Ігор Слісаренко: «Вада нашої зовнішньої політики – проституювання».

спілкувався Максим МИХАЙЛЕНКО

 

Ігоре Юрійовичу, чи знижується сьогодні напруження у трикутнику Ізраїль-Іран-США, адже тамтешня ситуація якось втратила першочергову увагу глобальних ЗМІ, при цьому США поступово нарощують присутність своїх ВМС у регіоні?

На цей момент, коли учасники переговорів у відомому форматі «5+1» оголосили на вік-енд, що перший раунд «відбувся позитивно», і домовилися про наступний, можна упевненістю казати, що напруження дещо спало. Інший доказ цьому – дещо істерична реакція з Тель-Авіва («ми й надалі не відкидаємо напад на Іран»). Нарощування американської військової присутності в регіоні викликане кількома причинами. Передусім, необхідністю відпрацювати контр-заходи на випадок перекриття Іраном Ормузького проливу, що він не так давно вдало продемонстрував на власних військових маневрах. По-друге, це нарощування має підкріпити риторику про загрозу з боку Ірану союзним США монархіям Затоки. Але до нападу на Іран не дійде, принаймні, у короткостроковій перспективі – звісно, якщо не спрацює «ефект воронячої слобідки» із відомого роману, коли всі мешканці комуналки цілодобово чекали пожежі, і вона таки сталася.

По-перше, всі достеменно знають, що у Тегерана немає ядерної зброї, або навіть можливості отримати її у сякій-такій перспективі. Тому виправдати напад, як у випадку з Іраком, не є можливим. Суспільна підтримка такого нападу у США вкрай низька попри всі зусилля пропаганди на демонізацію Ірану. Активізація талібів в Афганістані теж не сприяє тому, що Обама втягнувся в нову халепу із багатьма невідомими. Що цікаво, попри постійні погрози нападу, Ізраїль не насмілиться це зробити, оскільки знає, що в такому випадку отримає приголомшливий удар у відповідь не тільки від іранських збройних сил, а й ліванської «Хесболли» (принизлива поразка в Лівані  в 2006 р. ще дуже пам»ятна).

Але навіть не страх перед відплатою керує Тель-Авівом, а цілком комерційний розрахунок: гучно погрожуючи нападом і пиндючись на вмовляння Вашингтона не робити цього, можна таким шантажем вициганити і нові озброєння (як ту ж систему ПРО для власних потреб), і мільярди доларів допомоги. Водночас, уся ця пропаганда й удавана гіперактивність має послужити іншому – більш нагальному завданню – відтягнути якомога далі визнання Ірану як регіонального лідера, без чого не можна вирішити жодну регіональну проблему, взяти, бодай, перманентну вибухонебезпечну кризу в Іраку.


Чому Ізраїль втрачає прихильність Білого Дому, адже це почалося ще до президентства Обами? Чи, можливо, це маскувальна тактика?

Так, критичні оцінки союзництва США-Ізраїль та політики цього найджорожчого для США союзника лунають дедалі гучніше. Ба більше, все менше ізраїльському лобі вдається зіпсувати репутацію таким критикам, зробити їх ізгоями. Професори Волт і Міршаймер із своєю резонансною книгою  «Ізраїльське лобі та зовнішня політика США» не лише витримали удар, а й були долучені до однієї із мозкових команд в оточенні президента Обами. Вочевидь, невдоволення таким альянсом, точніше, підлеглою роллю Америки в цьому союзі виказують колишні високопосадовці армії і спецслужб, які після відставки стають дуже вокальними критиками. Студентські кампуси Америки попри протидію і залякування з боку ізраїльського лобі проводять Дні солідарності з Палестиною і Тижні проти ізраїльського апартеїду. Середній американець усе частіше ставить питання: чому я повинен оплачувати допомогу Ізраїлеві і гинути у війнах на його користь?

Цікаво, що таких роздумів його спонукає дедалі популярніший там російський телеканал «Russia Today», який щедро надає трибуну таким критикам і робить аналітичні «сторі» під назвою, наприклад, «Сполучені Штати Ізраїлю» – річ немислима на американському телебаченні, де увесь дискурс суворо контролюється відвертими сіоністами. Але ці зміни настроїв ще не стали вирішальними, оскільки правлячий істеблішмент зцементований на відданість Ізраїлю – це так звані «ізраіл-фьорстери», гасло яких «Ізраїль понад усе!».

З усього складу Конгресу один тільки Рон Пол голосує проти про-ізраїльських резолюцій та виступає із критикою Тель-Авіва.

