Андрій Окара: «Влада розглядає Україну як свинячу тушу, яку треба порізати»

Людмила Парасківа, Gazeta.ua, для "Хвилі"

Чи лишився в країни шанс не зникнути з політичної карти? За яких умов Янукович може залишитись на другий термін? Про ці та інші актуальні питання в розмові з відомим політичним експертом Андрієм Окарою.

— Тиждень тому депутати принесли присягу і Україна отримала новий склад Верховної Ради. Як Ви оцінюєте парламентські вибори і їх результати? Які висновки зробили для себе?

— Головний результат виборів — це часткова втрата суспільством страху — принаймні, його активною частиною. До виборів домінувало уявлення, що влада — це абсолютний, всемогутній, незборений монстр, опір якому не має ніякого смислу. Але, як виявилось, влада не така вже й сильна, головна її слабкість — у невмінні вести діалог із суспільством та користуватись «м’якими» технологіями — лише жорсткий тиск. Ще важливий результат: підкуп виборців — ота сама легендарна гречка — в більшості випадків не спрацював. На виборах 2010 року працював ефективно, а тепер «зазбоїв» — люди стали трохи більш дорослими та відповідальними. Чи навпаки — безвідповідальнішими, бо раніше брали і голосували за гречкодавця, а тепер — проти.

Серед політичних результатів: у влади не буде конституційної більшості у Верховній Раді, а проста більшість буде коштувати їй аж надто дорого — і в грошовому, і в організаційному відношенні. Адже проста більшість досягається за рахунок мажоритарників, компартії та «тушок», які пройшли за списками опозиційних партій. З «тушками» після батька й сина Табалових — проблема. А в мажоритарників та комуністів немає мотивацій голосувати за рукою «політичного диригента» Чечетова інакше, аніж за дуже-дуже великі гроші. Хоча, звісно, для влади одним мільярдом більше, одним менше — все одно.

— Що нового побачили на виборах? Які цікаві тенденції проявилися?

— Я дуже уважно слідкую за появою інноваційних явищ та інноваційних особистостей в українській політиці — саме від інноваторів, кількості інновацій та здатності до інноваційного розвитку залежить перехід до нового технологічного укладу та, зрештою, життєздатність країни та народу. Хто з країн неконкурентоздатний — як то кажуть, «давайдосвіданья» — будеш енергетичною колонією чи постачальником людського матеріалу — світлих голів, працьовитих робочих рук та повій!

— Україна — «досвіданья»?

— Найгірше, що зараз відбувається в Україні, це те, що влада та увесь політичний клас розглядають її виключно як велику свинячу тушу, яку треба порізати на шматки та скоріше продати — поки ціна не впала.

Хоча в новій Верховній Раді я нарахував до півтора десятки цікавих інноваційних людей, здатних створювати нову країну і нову систему відносин в суспільстві.

— Що то за люди?

— Імен не назву. Боюся зурочити. Але назву прозорий індикатор рівня їхньої інноваційності та ефективності. Якщо ці люди не пересваряться, якщо зможуть домовитись між собою, а серед них є не лише опозиціонери та мажоритарники, але й з «Регіонів», якщо створюватимуть синергетичний ефект та «точки зростання» в Україні, значить, я в них не помилився. Якщо погрузнуть у сварках чи займуться дерибаном — значить, все, кінець.

— Чому не спрацювала гречка? І що спрацювало?

— Насправді, гречка працювала, але там, де її використовували не як підкуп виборців з боку вбогого кандидата — «шестьорки» олігарха, а як привід прийти на зустріч із змістовним та цікавим кандидатом. Крім того, вона спрацювала в тих регіонах, де населення повністю опущене та перетворене на бидломасу. А там, де люди почали цілком раціонально усвідомлювати, що влада цинічно обкрадає і «опускає» народ, скуповуючи їхні голоси по два пакети з крупою чи цукром, там не спрацювала. І це не лише Київ, але й Сумщина, Полтавщина, Житомирщина, Черкащина.

Але цікавих та непередбачуваних кампаній було мало. В багатьох симпатичних кандидатів просто тупо не було грошей на повноцінну кампанію.

