Соціальні паростки модернізації, або “Незалежні” профспілки на службі у олігархів Києва

 

Зареєстрована у квітні 2009, 22 липня вона збирає конференцію за участю столичних медиків (кому із справді незалежних профспілок таке по силам?) із розглядом питання про перехід медиків із “старої” профспілки до цієї “незалежної”. Але із 700 учасників за це голосує лише 4 особи! І це, незважаючи на те, що очолив її справжній медик – Руслан Стасула.

От, правда, складність в тому, що пан Стасула – головний лікар Подільської поліклініки №4. Як це сказати по простому… – профспілку очолив директор. Крім того з-за спини цієї “незалежної” профспілки стирчать вуха Першого заступника голови Київської міськдержадміністрації Ірени Кільчицької. Хоча свідомі лікарі і медсестри чомусь не захотіли переходити від “старих” профспілок до “незалежних” навіть під адмінтиском.

Дивні речі відбуваються в Києві останнім часом, друзі. Прямо громадянська війна.

Як завжди, коли відбуваються незрозумілі речі, шукай де лежать (або вже не лежать) гроші. І в “профспілкових війнах” в столиці мова іде про масові (і доведені!) зловживання з бюджетними фондами.

Раніше, у кожному районі існував райздраввідділ, який і розподіляв кошти по медичним закладам. А головлікар був тим, хто приймав рішення які ліки закуповувати і скільки. Ця система існувала десятки років і збоїв не давала навіть у найтяжчі 90-ті. Навіть коли грошей було дуже мало, керівник лікувального закладу, близький до людей, приймав рішення що саме і скільки необхідно купити за ті копійки, що дійшли до лікарні.

Коли в Київміськдержадміністрацію прийшла команда спритних банкірів, вона почала шукати швидких грошей. Для цього вона де факто позбавила райздраввідділи їх компетенції і перенаправила її до посередницьких структур, де, ясна річ, керували поставлені нею люди. Так з’явилися ТМО – територіальні медичні об’єднання. Тепер головлікар за справи лікарні відповідає, але ніякого фінансування на це не має.

Більше того, Київміськадміністрація взяла собі моду недодавати кошти на медицину навіть по захищеним статтям. Цього у інформації про фінансування установ не приховує Перший Заступник голови КМДА Кільчицька,, оголошеній на засіданні Київради 26 листопада 2009 року. Недодані кошти лише за два останні роки склали 600 млн. гривень (біля третини всіх коштів на медицину). Лікарням почали відключати воду і електрику (уявіть собі наслідки такого відключення під час операції). Почали затримувати і так невелику зарплату (галузь охорони здоров’я займає останнє місце з розміру заробітної плати серед інших галузей економіки Києва) і люди почали потроху звільнятися. Зараз Києву не вистачає біля 4000 лікарів і 8000 медсестер!

Та мало виймати гроші з міського бюджету! Лікарі скаржаться, що в Києві була створена система “обов’язкових благодійних внесків”, і лікувальні заклади мають щомісячно «збирати» гроші з пацієнтів. Що це означає? Це означає, що колектив лікарні повинен протягом місяця з хворих назбирати грошей, частина з яких залишиться на потреби закладу, а частина піде на «гору». Гроші збирають з нас з вами, незважаючи на те, що ми вже є платниками податків, за рахунок яких повинна утримуватись система охорони здоров’я. Фактично ми за «безкоштовну» медицину платимо подвійну плату.

Про скандальний навіть на цьому тлі стан справ зі стоматологією годі вже й казати! В Києві фактично припинилося надання державної безкоштовної стоматологічної медичної допомоги, якою би могли скористатися улюблені бабусі нашого Мера. Віднині, кожен стоматолог, який бажає працювати у місті, повинен щоденно здавати визначену для нього «таксу».

Не можна повірити, що ніхто не намагався опиратися “банкірському способу” керувати медициною Києва. Взагалі, хто спроможний організувати спротив такому розгнузданому, цинічному і зухвалому бандитизму?

Гіпотетично це, по-перше, керівники лікарень – головлікарі? Дійсно. Керівники медустанов намагались опиратися, тому багатьох з них і було звільнено. Інші принишкли.

По-друге, може народні депутати? Але це навіть не смішно. Дивлячись на склад Київради, де Блок Черновецького і Партія регіонів мають більшість і, своїми голосами підтримують цей бандитизм.

Може, національні і політичні лідери? Наприклад, Юлія Тимошенко, яка, начебто ненавидить Леоніда Черновецького і веде проти нього непримиренну війну? Але саме тимошенківського бійця Волинця використовує Кільчицька у боротьбі проти столичних медиків і їх профспілки. Як бачимо, прилюдно ворогуючі Тимошенко і Черновецький на грабунку людей гарненько знайшли спільну мову і гарно співпрацюють у оббиранні киян.

