Юрій Щербак: «Політика всіх президентів України ігнорувала інноваційний розвиток держави»

беседовал Олег Поляков, для "Хвилі"

Богдан_Гаврилишин-Юрiй_Щербак

Юрій Щербак відомий письменник, дипломат, громадсько-політичний діяч. Перший міністр екології України та глава Інституту сталого розвитку ім. В.Вернадського , віднедавна отримав звання Академіка Всесвітньої Академії мистецтва і наук.

 Працюючи над продовженням українського футурологічного бестселеру «Час смертохристів: Міражі 2077 року», Юрій Миколайович знайшов час, щоб висловити свою позицію щодо проблем переходу України до сталого екологічно безпечного розвитку.

 – Юрію Миколайовичу, які заходи за останній час провів Інститут сталого розвитку? Яка обговорювалась проблематика?

– Насамперед, я хотів би розповісти про три міжнародні конференції, організовані нашим Інститутом. Перша безпосередньо стосувалася питань сталого розвитку, і була проведена разом із Британською Радою, із прямими включеннями з Лондону. Конференція проводилася на високому рівні, серед присутніх був міністр економіки України, експерти, громадські діячі. У конференції також брала участь Британська Королівська Рада зі сталого розвитку, фахівці якої в онлайн-режимі жваво цікавились українськими справами, давали нам слушні поради.

 В той час, коли всі європейські країни, виконуючи рішення Саміту 2002 року в Йоханесбурзі, вже мають свою стратегію, свій план впровадження принципів сталого розвитку, Україні, на жаль, на державному рівні тут похвалитися нічим. Адже програми уряду не виконувалися, створені ради – не працювали…

 Друга конференція була присвячена проблемам охорони здоров’я. Серед учасників були, зокрема, фахівці, які безпосередньо займалися проектами впровадження нової системи охорони здоров’я. Вони розповіли, що заходи, що проводяться під прапором оптимізації, – закриття медичних пунктів, фельдшерсько-акушерських пунктів, маленьких лікарень – зовсім не виправдані соціальними умовами України, оскільки у нас ці лікарні виконують не тільки роль медичних закладів, а й соціальних. Приміром, взимку, коли все село завалено снігом, а їхати до районного центру до 100 км, стара хвора людина мала раніше змогу полежати в теплі, регулярно приймати їжу; особливо це було важливо для самотніх людей. І якщо закрити ці лікарні – а вони закриваються, – то людина втрачає взагалі будь-яку надію на кваліфіковану медичну допомогу. І це дуже прикро, тому що смертність в Україні і так висока, особливо серед чоловіків продуктивної вікової групи від 35 до 55 років.  

Зрозуміло, що у великих містах, особливо таких, як Київ, ми маємо навіть певну перенасиченість медичними закладами; тут існують прекрасні медичні центри, що працюють цілком на європейському рівні: Інститут Амосова, Охматдит, Інститут урології, Інститут ендокринології та інші. І якщо у Києві за нормальної погоди до лікарні можна доїхати за 20-30 хвилин – це одна справа. Але ми ж забуваємо, що у нас дуже розкидане сільське населення, великі відстані між населеними пунктами, а гелікоптерів, щоб перевозити хворих, як це робиться у Канаді, у нас немає і не скоро вони з’являться… І тому це дуже болюча проблема, яку ми ретельно обговорювали за участю фахівців-економістів, котрі аналізували цю проблему на фоні демографічної ситуації в Україні. А демографічна ситуація однозначна – відбувається старіння населення. У нас сьогодні 50% працеспроможного населення і 50% пенсіонерів і інвалідів. Тобто, один працюючий повинен нести на своїх плечах одного непрацюючого. Це дуже тривожна демографічна картина, і вона вимагає дуже вдумливого, серйозного, творчого підходу до створення нової системи охорони здоров’я.

