціонерів. Партійні функціонери виконують менеджеріальні ролі, сприяючи взаємодії зацікавлених груп в такій партійній коаліції і не претендують на участь у виборах. У владу йдуть інші люди – “політики”.

– Рішення приймаються через партисипативні механізми.

– Нефіксоване членство і волонтерська мережа.

– Фінансування через особисту участь прихильників (70% бюджетів)

Прикладами успішних “партій – коаліцій” можуть служити Партія трудящих Бразилії і грецька партія СІРІЗА.

Партія трудящих була створена як коаліція робітничих профспілок, безземельних селян, екологічних та інших соціальних рухів, прихильників теології звільнення, лівих інтелектуалів, троцькістських та інших марксистських груп. Вона мала електоральний успіх з 2003 по 2014 рр. На піку зростання популярності ПТ експерементувала з формою внутрішньопартійної організації. Наприклад, тактичні рішення в партії приймалися радою політичних представників (від груп – учасників ПТ), а політичні на стратегічних сесіях в територіальних громадах. Значну роль грали клуби, де вироблявся ідеологічний дискурс і проводилося політнавчання.

Згодом ПТ трансформувалася в суспільно-партійний холдинг, в який інтегрувались дискусійні клуби, аналітичні структури, громадські об’єднання, ком’юніті і закінчуючи партійними альянсами. Партійний апарат же грав роль операційного модератора процесів, не маючи самостійної ваги. Але з часом первинний імпульс було втрачено і партія перетворилася на типову бюрократію.

Партія СІРІЗА була інституалізована в 2004 році як електоральний альянс лівих і ліворадикальних груп (від маоїстів, до зелених і лівих лібертаріанців).

Як слушно зауважує український експерт Денис Пілаш, СІРІЗА системною буденною роботою в соціальних рухах, профспілках і інтелектуальному середовищі, яку активісти СІРІЗА вели як звичайні учасники, не претендуючи підпорядкувати їх своєму “мудрому керівництву” (як цього хоче, скажімо, Комуністична партія Греції), навпаки – поважаючи їх автономність, але допомагаючи їм і впливаючи на них знизу і зсередини (концептуальне управління). Власне, СІРІЗА особливо і не гналася за перемогою на виборчих дільницях (не вірила в неї), бо основним полем її діяльності були площі і вулиці грецьких міст. Це було на початку. Потім сформувавши уряд партія значною мірою деформувала свою внутрішню структуру і способи ухвалення рішень.

Слід зазначити, що “партії – коаліції” можуть бути не тільки лівими. Але тут важлива одна обставина – це вміння домовлятися.

Довіра в таких партіях породжується простими принципами черговості, змінюваності, функціонального представництва, концептуального управління і наявністю третейського суду з числа визнаних інтелектуалів (цей принцип яскраво виражений в СІРІЗА).

Іноді використовується жереб, за яким визначається той чи інший претендент на пост або позицію в партії. Інститут жереба використовується тільки в рівно компетентному середовищі.

“Партії-коаліції”, як правило, відрізняє значна ідейна гнучкість, демократична організація і стиль діяльності, відсутність чітких меж між членами і співчуваючими. Разом з тим, ці партії також стикаються з питаннями, пов’язаними з розвитком організації і “інституціалізації капіталу”.

В Україні такий тип партій може утворитися як об’єднання демократичних опозиційних політсил, умовно навколо партії “Голос”. Розмови про це вже почалися.

3) “Партія – мережа”

Партії-мережі будуються на концепції «розширених партійних мереж», яку ще в 1990-х рр описував Такіс ​​Фотопулос. Не партійні організації + соціальні та громадські ініціативи, а навпаки: громадські активності + партія як їх учасник. Причому, сама партія виникає не відразу, а як наслідок «ущільнення» «хмари тегів» громадської активності.

Сьогодні найбільш відомими у світі “партіями-мережами” є «Подемос» (Podemos) в Іспанії (та відколи від неї) і «Непокорна Франція» (France Insoumise), “Рух П’яти зірок” (Movimento 5 Stelle, M5S) в Італії, Партія простого народу і незалежних особистостей Словаччини (Obyčajní Ľudia a nezávislé osobnosti), та ін., а також нові типи організації кампаній такі як Momentum — рух, що зіграв ключову роль у зростанні популярності Корбіна в Лейбористській партії Британії.