Серед цікавих інноваційних кампаній я б відзначив кампанію Тані Монтян, в якій найцікавіший не результат (якби вона свідомо не позиціонувала себе як Аніку-воїна, результат був би іншим), а інноваційні технології створення та мобілізації громадянського суспільства знизу, з рівня «сусідської общини».

Особисто в мене була нагода випробувати нову технологію виборчого позиціонування мажоритарних кандидатів під умовною назвою «Нова щирість» (російською «Новая искренность»), яка базувалась на створенні резонансу основних меседжів кампанії кандидата з найінтимнішими очікуваннями електорату стосовно справедливості. Виявилось, що це ефективна стратегія проти «гречкосіїв», які повикладали по кілька мільйонів «зелених».

— Чому не було масових акцій протесту через фальсифікації на виборах? Ще до виборів Ви прогнозували, що єдина можливість нової революції — це кумулятивний ефект від маленьких «майданів» на мажоритарних округах.

— Ну як же — на проблемних округах протестні акції нагадували часом громадянську війну. Інша справа, що все це не переросло в єдину всенародну акцію.

— Але ж чи могло воно перерости?

— Гадаю, не цього разу. Народ зневірений, розчарований, перебуває в апатії, але ще не розлючений. Коли люди на піднесенні, коли їхній добробут зростає, але не так швидко, як би хотілось, коли відчувається перспектива, але здається, що влада цю перспективу забирає, — це час для безкровних революцій. Але коли народ злий та розлючений, коли не видно перспективи, коли відчай і безвихідь, коли переповнена чаша народного гніву — це передумова для бунту з вилами та бомбардуванням з повітря межигірських палаців. Зараз не бачу ані першого, ані другого.

— Чого очікувати в найближчі місяці від парламентської опозиції — «Батьківщини», УДАРу Кличка, «Свободи»?

— Опозиція отримала на виборах величезну перемогу — але приблизно таку, як персонаж оповідання «Старий і море» Хемінгуея: він спіймав найбільшу в океані рибу, але по дорозі її зжерли акули. Так і тут: опозиція отримала результат набагато кращий за сподівання, але ні на що, за великим рахунком, не зможе впливати. От Янукович в перший же день засідання нової Верховної Ради протягнув Азарова. І що тут могли зробити клички, тягнибоки та яценюки разом взяті? Хіба що яскраве файєр-шоу в залі засідань, яке докладно та крупним планом в обов’язковому порядку показують усі російські телеканали. Що зможе реально робити опозиція в Раді проти «регіоналів» та комуністів? Влаштовувати «бои в грязи» у форматі «Ірина Фаріон проти Колесніченка та Ігоря Маркова»? Опозиція програла ці вибори вже тоді, коли погодилась на змішану (паралельну) систему — з мажоритарними кандидатами. Тепер вони виправдовуються — мовляв, інших варіантів не було. Гадаю, інші варіанти та можливості були, але тепер це не має ніякого значення.

Звісно, в опозиційних депутатів є можливість ефективно працювати з депутатськими зверненнями та в комісіях Верховної Ради, блокуючи деструктивні дії влади. Але для цього треба бажання та снаги. А більшості з опозиції хочеться не тяжкої щоденної праці, а красивого життя та яскравого миттєвого телевізійного ефекту.

— Як оцінюєте перші робочі дні нової Верховної Ради? Що здивувало, обурило, вразило?

— Абсолютно нічого несподіваного: влада не лишила опозиції можливості для політичної дії — тобто для участі у законотворчій діяльності. Тож тепер опозиція змушена діяти як партизани — в асиметричний спосіб. При цьому, на жаль, це буде не результативна тиха лобістська діяльність, а гучна, яскрава та беззмістовна гра на публіку.

Красивим та справедливим видалося спилювання «свободівцями» кількох секцій паркану навколо Верховної Ради. На місці опозиції я б цей атракціон розтягнув би на максимально довгий час: уклав би графік — кожен день сесійних засідань одна з трьох опозиційних фракцій випилює по одній секції паркану.

