Олександр Мазурчак: «За Черновецького Київрада стала кооперативом. Це відчувається донині»

Юрій Радченко, Володимир Тетерук, Костянтин Матвієнко, для "Хвилі"

Александр Мазурчак

Недовго тривала бездіяльність заступника голови КМДА Олександра Мазурчака, який подав у відставку після березневих снігопадів. Нещодавно його знову призначено до Київської міської адміністрації – але вже радником голови КМДА, координатором інших радників та куратором «Науково-дослідного інституту соціально-економічного розвитку міста». Цей «хід» голови київської міської адміністрації був очікуваним: серед експертів побутує думка, що фахову альтернативу Мазурчаку, «триразовому» мерові Кам’янець-Подільського та екс-заступникові міністра з питань ЖКГ у сфері міського господарства, підібрати важко. Тим не менше, у чиновника був певний час на те, щоб оцінити роботу КМДА з певної дистанції. З огляду на політичні баталії, що потроху розгортаються навколо теми столичних виборів, “Хвиля” вирішила поставити чиновникові ряд саме тих стратегічних для Києва запитань, які постійно звучать у блогах та на зборах громадських організацій столиці.

Існує умовний список «злочинів Черновецького»: від подвійного громадянства, що одне вже повинно було унеможливити його участь у виборах мера української столиці – до групової крадіжки комунальної власності (земельні ділянки, підприємства, нерухомість). У дорученні Віктора Януковича вимагається «забезпечити повну перевірку… рішень Київради, її органів, Київської адміністрації» за період керування Л. Черновецького, а О. Попов заявляв, що вкрадено «близько 3 тисяч гектарів землі, сотні об’єктів комунальної власності, тисячі метрів приміщень»…

Які конкретні результати «перевірки»? Черновецький, Довгий, Бас, Кільчицька – фігурують як звинувачувані у межах якихось судових процесів? Чи приймає Київрада якусь участь у вирішенні фінансових та майнових результатів правління Леоніда Михайловича?

— Правоохоронним органам ми передали всі матеріали. З огляду на те, що до нас регулярно надходять додаткові запити від слідчих – прокуратура працює… Чому не залучаються до покарання конкретні особи з команди Черновецького, або він сам? На більшості паперів стоїть його факсиміле, а не особистий підпис. І якщо до нього прийдуть по конкретній справі, він доведе, що в той момент, коли ставили факсиміле, він перебував, наприклад, у санаторії в Цюриху…

Насправді, розроблялися майже геніальні схеми. Я можу навести приклад, як намагалися продати казначейство Києва, чи як захоплювали управління протизсувних робіт… В останньому випадку управління мало три будинки у гарних місцях – наприклад, на Парковій алеї. Щоб їх захопити, прийняли рішення про акціонування цього підприємства, при цьому акцій продали менше відсотка, 99 відсотків залишилося у комунальній власності. Проте це дало можливість перевести приміщення до комунальної власності. А на наступну сесію Київради – внести їх до списку приватизації, та й продати…

З цього прикладу видно, що проблема – у відсутності індивідуальної відповідальності. Адже всі ці рішення приймалися сесією міськради, і мала місце, фактично, колективна змова. Так і управління благоустрою міста було продане; було, що й працівників міліції разом з будинками продавали. Чимало будинків ми встигли урятувати – але у багатьох випадках наших працівників просто викидали на вулицю. Згодом захоплені приміщення по кілька разів переходили з одних рук до інших – і нарешті «доброчинний володар» ставав справжнім власником…

Отже, саме Київраді факт колективної змови давав можливість діяти на шкоду громаді, а не на її користь. На жаль, ніхто не може гарантувати, що після нових виборів ситуація із Київрадою не повториться. І це – ще один аргумент на користь сильної, повноважної державної адміністрації в столиці.

Зафіксовано близько 350 випадків незаконної приватизації «епохи Черновецького». Фахівці стверджують, що порушувати справи немає сенсу: якщо сесія Київради навіть скасує минуле рішення, «доброчинний» набувач прав власності вже не постраждає. Але те, що було «роздерибанено» на юридичні структури – ми повернули: Міськбуд, Водоканал, пакет акцій банку «Хрещатик», чимало великих ділянок, як-от садибу Мурашка…

За Черновецького Київрада перетворилась на кооператив, у якому за гроші можна було вирішити будь-яке питання, а вплив адміністрації був суттєво зменшений. І це відчувається донині. Так, я вже півтора роки намагаюся закріпити землю за ОСББ, або, приміром, за музеєм Гончара – але через земельну комісію ці абсолютно прозорі пропозиції «йдуть» надзвичайно важко.

