У ДЗЕРКАЛІ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ СВІТУ, або ХТО З КИМ БРАТТЯ НАВІК?

— Судячи з публікацій на цю тему, провідні експерти з економіки вважають, що „кожна криза мала свій серпень”, котрий ставав її провісником. А жовтень за цією ж логікою є для фондових ринків найбільш кризовим місяцем. Як Ви пояснили б такі містичні збіги?

— Щодо „містики”, то це, гадаю, просто спроба знайти якісь езотеричні обґрунтування об’єктивних процесів, аби ефектніше їх подати. Річ не в „серпні” чи „жовтні”, а в самих реаліях, у тих передумовах, котрі закладалися не одне десятиліття, аби ця криза вибухнула саме тепер. Приміром, видатні економісти австрійської школи, той же Мізес, ще 1925 року передрікали велику депресію 1929 року в Америці, котра таки й почалася – з обвалу на фондовій біржі у Нью-Йорку, – але тоді з них лише сміялися. Так само чимало економістів, спираючись на факти й логіку, доходили висновку, що оскільки за останні 30-40 років у світі створилася небезпечна система дисбалансів, вона неодмінно має закінчитися великою кризою. Простий приклад. Якщо людина зловживає, приміром, свининою, легко передбачити, що вона перенаситить судини холестерином, матиме проблеми із серцем.

Економіка аж ніяк не є заплутаною наукою, вона має чіткі закони. Плюс – психологія людини, тобто людський фактор. Коли це поєднується, маємо ринковий механізм. Знаючи логіку економічних процесів, ви можете доволі чітко розуміти, в який бік рухається економічний розвиток.

— Тобто – логіка об’єктивна, а управління суб’єктивне? Але ж у всіх корпораціях є міцні аналітики, котрі можуть робити необхідні викладки, попереджати?

— Так. Однак керівники корпорацій усе одно приймають рішення, як звичайні люди. В цьому й полягає сутність людської психології: навіть якщо люди розуміють причини й наслідки якихось процесів, вони, як правило, прагнуть відсунути прийняття остаточного рішення, вважаючи, що проблемна ситуація, котра намалювалася на обрії, їх, можливо, не зачепить.

— Що насправді сталося на світових фондових ринках?

— Те, що об’єктивно мало статися: світ підійшов до фатальної межі. Зрозуміло, що коли в американській економіці – а вона є ядром економічної світосистеми – дебіт з кредитом не сходяться, то скільки не вигадували б способів відсунути небезпеку, однаково рано чи пізно ситуація вибухне. І чим довше цього не хочуть розуміти та готуватися, тим сильніше вдарить криза. До речі, сама ситуація не нова, вона має періодичність і повторюється вже як мінімум упродовж 600 років. У 1929 році була криза тодішньої моделі глобалізації; перед тим за 50 років – криза британської моделі: наприкінці Х1Х ст. Британія увійшла в страшну депресію, що тривала понад десять років. А ще перед тим була Голландія, Іспанія, Венеція…

— У чому ж сутність таких процесів у цивілізаційному сенсі?

— Є так звана світосистема – вся планета функціонує як єдине ціле, єдина економічна система, де кожна країна посідає певне місце. А нині – вже не тільки країна, а й транснаціональні корпорації. Провідні економісти проаналізували десятки тисяч фактів і дійшли висновку, що, по-перше, у кожну епоху світосистема має свого гегемона, свій, сказати б, мотор, який фактично визначає її динаміку. Коли, приміром, у пізньому середньовіччі капітал Генуї поєднався з владою іберійських (в Іспанії) лідерів і Іспанія посіла лідерські позиції, розпочалася епоха великих географічних відкриттів. По-друге, кожен гегемон має свій цикл існування, котрий умовно поділяється на два етапи.

Перший – піднесення, коли капітал розвивається передусім у сфері торгівлі та виробництва й діє схема: гроші-товар-гроші/1. Однак рано чи пізно прибутковість падає, і капітал іде у сферу спекуляції. Момент, коли відбувається такий перелом, називається сигнальна криза. Вона була в усіх гегемонів і, зрозуміло, – в Сполучених Штатів Америки десь у середині 70-х років. Тепер уже вищезгадана схема набуває такого вигляду: гроші-гроші/1, тобто товар з неї вилучається. Гроші починають робити гроші. Коли починається ця друга, спекулятивна, фаза, відбувається таке собі псевдооздоровлення, нове піднесення – оскільки з’являються нові сфери застосування капіталу. А далі – швидкий занепад, і в цей час у світовій системі вже з’являється наступний гегемон. Якийсь час вони існують одночасно, а потім новий замінює старого.

— Хто ж цей новий?

