ДЕ ХОВАЄТЬСЯ ДИЯВОЛ?

«Саме тут…»

Ось натрапив на нову газету «Українська культура». З’ясувалося, йдеться про оновлене видання колишньої «Культури і життя» – офіційного рупора того самого Міністерства. Цікаво, а чи є тут щось (звичайно, окрім уже традиційної самореклами пана міністра Василя Вовкуна), що може привернути мою невибагливу увагу? Трошки таки є, хоча і самореклама, помножена на бажання сподобатися одній з кандидатів у президенти, все ж займає почесне перше місце. Майже на останній сторінці я несподівано знаходжу привітання від міністерства Олександру Поліщуку, якому нещодавно «за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 18-ї річниці незалежності України» присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». Цікаво, а чому вітають лише одного, хоча відповідним указом це звання отримало кілька осіб?

Оскільки я людина, м’яко кажучи, не дуже обізнана в питаннях внесків «у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави», вирішив розібратися, що це за постать – заслужений працівник культури О. Поліщук.

Як не дивно, дізнатися про нього дуже легко. Адже О. Поліщук, «засновник приватного історико-археологічного музею «Прадавня Аратта – Україна», відомий український колекціонер та меценат» протягом останніх п’ятьох років надавав про себе шалену кількість інтерв’ю. Я навіть замислився – чи не збирається шановний пан кудись балотуватися? Але куди?..

Отже, Олександр Поліщук у далекі радянські часи закінчив інститут харчової промисловості за спеціальністю, як я зрозумів, технолога цукрової промисловості. Потім, уже в горбачовську перебудову, спробував створити свій власний бізнес на кшталт кооперативу. Щось там у нього не пішло, й тоді він переорієнтувався на «чисте» колекціонування. Як він жив усі ці роки мені незрозуміло. Хіба можна вижити з антикварного бізнесу, особливо в нас! А він не тільки вижив, але й зібрав величезну колекцію (багато-багато тисяч!) археологічних раритетів, що згодом перетворилася на приватний історико-археологічний музей «Прадавня Аратта – Україна». Тобто людина, яка формально ніде не працювала, накопичила незмірне археологічне зібрання! Щоправда, в останні роки цей бідолаха знайшов таки собі, нарешті, роботу – він помічник Народного депутата Петра Ющенка, члена комітету ВР з питань культури і духовності. Але колекція, як я зрозумів, була сформована саме в ті «додержавницькі» часи злиднів та безробіття. В нормальній цивілізованій країні такий вчинок був би давним-давно щиро оцінений сповна. I не якимось там званням! В нормальній країні першим і останнім відвідувачем такого музею був би звичайний податковий інспектор. Ну, можливо, ще хтось з прокурорських…

* * *

Щоб уникнути огульних звинувачень у викривленні фактів, пропоную спокійно розібратися, спираючись на цитати пана Поліщука з тих самих його чисельних інтерв’ю.

О.П.: «Згідно з чинною законодавчою базою, в нас немає колекцій «рухомих археологічних об’єктів».

Колекцій «у вас» може й, насправді, немає, а от законодавство є. Тобто, якщо пан Поліщук збирав свою колекцію до 2000 року (коли ще діяв «старий» радянський закон), то він був зобов’язаний поставити її на державний облік. Чому? Бо закон «Про охорону і використання пам’яток історії та культури УРСР» визначав пам’ятками археології, серед іншого, також і «старовинні предмети» (ст. 6). Передбачалося, що пам’ятки можуть перебувати в різній власності, у тому числі «в особистій власності громадян». Але вони, ці предмети, підлягають обов’язковому державному обліку (ст. 19). Запевняю, нічого О. Поліщук тоді не реєстрував, тобто його «хобі» було поза законом.

О.П.:«За законом «Про охорону культурної спадщини», предмет вважається археологічним, тільки якщо він походить із конкретного нерухомого археологічного об’єкта, скажімо, скіфського кургану, й закріплений за ним документально. Тому предмети з приватних колекцій не є археологічними об’єктами, а лише історичними старожитностями».

Якби я мав освіту технолога харчової промисловості, я б, можливо, теж так вважав. Правда, утримувався б від гучних заяв, хоча б через власну некомпетентність. Бо, по-перше, закон говорить як раз про абстрактні археологічні «об’єкти», а не «пам’ятки», які пан Поліщук помилково називає «конкретними нерухомими об’єктами». А, по-друге, той самий закон передбачає, що: «якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачаються законодавством України про охорону культурної спадщини, застосовуються правила міжнародного договору». А Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини, членами якої ми є, зобов’язує нас запобігати будь-якому «вилученню» об’єктів археологічної спадщини, до яких належать також й «рухомі об’єкти» (ст. 3-а). Мова як раз про діяльність пана Поліщука.

О.П.: «Довести, що річ викопана нелегально, практично неможливо: між «чорним археологом» та колекціонером існує енна кількість посередників, і їх легко можна знайти на всіх районних базарах за табличками «купимо все старе».

Ось тут нам як раз треба згадати про прагнення вступити до європейської цивілізації і подивитися які ж саме зобов’язання ми взяли на себе, коли з 1988 р. членом Конвенції «Про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності». Її дія поширюється також і на археологічні знахідки – «звичайні та приховані». Зокрема вона містить вимогу зобов’язати антикварів під загрозою кримінальних санкцій вказувати походження кожної культурної цінності, ім’я та адресу постачальника, опис та її вартість (ст. 10-а). Ось як – під загрозою…

О.П.: «Предмети з приватних колекцій не є археологічними об’єктами, а лише історичними старожитностями».

