Враховуючи привабливість електоральних, фінансових, майнових та земельних ресурсів Києва, не дивно, що Віктор Федорович та новий уряд ставлять собі одним з першорядних завдань «наведення порядку у столиці». З огляду на стан справ у столичному господарстві та особу нинішнього міського голови і його «молоду команду» ця ідея може віднайти якнайщирішу підтримку киян. Звісно, не через ресурсну привабливість міста для бажаючих ним «порулити», а виходячи з прагнення якісного життя у ньому. Та на шляху до впорядкування управління столицею виникає цілий ряд складнощів.
Перш за все це інфраструктурно-господарська, адміністративна-правова та політична спадщина, що лишилася Києву від його багаторічного керівника Олександра Омельченка, який кермував столицею на посаді голови державної адміністрації та міського голови близько десяти років (1996—2006). Саме цей період практично збігся з часом економічного буму в країні, коли у світі користувалися попитом український метал, добрива, зерно, зброя і т. ін. Являючи собою найбільший концентратор капіталів в Україні, Київ буквально купався у грошах. Міський бюджет виконувався із стабільним значним профіцитом. Тиск шалених (як на постсоціалістичне суспільство) грошей спричинив стрімке зростання населення міста, розгортання житлового та офісного будівництва, збільшення навантаження на транспортні, каналізаційні, водопостачальні та енергетичні комунікації, зростання попиту на усі види послуг.
Незважаючи на те, що у березні 1998 року Київрадою було ухвалено Генеральний план розвитку Києва до 2020 року, забудова та господарська діяльність у столиці здійснювалася, навіть, без мінімально достатнього врахування його вимог. В результаті нахабного ігнорування Генплану він безнадійно морально застарів. Деякі київські високопосадовці, навіть, не підозрюють про його існування. Тому забудовуються інженерні коридори, зелені зони, дитячі та спортивні майданчики, нищаться архітектурно-історичні пам’ятки. Але, найнебезпечніше те, що міські комунікації, які переважно залишалися старими, амортизуються прискореними темпами та безвідновно. На їхньому стані економічний бум позначився негативно. Якщо у сфері громадського транспорту киян та гостей столиці значною мірою тимчасово порятувала тіньова економіка у вигляді так званих «маршрутних таксі», то питання: утилізації сміття, благоустрій, енергозабезпечення, водопостачання, відновлення житлового фонду… з її допомогою якісно вирішити не можливо. Це місія міської влади, яку вона виконує погано. Отже, першою проблемою для тих, хто системно збирається «наводити порядок» у столиці стане забезпечення стабільного функціонування його інфраструктури на основі нового Генерального плану, (якого ще немає) та модернізація системи управління. В умовах великого дефіциту фінансів.
Для цього потрібні значні повноваження, забезпечення яких є вельми проблематичним, бо у адміністративно-правовій сфері пан Омельченко також лишив привід згадати його «незлим, тихим…». Закон «Про столицю України місто-герой Київ», ухвалений парламентом у 1999 році, за його інтенсивної підтримки, передбачає обов’язкове поєднання повноважень міського голови, обраного на загальних прямих виборах, із повноваженнями, призначуваного указом президента, голови міської державної адміністрації, а Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» наділяє міського голови ще й повноваженнями головуючого на сесіях Київради. Якщо спроектувати це на рівень державної влади, то Київський міський голова є: президентом, головою парламенту та прем’єр-міністром в одній особі. Аналогічна ситуація і з керівниками усіх десяти районних у місті державних адміністрацій, з тією лише різницею, що їх обирають не усі мешканці районів, а депутати райрад, які формуються винятково за списками політичних партій. Міська та районні влади безкомпромісно конкурують між собою за ресурси і повноваження, збільшуючи корупційне навантаження на собівартість проживання та зайняття бізнесом у столиці. Хто б не взявся, за таких адміністративно-правових обставин «наводити порядок», він виявиться зв’язаним по руках та ногах. Тому, вочевидь виникає потреба запровадження нової схеми організації управляння столицею. Наразі, правляча Партія регіонів такої публічної пропозиції, ще не оголошувала, а усі численні опозиційні політичні партії і блоки, навіть, не підозрюють, що це є їхнім політичним обов’язком.
