Майбутнім революціям — частина 1

Маленьке пояснення для людей з не гуманітарних наук: соціалізація — становлення особистості — процес засвоєння індивідом образів поведінки, психологічних настанов, соціальних норм та цінностей, знань, навиків, які дають можливість функціонувати в конкретному суспільстві. Соціалізація забезпечує те, що ми називаємо — адекватність.

У світі існує кількасот націй та кілька тисяч етносів. І в міжнародній системі, де саме існування є фактом тривалої боротьби, історія кожного народу складається з перемог та поразок. Бути народом в глобальній системі вже є певною перемогою. Однак, оскільки всі народи є різні не тільки культурою, але й своїм статусом, перемога – не все. Перемогти тільки початок, це тільки битва. Досягнути – ціль боротьби, досягнути того, що є не миттєвим. Що не зникне відразу, із першою поразкою. Перемога повинна бути хвилею, яка розсікатиме історію і щоразу підніматиме тих хто її розпочав. Вона повинна стати тим фундаментом на який опиратимуться наступні покоління в своїй боротьбі, а тому вона має бути однозначною. Щоб ні в кого не виникало сумнівів і різних інтерпретацій. Вона повинна бути доконаним фактом, який визнають не тільки прихильники, але й вороги. Така перемога закладе фундамент для нових цінностей та цілей майбутнім поколінням, які завжди вертатимуться до неї, щоб черпати натхнення для своєї боротьби. Така перемога є шансом — шансом на нову історію.

[…]

Соціалізаційний штопор.

Поняття соціалізаційного штопору найкраще розкрити через політичні системи країн Латинської Америки. Для такої невеличкої країни як Гаїті – революція ( в повному значенні цього слова) є явищем буденним. Очевидно, що спроби святкувати конкретну революцію в країні, в якій уряд йде в відставку через силові протидії раз на 3 роки, а президент раз на 5 років є безпідставними. Можна, звичайно, вважати непересічною подію повалення влади збройною боротьбою, але коли це вже відбувається мало не в десяте – державного свята Свободи ніхто не запроваджує. Немає в країни проблем із власним Ющенком, кількаразовий президент Жан Бертран Арістід, один раз навіть за допомогою миротворців ООН, знаний в світі теоретик лібералізму. І тим не менше, прихід до влади чи то інтелектуалів, чи то військових не змінює політичну ситуацію в країні вже понад 30 років. Як і в Україні хаос наклав свій відбиток і на історії та, очевидно, майбутньому Гаїті. За тривалий час політичних протистоянь, в країні сформувалися політичні практики, які сприймаються населенням, тобто населення є соціалізованим певними методами вирішення політичних криз. Тому боротьби на зразок Майдану там не було ніколи. Разом з населенням соціалізованою певними методами управління є і політична еліта. Оскільки протистояння в країні здебільшого є між демократами та військовими диктатурами, практика приходу до влади одних та інших виглядає приблизно наступним чином: приходять військові генерали – роблять все можливе для захисту влади, зміцнюють армію, охорону, військові чинять свавільства, чим викликають обурення населення та демократичних країн на зразок США. Внаслідок боротьби та зовнішнього втручання «світової спільноти» до влади приходять демократи – які проголошують справедливі суди, рівність можливостей, покладаються в основному на парламент і в свою чергу стають легкою здобиччю для військових. Таку ситуацію можна окреслити як соціалізаційний штопор, коли обидві сторони є заручниками політичної практики, яка в свою чергу інститулізується в політичній системі.

В Україні прояви можливого соціалізаційного штопору суттєво відрізняються, однак, наслідком може бути той самий постійний хаос. Штопор може утворитися на двох рівнях. На глобально-історичному це інститулізація практики неготовності приходу до влади. На конкретно-політичному – відсутність альтернативних методів управління та альтернативних еліт створює ефект «палацової революції» — приходять інші, а роблять те саме. В українському контексті витоки цього можна шукати, в колишній єдності політичної еліти, яка в один момент поділилася на владу та опозицію. І Порошенко, і Тимошенко брали участь в управлінні державою за часів Кучми, тобто той управлінський досвід, яким володіють ці політики великою мірою був отриманий в діяльності під впливом кланових політичних цінностей. Саме досвід найчастіше визначає поведінку людини в конкретній ситуації. Не дивно, що адміністративні методи вирішення економічних криз застосовані Тимошенко надзвичайно перегукуються із методами вирішення хлібної кризи Януковичем. А поведінка Порошенка як міні олігарха, який дорвався до влади часто нагадує політичну діяльність Медведчука, принаймні за наслідками його демонізації. Водночас, застосовані методи урядом Тимошенко  були ефективними, оскільки саме до них найкраще пристосована система. В той час як спроба Ющенка змінити політичну практику управління, мала наслідком двох генпрокурорів. Перемога Піскуна в суді, справді, засвідчила про відсутність телефонного права. Тим не менше, логічніше було б відмінити телефонне право після внесення відповідних змін в систему. Сьогодні ж доказ демократії перешкоджає ефективній діяльності влади, і як альтернатива вона може повернутись, а до певної міри це вже робить, до кучмівських методів управління та вирішення криз.