За таких обставин не важливо, хто навіть є персонально президентом, якщо уся його адміністрація «правильно» підібрана. Звернуть увагу на заголовки матеріалів преси останнім часом – «Обама – найбільш єврейський (себто про-ізраїльський – І.С.) президент». І він довів це, як один казав, не словом, а ділом. Минулого року у виступі в ООН він однозначно виступив проти створення палестинської держави і припинення ізраїльської окупації. І успішно відзвітував про все зроблене на недавньому з»їзді АІПАК (Американсько-ізраїльський комітет громадських справ) – зборах ізраїльського лобі, куди обов»язком вважають прийти і всі конгресмени, і міністри, і кандидати у президенти. Хоча до цього Обаму нищівно шпетили за –як говорили – перешкоджання Ізраїлю завдати удару по Ірану.


Чи не спричинить така політика Білого Дому збільшення симпатій єврейської громади США до республіканського кандидата Мітта Ромні, чия приналежність до мормонів вказує на ідеологічну чуттєвість до інтересів держави, яка знаходиться на Святій Землі?

Традиційно, єврейська громада симпатизує демократам. Але — і це тренд останнього часу — вона суттєво розділилася: дедалі більше популярності набирають помірковані групи, зокрема, «Джей Стріт», що виступають за реальне створення палестинської держави, звільнення окупованих територій. Ба більше – набирає популярності ідея «два народи – одна держава» в межах історичної Палестини. Показова відданість республіканців Ізраїлю, намагання показати, що вони «більші ізраїльтяни» – це, передусім, мобілізація і поповнення свого електорату за рахунок так званих «новонароджених християн» (десь 10 млн дисциплінованих виборців), чия підтримка геть усього, що робить Ізраїль, грунтується на релігійній установці про те, що в такий спосіб вони наближають отой Армагеддон, останній бій з антихристом, коли лише вони завдяки своїй правильній набожності вознесуться прямо в Небо – ще Шарон називав їх «корисним ідіотами». На цей момент є очевидним, що битву за симпатії ізраїльського лобі на згаданому з»їзді АІПАК на користь свого кандидата республіканці програли.


Голова «Сохнуту» Натан Щаранський несподівано звинуватив умовно західний світ у кампанії антисемітизму під виглядом критики Ізраїлю у радянському стилі. Про що йде мова?

Геть не «несподівано». Щаранський придумав визначення «нового антисемітизму» ще у 2003 р., коли Тель-Авів неабияк розлютився (і злякався) після Конференції ООН з расизму у Дурбані, де політика Ізраїлю була чітко визначена як колонізаторська і расистська. Ось тут Щаранський і взявся теоретично освіжати заяложені пропагандистські кліше, і вивів, що, наприклад, ухвалення резолюції ООН із засудження ізраїльської окупації арабських земель – це «делегітимізація Ізраїлю»; критика дій Тель-Авіва – «демонізація Ізраїлю». Допоміг йому набрати це наукоподібного вигляду американський автор Деніел Пайпс, додавши, що наприклад, «анти-американізм – це різновид нового антисемітизму». Знайшли вони і сучасних «антисемітів» – цитую – «це альянс крайніх лівих і крайніх правих, антиглобалістів і ісламістів». Ну, Орвелл із винаходом «думкозлочину» просто відпочиває…

Американське керівництво залюбки повернуло цю теорію у практичну площину – створили в Держдапртаменті спеціальне управління з моніторингу цього антисемітизму, і його керівниця Ханна Розенталь роз»їжджає по світу, повчаючи, чого не можна казати. Днями, повідомили, вправляла мізки меру шведського міста Мальме за за його заяви, що «ідеологія сіонізму є неприйнятною, бо пропагує вищість над іншими».

Рік тому на зборах всіх послів міністр закордонних справ Ліберман дав пряму вказівку: будь-яке слово критики ізраїльської політики посол в країні перебування повинен шпетити як «антисемітизм».


Чому істеблішмент Німеччини нейтрально поставився до «поетичної атаки» Гюнтера Грасса на Ізраїль, при тому що письменнику тепер заборонено в’їзд до Ізраїлю?

Хіба ж нейтрально? Звісно, цим віршем «пришити» Грассу кримінальну статтю за «заперечення Голокосту» неможливо. Але кампанія наклепу і цькування пішла на повну. З ним увірвали відносини соціал-демократи, що спершу хотіли використати його підтримку у передвиборчій кампанії (традиція, одначе, недарма Сталін ще у 1920их називав німецьких соціал-демократів проститутками). Сам письменник зауважив, що у пресі лише суцільна критика на нього і жодного позитивного відгуку, хоча такі він особисто отримує постійно і великій кількості. Рівень цієї «критики» показовий на писаннях розкручуваного мейнстрімом французького «філософа», трубадура бомбувань Лівії і нападу на Сирію Бернара-Анрі Леві – лайка і образи. Показово, що його рідний німецький уряд жодним словом не нарікнув на оголошення цього Нобелівського лауреата персоною нон-грата в Ізраїлі – жодного нарікання, мовляв, це ж недемократично, всупереч свободі слова і т.д.