Третя конференція стосувалась соціальної співпраці великого бізнесу і громадянського суспільства – ми обговорювали проблему злиднів, проблему зарплат. Приміром, в Європі зарплата займає 50%-70% в структурі всіх видатків, у нас же – 15-20%. А куди діваються решта коштів? Вони йдуть на збагачення олігархів, зростання їхніх статків. Звичайно, це не тільки аморально, але й небезпечно в соціальному і політичному планах. На конференції ми презентували проект, над яким працювали вчені Інституту сталого розвитку ще 2-3 роки тому. Цей проект був адаптований до сучасних умов, прийнятий Верховною Радою і схвалений Європейським Союзом. 

 – Отже, ініціативи українських вчених і громадських діячів цікаві і для Європи? 

– Так, безумовно, у нас є великий потенціал і громадянського суспільства і, зокрема, спеціалістів Міністерства екології. Але для втілення навіть найкращих ідей в життя потрібна політична воля держави, якої, на жаль, немає. І коли прем’єр-міністр вихваляється, що в Україні побудували стільки-то доріг, стільки-то мостів, аеропортів – це добре. Але починати треба з того, наскільки поліпшився стан здоров’я населення, наскільки зменшилася смертність, наскільки взагалі покращилися демографічні показники, а не з індустріально-радянського підходу. І справа не тім, що керівники держави спеціально зміщують акценти, ні, – вони просто неспроможні по-іншому мислити. Це люди, які живуть стереотипами радянського індустріального суспільства 50-х років і не розуміють сучасних підходів.

Інститут сталого розвитку – один з небагатьох громадянських незалежних органів, який порушує нагальні важливі проблеми і показує шляхи для їх подолання. На міжнародному рівні інститут співпрацює зі швейцарським фондом «Скорочення ризиків» (голова – Володимир Костерін) в питаннях розробки зелених інновацій, впровадження яких дозволить покращувати якість життя.

 – У 2008 році президент Ющенко видав указ про створення Академії екологічних наук, але вже через два роки вона була ліквідована. Що Ви можете сказати з цього приводу?

– Раніше я утримувався від коментування цієї ганебної події в житті держави, але зараз вперше дам коментар з цього приводу.

Лідери зелених громадсько-політичних організацій та міністр Філіпчук  звернулися до президента Ющенка і той своїм указом заснував Академію екологічних наук. Серед фундаторів академії були такі солідні люди, як Директор інституту ботаніки академік Костянтин Ситник, видатний вчений-глобаліст, директор Інституту міжнародної економіки і відносин Олег Білорус. До складу Академії увійшли також інші поважні вчені, які були не лише науковцями, а й практиками, і представляли різні регіони України – Донеччину, Харківщину, Закарпаття, Прикарпаття.

Але відразу почалися страшні інтриги, тому що президент НАН України академік Борис Патон страшенно обурився і образився, що у очолюваної ним академії можуть забрати екологічний напрямок, – хоча цього, звичайно, ніхто не збирався робити. Так само, як і відбирати у НАН інститути чи матеріальні цінності. Отже, почалися безперервні атаки на Ющенка, а після приходу Януковича стали системно знищувати все добре, що Ющенко зробив, і під це діло підпала наша академія – її ліквідували.  

Що це таке? Яким чином в державі, де однією з головних проблем є екологічна ситуація і незбалансованість розвитку, можна ліквідувати академію, яка чітко висловила свої принципи: проводити дослідження і впроваджувати принципи сталого розвитку, який взагалі був в основі філософії цієї академії; виробляти конкретні рекомендації, план дії для розвитку регіонів; ув’язувати розвиток виробничих сил з екологічної складовою тощо. Директори інститутів, що увійшли до складу академії, уже принесли з собою готові напрацювання, вже почалася цікава творча робота, перші проекти… і тут – ліквідація. Люди були страшенно і розчаровані, і ображені.

Я вважаю, що це був величезний злочин перед Україною, дуже прикрий епізод, який свідчить про те, що держава – нестабільна, що у нас можуть бути різні перевороти, абсурдні вчинки, що завгодно – тому що по-господарськи так не роблять. Із закриттям Екологічної академії ми втратили шанс на стрімкий розвиток і екологічної науки і практики, і ідеології сталого розвитку, і розвитку громадянського суспільства загалом.  