Суспільна модернізація.

По своїй суті соціалізаційний штопор є замкнутим колом, яке утворює розрив в спіральній формі розвитку суспільства. Для того, щоб з нього вийти необхідний поворотний момент після якого сконструюється нова політична система. Нажаль, суспільство, яке перебуває у вирі такого штопору не має достатніх інтелектуальних ресурсів для побудови цілісної нової системи, оскільки її політична еліта є соціалізована негативними політичними цінностями та практикою. Виходом зазвичай стає позитивний практичний досвід інших країн, та спроби формувати успішні для певної історичної ситуації політичні системи. Однак, навіть такий підхід потребує комплексних програм реформ, та самого головного — кінцевої мети цих реформ. У своїй праці, яку особливо варто було б почитати Ющенкові, «Політичний порядок в суспільствах, що міняються» видатний політолог Семюель Хантінгтон, проаналізувавши історичні приклади модернізацій, виділив два види реформ, які назвав бліцкриг та фабіанство. До першого виду належать жорсткі кроки нової влади на скорішу модернізацію системи та методів управління. Прикладами таких реформ є «шокові терапії» для економіки в деяких посткомуністичних країнах. Незважаючи на відносно успішний характер радикальних реформ часто їх практичне застосування є неможливим. Інститулізовані практики та відносини в суспільстві, які захочуть змінити радикальними шляхами, відразу знайдуть захист в населення. Суспільство не охоче розстається з традиціями, якими обтяжливими вони б не були. Радикальні реформи потребують чіткого усвідомлення суспільством не відповідності існуючої системи до загальних потреб. Саме це усвідомлення Хантінгтон вважає ключовою умовою модернізації. В даному контексті проведення радикальних реформ вимагає тотожності в розуміннях, потребах еліти та суспільства.

Інший вид реформ – фабіанство, значно складніший по своїй суті, однак має більше шансів на успіх і не потребує поворотного моменту в історії для свого втілення. Зміст подібних реформ полягає в тому, що досягнення загального бажаного результату розбивається на маленькі реформи в різних непов’язаних галузях, і тільки в підсумку їх проведення вони формують загальну картину. Подібні реформи не дають можливості політичним опонентам влади вести організований спротив і блокувати проведення цих мікрореформ. Метод фабіанства можливий до застосування тими політичними силами, які цілеспрямовано та підготовлено йшли до отримання влади. Безпосереднє вироблення такої програми після перемоги є практично неможливим, оскільки вона потребує часу, залучення досвіду інших країн, і зберегти її в таємниці було б дуже важко. Прикладом успішної політики фабіанства була модернізація Туреччини після Першої Світової Війни. Чітко усвідомлюючи необхідність скасування халіфату, Мустафа Кемаль тим не менше постійно проголошував свою відданість султану. Таким чином він зміг об’єднати різні політичні сили, і тільки пізніше, коли утворилась відповідна політична ситуація, власне її утворенню і сприяв Кемаль, ліквідація султанату стала природною необхідністю. Фабіанство є дуже успішним для трансформації негативно інститулізованих цінностей, оскільки створює такі ситуації, коли їхня зміна стає необхідністю.

Розуміння методів та принципів виходу з соціалізаційного штопору в практичній площині політики стикається з певного роду не відповідністю можливостей. Запозичення досвіду та моделей виходу з кризи вимагає їх корекції та адаптації до відповідної політичної ситуації. Саме тут часто виникають дисбаланси в співвідношенні того, наскільки запропонована модель повинна бути змінена або наскільки має бути змінена політична система суспільства в адаптації до даної моделі. Важливим моментом також є те, що часто політична еліта, яка приходить до влади не маючи попередньо підготовлених моделей управління, сама потребує їх вивчення, а, відповідно, і часу. Тобто певною мірою політичне керівництво повинне соціалізуватись до нових методів управління, прийняти нові цінності та нову форму соціальних взаємодій.