— В основі ідейного конструкту “партій-мереж” лежить обіцянка технологічних і політичних перетворень, в яких цифрові технології розглядаються як засіб досягнення мети більш демократичного суспільства і проведення більш відкритої політики, безпосередньої, прямої, більш справжньої і прозорою, ніж традиційна.

Ці партії активно використовують соціальні медіа та розвивають власні

онлайн-платформи, де зареєстровані користувачі можуть здійснювати ряд різних заходів, таких як участь в дискусіях про поточні події, відвідування онлайн навчальних заходів, голосувати в праймеріз онлайн, пожертвувати гроші для руху. Це деякі з типових функцій, які доступні на таких ресурсах, як платформа “Руссо” руху «П’ять зірок», система участі «Консул» партії «Подемос» і додаток «Зворотній зв’язок» від піратських партій. Подібні платформи намагаються використовувати і традиційні політпартії, але їх поширення явно відстає від новітніх.

Партії-мережі працюють за моделлю безкоштовної реєстрації, яка дуже схожа на безкоштовну реєстрацію в соціальних мережах, при цьому для створення облікового запису потрібно мало інформації. Наприклад, у випадку «Непокореної Франції» досить написати свою електронну пошту та поштовий індекс і натиснути кнопку «я підтримую», щоб стати учасником.

У випадку з «Подемос» або Ліберальною партією Канади навіть не обов’язково бути громадянином Іспанії чи Канади, критерії громадянства і місця проживання скасовуються. Модель безкоштовного членства тягне за собою радикальне зниження бар’єру для входу, а це означає, що набагато простіше стати повноправними членами.

«Подемос» в 2018 г. (через 4 роки з моменту заснування) налічувала понад 500 000 членів. «Непокореній Франції» вдалося за дуже короткий проміжок часу залучити тисячі людей і, за станом на травень 2017 р набрати 533 566 прихильників, в той час як число членів Національного фронту і Партії соціалістів становило близько 40 000 чоловік.

— Використовуючи механізми опитування і рейтингу, вбудованих в архітектуру соціальних мереж і онлайн-платформи, вони не тільки постійно набирають нових членів і користувачів, а й залучають їх в усі види масових консультацій, витягуючи дані з їх взаємодій і пристосовуючись до їх мінливих думок з кінцевою метою адаптації до них способами, схожими на ті, які застосовуються при аналізі big data.

Український варіант “партії-мережі” – “Слуга народу” на момент виборів, і певною мірою зараз, існує тільки у вигляді юридичної реєстрації. Штаб Зеленського відмовився від ідеї продавати франшизи перед президентськими виборами і взагалі відклав партбудівництво «на потім».

Наскільки я розумію, після президетських виборів і до початку місцевої кампанії метою штабу ЗЕ, до певної міри, було — втягнути в активності «команди Зеленського» масу різних ініціатив і організацій, які стануть «чашкою Петрі», де кристалізується сама партія «Слуга народу». Від цієї ідеї все ще не відмовилися остаточно.

«Команда Зеленського» з самого початку розглядала тільки онлайн членство, без штабів і партбюрократії. Все просування бренду будувалося на digital-темах. Сам технологічний штаб Зеленського, за винятком невеликої групи кріейторів — це суцільні IT-шники і СММщики.

Хочете приклад? Партія свободи Нідерландів, яка створена Гертом Вілдерсом, складається з однієї людини, але бере активну участь в політичному житті країни, створюючи собі підтримку і рекрутуючи нефікcірованних членів партії з використанням онлайн-технологій.

— Деякі колеги обурювалися, що Володимир Зеленський запропонував своїм прихильникам самим написати йому програму. Мовляв, так в політиці не роблять… Насправді, це називається «програма з відкритим кодом».

Класичним прикладом є Партія звітності, компетентності та прозорості Канади (PACT), яка раніше називалася Онлайн — партія. Це єдина партія, яка дозволяє будь-якому зареєстрованому виборцю брати участь у виробленні платформи партії незалежно від політичної приналежності або переконань, надаючи своїм членам право коментувати і голосувати безпосередньо з кожного питання, а також гарантуючи підзвітність обраних представників.