— Мав би бути Китай – як світова майстерня, головний будівельний майданчик. Однак особливість ситуації в тому, що США мають дуже сильну армію, котра технологічно перевищує інші на кілька порядків. Отже, американці мають реальний інструментарій, аби зупинити будь-якого конкурента. А, по-друге, саме в американців головний емісійний центр світу. Адже саме долар є тією валютою, через яку проводиться більшість трансакцій. Отже, висновок: чим довше утримається лідерство долара, тим довше американці будуть домінувати. Але влада долара все ж починає танути…

— Чому?

— Тому що з’явилися нові гравці, зацікавлені у розвитку власних емісійних центрів: у такий спосіб можна стати менш залежним і навіть більше – нав’язувати свою волю слабкішим, емітуючи власні гроші на інші території, як це нині робить Європа або Китай у Південно-Східній Азії.

— Отже, за цією логікою, Штати мали б вдатися до якоїсь провокації, аби зберегти свої позиції світового фінансового лідера?

— Так. Американці провели фінансовий переворот, створивши у масштабі всього світу величезну „МММ” (пам’ятаєте перших російських емітентів цінних паперів? Тож, як мовиться, не слід думати, що в Америці немає своїх Мавроді). Річ у тім, що всі світові активи оцінюються приблизно у 75 трлн доларів. І в принципі майже стільки ж грошей перебуває в обігу. Але за останні 20-30 років біржа створила певні інструменти – наприклад, ф’ючерси, – за допомогою яких утворюється надлишкова вартість, котра не має під собою реальних активів. Тобто, ці гроші нічим не забезпечені.

— Падіння й підняття ціни на нафту – це теж частина такої гри?

— Авжеж. Як було з нафтою? Реальна вартість бареля – 20 відсотків її ринкової ціни. Коли нафта коштувала 140 доларів, фактична її вартість була вп’ятеро менша. У такий спосіб відкриваються широкі можливості для маневрування, і цей процес здебільшого керований. Подивіться, що нині сталося: щойно США і Росія вийшли на лінійну логіку конфлікту, американці почали грати на зниженні ціни на нафту. Плюс об’єктивна передумова зниження попиту на неї через кризу – й ціни почали обвалюватись. А, приміром, 1973 року підняття ціни на нафту було передбачуване і спеціально спровоковане, аби американські та європейські транснаціональні корпорації розв’язали свої проблеми.

На міжнародній конференції у Лівані 1972 року араби висунули Держдепартаменту США боязку вимогу: мовляв, хотіли б підвищити ціну на нафту у 1,5 раза. І відчули щось на зразок шоку, коли почули у відповідь, що Штати не заперечуватимуть, якщо ціна підвищиться у 3-5 разів! Логіка була простою: великі нафтові компанії почали втрачати прибутки, навіч постала потреба у нових технологіях, введенні нових родовищ. І для цього слід було підняти ціни на нафту. При цьому надлишкова ліквідність, що з’явилася в арабів і не могла бути використана на їхній території, вся пішла у західні банки, передусім – американські. А країни третього світу, котрі вже встигли увійти у мобілізаційну фазу, через підвищення ціни на нафту фактично зупинилися у розвитку й були змушені просити грошей на Заході. Американці „вбили багато зайців”: коштом надлишкових арабських капіталів профінансували власну економіку та увійшли у нову технологічну епоху, по-друге, через МВФ, Світовий банк та інші фінансові інститути загнали у боргову кабалу країни третього світу, нарешті, взяли під свій контроль управління світом.

Нині відбувається такий самий процес.

— Тобто США, чия фінансова система, як відомо, — в центрі глобальної кризи, прагнуть перезапустити економіку? Адже зафіксовано помітне зниження темпів економічного зростання по всьому світу…

— В тім-то й річ. Найбільша загроза для нас – наша еліта ще цього не усвідомлює – що американці скористаються інфляцією, яку спровокувала світова криза, і розгорнуть гіперінфляцію, щоб передусім позбутися боргів, яких у них понад 50 трлн доларів. А далі – відновлять власну економіку. Для цього їм треба дуже суттєво здешевити вартість робочої сили, прибрати виробництво з азійських та латиноамериканських майданчиків – і в такий спосіб повернути Америці статус світового виробника.

— Ми ніяк не наблизимося до ситуації в Україні, але хотілося б повернутися до протистояння Росії та США, про яке Ви згадали…

— А це якраз і поверне розмову в бік України: нині розпочинається боротьба за неї, як за важливу стратегічну точку, через яку можна буде контролювати всю Євразію. Британець Пол Маккіндер ще 1904 року сказав: „Хто контролює Східну Європу, той контролює Росію; хто контролює Росію… той контролює світ”. Америка претендує на цю роль. І добре розуміє, що коли Росія з’єднається з іншими силами в Євразії – тим же Китаєм (а це потроху вже спостерігається), то наявні ресурси дозволять їм посісти домінуючі позиції в світі. Відповідно та сила, котра зорганізує євразійський проект, – управлятиме світом. Тому на Росію буде спрямовано якнайпотужніший тиск.