Цікаво, як посол Німеччини в Україні так «оцінив» твір Грасса: «його політичні висловлювання… в кошик для паперів».  Ось так: думка визнаного «морального авторитета нації» – на смітник, а примітивну «лекцію» аспіранта Лібе-Россолінскі будьте ласкаві слухати з пієтетом… Як відомо, Грасс поставив просте запитання: чому можна скільки завгодно лякати ядерною зброєю Ірану, якої ще, за визнанням, немає, і свідомо заплющувати очі на наявні арсенали ядерної зброї в Ізраїлі, який відмовляється підписати відому Угоду про нерозповсюдження і допустити інспекторів МАГАТЕ? І чому, питається, Німеччина так люб»язно будує для Ізраїлю новітній підводний човен, що здатний нести ядерні ракети, та ще сама оплачує третину витрат на нього? З»ясувалося, що навіть таке питати не можна, не те що обговорювати. Погодьтеся, це не просто подвійна мораль. Це, вочевидь, самоприщеплювана шизофренія.


Чи є сенс у тому, щоби вже почати визначати характер переворотів, які відбулися у мусульманському світі? Чи справедливо було би визначити ці події як фундаменталістську революцію?

Так, певні висновки вже можна зробити. Я особисто оцінюю ці події як третю фазу турбулентності арабського світу. Перша фаза була, коли новонароджені арабські держави розбудовувалися на принципах популярних тоді арабського націоналізму й арабського соціалізму як частина загальносвітового анти-імперіалістичного та антиколоніального тренду (1950-1970 рр). Друга фаза – вихід на арену політичного ісламу як альтернативи арабському націоналізмові та засадам світськості, ба більше – спроби ісламістів збройним шляхом захопити владу (1970-1990). І ось третя фаза, яка має кілька складових.

Перша складова – на прикладах Тунісу, Єгипту, частково Марокко – це повстання проти неоліберальної економічної моделі та олігархічно-бюрократичного устрою, до речі, до самого дня повалення того ж Бен Алі вихваляли і МВФ, інші за «чудові макроекономічні показники і легко перенесену світову кризу». Але чи ці революції досягли бажаного народом результату?

По-перше, ненависних Бен Алі й Мубарака усунули власні генералітети, не бажаючи оберігати й далі привілеї цих сімей.

По-друге, рік, що минув, демонструє розчарування, особливо в Тунісі, від відсутності бажаних змін на краще, передусім, в економічному становищі – безробіття, корупція, ціни… 

Друга складова розгортається на наших очах – це закінчення суспільних угод на правління у монархіях Затоки, де свого часу племена погодилися віддати владу обраній сім»ї за умови прийняття рішень досягненням консенсусу між цими племенами. Найнаочніше це зараз у Бахрейні, дедалі помітнішим стає у Кувейті, Саудівській Аравії та Катарі. Розколюється як суспільство, так і правлячі еліти у таких проблемах — як організувати владу, як розподіляти багатства, отримувані від продажу нафти, яку дозволити ступінь політичних і громадянських свобод, нарешті, яку зовнішню політику проводити… Родзинки додає і гостре суперництво між ними у намаганні скористатися плодами задля власного домінування: так, маленький Катар розраховує, що через чвари за успадковування престолу в Саудівській Аравії кілька тисяч невдоволених князів поділять країну на шматочки. Тим часом, уже не вперше підозри падають на Ріяд у спробах повалити еміра Катару…

Так, домінуючою політичною силою після падіння Бен Алі, Мубарака, а також у результаті виборів у Марокко стали ісламісти. Але їх варто досліджувати у кожному конкретному випадку. Це вже не ті «брати-мусульмани», як і 20 років тому. Вони явно тяжіють до зразка партії Ердогана в Туреччині, їхня антизахідна риторика дуже обмежена, адже їм зараз потрібні гроші для поліпшення економічних умов своїх виборців. «Брати-мусульмани» в Єгипті вже довели, що можуть успішно знаходити спільну мову у переговорах з американськими посадовцями.

А от монархії Затоки ставляться до них із великою підозрою: спершу пообіцявши великі фінансові вливання, тепер прагнуть гарантій, що ті – цитую – «не спрямують свої ідеї до країн Затоки».


Чи можна сказати, що повстання в Сирії придушене?