Здивувало — що ніхто з опозиції не подав до Конституційного Суду запиту щодо тлумачення відповідних правових норм з метою з’ясувати — чи має право КПУ, яка не провела жодного мажоритарника, на власну фракцію у Верховній Раді? Очевидно, цю проблему для КПУ створила влада, змінивши регламент ВР, аби з симоненківцями можна було б домовлятись за значно менші гроші. Але ця амбівалентність ставить під загрозу легітимність всієї діяльності ВР. Хоча, звісно, вже давно все те, що відбувається в Україні, позначається словосполученням «загибель права».

— Чому саме Азарова Янукович подав кандидатом на прем’єра? Його сильні і слабкі сторони.

— Дійсно, нереально велика кількість по всій Україні і особливо у Києві сітілайтів з обличчям голови Нацбанку Арбузова говорить чи про те, що він — нова кінозірка, або що його роблять звичним для українського суспільства. Навіщо? Готують на прем’єра чи в подібних витратах може бути якась інша логіка? Враження, що молодша «фракція» «Сім’ї» зробила трохи поспішну ставку на цю людину, а старші (тобто сам президент) та «старі донецькі» були за повернення Азарова. Сильна сторона старо-нового прем’єра — відданість «донецьким» інтересам, відсутність власних президентських амбіцій чи потуг стати головою власного клану. Слабка його сторона — неадекватне уявлення про те, що насправді відбувається в Україні і чому його підлеглі (хоча він списує це на «папєрєдніков») привели країну на край прірви.

— Одним з найбільш несподіваних став результат ВО «Свобода». Звідки такий прорив?

— «Свободі» допоміг збіг багатьох обставин: відсутність опції «Проти всіх» у бюлетенях, загальна протестна вмотивованість електорату, партія переросла амплуа регіональної західноукраїнської політ сили. Крім того, публічно партія була позиціонована менш радикально та агресивно, ніж зазвичай. Та сама Ірина Фаріон балотувалась у Львові на окрузі, тож в неї не лишилось часу «світитись» по загальноукраїнських телеканалах.

Але їхній несподівано високий результат — це поки що кредит довіри. Вони можуть залишитись в межах очікування, тобто повторювати весь той набір ідеологем, які ми всі добре знаємо і за які їх називають «ультраправими» та «неофашистами». Скажу вам впевнено — і в Європі, і в Росії є чимало навколополітичних організацій, яким потрібна «Свобода» в ультрарадикальному амплуа, аби заробляти чималі грантові гроші на боротьбі з нею.

Але ця партія може і радикально змінитись — зробивши акцент на патріотизмі та «економічному націоналізмі», мобілізувавши «креативний клас» та інші соціально активні прошарки, для яких модернізація України — є справою життя або смерті. Особисто в мене є сумніви, що і «Свобода», і партія Кличка УДАР, і «Батьківщина» схочуть перетворитись на таку інноваційну партію. Але хочу помилятись.

— Які у Кличка шанси стати президентом?

— Намагання піти в мери Києва може серйозно підкосити президентську перспективу. Але в будь-якому разі під його амбіції та іміджевий капітал потрібна ще ефективна та розгалужена партія, ефективні люди навколо, ефективні стратегії громадської мобілізації прихильників. Поки що нічого такого нема й близько — на цих виборах вони діяли інтуїтивно, навмання, з низьким ККД. Про Кличка можна зараз сказати приблизно так, як колись про Ющенка: нація закохалась в боксера. Але поки що все, що пов’язане з Кличком, — якесь аморфне, невизначене, з незрозумілою перспективою. Ймовірно, зараз рейтинги його та його партії підуть трохи вниз. Можливо, я помиляюсь, але враження, що логіка політичної поведінки Кличка формується не в Україні, а в Німеччині.

— Які завдання мінімум і максимум має ставити перед собою парламентська опозиція на період до виборів президента?

— Зараз можливості опозиції надзвичайно малі — закони проводити вони не можуть, одіозні мовний закон чи закон про Земельний банк — не скасують, імпічмент Януковичу оголосити — тим більше не в змозі. Тому їм доводиться виключно грати на публіку. Тож на порядку денному така програма: красиво та ефективно блокувати трибуну та зал засідань, бити морди «донецьким», зупинити потенційних «тушок», а головне — навчитись ефективно працювати в парламентських комітетах — це найскладніше і найкорисніше.