Як Ви бачите політичний та юридичний вихід з ситуації довкола втрати юридичної та суспільної легітимності київської владою внаслідок невизнання виборів?

– На разі я можу висловити лише особисту думку, як приватна особа.

Вибори у Києві необхідні однозначно. Але – на той час, що залишається до загально-виборчого терміну, на 2 роки. Бо якщо у місті один раз стався «збій», це не означає, що ми повинні назавжди «випасти» із загального виборчого процесу.

Але тут необхідно чітко акцентувати, про вибори кого саме йдеться, бо останнім часом багато розмов щодо легітимності – нелегітимності особисто Попова. Міські ради формують виконкоми всюди, крім Севастополя та Києва: тут функції виконкому виконує державна адміністрація. Попов має статус голови державної адміністрації, і це посада, яка не обирається, а призначається Президентом. Звісно, якщо (і коли!) більше 50% новообраної міськради висловлять голові міськадміністрації недовіру – Президент має призначити іншу людину. Але, підкреслюю: саме призначити. Тому питань щодо легітимності виконавчого органу у Києві немає. Зміна Ради не веде за собою автоматичну зміну виконавчого органу.

І, з боку тієї частини столичної еліти, яка підіймає питання щодо «довіри» до Попова та його «легітимності» – я б тричі подумав. Особливо з огляду на ті позитивні структурні зрушення, які Попову вдалось провести з моменту «делегітимізації», а далі й фактичної ретиради Черновецького. Адже тут питання не так політичне, як професійне. Нагадаю, що Попов у Комсомольську вигравав вибори міського голови чотирикратно, причому коли його обирали утретє, він набрав 94 відсотки голосів, а коли обирався вчетверте, проти нього ніхто не наважився висунути своєї кандидатури. Тож довіру міської спільноти до фахівців не слід плутати з довірою до політичних партій.

Зважте, що ситуація з Києвом та Севастополем – столицею і найбільшою військовою базою – має свою логіку. В столиці зосереджено майже всі урядові структури, існує жорсткий протокол проведення будь-яких заходів; традиційно тут і найпотужніше виявляються протестні, опозиційні настрої. Отже, життя столиці залежить од того, наскільки нормальні стосунки складаються між міським керівництвом, Кабміном та Президентом. Я розумію, що багато кому це не подобається – але це норма. Якщо ви не вдоволені – будь ласка, виходьте на більш високий рівень, перемагайте на виборах Президента, і змінюйте всю вертикаль виконавчої влади, включно із головою міської адміністрації Києва.Але у будь-якому випадку ви матимете таку ж саму схему формування виконавчої вертикалі…

Але Київ є здебільшого опозиційним. «Команді Попова» явно заважатиме членство у Партії регіонів…

– Особисто я ніколи не був членом Партії регіонів. Проте свідчу, що у Партії регіонів є чимало розумних і високопрофесійних людей. Взагалі підняти авторитет будь-якої партії можна лише входженням до неї порядних професіоналів – тому великою помилкою є переносити ставлення до керівництва партії на весь її склад.

Хоча питання загального ставлення через факт партійного членства психологічно зрозуміле. Це моя особиста думка, але гадаю, що у разі участі Попова у виборах київського голови йому варто було б публічно заявити про призупинення членства в партії регіонів, на час виконання повноважень міського голови. Мер столиці повинен мислити масштабніше, ніж лише з партійних позицій, повинен співпрацювати з всіма політичними силами заради інтересів міста.

Зауважте ще на один аспект: фінансами, майном і землею розпоряджається міськрада; вона ж приймає і бюджет, і план соціально-економічного розвитку: тож голова виконавчого органу може діяти виключно у рамках цих документів. Проте в аспекті фінансування столиці тут наявна певна специфіка. Якщо київський мер буде в опозиції до Президента і Уряду – у місті ближчим часом не закінчиться жодна зі стратегічних новобудов. Торік з міського бюджету спочатку «зняли» 7 мільярдів гривень, потім повернули – 8 на виконання функцій столиці… Це факт, і над ним варто замислитись…

Тільки і чуєш про те, що в бюджеті столиці немає коштів. Аж дивно, як раніше і метро будувалося, і мости споруджувалися…

– Бюджет міста складає близько 20 мільярдів гривень: для столиці це замало. Всі суми, що надходять від реклами, сервісу, місцевих податків і зборів – це менше ніж 10 відсотків загального бюджету. Тому коли ми говоримо, про вирішальні джерела коштів, то є три джерела їх отримання.