Технолгія “програми з відкритим кодом” – фішка кандидатів-демократів на виборах президента в США. Ідея “написання програми самими виборцями” з чистого листа сьогодні дебатується в середовищі європейських соціал-демократів та зелених.

Якби ви занурилися в середовище активних прихильників Зеленського напередодні другого туру президентських виборів, то дізналися б, що серед них були дуже популярні ідеї «живої демократії» або динамічного делегування і платформа Liquid Feedback («Текуча Зворотній зв’язок»). Сьогодні «Liquid Feedback» використовується в якості базової платформи партіями «піратів» Німеччини, Швеції, Швейцарії та Аргентини.

— Уже зараз Зеленський натякає, що не проти пограти в такі новомодні штуки як «контроль через довіру»: відклик мандата голосуванням всередині партії.

— Зеленський постійно говорить про порядність в політиці. Це те, що політологи називають «поверненням моралі в політичний процес». На це існує запит у виборця.

Як наголошується в програмному маніфесті німецької Партії піратів «пряма демократія» є раціональне управління плюс народний контроль, що направляється моральними рефлексами народу». Просто бери і роби преамбулою до програми «Слуги народу».

Слід зазначити, що «партії — мережі» у світі — це в основному не ліві партії. Складне поєднання лібертаріанства (не українського різновиду), лібералізму, консерватизму, націоналізму і євроскептицизму. Одним словом, ідейний вінегрет. Але нашого виборця цим не налякаєш.

Рух П’яти зірок в Італії Беппе Грілло право-популістська партія. Партія простого народу і незалежних особистостей Словаччини позиціонувалася як консервативна партія. Піратські партії Швеції, Аргентини та Німеччини скоріше проповідують ультраліберальні принципи. Їх цілями є захист прав людини і фундаментальних свобод в цифровому столітті, реформа патентних прав, підтримка інформаційної приватності, відкритості та вільного доступу до інформації.

Єдине, що “Слугу народу” відрізняє від аналогічних партій у світі – це відсутність політичної філософії протесту та старого доброго панку. Це мали б забезпечити інтелектуали, али вони не поспішають підтримувати ЗЕ-команду.

Коміки, які йдуть в політику, вони панки, які “стєбуть” істеблішмент. Кидають виклик традиційним порядкам, консерватизму обивателя і загальновизнаним нормам. А Володимир Зеленський частина самого істеблішменту. Просто він навчився ловити хвилю «диванного протесту». Він не панк, а селебріті. Тому ми в Україні маємо своєрідне видання “партії – мережі” за фомою, а не за змістом.

В цій же номінації було б варто розглянути і партію “Голос” Святослава Вакарчука, якби не одне “але”.

За формою організації виборчої кампанії ця сила справді нагадувала “партію-мережу”, але її електоральний успіх, як на мене, грунтується не скільки на протесті проти Системи та застосуванні механізмів залучення прихільників до кампанії, скільки в вигідній “відбудові” від основних гравців. “Голос” потрапив в нішу “вимушених критичних порохоботів”. Їх логіка: “не можу голосувати за “свинарчуків” і не підтримую ЗЕ, а Слава хороший хлопець”.

В номінації поєднанні змісту і форми “партії-мережі”, як на мене, до світових зразків більш наближалася “Партія Шарія”: починаючи від позиціонування, закінчуючи віртуальним існуванням та символіичними постмодерністськими акціями, тролінгом минулої влади, використанням майже виключно digital-алгоритмів.

Такі проекти знову будуть актуалізовані в наступному електоральному циклі. Нішова партія-мережа, яка “має закінчити антиістеблішментську революція, яку розпочали “слуги” і Шарій”; “підняти “зелений прапор” боротьби із Системою, який вирвали з рук Зеленського “соросята” чи “агенти Коломойського”…

Спроба конструювання “партії – мережі” неодмінно повториться.