Програма-мінімум поза парламентом: активізувати громадянське суспільство, створити «мережі довіри», мобілізувати «складні» електорати — студентів, військових, пенсіонерів. Програма-максимум: не пересваритися вщент між собою, висунути єдиного узгодженого кандидата, не дати владі повторити сценарій 1999 року.

— Як це зробити? Як Яценюку, Кличку й Тягнибоку не пересваритися до 2015 року і зійтися на єдиній кандидатурі від опозиції на виборах?

— Вони повинні утворити цілісного політичного суб’єкта. Себто стати єдиним цілим — трьохголовим (чотирьох- чи п’ятиголовим) опозиційним драконом, в якого одна голова — президент, інша — прем’єр, третя — міністр закордонних справ та ін. Якщо баланс інтересів буде збережено, така команда може витримати протистояння з «донецькими». Якщо ні, вони між собою перегризуться та пропустять вперед провладного кандидата.

— Які шанси в Тимошенко на участь у президентських виборах 2015 року?

— Якщо її не заб’ють в тюрмі, шанси бути обраною з’являються. Хтозна, що буде наступного року — на скільки впаде рейтинг влади, яким чином зміняться провідні електоральні тенденції, але станом на сьогодні Тимошенко обрати президентом з тюрми можна, хоч і вкрай складно.

Але ще складніше інше: припустимо, Тимошенко обрана президентом з тюрми, — чи буде вона ефективним та мудрим правителем? Чи стане вона творцем модернізації та системного оновлення суспільства — таким собі українським Ли Куан Ю? Бо для України зараз відсутність модернізації означатиме смерть та зникнення зі світової історії. І отут є сумніви та вагання щодо фігури Тимошенко.

— За яких умов Янукович може залишитися главою держави на другий термін?

— Або за умови узурпації влади (наприклад, на референдумі приймають нову конституцію і потім президента обирають в парламенті простою більшістю голосів). Або за умови громадянської війни та територіального розколу України. Або за умови фізичного знищення кандидатів-конкурентів. Або за умови грандіозної зради всередині опозиції — коли в другий тур виходять Янукович та одіозний й демонізований опозиційний кандидат — як в Росії у 1996 році чи в Україні в 1999 році.

— Хто з нових може з’явитися, наприклад, із владного середовища? Тігіпко, Льовочкін, хтось ще?

— Льовочкін — гросмейстер тіньової політичної гри, талановитий апаратник, який, проте, уникає публічності. Як розумію, він має дуже сильні президентські амбіції, але боїться їх виявляти — аби його не загризли друзі по партії. Не впевнений, чи була б така блискуча перемога опозиційних кандидатів по київських мажоритарних округах, якби не Льовочкін і не його конкуренція з Клюєвим.

Тигіпко — людина, якій періодично дуже сильно щастить — наприклад, з продажем Балаклейського цементного заводу французькому конкуренту або з продажем банку імені своєї доньки. Але, погодившись стати віце-прем’єром в уряді Азарова, а також зливши партію «Сильна Україна» Партії регіонів, він поставив на собі жирних хрест — як на улюбленцеві долі та рейтинговому кандидаті в президенти. Тепер він — збитий льотчик, буде плентатись під ногами в керівництва ПР. А коли влада зміниться, йому доведеться або емігрувати — в Молдову чи Францію, або стати директором Одеського кінофестивалю — на пару з молодою дружиною.

— На Вашу думку, яку мету переслідує нав’язлива рекламна кампанія Віктора Медведчука?

— Його реклама — дурна, це формат «гроші-на-вітер», хоч певною мірою вона робить свою справу: повертає Медведчука з політичного небуття — бо молоде покоління думає, що це просто чоловік телезірки Оксани Марченко. Медведчук знову має наполеонівські плани, але він завжди проколюється на своєму бажанні отримати все і зараз.

— Але за його спиною нібито маячить російський президент?

— Здається, саме так думала Юлія Тимошенко напередодні свого арешту минулого літа. Усе оточення радило їй тікати за кордон. Вона ж все чогось вичікувала — чи не сподівалась на чиїсь дуже-дуже серйозні гаранті своєї недоторканості? І це питання без відповіді: хто з кола її спілкування міг обіцяти їй такі гарантії, вказуючи на свою близькість до гаранта її ймовірної безпеки?

