Куди йдемо і що робити в українській медицині

В Україні близько 1 млн хворих на цукровий діабет. Точних цифр ніхто не знає, тому що наказом МОЗ України від 04.10.2018 було скасовано форму звітності №12 «Звіт про захворювання, зареєстровані у хворих, які проживають у районі обслуговування лікувально-профілактичного закладу». Це був початок нашої медичної «реформи». А також – початок шляху, протягом котрого розуміння об’єктивних медичних потреб українського суспільства було втрачено.

Згідно з останніми даними Української діабетичної федерації, ще близько 1 млн українців живуть з недіагностованим діабетом. Хворіють, але не усвідомлюють цього. Не контролюють рівень глюкози, не дотримуються дієти, не отримують лікування. І кожен, абсолютно кожен з цього мільйону живе під Дамокловим мечем розвитку важких ускладнень.

Проте у тих, хто знає про діагноз, справи не ліпші. Загалом, за наявності адекватного суспільного договору в охороні здоров’я громадяни повинні були б брати на себе свою частину відповідальності за «безоплатну медицину». Всі без винятку мали б проходити належні за віком та певними критеріями профілактичні обстеження, дотримуватись способу життя відповідно індивідуальним та сімейним ризикам. Захворівши, мали б здійснювати самоконтроль та належний моніторинг. Наприклад, при наявності діабету регулярно відвідувати офтальмолога для перевірки стану сітківки. Перший крок – це, звісно, обізнаність.

Проте саме по собі усвідомлення ризиків не забезпечує дисциплінованості, регулярних дій та звичок – як в способі життя, так і в профілактичних обстеженнях. Просвітництво населення, комунікативні тренінги з лікарями щодо вміння навчати пацієнтів самоконтролю хронічних захворювань – цього зараз чимало, переважно за грантові кошти. Проте зазвичай проблема не в тому, що людина не обізнана. Проблема в тому, що вона все прекрасно розуміє, але не робить. Людська психологія перемагає ризик-менеджмент власного здоров’я. В Україні, до того ж, вона має певні унікальні автохтонні особливості, а зараз підсилена дією соціального стресу. Але загалом, людський фактор схожий скрізь, і саме тому в ряді систем охорони здоров’я випрацювано запобіжник у вигляді страхової моделі. Проте, обираючи шлях «реформування», від страхової моделі ми відмовились, і сьогодні це взагалі не про Україну.

Враховуючи все сказане, повернемося до цукрового діабету. Вже в найближчому майбутньому ми ризикуємо отримати сотні тисяч випадків важких ускладнень, таких як діабетична ретинопатія, пошкодження нирок, втрата кінцівок. Всі ці люди, всі сотні тисяч потребуватимуть складного, тривалого та дороговартісного лікування та реабілітації. Всі вони очікуватимуть безоплатного лікування, тому що сьогодні населення наполегливо переконують в тому, що за будь-яку медичну допомогу платить держава. Вся поточна стратегічна комунікація Міністерства охорони здоров’я та Національної служби здоров’я України будується саме навколо безоплатності медичної допомоги.

Але чим буде забезпечена абсолютно прогнозована додаткова потреба в медичній допомозі?

На медичне обслуговування цих випадків доведеться задіяти додаткові матеріальні та людські ресурси – за гострого їх дефіциту, значно підсиленого війною. Всі ці випадки важким тягарем ляжуть не лише на охорону здоров’я, але й на державу в цілому. Втрата працездатності хворими та членами їх родин, виплати по інвалідності, робота соціальних служб – це лише мала частина повного переліку прямих та непрямих збитків від наслідків цукрового діабету.

Що ми робимо сьогодні, щоб уникнути такого сценарію? Питання риторичне, а тема цукрового діабету на його ускладнень на прикладі діабетичної ретинопатії – лише один елемент загального ландшафту української охорони здоров’я.

Що можна було б робити?

Розподілити ролі – пацієнта, сімейного лікаря та системи в цілому.

Пацієнт має чути не рефрени про безоплатну медицину, а дорослі розмови про відповідальність кожного стосовно власного здоров’я. Поступово має впроваджуватись план того, яким чином ця відповідальність перейде з поля наративів в реальні взаємовідносини «пацієнт – лікар» та «пацієнт – медична система». Це не швидкий і не популістичний шлях, але він існує.

Сімейні лікарі мають отримати дієві критерії оцінки якості роботи, які включатимуть не кількість підписаних декларацій, а показники, що характеризують обсяг раннього виявлення для початку найбільш критичних захворювань та ускладнень.

Якомога швидше мають бути впроваджені національні скринінги. В контексті цукрового діабету це, безумовно, скринінг діабетичної ретинопатії – в світі є не лише багато прикладів, а й чіткі розрахунки економічної доцільності скринінгових інструментів.

Для максимального охоплення населення як скринінгами, так і медичною допомогою має широко застосовуватись мобільний формат. Тут слід аналізувати як закордонний досвід в цьому напрямку, так і наші волонтерські активності – брати з них ефективне та доцільне, відмовляючись від того, що не сприятиме досягненню зрілості системи охорони здоров’я. Це той досвід, який ми, проаналізувавши та застосувавши, зможемо ще й експортувати в інші країни.

Точка відліку завжди в моменті Сьогодні, а майбутнє багатоваріантне. В ньому точно є сценарій, де людям, що хворіють на цукровий діабет, вдається зберегти зір та уникнути інших важких ускладнень. Детальніше про можливі маршрути руху української медицини поговоримо в наступній статті.