 – На Вашу думку, якими мають бути дії політиків і державних чиновників щодо підтримки впровадження інноваційних рішень? 

– Нещодавно був опублікований світовий рейтинг інноваційності держав, і Україна перебуває там на 42-й позиції з 50-ти можливих, тобто у самому кінці списку. А інноваційність вимірюється згідно з сімома критеріями, серед яких: інтенсивність дослідницько-конструкторських робіт, рівень розвитку високих технологій, кількість дослідників, рівень виробничих показників і освіти, ефективність промисловості, патентна активність.

Так от, за рівнем інтенсивності досліджень Україна посідає 37-ме місце, за показниками виробництва – 69-е, за концентрацією високих технологій – 47-е, за кількістю вчених – 39-е, за патентною активністю – 17-е, за рівнем освіти – 6-е, – і це чи не єдиний нормальний показник.  

Чому така ситуація склалася з Україною? Тому що політика всіх президентів ігнорувала інноваційний розвиток, не надавала йому головного пріоритету. Адже для інноваційного розвитку держави треба створювати належні умови, і лише власними силами це зробити неможливо. Наприклад, у США це робиться на базі університетів, які купують мізки з усього світу. Нам теж потрібно створювати інноваційні центри, технопарки тощо, запрошувати, заохочувати там працювати видатних вчених. 

Окремі підприємці, можливо, купують для себе якісь невеличкі ноу-хау, але на все у них фінансів не вистачить; до того ж, інвестиційний клімат – надзвичайно поганий, а корупція – дуже висока.

Візьмемо автомобільну промисловість. Зараз держава вирішила обкласти іноземних автовиробників величезним митом, але своєї нормальної промисловості не створила, вітчизняні автомобілі погані і за якістю, і за ціною. В той же час Росія побудувала у себе низку автомобільних заводів найкращих брендів, те ж саме зробили Польща, Словаччина, – ми обкладені з усіх боків автомобільними державами. Це стосується і комп’ютерного виробництва, й інших галузей. Тобто ми програємо світове змагання за майбутні позиції в 21 столітті. І це дуже прикро!

 – Юрію Миколайовичу, наскільки підходять для сьогоднішньої України принципи сталого розвитку?

– Ідеологія сталого розвитку спрямована на поєднання таких елементів, як економічний розвиток, зростання доходів і доброту людей праці, особливо – зменшення бідності, злиднів, і, звичайно, екологізація всіх сфер життя. Для України це більш ніж актуальні завдання! Скажімо, ми навіть не знаємо, наскільки серйозно сьогодні постають перед нами екологічні питання, оскільки Міністерство екології позбавлене важелів контролю над певними монополіями і підприємствами – туди не потрапляють жодні інспекції, перевірки і взагалі мало відомо, що там відбувається… Хоча, слід зазначити, що модернізація технологій, яка відбувається у нас на деяких підприємствах, сама по собі позитивна, оскільки значно більше враховує екологічну складову. 

Серед головних проблем України можна також назвати: зменшення кількості лісів (сьогодні їх значно менше, ніж, приміром, у Польщі на одиницю населення), проблему розораності земель; проблему усіляких відходів – промислових, твердих побутових, хімічних, старих добрив, отрутохімікатів – а це близько 400 тонн на душу населення. Тому політика нашої держави має бути політикою сталого розвитку в різних його компонентах. А для цього потрібна політична стабілізація, якої немає. В Україні взагалі немає плану розвитку країни, у нас мова йде лише про те, щоб у 2014 році відбитися від фінансових проблем 2013-го року.

Як би ми не ставилися до того ж Назарбаєва і до його режиму в Казахстані, але сам Назарбаєв – мудра розумна людина, і в його книгах, які я читав, йдеться про довгострокові перспективи розвитку Казахстану на 25-30 років наперед. У нас нічого подібного немає…

Тому Інститут сталого розвитку пропонує поставити дві формули сталого розвитку в нову редакцію Конституції України, а саме: європейське майбутнє України і розвиток держави на засадах сталого розвитку.