Вкотре змушений наголосити – визначення «археологічні предмети» або «археологічні об’єкти» є особливістю сучасних східнослов’янських мов. Англійською це буде «finds», тобто «знахідки», якщо йдеться про наукові розкопки, або «antiquities», себто «старожитності» у тому розумінні, що їхня атрибуція та інтерпретація можливі тільки знаннями археології. Міжнародне право визначає також «предмети, отримані внаслідок нелегальних розкопок». Жодна країна світу не розрізняє на рівні законодавства давні предмети залежно від їхнього походження або джерела надходження. Доречи, органи охорони культурної спадщини Сполучених Штатів навіть назвами спрямовані, передусім, на «старожитності». Наприклад, у Техасі це the Department of Antiquities Protection.

О.П.: «За законом «Про музеї та музейну справу» колекціонери старожитностей навіть мають право реєструвати музеї».

Напевне це він про приватний історико-археологічний музей «Прадавня Аратта – Україна». Але закон визначає музей як заклад, точніше – як «культурно-освітній та науково-дослідний заклад» (ст. 1). Тобто йдеться виключно про установу, що займається певним видом діяльності. А установу Цивільний Кодекс України визначає, як «організацію, створену однією або кіль кома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна» (ст. 83-3). Археологічна колекція не може бути майном, виділеним засновниками установи для досягнення за її рахунок певної мети, хоча б через те, що своїм майном юридична особа відповідає по зобов’язаннях, у тому числі, перед кредиторами. В іншому випадку колекцію треба вносити до статутного фонду. Але ця процедура передбачає її оцінку та сплату податків (!). Тобто, форма власності при заснуванні музею аж ніяк не пов’язана з власністю на колекцію.

Археологічні музеї, побудовані на приватній власності, безумовно, можливі. Але в них можуть експонуватися фотографії, реконструкції, рисунки, муляжі, голограми тощо. Навіть можна там виставляти й археологічні знахідки з державної частини музейного фонду. Але лише за умови дозволу Мінкультури та договору з відповідною державною музейною установою, де вони постійно зберігаються.

Повертаючись до «Прадавньої Аратти – України» зауважу, поки йдеться лише про суб’єкт підприємницької діяльності, в назві якого використовується слово «музей».

* * *

А зараз час повернутися до «першоджерел». Кандидатуру О. Поліщука на присвоєння почесного звання вносив безпосередньо міністр В. Вовкун. За часи свого перебування на цій дивовижній посаді він уже не раз засвідчував неабиякий хист у справі охорони культурної спадщини, та й музейній також. Наприклад, своїм позаштатним радником у свій час він призначив особу, яка на той момент була засудженою за контрабанду культурних цінностей. Зауважу, що пан міністр також є колекціонером, хоча збирає він лише етнографію. Але вся ця публіка, як відомо, часто групується за інтересом, причому, підкреслюю, саме «інтересом», а не захопленням. Задовольнити амбіції «брата з цеху», це, певною мірою, підкріпити й своє становище на цьому слизькому ґрунті.

Я розумію, що ситуація дуже вдала – в указ, що, як відомо, на великі свята підписується «купою», можна включити хтозна кого. Легко підставити таким чином Президента. Ніби випадково. А ще засвідчити його конкурентам свою лояльність. Чомусь саме в останні місяці до мене вже кілька раз зверталися за коментарями якісь раніш мені невідомі журналісти. І саме з питання зв’язку між Президентом та археологічними колекціями. Де вони були два-три роки тому – для мене загадка.

А от як раз наступного року мала б завершитися реалізація Загальнодержавної програми збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки. Її в свій час затвердили Законом (!) України. Тобто для голови центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (а це і є пан Вовкун!) програма ця повинна бути своєрідною внутрішньою конституцією. Альфою й омегою пам’яткоохоронної справи. Так ось, 95 % положень цієї програми не виконані, хоча їхня реалізація не потребує навіть додаткового фінансування. А більшість із них ще й не починали виконувати.

Якщо пан міністр вважає свій вчинок з цим указом достойним державного діяча, до обов’язків якого безпосередньо входить охорона культурної спадщини, то нагадую, що відповідно до Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини ми взяли на себе певні зобов’язання стосовно запобігання нелегальному обігу об’єктів археологічної спадщини.

Я точно знаю, що серед підлеглих Міністра є дуже багато достойних людей. Є вони в театрах, музеях, бібліотеках, пам’яткоохоронних органах. Упродовж десятиліть сумлінною працею, без фінансування, без уваги держави, вони зберігають Україні її культурне та історичне обличчя. Більшість із них піде з життя так і не дочекавшись почесного звання, яке б дало їм невеличку надбавку до мізерної пенсії. Хочу сподіватися, що сторінка Мінкультури з ім’ям Василь Вовкун буде незабаром назавжди перегорнута. Я знаю, марно чекати від нього відповіді на питання – що зробив ти для збереження культурної спадщини? Бо це питання совісті – нехай вам станеться за вашою вірою!

P.S. Висловлюю щиру вдячність всім співробітникам Міністерства культури, хто допоміг мені в підготовці цього матеріалу.

Максим ЛЕВАДА для «Хвилі»