Політична спадщина у столиці від Олександра Олександровича Омельченка має власне ім’я: «Леонід Михайлович Черновецький» називається, разом з однойменним блоком у Київраді. Саме результати діяльності у Києві О. Омельченка призвели до того, що кияни обрали столичним головою таку непересічну і талановиту постать, як Л. Черновецький. Цікаво, що у Верховній Раді він входив до того ж блоку, що і О. Омельченко — «Наша Україна». Хто забув, то нагадаю, що у 2006 році, «Нашу Україну», що на той час позиціонувалася, як партія Віктора Ющенка, підтримував О. Омельченка на виборах міського голови, проти члена своєї ж фракції Верховній Раді Л. Черновецького. Таким чином ця, з дозволу сказати, «політична сила» поставила себе в унікальне становище: вона несе відповідальність за діяльність цих обох конкуруючих політиків.
Вочевидь, що наведення порядку у Києві доведеться починати з інвентаризації комунального майна, аудиту фінансового стану столиці та створення земельного кадастру. Потім: запровадження сучасної схеми управління містом, яке не можна довірити будь-кому з причетних до попередніх владних команд, які порядкували та порядкують у Києві. Далі на черзі розробка проектів Стратегії розвитку та на її основі нового Генерального плану Києва. При цьому слід розуміти, що місто, насправді, давно вийшло за свої адміністративні межі. До нього тяжіють населені пункти, що знаходяться у годинній транспортній доступності. Значна частина їхнього працездатного населення працює та сплачує податки у Києві, а навантаження на інфраструктуру (школи, дитячі садки, лікарні, дороги…) створює у своїх територіальних громадах, що також призводить до її виснаження. Тому, при розробці Генплану слід виходити з того, що фактично це буде план інфраструктурного розвитку Київської агломерації — нової адміністративної одиниці «Великого Києва». Її створення потребує, не більше і не менше, як конституційних змін. Зрозуміло, що, а ні усвідомлення необхідності таких кроків, а ні політичної волі для їхнього здійснення правляча верхівка не демонструє. Тому це справа перспективи і чим ближчою вона стане, тим меншими будуть витрати.
Але є й більш очевидні речі, які можуть бути здійснені меншими зусиллями. Це стосується поділу столиці на десяток адміністративних районів. За сучасного розвитку системи комунікацій, районна ланка управління є зайвою. Основні функції для яких створювалися райони у містах за часів СРСР (управління: школами, лікарнями-поліклініками, ЖЕКами, ринками та магазинами), тепер, або відмерли, як у випадку з торгівлею, або можуть здійснюватися безпосередньо з міського рівня. Для ліквідації районної ланки управляння не потрібно конституційної більшості у Верховній Раді. Вже сьогодні райони не мають самодостатніх бюджетних джерел, майнової бази та повноважень, але видатки на районних бюрократів-депутатів, включно з корупційними навантаженнями на собівартість послуг, кияни здійснювати мусять. Ліквідація районів має відбуватися з одночасним підсиленням фінансової та господарської спроможності органів самоорганізації населення. На сьогодні народним депутатом В. Бондаренком розроблено схему з 42 двох мікрорайонів, які являють собою природні територіальні колективи. Наприклад: Виноградар, Русанівка, Мінський масив… Їхні мешканці переважно використовують спільну інфраструктуру — крамниці, ринки, школи, парки і т.д. Вони цілком спроможні здійснювати порядкування на цих територіях і їм, за умови добровільного створення рад самоорганізації, слід для цього передати відповідні повноваження та ресурси.
Реформи у столиці перезріли, як і у країні в цілому. Їхнє спрямування у багатьох напрямках є зрозумілим. До системного планування цих реформ, схоже, ще навіть не приступали. Коли очікувати?
Костянтин Матвієнко, політичний експерт