 – Можливо, потрібно шукати підтримку щодо розвитку держави на засадах сталого розвитку у громадянського суспільства? 

– Тут роль громадянського суспільства абсолютно очевидна. Ви пам’ятаєте Ожидівську аварію на Львівщині? Так от, незабаром після неї відбулося засідання РНБО, і я побачив там нездорову міжвідомчу конкуренцію, коли кожний лише сам за себе, ніякої кооперації, взаємодопомоги. Деякі екологічні громадські організації, представники Партії Зелених України самотужки їхали в Ожидів і допомагали прибирати жовтий фосфор.

За таких умов треба активізувати громадянське суспільство, і державі треба прислухатися до тих побоювань, тих загроз, про які воно говорить. Скажімо, у пресі часто обговорюється проблема ненадійності греблі Київської ГЕС. Чому б керівництву ГЕС не взяти представників громади, повезти їх на греблю, показати, що конкретно робиться, в якому вона стані, переконливо спростувати, що загрози немає – і тоді всі заспокояться.

Або інший приклад. Зараз в Україні ведеться велика полеміка навколо видобутку сланцевого газу. Я думаю, що громадянське суспільство повинне було б відреагувати на цю проблему, тому що політичні партії вже починають активно спекулювати на цій темі. На мою думку, потрібно сформувати групу з кількох незалежних фахівців, експертів, поїхати в США, які вже збираються експортувати сланцевий газ, і вивчити їхній досвід. Нам треба «думати глобально, а діяти – локально», реагуючи на всі виклики сьогодення належним чином.    

 – Яким чином, на Вашу думку, державі слід вирішувати питання енергетичної незалежності?

– Питання енергетики – дуже болюче для України, фахівці Інституту сталого розвитку обговорювали його ще в той час, коли попереднім урядом було запропоновано будівництво нових 11 АЕС. Це було божевілля, безумство – і з фахового погляду, і погляду здорового глузду! Адже будівництво кожної АЕС коштує мінімум 1,5 млрд. доларів і триває воно 10-15 років. Але найголовніше те, що у нас не вистачає води для охолодження, але про це мало хто знає і мало хто говорить. А якщо не вистачає води, то може виникнути та ситуація, що сталася на Фукусімі, коли системи охолодження були виведені з ладу і розплавилася серцевина реакторів, що й призвело до викиду радіації назовні. На щастя, «атомні плани» в Україні поступово відійшли на задній план.

Тому єдиним шляхом вирішення енергетичних проблем будь-якої країни – від Європи до Японії – є енергозбереження і енергоефективність. Скажімо, у нас на одиницю валового національного продукту використовується в 3-4 рази більше енергії, ніж у Європі, і в 9 разів більше, ніж у Японії. Звичайно, треба зазначити, що ситуація з дорогим російським газом за останні роки нас дечому навчила, вона-таки примусила керівництво держави повернутись обличчям до енергозбереження. І десь вже потроху починається кампанія енергоощадливості, хоча вона не така активна й не така всезагальна. Але для цього потрібно, щоб працювала пропаганда, щоб кожний раз, коли людина залишає включеним світло в сусідній кімнаті, вона сама повинна цього соромитись – негайно йти і вимикати!

Я вивчав досвід енергозбереження і енергоефективність в Швейцарії, Німеччині, США, Канаді. З чого все починається? З одного боку, має існувати загальнодержавний план і стратегія, але з іншого – кожне підприємство повинне мати свою власну стратегію енергозбереження. Скажімо, приходять спеціалісти в великий торговельний центр і питають, скільки ви споживаєте електроенергії. Їм називають якусь умовну одиницю. Спеціалісти беруть на себе зобов’язання на 10% за рік зменшити споживання енергії і починають конкретно працювати над цим питанням з усіма системами – охолодженням, освітленням, опаленням тощо. Це є дуже серйозна інженерна робота, і на заході вона йде повним ходом.