Перше — це податок на прибуток громадян: за нормальної легалізації зарплат бюджет столиці мав би не на сотні мільйонів, а на одиниці мільярдів збільшення доходів.

Друге – це робота з платниками оренди землі. Сотні угод не переукладено, хоча в окремих випадках ціна земельної оренди підвищилась утричі. Начальника земельного управління, який мав цим опікуватися, звільнено, бо замість того, щоб йти до суду або прокуратури, він просто не діяв. Нині навіть земельний кадастр забрали з відання міста, і зрозуміло, чому: земельне управління вже гальмувало справи не лише простим громадянам, а й тим, хто при владі… Це серйозний «сигнал» для нашого земельного управління, що час-таки зосередитися на конкретній роботі!..

Необхідно повністю виключити можливість тримати землю лише як банківський вклад. Людина, яка отримала землю і нічого не побудувала, повинна бути позбавлена прав на неї, причому без повернення грошей, сплачених на аукціоні. Витрачені на освоєння ділянки кошти можна повертати лише у тій частині, що підтверджено бухгалтерією. А якщо платив «чорним налом» і підтвердити витрати не можеш, то й залишайся ні з чим… Провести три-чотири таких процеси, землю відібрати – і усе стане на свої місця, бізнес перестане нехтувати елементарними правилами.

І третій шлях: залучення інвестицій та створення робочих місць. Вже сьогодні у нас є близько 400 інвестиційних проектів. Приміром, будівництво «перехоплюючих» паркінгів біля кінцевих станцій метро, будівництво сміттєпереробних підприємств та їх інфраструктури, монорельс Бориспіль — Київ, розвиток річкового транспорту, та туризму; обладнання модернізованими теплопунктами багатоквартирних будівель «в обмін» на приміщення центральних теплових пунктів (ТЕП), тощо. Саме місто значну кількість інфраструктурних проектів фінансово «не потягне» – проте всі можливості зробити інвестиції у міську інфраструктуру прибутковими у нас є.

—  Київську владу постійно звинувачують у «непрозорості» – від обґрунтованості тарифів до виконання бюджету. Чи готова адміністрація до виконання бюджету «он-лайн»?

– Громадськість Києва трохи недооцінює можливості Інтернет у справі отримання інформації про діяльність столичної адміністрації та відповідних державних послуг. Подивіться сайти http://kievcity.gov.ua, http://ac.dozvil-kiev.gov.ua… Повний звіт про діяльність міської адміністрації можна отримати за адресою . Наведу ще, як приклад, ініціативу «Ремконтроль» яку адміністрація веде разом із громадськими активістами: ви фотографуєте вибоїну в дорожньому покритті, а ми ремонтуємо її та рапортуємо про це… Для того ж, щоб потрапити на прийом до будь-якої посадової особи, вам необхідний лише паспорт з київською регістрацією.

Щодо тарифів: їх чітке обґрунтування і розкриття було першим кроком команди Попова. Розрахунок та структуру тарифу можна отримати по кожному будинкові прямо через сайт http://municipal.kiev.ua. Тут ви отримаєте і паспорт на кожний будинок, і перелік робіт, що виконані й заплановані. А без виконання всіх регламентних робіт ЖЕК-ові просто не підпишуть акти, приміром, готовності до зими… Коефіцієнт прибутковості роботи ЖЕКів – лише 10%, та якщо ви сплачуєте квартплату вчасно, до 20 числа поточного місяця – то ЖЕК працює з вами з нульовою рентабельністю. Такі умови діють лише у містах Києві та Комсомольську, і цією пільгою можуть користуватися мешканці без заборгованості або з реструктуризованою заборгованістю по квартплаті. Діє також положення про якість комунальних послуг: у разі їх невиконання відповідна оплата просто не нараховується: так, лише перерахувань по комунальних послугах за останній рік – близько 30 мільйонів випадків.

