Політика національної єдності 2.0: від лозунгів до плану дій

Питання про національну єдність та соціальну згуртованість часто вважають якщо й не другорядним, але точно не нагальним. Принаймні – поряд з підвищенням комунальних тарифів або станом вітчизняної медицини.

Насправді все навпаки.

І якість життя, і економічні успіхи, і (навіть) національна безпека є похідними від єдності та консолідованості суспільства. Змістовна відповідь громадян на нібито просте питання “Навіщо нам бути разом?” – основа легітимності держави та її ефективності.

На цьому фундаменті тримаються інші “конструкції”: інституціональні та економічні реформи, дієва міжнародна політика, демократичні перетворення та соціальна справедливість. Чи “втримаються” вони, залежить від міцності фундаменту.

Для України тут є подвійний виклик. Довгі часи українці не мали ані власної держави, ані національної влади та зазнавали руйнівних впливів метрополії. Один з найбільш відчутних наслідків цього – “розмита” національна ідентичність та конкуренція різних за своїм походженням і змістом типів історичної пам’яті.

До цього об’єктивного фактору додається концептуальна невизначеність. Навіть в експертних колах згадування про “національну” чи то ідентичність, чи то єдність викликає жваві суперечки. Бо нація може бути етнічною або політичною. При тому прийнято стверджувати, що між ними є протиріччя і в якості орієнтиру слід обрати щось одне…

З соціальною згуртованістю на рівні визначень начебто простіше. З-поміж близьких за значенням солідарності чи єдності її вирізняє здатність до спільної дії, часто – попри наявні розбіжності всередині спільноти, які в інших ситуаціях можуть бути визначальними.

Очевидні (але від того не менш вражаючі) приклади такої згуртованості – єднання українців під час Революції Гідності та у відповідь на агресію з боку Росії. В обох випадках спільні цінності та цілі переважили різницю у політичних вподобаннях і мовній ідентичності.

Спільна дія на добровільних началах неможлива без довіри: горизонтальної – між членами спільноти або суспільства в цілому та вертикальної – між суспільством і державою. Проблема в тому, що українці можуть об’єднуватися, але переважно проти чогось, а не за щось. Як наслідок, державу “зшивають” проблеми, а суспільство – недовіра до держави. Це також згуртованість, але негативна.

Горизонтальна комунікація та “стихійна” взаємодопомога виникають швидше та простіше, ніж вертикальна зв’язність. Нещодавній прецедент – об’єднання громадського сектору та підприємців для боротьби з наслідками пандемії ще до того, як у ситуацію активно включилася держава.

Водночас без певного метарівня згуртованості, іншими словами – наскрізної згуртованості всього суспільства, навіть найактивніші спільноти залишаються замкненими у власних “бульбашках”. Їх позитивний досвід не поширюється та не масштабується. Звісно, добре, коли громадянське суспільство вважає себе головним рушієм перетворень, але спроби “обійтися без держави” – це утопія. Й при тому – небезпечна.

Додаткові ризики продукує наша політична реальність, точніше – деякі реформи, наслідки яких не були вчасно проаналізовані з огляду на соціальну згуртованість та національну єдність.

Приміром, децентралізація. З одного боку, вона дійсно “перетворює” мешканців на громадян, здатних брати участь в ухваленні рішень та нести відповідальність. З іншого, недоопрацювання саме в частині реалізації призводять до непрогнозованого зростання відцентрових тенденцій. Самодостатність громад, яка сама по собі є позитивним моментом, трактується як відокремленість.

Великою мірою цьому посприяла “політизація” виборів до обласних і місцевих рад через запровадження партійних списків, яка може посилити сепарацію одних регіонів від інших за ознакою політичних вподобань. Зі зрозумілих причин подібна політична “анклавізація” чи то регіоналізація особливо небезпечна для Південного Сходу України.