Суспільна модернізація не відбувається безболісно, тим не менше її настання є природною необхідністю розвитку суспільства. В першу чергу від запровадження нових методів та цінностей страждають традиції. Перехід від одних цінностей до інших супроводжується різними соціальними конфліктами, де прихильники традицій можуть протягом тривалого часу утримувати перевагу. Відмова частини суспільства від модернізації на певному етапі його розвитку має негативні наслідки в зовнішньополітичній ситуації такої країни. Держави є елементами міжнародної системи, і система та держави взаємоконстатують один одного. Елемент, який не встигає за розвитком системи може перетворитися на її атавізм. З іншого боку, протистояння старих і нових цінностей може спричинити соціалізаційний штопор, що теж відіб’ється на статусі країни. Відмова султана модернізувати політичну систему Туреччини та його поразки в Балканських війнах перетворили країну на надзвичайно слабку. Під час Першої Світової Війни Туреччина взяла участь тільки в одній масштабній операції, яка закінчилась повною поразкою від британських військ.

Поруч з тим, що модернізація є необхідністю, вона, водночас, є об’єктивно неминучою. Відмова від модернізації в певний момент залишає суспільство в стані антагонізму, до моменту, коли тривале протистояння не виллється в кривавий конфлікт. Модернізація є умовою існування суспільства тому її настання відбувається в двох формах. Перша форма – це форма поточної адаптації, яка не викликає спротиву і нові вимоги враховуються і адаптовуються до існуючої системи. Так, наприклад, протягом тривалого часу робила Британська імперія, що забезпечувало їй лідерство в глобальній системі. Інша форма, це модернізація через конфлікт. Така модернізація повинна відбуватись надзвичайно швидко і радикально, щоб вирішити антагонізм між новими і старими цінностями шляхом соціалізації нових.

Радикальна модернізація суспільства характеризується швидкими темпами. Загалом, дослідження термінів модернізації вказує на цікавий факт – в середньому для повної модернізації суспільства необхідно 10 років. Прикладами можуть бути модернізації Японії та Німеччини після Другої Світової, модернізація Йорданії, і особливо важливий приклад модернізації країн пострадянського простору (Польщі, Чехії, Угорщини, Литви, Латвії, Естонії). За 10 років країна може досягнути регіонального або навіть глобального лідерства. В контексті історії за 10 років можна здійснити те, що не вдавалось цілим поколінням. Водночас, оскільки приклади успішної модернізації можна спостерігати на різних країнах (від Пакистану до Німеччини), можна зробити висновок, що суспільна модернізація не залежить від сталих культурних та ментальних особливостей конкретної нації. Характерно, що модернізація має наслідком зміну стереотипів та сприйняття певного суспільства в міжнародній системі. Наприклад, найбільше стереотипів існує щодо німців, їхнього відповідального ставлення до своїх обов’язків та високого ступеня виконавчості. Однак, як зазначає Арон в своїй праці «Мир та війна між націями», в епоху Наполеона пруси, тогочасні німці, були найбезвідповідальніші союзники і одні з найгірших солдатів на полі бою. Таким чином, стереотипи можуть бути змінені модернізацією, оскільки міняється система цінностей суспільства і, відповідно, його форма поведінки в міжнародній системі.

За своїм змістом суспільна модернізація є явищем політичним. Незважаючи на те, що причини здійснення модернізації можуть походити і з інших сфер, зокрема, з економіки, модернізація як процес бере свій початок в політичній площині. Створення нової політичної системи шляхом модернізації передбачає: визначення нових цінностей, формування нової практики відносин та її інститулізація, створення передумов для модернізації в інших сферах. Однак, попри свій політичний характер, модернізація прямо пов’язана з трансформаціями в інших сферах суспільного життя. Якщо зміни в політичній системі суспільства не ведуть до прогресивних змін в економіці, модернізація зазнає поразки. Суспільство, яке незадоволене існуючим устроєм, сумнівається в запропонованих йому нових цінностях та новій політичній системі, тому мінімальні успіхи виконують функцію підтвердження правильності вибраного шляху змін. Водночас, перші поразки ведуть скоріше не до розчарування, а до опозиції. Формування опозиції зупиняє темпи модернізації і в перспективі загрожує її здійсненню.

Суспільна модернізація є невід’ємним елементом збереження цілісності та незалежності суспільства. Незалежність в даному контексті розуміється як здатність впливати, а не як можливість існувати окремо. Модернізація адаптує суспільство до вимог конкретної міжнародної політичної системи, створюючи можливості для конкуренції та боротьби за право першості.

Друга частина

Віктор Андрусів, для «Хвилі»