Водночас мінімальна або нульова рентабельність означає, що ЖЕКи в столиці працюють у доволі жорстких умовах. Проте якщо не влаштовує якість послуг, то немає проблем створити об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ). Причому ОСББ може як брати будинок на свій баланс, так і виступати лише контрольною організацією, перевіряючи та «стимулюючи» діяльність ЖЕКу. У будь-якій конфігурації ОСББ може відмовитись від тієї або іншої послуги (наприклад, проводити прибирання силами мешканців замість ЖЕКу), або самостійно визначати виконавців послуг (ряд послуг, як-от вивезення сміття, обслуговування мереж, ліфтів тощо доступні на конкурсній основі). Нині за таким принципом в столиці управляються близько 1500 будинків.

Приватизація міських елементів інфраструктури підприємствами олігархів обґрунтовувалася необхідністю модернізації міських мереж та покращенням якості сервісу. Нині співвласниками Київводоканалу, Київгазу є ПрАТ «Київенергохолдинг», за яким стоять структури Іванова й Хмельницького; Київенерго контролює ДТЕК Ахметова. Однак неозброєним оком не видно змін інших, ніж підвищення тарифів. Ба більше: ці підприємства отримують величезні дотації від держави. Так, структури Ахметова у 2012 році отримали з держбюджету 3,6 мільярдів гривень: цих коштів вистачило б на ремонт усіх зношених тепломереж столиці…

– Інформація про те, що приватні структури забрали майно, є, як сказано у класика, «дещо перебільшеною». Електрогенеруючі потужності – дійсно викуплено. Функція електропостачання ніколи і не була комунальною; це була державна складова, і рік тому, з переходом контрольного пакету з державної власності до приватних рук, процес приватизації завершився. Це, практично, виписано в Законі про енергетику: завданням було отримати систему, яка не була б розбалансована, керувалася б з одного центру, і гарантувала б певну якість (для електроенергії це – частота та напруга), що забезпечує енергостабільність в масштабах держави.

Проте уся система теплопостачання, 4,5 тисячі погонних кілометрів труб, 1,5 тисячі ЦТП (центральних теплових пунктів), близько 70 котелень та 2 ТЕЦ – знаходиться у комунальній власності, яку передано їм лише у користування…

— Тож чи стали «корпоративні» структури, на кшталт ДТЕК, ефективними власниками?

– Тут є багато проблем. Відверто кажучи, у мене з ними йшла справжня війна. Щойно я став заступником, то сказав, що об’являю війну «Київенерго». Чому?

Єдина мета, скажемо так, «корпоративного інвестора» при наявній системі дотаційних тарифів – вилучити і «покрутити» міські кошти. Він вкладатиме гроші, якщо тариф буде більший або принаймні відповідатиме витратам. Якщо тариф менший – то «інвестор» починає «гратися» з обіговими коштами. Кошти збираються від платників, але не проплачуються за статтями витрат. Системи ж постачання працюють цілорічно. Необхідно постійно вести регламентні роботи, закуповувати матеріали, утримувати певну кількість людей, техніки… Оскільки грошей немає взагалі – ми цього всього не робимо, та ще й отримуємо величезні борги з оплати газу… Коли ж держава борги покриває – живих грошей, за які можна було б провести регламентні роботи, також не отримуємо, оскільки компенсація – це списання боргів методом клірингових розрахунків. Так у міста не лише не з’являються коштів, але виникають ще й «липові» прибутки, на які необхідно живими грошима сплатити до бюджету податки…

В державі створено державний регулятор для встановлення об’єктивних тарифів. Враховуючи бідність населення, замість підняття тарифів Урядом було прийнято рішення про виділення субвенції на погашення «дельти» у тарифах – і в останні два роки з бюджету виплачено по 3 мільярди гривень лише на «другу» стадію компенсації (на рівні місцевого тарифу)…

Зауважте, що з кожним роком суми стають усе більшими: ситуація лише погіршується. Держава витрачає на компенсацію газового тарифу більше 30 млрд на рік. Якби хоча б третину витрачали на енергозбереження, ми б такої кількості покупного газу і близько не використовували. За загальними обсягами 17 мільярдів кубометрів газу бере населення, 8 мільярдів – теплокомуненерго, з них 2 мільярди – Київенерго. І 2–3 мільярди з 17 для населення – це лише приписки, базовані на відсутності домових лічильників. Одна лише програма встановлення лічильників дала б економію до 3 мільярдів кубометрів газу. Якщо люди споживають стільки газу, необхідні й дешеві кредити для населення на заміну котлів, вікон, дверей, тощо: тут потенціал економії дорівнює мінімум 6 мільярдів кубометрів.