Зрештою, говорячи про національну єдність та соціальну згуртованість, ми маємо постійно тримати в фокусі гібридну війну, яка точиться не тільки на Сході. Під ударом – уся Україна. Ані РФ, ані місцеві політичні українофоби не припиняють інформаційно-психологічні атаки, мета яких – провокувати ворожнечу та протистояння всередині суспільства.

Тож якою може бути наша відповідь?

Єдність та соціальну згуртованість неможливо “запровадити” чи “посилити” президентськими указами і урядовими постановами. Це – тривалий еволюційний шлях, який має пройти суспільство. Проте він не відміняє важливості проактивної державної політики та системних дій в її межах.

Не можна сказати, що національна єдність та соціальна згуртованість перебувають поза увагою влади.

Ще у 2016 році президент Петро Порошенко видав Указ “Про пріоритетні заходи щодо сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, підтримки ініціатив громадськості у цій сфері”, а у 2018-му Урядом був затверджений План заходів щодо зміцнення національної єдності, консолідації українського суспільства та підтримки ініціатив громадськості у зазначеній сфері.

Нещодавно вже новий Уряд ухвалив Державну стратегію регіонального розвитку на 2021—2027 роки. Першою стратегічною ціллю в ній зазначено «формування згуртованої держави в соціальному, гуманітарному, економічному, екологічному, безпековому та просторовому вимірах».

В загальний тренд також вписується ініціатива президента Володимира Зеленського про щотижневі загальнонаціональні діалоги з різних аспектів “візії майбутнього” нашої держави. Адже спільне бачення майбутнього – чи не найголовніша передумова “зшивання” України.

Так саме, але у громадській, інформаційній, культурній, мистецькій сферах її щоденно “зшивають” численні події – від освітніх ініціатив для жителів “сірої зони” чи адвокації прав переселенців до концертів Сергія Жадана й мистецького проєкту “Леся Українка. 150 імен”.

Питання в тому, як об’єднати зусилля всіх акторів та вивести їх співпрацю на системний рівень.

Перший крок – подолання концептуальної невизначеності, але перед тим варто звернутися до “невивчених уроків” нашої новітньої історії.

У дискусіях про національну єдність та соціальну згуртованість можна умовно виділити чотири етапи.

На старті незалежності Україна переживала “ідеократичний період”. Того часу влада та публічні інтелектуали шукали “національну ідею”. Питання про неї так і залишилося без відповіді. Натомість суспільству запропонували паліатив у вигляді зрозумілої та популярної формули “Україна не Росія”.

Далі у дебатах про політику національної єдності розпочався “романтичний період”, коли політики апелювали до моральних цінностей та доброї волі людей. Саме тоді виникла мантра “Єдність. Злагода. Порозуміння”, яка повторювалася на всіх ТБ каналах.

Маркер третього етапу – з’їзд у Сєверодонецьку як реакція на Майдан 2004 року. Проте навіть реальна загроза сепаратизму не призвела до започаткування дієвої політики зі зшивання України. Все знову звелось до політичного гасла “Схід і Захід разом”.

Десятиліття потому РФ анексувала Крим та окупувала частину Донецької та Луганської областей. Ці події не лише викликали хвилю політичного патріотизму, але також дали старт “пропагандистському періоду” з його гаслами “Крим – це Україна” та “Донецьк – це Україна” і повсюдною увагою до національної символіки.

Якими є попередні висновки?

Спроби “вигадати” національну ідею у тиші владних кабінетів, а потім спустити суспільству – марна справа. Пропагандистські гасла не здатні завадити центробіжним тенденціям, які притаманні будь-якій соціальній системі.

Так само безперспективно «об’єднувати» географічно віддалені регіони (Схід-Захід, Північ-Південь) без паралельного посилення Києва як політичної і соціокультурної столиці та модератора національного діалогу.

Для зміцнення доцентрових тенденцій необхідна системна політика національної єдності та соціальної згуртованості 2.0., яку держава реалізує у партнерстві з соціально активними та відповідальними громадянами.

Про це ми плануємо поговорити у наступних матеріалах.

Автор - співзасновник Національної платформи “Діалог про мир та безпечну реінтеграцію”