У цій ситуації виявилася лише одна сила, яка бореться, незважаючи на адміністративний тиск і яку так і не вдалося зламати – так нелюбимі горе-реформаторами “старі”, випробувані часом профспілки.

Київська міська профспілка працівників охорони здоров’я та Голова її Ради Лариса Канаровська за останні пару років проявили багато мужності, наполегливості і (як не дивно для наших часів) результативності. Сьогодні, коли не кожний дозволить собі просто поскаржитися, або бодай підписати листа на власний захист, спілковці провели десятки акцій протесту під мерією, кабміном і Секретаріатом Президента.

І не просто провели акції протесту. В той час, як чесні керівники, які спробували протестувати або були звільнені, або були змушені замовчати, спілковці добилися реальних результатів. Спеціальні наради у Міністра та його заступника розглядали проблеми київської медицини і привели до створення спеціальної комісії Міністерства. Комітет Верховної Ради з питань охорони здоров’я, Прокуратура міста Києва розлядають ці питання і підтримують позицію профспілки. Президент видає Указ, Верховна Рада приймає Постанову по результатах роботи Спеціальної Комісії, які теж підтримують профспілку, констатують критичний стан справ в міській медицині та визнають непрофесійність дій очільників від міської влади. Європейська профспілка підтримує Канаровську і її спілчан та звертається до Київміськадміністрації.

Ну який Черновецький, яка Кільчицька таке витримає? І от з’являється “незалежна” тимошенківська профспілка щоб допомогти Черновецькому і Кільчицькій «по банкірськи» рулить Києвом. Які ж висновки з цієї історії можна зробити?

По-перше, великий бізнес в цій історії як і в багатьох інших виступає як хижак. Даремно чекати від нього позитивних реформ і демократичних перетворень. Не запровадження інновацій, а тупе примітивне і безсоромне пограбування киян є його метою. Ну та він ще своє отримає. По-друге, державні чиновники або безсилі цьому хижаку протистояти, або самі активно беруть участь в оборудках. Тобто ні бізнес, ні держава і не думають нас захищати, навіть якщо це є їх прямим обов’язком.

По-третє, єдиним нашим захисником виступає суспільство, громадська організація – міськом профспілки. Причому не “нової” і “незалежної”, а “старої”. І, по-четверте, і мабуть найголовніше – люди чудово в цій історії розібралися і знають – хто їм друг, а хто – ворог.

Що ж буде далі? Це не перший випадок, більше того, в Україні вже стало нормою коли бізнес виступає хижаком, який не провокує, а гальмує перетворення. А держава грає роль слухняного лакея, захищаючи не народ, а олігархів. І знову ж таки не вперше саме суспільство зупиняє цього хижака. І лише відсутність організованості і усвідомлених цілей не дозволяють суспільству не просто зупинити, а й покарати винних, навести остаточний порядок та провести необхідні перетворення.

Але паростки громадянського суспільства продовжують сходити і швидко зростають. В цьому конкретному випадку наше суспільство пішло далі простого протесту і піднялося на новий щабель. На рівень стратегічних рішень загальнонаціональної ваги.

На початку березня група лідерів київських профспілок зібралася і утворила ініціативну групу для вирішення головного питання, що турбує людей – несправедливих зарплат і пенсій. Адже сьогодні при тому ж ВВП, що був і в 1991 році зарплати і пенсії скоротилися вдвічі (з 70 мільярдів доларів до 37). А прибутки зросли вдвічі (з 25 мільярдів до 55). І це не прибуток “малого і середнього бізнесу”. Ні, 3/4 усього прибутку отримує усього лише 151 олігарх, такі, як Черновецький і Кільчицька. І ми ніколи не вирішемо проблем медицини, освіти, виробництва не подолавши всевладдя хижаків-олігархів. Не здобувши справедливих зарплат і пенсій. Адже при нинішньому рівні виробництва (і нинішньому рівні цін) якщо повернути людям вкрадені у них через махінації олігархів 50 мільярдів доларів зарплат і пенсій, то кожен з 20 мільйонів українських трудівників, кожен з 14 мільйонів пенсіонерів і кожен з майже мільйона малих бізнесменів мав би отримувати в 2,2 раза більшу зарплату, пенсію або прибуток.

От для вирішення цього завдання в Києві профспілковими лідерами засновано “Рух за справедливу зарплату”. Це нова якість активності громадянських структур України. Очевидно, що саме цей “громадянсьий прорив” і розпочне справжню модернізацію України.

Юрій Буздуган та Олена Скоморощенко для «Хвилі»

13 березня 2010