4) “Партія Інстаграму”

Цей тип партій очевидно також з”явиться і в Україні, бо ми є полігоном постполітики. Її основними характеристиками будуть:

— Відмова від моралі, повернення конфлікту та руйнування “табу”. Цей тип відрізнятиметься від тих же “партій-мереж” показним цинізмом та відмовою від моралізаторства. Це будуть руйнатори “табу” та прихильники поляризації дискурсу з агресивним ставленням до політичних супротивників (жодних копромісів).

— Нішева непримиренна опозиція. Такі партії від початку не розглядають можливість захоплення влади, а бачать себе в ніші “непримиренної опозиції”.

— Імпульсна ефективність. Для політиків “партії Інстаграм” не потрібно вживатися в роль, важлива сама зміна образів та вміння підіграти цій зміні, вміння займати роль в конкретній ситуації. Політик повенен бути мультимедійним, а в перспективі – високопластичним.

Скандальність, екстравагантність, фантастичність будуть цінуватися споживачем політичних образів саме в силу своєї гіперреалістичності. (“Уставший от безысходности и неизменности бытия потребитель теперь хочет наркотического удовлетворения, и политика только тогда его интересует, когда похожа на реслинг”).

— Виробництво знаків. На відміну від “партій-мереж”, “партії Інстаграму” не потрібна активна участь прихільників у політпроцесі і реальна залученість. Їм потрібен глядач не в активному стані, а знаково – для формування капіталу довіри до окремого політичного актора, збільшуючи його індекс медійного цитування та впізнання.

— Діяч “партії Інстаграму” має стати зібранням гіперпосилань, що вказують різним глядачам-учасникам на найбільш цінні для них ситуації, фрагменти історії, ментальні стереотипи. Перехід від одного образу в інший має відбуватися миттєво і без застосування окремих зусиль, як перехід по гіперпосиланням. Така пластика образності не передбачає наявність власної системи цінностей.

— Партія одного меседжа. Вони чітко формулюватимуть основний меседж (один чи два). Наприклад: націоналізувати черговий “Укрспирт”J чи депортувати з України всіх “коломойських”. Чіткий меседж, який не можна по-різному інтерпритувати.

— Принцип “живої програми”. Політична програма пишеться самими виборцями постійно, а не під вибори. Програма може змінюватися на 360 градусів. Відсутність ідейного “стержня”.

— Принцип самоуповноваження. Лідерство в таких партіях навряд чи буде формалізованим. І це виправдано, оскільки управління відбуватиметься концептуально на рівні сенсів та технологічних груп, пов”язаних зі спонсорами. Кооптація в політфункціонери відбуватиметься через “віртуальні блогові вечірки” (як це практикують “П”ять зірок” чи Партія піратів); “диванні вечірки” (де члени партії можуть фактично сидіти на одному дивані з функціонерами за пивом); тематичні фести (як це робить “Альтернатива для Німеччини” – альтеррок, екофести тощо), “читальні” (Партія трудящих Бразилії, пероністи в Аргентині тощо).

— “Партія онлайну” та відсутність приватності. Оскільки “партія Інстаграму” – це породження постполітики, то вона може існувати лише в режимі медіакратії, бути в онлайн цілодобово, все життя в контенті – відкрито і прозоро (нічого не приховую), приватне життя стає публічним. Точніше: приватність стає знаряддям отримання популярності.

Звичайно, що мова не йде про офіціоз з усіх питань, сервільні “солоденькі політкоректні” коменти, “репост котиків” чи “приготування страв”. Весь відео та візуальний контент має нисити характер псевдополітичного перфоменсу, інакше не досягається “унікальна пропозиція”.

— Більше свобод і жодних обов”язків. Ідеологічно “партія Інстаграму” має тяжіти до гіпертрофованого лібертаріантсва: дерегламентація всього, гарантія максимальних свобод, зведення до нуля системи обов”язків. Це індивідуалізм в кубі. Звичайно, що такі партії атакуватимуть тих, хто говоритиме про “загальне благо” про “суспільну отнологію”, бо вбачатимуть в ньому “лівацтво” чи “корупційну складову”.

— Насильство як віртуальна дія. “Партії Інстаграму” культивуватимуть ідею насильства в політиці. Але це не безпосереднє використання вуличної сили (хоча я цього не відкидаю), а своєрідне визнання права на насильство, некретичне ставлення до нього. Ідеально, щоб це насильство існувало десь там в віртуальному світі, у вигляді шоу, потасовок, скандалів, репортажів про спалені будинки, автівки та розбиті вітрини.