Адже з якою метою було організовано в Росії революцію 1917 року? Так-так, саме – організовано! Треба було її знесилити, перебити цей „хребет” Євразії, що становив реальну загрозу впливу Америки та Центральної Європи на цій частину суші.

І нині та сама причина. А в Росії тим часом немає внутрішньої міцності, того „зчеплення”, тої доцентрової сили, котра убезпечує країну від зовнішніх ризиків. І становищу її не позаздриш, надто враховуючи слабкість російської верхівки, враховуючи й те, що маючи величезні кошти від продажу енергоносіїв, ті, в кого був доступ до цих коштів, вкладали їх у розвиток західних економік, граючи на фондових біржах, і в такий спосіб фактично нехтували національними інтересами. Або та ж війна з Грузією, котра є прикладом недалекоглядної зовнішньої політики Росії: воюючи з ще недавно близькою за духом країною, до речі, теж православною, Росія втратила стратегічного партнера. З огляду на ті економічні інфраструктурні проблеми, котрі вона має, слабкість її армії (що довів Кавказ), втрату впливу й керованості у багатьох регіонах, демографічні дисбаланси, Росія перебуває у набагато гіршій ситуації, ніж на початку 90-х. Час для модернізації нею втрачено…

— Що, на Ваш погляд, чекає на Україну та українців? Приміром, Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун сказав, що криза може стати останньою й трагічною крапкою для слабких країн…

— Питання перед Україною стоїть саме в такому ключі: оновлюйся – або помри! Або ми змінимось, або загинемо. Це назагал питання будь-якої еволюції: ті, хто має якусь пристосовуваність, – виживають. І навпаки. Криза насправді необхідна для того, аби перерозподілити світ, котрий незримо рухається до того, щоб рано чи пізно на планеті з’явився єдиний уряд. Припустимо, ви пливете по океану на кораблі. Океан – об’єктивна реальність. Ваше завдання – прибути з пункту А в пункт Б, для цього маєте волю, ресурс і засіб пересування. Але зауважте: своїми власними психологічними установками ви здатні керувати, а ось океаном – ні. Ви можете передбачити шторм, бурю, але ще не факт, що ви з оцим упораєтесь. За всіх найкращих цілей вашого плавання. Так і управління світом та глобальною економікою: ви розумієте сутність процесів, але система завжди розвивається стрибкоподібно.

Був такий фізик і економіст Ілля Пригожин, котрий створив відповідну теорію, вона називалась „лад з хаосу”. Він стверджував, що будь-яка система – фізична чи соціальна – у своєму розвитку проходить певні етапи аж до того моменту, коли настає відчутна межа і ця система потрапляє у так звану точку біфуркації. Тобто точку обирання дальшого шляху. Назад – не можна, а те, що буде попереду, – треба обрати самостійно. Саме в такій точці нині опинилась Україна. Всі попередні роки (незалежності) ми експлуатували ресурси Радянського Союзу – у будь-якому сенсі, багато що розвалили і нічого нового не створили. Точніше так: на уламках старої радянської системи ми створили якийсь гібрид, що сяк-так функціонував в умовах стабільної світової системи (криза 90-х мала внутрішній системний характер).

Отже, ми вписалися, виявились потрібні глобальній системі завдяки низці причин: мали метал, нафту, могли поставляти продукцію хімічної промисловості, зрештою – рабів, жінок, що також було затребуваним. У такій-от функції ми були вигідні світосистемі і нею адаптовані. Однак нині, коли ця світосистема потрапила в кризову ситуацію й почала переформатовуватись, ми з нашими архаїчними інститутами – керівними, соціальними – також мусимо змінитися. Ось такий у нас „вибір”: або намагатись зрозуміти сутність епохи та бути адекватними їй, або бути розчавленими іншими – більш розумними та успішними. Той світ, до якого ми звикли за останні десять років, попри його псевдостабільність, – він помер, його більше немає. Ми увійшли в епоху більш серйозних і більш системних змін у житті, ніж ті, що були у 90-х роках.

— Справді, Україну розривають суб’єкти протилежних стратегічних напрямів. Отже, вона – значуща величина?