Проте, наскільки мені відомо, Путін вже не розглядає Медведчука в якості людини, яку можна і варто лобіювати на прем’єрство чи президентство, хоч той займається пропагандою Євразійського та митного союзів, а також федералізації України.

І справа тут не в особистих образах (наприклад, Медведчук виставив в інтернеті відео літнього візиту Путіна до нього на кримську дачу), а в його неадекватності викликам часу та в дуже специфічній харизмі — ну от чомусь не може він закохати в себе електорат, що тут не зробиш.

Насправді дивакуватий салоган з білбордів «Страной управляешь ты» — це не лише «отжиг» рекламістів, але й меседж, адресований Медведчуку з боку Путіна. Принаймні, так би хотілося самому Медведчуку.

— Ви вважаєте, що в Медведчука нема майбутнього у політиці?

— Я вважаю, що Віктор Медведчук як фундатор фонду імені Медведчука може зробити чи проспонсорувати багато маленьких корисних справ. Можливо, не з розмахом Пінчука, але зможе собі купити місце у світовій еліті. А як голова політичної партії він може викинути на вітер купу грошей, задовбати людей вщент своєю тупою рекламою і зробити дуже заможним своє політтехнологічне оточення.

— Але ж Медведчук — не єдиний в українському політбомонді публічний прихильник вступу України до Євразійського та митного союзів. Є ще й Азаров…

— Азаров — людина ментально та біографічно абсолютно чужа для України. Виходець з центральної Росії, з естонським, як кажуть, корінням, він існує ще в РСФСР — навіть не в УРСР. Публічне читання ним офіційних паперів українською мовою вже давно стало загальнонаціональним атракціоном. Емоційно, серцем він за Євразійський союз, але раціонально — через свою посаду та належність до «донецьких» — змушений бути ніби поміркованим противником ЕАС.

— Може реально претендувати на перемогу на президентських виборах кандидат і не з владного середовища і не з опозиції? За яких умов? Хто це міг би бути?

— Може! За правильного позиціонування та розкрутки такий кандидат, якщо він харизматичний, спирається на власні ресурси, не пов’язаний ані з владним костоломством, ані з опозиційним пустомельством, може стати лідером суспільних симпатій та претендувати на щось путнє.

— Знаєте таких?

— Знаю, але не назву, аби не накликати на їхні голови неприємностей. Хоча кастинг триває — особисто я продовжую пошук достойних кандидатур на українське президентство.

— Хто зараз виглядає найімовірнішим переможцем президентських виборів?

— Якби президентські вибори відбулись би сьогодні, гадаю, вони б призвели до громадянської війни та до розшматування України.

— Які основні сценарії розвитку України до 2015 року і після?

— Сучасну політичну реальність в Україні можна розглядати як боротьбу, в якій, з одного боку, беруть участь феодали, з іншого — вільні громадяни. Абсолютна більшість населення — інертна маса кріпосних, яку безжально експлуатують феодали, але, з іншого боку, вона боїться приставати до громадян.

Майбутнє України залежить від того, як розвиватиметься конфлікт між цими прошаркам. Якщо переможуть феодали, Україна в найближчі роки перестане існувати (принаймні, в нинішніх кордонах), а вільні громадяни будуть змушені або маргіналізуватись, або виїхати з України. Якщо переможуть вільні громадяни, феодали втечуть або будуть змушені стати легальними бізнесменами. В будь-якому разі, це означатиме збільшення конкурентності та життєздатності України.

Але найбільш ймовірний варіант — це ситуація, яку визначатимуть жорсткі війни між конкуруючими феодальними угрупуваннями. Якщо одні програють, а інші виграють, — переможці посиляться і стануть монополістами. І лише якщо вони будуть постійно, міцно, до безтями одне одного лупцювати по голові бітам (звісно, політичними, а не бейсбольнми), — в цій ситуації з’являється надія для майбутнього України. На структурування та суб’єктність прошарку вільних громадян в мене поки що, на жаль, надій менше.


Загрузка...


Комментирование закрыто.