Загальний прогнозний ефект від заходів з енергозбереження є співмірним із витратами на компенсації Теплокомуненерго. Ба більше: ми могли б взагалі обійтися українським газом, модернізувавши систему до енергоефективної. Відповідну концепцію «револьверного» фонду з енергозбереження прораховано давно: цю ідею ще кілька років тому міністр Кучеренко озвучив на засіданні уряду, яке вів віце-прем’єр-міністр Турчинов, але той лише й відповів, що «важко жити без револьвера». Такий ось рівень розуміння. А вже б могли мати, фактично, енергетичну незалежність…

— Чому угоди з олігархічними структурами не переглядаються?

– Якщо розірвати ці угоди й покласти утримання мереж на місто – місто їх «не потягне» через відсутність енергогенеруючих ланок. У схемі виробництва тепло йде як вторинний ресурс від виробництва електроенергії, а генеруючі потужності, залишаючись у приватних руках, встановили б тоді відверто монопольні ціни окремо і на електроенергію, і на теплопостачання. Збитки ж по всій мережі – то були б виключно наші проблеми.

Отже, тут доводиться додержуватись принципу «або все, або політика узгоджень». Нині Київенерго вкладає у мережі по 200 млн. грн. на рік. Адже останні 5 років ситуація з мережами була катастрофічною: кількість аварій щорічно збільшувалася на 10 відсотків, і ми прийшли до 8000 аварій на рік, або ж до 20 – 30 аварій на мережах на день. Першими кошти вкладаються у найпроблемніші ділянки, згідно із результатами моніторингу. Заміна комунікацій йде цілими кварталами, вулицями. Після першого року ми зупинили негативну тенденцію, в цьому році практично здихалися найбільших проблем.

— Але ж 200 мільйонів вкладається, а 3,5 мільярди компенсується з бюджету…

– Це суто політичне рішення. Держава купує енергоносії по ціні Х, а продає Київенерго та іншим теплопостачальним організаціям по ціні Х-Y. «Y» на даний час складає близько 30 мільярдів гривень, бо саме таку суму держава покриває Росії, і за це дяку потрібно адресувати Тимошенко… Результат закладається у собівартість, до тарифу. Але на сьогодні і тариф покриває лише 56 – 58% фактичних витрат. Така сама ситуація і з водою: один кубометр води (з водоведведенням) за тарифом коштує 3 гривні 18 коп, в той час як його собівартість – 6 грн. 50 коп, бо 50 відсотків вартості води припадає на електроенергію. За літр води, який беремо з Дніпра, очищуємо і подаємо на 18 поверх, мешканець платить 0,32 копійки… Порівняйте: за таку саму кількість води в магазині ви сплачуєте 2.80 – 3 гривні… Тобто у 1000 разів дорожче.

Якби мешканець міста заплатив копійку за літр замість 0,32 копійки – ми подали б воду такої самої якості, як у магазинах. Ми навіть не чекали б накопичення грошей, бо під такий тариф отримали б будь-які кредити. За рахунок інвестиційної складової ми змінили б інфраструктуру: поміняли б труби, насоси, встановили б частотні регулятори, тощо – і економія збільшилася б за рахунок входження у собівартість, інфраструктурних змін. І що більше ми розвивали б інфраструктуру – то швидше б збільшувалася б економія.

Просто уявіть: нині на одного киянина за добу приходиться 300 (!) літрів води. В той час як 120 літрів – є нормою споживання без жодних обмежень та «утисків»… Більше того: люди, які поставили собі лічильник, споживають не більше 150 літрів – і не в останню чергу тому, що саме існування лічильника дисциплінує.

По багатьох роках реклами й пропаганди лічильники води мають близько 60% домогосподарств, тепла – лише 32%. Я колись пропонував Миколі Яновичу: давайте ми трохи підвищимо тариф – але зменшимо норму споживання, а людям, які потребують допомоги, виплачуватимемо адресну допомогу. За три роки усі отримають лічильники і можливість економити. Та усе впирається у «політичне» питання. Якщо лише у Києві хтось скаже про підняття тарифів – його тут-таки вб’ють. Тому ні прем’єр, ні міністр цього не зроблять…

Продовження читайте тут 




Комментирование закрыто.