Якось ще за радянських часів я проходив стажування в Швейцарії, у Спеціальній інженерній екологічній академії, де нас навчали, зокрема, методам зменшення одиниці енергоємності валового національного продукту – що надзвичайно актуально для України сьогодні, а це було 30 років тому! 

 – Наскільки сьогодні принципи сталого розвитку імплементовані в політику      розвинутих держав світу?

 – Далеко не всі держави сповідують ідеологію сталого розвитку. Дехто навіть оголосив, що це свого роду ідеї побудови комунізму. А, наприклад, відомий російський еколог, мій друг, Олексій Яблоков сказав, що ідеологія сталого розвитку недостатня для оцінки нинішнього часу, оскільки зараз існує глибока криза цивілізації: продовжується гонка озброєнь, руйнується навколишнє середовище, триває ненормальний соціальний розвиток – збагачення одних держав і особистостей і збіднення інших.

Проте на Саміті в Ріо-де-Жанейро в 1992 році було проголошено: сталий розвиток – це юридична формула ООН, юридичний закон розвитку людству, щоб ми там не казали. Європейські країни взяли на себе зобов’язання притримуватися принципів сталого розвитку, і там дуже багато вже прийнято і приймається законів, які корегують складні відносини між розвитком економіки і екологічною ситуацією. Весь час підвищуються нормативи, допустимі дози забруднення, контроль за виробництвом і продукцією.

Лідерами щодо впровадження принципів сталого розвитку визнані скандинавські країни – Швеція, Норвегія, Фінляндія, а також Нідерланди, частково – США. У свій час А.Шварценегер, перебуваючи на посаді губернатора Каліфорнії, дуже активно впроваджував ідеї сталого розвитку. От і зараз в Каліфорнії будують екологічно чисті міста зі збалансованим споживанням електроенергії, активно входить в життя сонячна і вітроенергетика, складні екосистеми очистки території тощо. Головне – це впровадження передових ідей в свідомість, бо без цього нічого не зробиш.

 – У 2007 році Ви були на засідання Генеральної асамблеї «Зеленого хреста» у Новому Орлеані, де обговорювався взаємозв’язок нерозумного відношення людства до навколишнього середовища зі збільшенням кількості стихійних лих. Чи були з того часу зроблені якісь кардинальні висновки на рівні міжнародної спільноти?

 – Після недавніх відвідин Японії я подумав, що побував у місцях трьох найбільших світових катастроф: Чорнобиль, Новий Орлеан і Фукусіма. На жаль, завжди екологічні нещастя відбуваються в нових непередбачуваних формах: приміром, цунамі Фукусіми зовсім не нагадувало повінь у Новому Орлеані. Але алгоритм заходів повинен бути однаковим: це негайна мобілізація державних і громадських сил для подолання наслідків катастроф, розуміння того, що сталося, адекватне інформування населення. 

От, скажімо, США зробили висновки після повені у Новому Орлеані, бо коли потім у них виникли схожі проблеми у штатах Нью-Джерсі і Нью-Йорк із потужними ураганами, їхні служби порятунку спрацювали вже набагато ефективніше й мобільніше.

Але, на жаль, досвід боротьби з катастрофами і стихійними лихами не передається від однієї держави до іншої, не є світовим. Тут постають питання суверенітету, національної гордості, безпеки. Навіть в Японії не були враховані уроки Чорнобиля, коли, скажімо, жителів повністю виселеного міста – на кшталт нашої Прип’яті – розселяли в тимчасових будівлях, спорудах. До речі, незабаром японська делегація приїде до України з метою перейняти наш досвід, зокрема, вивчити особливості роботи української служби дезактивації.

Я сподіваюсь, що людство найближчим часом все таки створить міжнародну систему швидкого реагування по боротьбі з катаклізмами і стихійними лихами, яка враховуватиме досвід усіх країн світу.

 


Загрузка...


Комментирование закрыто.