Здоровенькі були, панове імітатори

Публікація офіційних передвиборчих програм кандидатів на посаду президента, а також і сам перебіг кампанії, зокрема кричущий факт відмови від публічних передвиборчих телевізійних дебатів кандидатів у президенти лише підтвердили імітаційний, симулятивний характер публічної політики і те, що її головні фігуранти не здатні прилюдно відповісти за наслідки своєї діяльності на високих посадах та переконливо обгрунтувати пропоновані ними для країни напрямки розвитку.

При цьому, прийнято вважати, що в Україні існує експертне середовище — передовий інтелектуальний загін громадянського суспільства, який має конкретне уявлення про стан країни, компетентний і готовий запропонувати свій рецепт її модернізації.

І це дійсно так! Минулої суботи одна з українських газет надрукувала чималий текст «Стратегії модернізації України», який є «баченням незалежних експертів».

На сайті газети його не викладено, тому посилання доводиться спрямовувати до іншого джерела. Дивно, але це практично єдиний з текстів номера, який не є досяжним в електронному вигляді. Таке загалом робиться лише стосовно «джинси», себто перепрошую — «рекламних матеріалів», але, хіба ж читачам не було б цікавим обговорити стратегію у коментарях, як вони це зазвичай мають змогу робити щодо інших статей?

А стратегія варта уваги та обговорення. Там незалежними експертами здійснено ряд бездоганно точних констатацій, так само, як і у виборчих програмах претендентів на булаву. Затавровано трикляту корупцію, некомпетентність та неефективність влади, «джинсу» у ЗМІ й ще багато іншого. Показано й шляхи подолання тих численних бід і вад — запровадження голосування за відкритими списками, декларування чиновниками своїх інтересів, а не лише доходів. Також експерти висловлюють свіжу думку про те, що уряд має перетворитися на «генератора суспільного розвитку та необхідних для цього реформ на основі чіткої програми діяльності…».

Слід віддати належне авторам тексту — вони не лише висловлюють добрі, даруйте — дуже добрі побажання, але й пропонують перелік конкретних кроків для їх здійснення. Байдуже, що і констатації, і побажання, і перелік кроків є набором банальностей, тому що банальність пропозицій жодним чином не означає їхньої хибності.

Річ в іншому: автори стратегії при її розробці виходять зі своїх суб’єктивних уявлень про те, що являє собою українське суспільство сьогодні. Розробці цього тексту не передувало всебічне дослідження об’єкта «Україна», яку збираються модернізувати, а також невідомим залишається суб’єкт до якого звернені ті добрі побажання. Простіше кажучи: хто оте усе робитиме?

Неадекватність стратегії добре видно на прикладі її розділу, присв’яченого місцевому самоврядуванню і територіальному устроєві. Авторами пропонується запровадити трирівневу систему адміністративно-територіальних одиниць — громад, районів та регіонів. І всі вони матимуть власні ради та інші органи самоврядування. Із громадами усе правильно — вони являтимуть собою населені пункти, або сукупність населених пунктів у випадку невеликих сіл — те саме, що й сільради сьогодні. Незрозуміло лише, що мали на увазі незалежні експерти, коли писали: «До складу ради громади не будуть входити інші громади, що усуватиме так звану проблему «матрьошок» місцевого самоврядування, коли на території юрисдикції місцевої ради діють інші ради того ж рівня». Як відомо, до складу ради входять депутати — фізичні особи, а не громади. Утім, спишемо цей пасаж на поспіх, вочевидь грантодавці прагнули опублікувати текст стратегії у розпал виборчої кампанії, щоб продемонструвати свій вплив на політичний дискурс у країні — треба ж якось виправдовувати використання грошей платників податків та меценатів із демократичного Заходу.

Проблема «матрьошок» полягає не у тому, що на одній території діють ради «того ж рівня», а у тому, що території юрисдикції рад нижчого рівня потрапляють під владу рад рівня вищого. Класичний приклад цього: повсюдні конфлікти за землю, повноваження надання дозволів на експлуатацію маршрутів приватного пасажирського транспорту, комунальне майно тощо між обласними радами та радами міст — обласних центрів. Те ж саме між райрадами і радами населених пунктів (райцентрів) і між міськими радами та радами районів у містах, де вони ще збереглися. Конфлікти такого типу мають місце по всій Україні й зумовлені саме наявністю вертикалі рад, яку незалежні експерти мають намір зберегти та посилити, «озброївши» обласні ради ще й власними виконкомами.