— Гейміфікація. Цінністю, яку сприматимуть ці політики буде гра. Гра в якій беруть участь “актори” і учасники-глядачі одночасно.

На сьогодні такі партії тільки починають заявляти про себе. Зокрема, рух “жовтих желетів” у Франції рухається у цьому напрямку. Можливо в подібний тип партії перетвориться группа альтеррайтів в “Альтернативі для Німеччини” тощо.

В Україні вакансія “Партії Інстаграму” поки відкрита.

5) “Партія – суспільство”, або “партія Плахтія”.

Принципи організаційної побудови такого типу партії описані українським дослідником Тарасом Плахтієм. Він вважає, що процес вироблення, обговорення та прийняття рішень в політичних партіях можна вважати їхнім основним політичним процесом, який у найбільшій мірі визначає їх потенціал, ефективність та результативність. А контроль над цим процесом визначає, хто в організації володіє реальною владою.

Умовою стабільності політичних організацій із колективною суб’єктністю у складі великих груп буде їхня здатність генерувати та поширювати на зовні внутрішню етику, що за своїми характеристиками не поступається протестантській.

Отже за Плахтієм, суб’єктом політичних партій нового покоління стане відкрита велика група, яка є інтегрованою у власний об’єкт управління – суспільство як полісуб’єктне середовище, що розвивається, і здатна до самовідтворення (автопоезису) у процесі чисельного зростання внаслідок залучення до колективної діяльності найактивніших громадян крізь нечітку і розмиту межу між нею і цим середовищем.

Як на мене – це принцип мембрани, яка вприскує власні сенси, спосіб внутрішнього співжиття, а вбирає найбільш активні і креативні елементи для побудови альтернативної системи, яка з середини, самовідтворюючись, поїдає стару тканину “держави”.

Не буду розписувати організаційну структури та блоки управління в цьому типі партії, лише зазначу, що перша спроба втілити окремі елементи концепту були зроблені на основі партії “Рух +380” Романа Безсмертного.

КОНЦЕНТРОВАНО

Всі вище наведені типи політичних партій мають спільні характерні ознаки та особливості:

• Особливе трактування поняття “громадянства”, як усвідомлених прав і обов’язків. У більшості — обов’язкова особиста громадянська участь в управлінських процесах.

• Мобільність і гібридність. Ці партії виявляють значну ідеологічну гнучкість, адаптивність за формами самоорганізації і сприйнятливі до інновацій.

• “Пряма демократія” (референдуми, особиста участь) на відміну від бюрократії партії та держави-корпорації.

• Обіцяють очистити «брудну політику» (з гаслами типу «ми знаємо правду”) та побороти корупцію і клієнтизм;

• Спрощення або тривіалізація політичних питаня. Це формат «фаст-фуд» – пропонувати прості рішення складні проблеми.

• Претензія стати виразником інтересів «мовчазної більшості» на потивагу “галасливій войовничій меншості”, або навпаки.

• Орієнтацію на зменшення простору держави та концепція “держави, як платформи для сервісів”. Критичне ставлення до представницької демократії.

• Короткотривалість існування. Партії нового типу мають порівняно недовготривалий період існування. Інколи вони приходять до влади і розвалюються, інколи – трансформуються в традиційну партію, а інколи займають певну нішу.

• Існування поза представницькою (електоральною) демократією. Вони здатні виступити проти парламентаризму і навіть проти поділу влади. Ці партії можуть існувати поза представницькою (електоральною) демократією.

• Усвідомлена співпраця протиріч. Там немає цінностей, а є принципи співжиття. Рамковість ідеології дозволяє забезпечити гармонійну співпрацю різних ціннісних груп.

Партії нового типу, які прийдуть найближчим часом в українську політику, явно не будуть рафінованими відображеннями вищенаведеної класифікації. Радше це буде поступове витискання традиційних форм партійної організації і відносин всередині партійної системи. Все буде відбуватися поступово, але неминуче.

Хочете про це поговорити? Підписуйтеся на мою сторінку у ФБ