— Не величина. Сказати б, напівсуб’єкт. Хоча наша еліта тішиться думкою, що дещо важить у цьому світі. Але, як показала криза, наші олігархи (так само, як і російські) втратили величезні суми, багато в чому дуті, як і сама капіталізація. Адже ж не було проведено ніякої модернізації тих активів, котрі в них були. Вони просто грали в таку собі російську рулетку, як і всі спекулянти, вважаючи, що нічим не забезпечені надруковані долари і є справжньою вартістю їхніх активів. А виявилося, що за нинішньої ситуації ці їхні активи нікому не потрібні. 23 жовтня, приміром, зупинився маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча. Намагання комусь вручити ці старі негодні активи виявилися марними, тому що Китай встиг ввести велику кількість нових сталеплавильних заводів у розрахунку на наявний попит і почав просто витісняти з ринку українську металургію, котра зі своїм зношеним устаткуванням і виробництвом виявилась неефективною при появі такого могутнього гравця. Ситуація буде лише погіршуватись. Адже різко падає попит на всю цю продукцію, і ці активи скуповуватимуться задешево. А це теж один із способів перерозподілу світу.

— Банки переживають схожі проблеми?

— Поза сумнівом. Вони дістали жорстокий урок, зокрема той, що розвиток іпотеки не можна перетворювати на політичне завдання, робота з клієнтом – не благочинність. Звичайно, іпотечна катастрофа, а слідом за тим криза будівельної галузі в Америці та Англії, набагато більша за нашу. Але ж у світі постраждала й сфера реального виробництва. В умовах, коли наша основна продукція виявилася незатребуваною, ті капітали, котрі ми одержували, зокрема, за рахунок експорту та дешевих кредитів західних банків, закінчаться. Були в нас й інші джерела надлишкових капіталів, приміром, прямі партійні інвестиції. Дешеві займи ззовні залучити буде неможливо з очевидних причин: криза ліквідності на Заході примусить рятувати власні фінансові інститути, і ніхто не рятуватиме якісь структури в Україні – хіба що з метою встановлення контролю над нашою фінансовою системою. А хто контролює фінансову систему країни, той, як відомо, контролює саму країну.

Однак оскільки ціни на квартири відчутно впадуть, гадаю, що невдовзі купити квартиру за 20-30 тисяч доларів буде цілком по силах тим, хто зберіг готівку у вигляді твердої валюти. Інша справа, де таки взяти гроші, оскільки починається утікання твердої валюти з країни, адже не передбачувана ні політика Національного банку, ні уряду. Знову ж таки – криза ліквідності, і ми залишаємося зі своєю незабезпеченою гривнею, зі слабкою державою, нездатною вирішити жодної безпосередньої системної задачі. Отже, 2009 рік буде за своїми негативними наслідками величезним випробуванням для нашої економіки. Плюс ще фактор позачергових виборів та глобальна криза – нас буде не по-дитячому трусити.

— Усе ж таки, на що може розраховувати, як має розпорядитися своїми скромними заощадженнями пересічний, не дуже заможний громадянин України?

— Тільки не вкладати гроші в банк, оскільки більшість банківських установ самі ще знають, яке в них буде майбутнє. Взагалі, в подібних ситуаціях завжди виникає питання ірраціонального, питання довіри, котре теж пов’язане з ірраціональним. Нині в Україні паніка у зв’язку із зростанням долара, падінням гривні. Більшість людей не розуміють механізмів формування вартості долара й співвідношення ціни валют. І те, що багато хто починає судомно скуповувати долари, промовляє передусім про те, що вони орієнтуються на інших людей. Саме довіра до когось примушує багатьох громадян приймати ті чи інші рішення…

— Тож не треба когось слухати?

— Це позбавлена сенсу гра. Просто людська природа спрацьовує на всіх рівнях – найвищому і найнижчому. Нині у кращій ситуації той, хто тримає готівку. А ще краще вкладати гроші в те, що забезпечуватиме вашу реальну автономність від того, що відбувається, купувати щось реальне, давно бажане, тим більше, що ціни на багато речей зараз знижуватимуться.

— А якою, на Ваш погляд, може бути інфляція наступного року?

— Гадаю, не менше 20 відсотків. Можуть траплятися перебої з імпортними товарами широкого вжитку, до яких ми за ці роки звикли. Національний банк у жовтні заборонив робити за імпорт передоплату валютою – щоб зупинити той потік її, що біжить з країни. Але насправді простій людині можна не боятися. Адже ж їй нічого втрачати – окрім своїх кайданів!

— І насамкінець. Чи вірите Ви, що в політику і бізнес встигнуть прийти нові люди з новими, перспективними для країни проектами? Взагалі – чи є такі люди?

— Однозначно, є! І вони добре знають, що слід робити перед лицем цього імперативу доби: оновлюйся або помри! Ті, хто нині нагорі, довгий час майстерно маніпулювали архаїчними протиріччями, що накопичились у соціумі, довели ситуацію до абсурду, врешті-решт країна як цілісний соціальний організм просто починає валитися. І це – розвал зсередини, а не тому, що хтось ззовні це інспірує. Потрібно повернути довіру суспільства до керівництва країни, і навпаки. Питання лише в тім, наскільки швидко вдасться зорганізувати суспільство, адже фактор часу нині є ключовим.