Рухаючись у кільватері європейської традиції організації самоврядування, що сягає своїм корінням у часи феодальної подрібненості, стратеги у своєму тексті повертаються до ідеї «регіонального самоврядування». Це прямо суперечить їхній позиції, що суб’єктом самоврядування є територіальні громади, тобто мешканці населених пунктів, які об’єднані спільними, перш за все комунальними, інтересами. Не мають таких спільних інтересів мешканці, наприклад, Богодухова та Ізюму; Маріуполя та Артемівська; Богуслава і Переяслава-Хмельницького. Зазвичай, як таких спільних інтересів мешканців населених пунктів, що знаходяться на відстані сотень кілометрів один від одного, наводять висококваліфіковану медичну допомогу, але це компетенція саме держави, яка має забезпечити її однакову якість та доступність по всій території країни. Впровадження в Україні «регіонального самоврядування» це фактично створення ще двадцяти чотирьох суб’єктів із правами автономій, як це є зараз у Криму. При цьому для забезпечення бюджетної спроможності регіонів доведеться «конфіскувати» джерела фінансових надходжень, як «на горі» — у держави так і «у низу» — в територіальних громад.

У порядку обговорення стратегії, до якого закликають її автори, пропоную альтернативне бачення організації місцевого самоврядування. Єдиним його рівнем слід визнати громаду — населений пункт або сільраду. Нові громади виникають не автоматично, а на підставі інституційної спроможності здійснювати повноваження самоврядування — територіально-інфраструктурної, фінансово-майнової та кадрової. Рішення про утворення громад за поданням уряду ухвалюється парламентом. За необхідності вирішення спільних проблем ради громад можуть ухвалювати рішення про вступ до асоціацій, які реалізовуватимуть відповідні проекти, наприклад, будівництво заводів з утилізації сміття, медичних центрів чи інших об’єктів. Такі асоціації завжди мають на меті реалізацію конкретного проекту, і громади можуть бути членами будь-якої кількості асоціацій, а самі асоціації можуть складатися із двох та більше громад, які не обов’язково межують між собою. Фінансовим партнером асоціацій у реалізації їхніх проектів можуть бути, як держава так і приватні підприємства. На рівні регіонів мають діяти лише державні адміністрації із наглядовими та координуючими повноваженнями територіальних органів виконавчої влади. При цьому території округів, де діють органи виконавчої та судової державної влади не обов’язково мають збігатися, наприклад, медично-санітарний округ може не накладатися на поліцейський чи судовий, а освітній на природоохоронний чи контролю безпеки праці. Таким чином публічна влада в країні має бути дворівневою: самоврядування — громади; та державна влада, яка на місцях представлена установами територіального рівня.

Публікація стратегії є, безумовно, позитивним кроком. Ціла низка її положень, особливо у питаннях бюджетного процесу є цілком слушними і можуть стати основою предметного діалогу в компетентному експертному середовищі. Навіть, у випадку, коли у «кращих» традиціях українських «грантоїдів» та «грантодавців» ця розмова матиме такий само келійно-кулуарний, непублічний характер, як підготовка технічного завдання для написання цього документа і, власне, безпосередня робота над ним.

З іншого боку цей текст продемонстрував концептуальну слабкість, методологічну неспроможність та низький рівень поінформованості багатьох його авторів. Наприклад, опис перспектив інфраструктури зведено у стратегії практично лише до транспорту, який у свою чергу розглядається через проблематику залізничного сполучення — дуже звужене уявлення.

І на сам кінець ще одна обставина, пов’язана із цією стратегією, що «добила» мене остаточно. Газету я придбав у суботу, коли саме працював над текстом розмови щодо перспектив української науки. Ідея розпитати про це заступника міністра освіти та науки Максима Стріху виникла після того, як у дуже авторитетному «Європейському фізичному журналі» було надруковано статтю про результати першого досліду на великому адронному колайдері. Дієвими учасниками цього, найбільшого в історії людства, наукового експерименту були п’ятеро українських вчених. Побачивши опублікований у газеті текст стратегії я одразу ж почав шукати її розділ, що стосується науки та інновацій, щоб цитатою із нього проілюструвати розуміння «кращими представниками громадянського суспільства» важливості науки та високих технологій для забезпечення потрібності України світовій цивілізації. Виявилося, що розділ присвячений науці та інноваціям у стратегії цілком відсутній, хоча чимало говориться, наприклад, про журналістику та конфесійні стосунки.

Причина цього у тому, що справді значні вчені уникають грантоїдства. Коло професійних грантоїдів є обмеженим, закритим та малоінтелектуальним. Вони самі собі експерти та виконавці проектів, тому у цьому середовищі просто не могло бути осіб, які б компетентно описали пріоритети сучасного розвитку науки. На відміну від того аби «взагалі по загалях» розпатякувати про демократичні цінності, дослідження напрямків наукового прогресу потребує не удаваної, а справжньої компетентності.

Костянтин Матвієнко, експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»

Источник: Известия в Украине