Передусім, хотів би сказати за Лівію. Каддафі повалив монархію, керуючись ідеями Насера. Стикнувшись із племінною побудовою традиційного суспільства, уклав із племенами договір на правління подібно монарху. Звідси його чудернацька, здавалося, концепція прямого народовладдя. Каддафі сам і зруйнував цей консенсус своїми волюнтаристськими рішеннями останніх років, коли вдався до неоліберального підходу, віддаючи нафтові багатства у концесію іноземних компаніям та самостійно і, скажемо так, екстравагантно вирішуючи, як розпорядатися прибутками. Саме це невдоволення стало приводом для виступів а-ля Туніс чи Єгипет.

Другий важливий чинник руйнації його джамагирії – непомірні особисті амбіції на лідерство в кількох регіонах, які стали перешкодою планам інших. Це не лише його улюблений проект «Африканського Сооюзу» до власного титулу «короля королів Африки», а передусім, його несприйняття, навіть опір проекту Середземноморського Союзу – дітища Франції та угодам про асоціацію з ЄС країн-сусідів.

Коротко кажучи, він постійно муляв своєю непередбачуваністю, шантажем («Платіть нам мільярди за те, що ми стримуємо нелегалів», нарешті, надто багато вклав грошей в європейських банках, щоб дозволити йому на власний розсуд ними розпоряджатися… Роздратування європейців гармонійно поєдналися із традиційною ненавистю до Каддафі монархій Затоки, які він постійно ображав і проти яких він організовував не один заколот. Можна навіть сказати: ці монархії найняли НАТО, щоб усунути Каддафі.

Інша справа – Сирія. Це чи не єдина країна, яка успішно реалізувала у побудові держави-нації ідеї арабського націоналізму і соціалізму. Прикладами цьому – самодостатня індустріально-аграрна економіка, система соціального захисту, якісна освіта. Віддана ідеям панарабізму Сирія прийняла сотні тисяч палестинських біженців, надавши їм на рівних із власними громадянами права, обливаючись кров»ю стримувала 15-річну громадянську – на самознищення – війну в Лівані, а ще послідовно, починаючи з «доктрини Ейзенгауера» 1957 р., чинила опір усім американським планам домінування в регіоні. Саме тому її заносили до «осі зла», звинувачували у вбивстві Харірі, погрожували стати наступною після Іраку…

Тут є цікавим, що місцеві «брати-мусульмани», як виявилося, давно знайшли спільну мову з Вашингтоном у бажанні повалити уряд Асада – з 2008 р. вони звідти отримували гроші. Рік, що минув, показав – за визнанням навіть американської розвідки – уряд Асада користується підтримкою більшості населення, тоді як непримиренна збройна опозиція підтримки не лише не дістала, а й навіть суттєво втратила симпатиків через реальний страх призвести країну до міжконфесійної війни і колапсу подібно іракському. У зібраній Туреччиною з емігрантів «Сирійській національній раді» повний безлад і чвари, цю раду не визнає і вважає іноземною маріонеткою опозиція, що діє в самій Сирії. До речі, власне сирійська опозиція уже вирішила  брати участь у виборах до парламенту 7 травня.

Зверніть увагу про що говорили на зборах «Друзів Сирії» у Стамбулі 1-го квітня. Ця опозиція вимагала не тільки озброєнь, а й – увага! – прямим текстом зарплатні бойовикам «Вільної сирійської армії». Цікаво, чи не так? «Борці за свободу» вимагають оплати своєї роботи! Також не є вже таємницею арешт у Сирії кількох десятків французьких, турецьких і катарських офіцерів, що керували бойовиками. Про найманців з інших країн годі й говорити – їх намагаються затримувати власті сусідніх Лівану й Іраку, які прямо говорять, що міжконфесійна війна в Сирії, якщо така буде розпалена, неминуче перекинеться на них.

Зараз починається другий етап: збройна опозиція, не зумівши облаштувати своє сирійське «Бенгазі» за лівійським сценарієм (перемога урядових військ у районі Баба Амр у Хомсі стала вирішальною), переходить до практики терору з метою нагнітання страху і звідти провокування невдоволення владою, яка не може зупинити цей терор.

Чи загрожують такі сценарії Турції та Азербайджану?

Туреччина уже починає пожинати плоди від власного замапорочення успіхами. Останніми роками уряд Ердогана повів активну політику у регіоні (який до того кемалісти вважали чужим, якщо не ворожим), що отримала назву «неоосманізму». Міністр закордонних справ Давутоглу оголосив це «поверненням на батьківщину». Нарощування «м»якої сили» Туреччини в регіоні завдяки економічному успіхові породило популярність так званої «турецької моделі» — рецепт демократії для ісламського суспільства як взірець для наслідування іншими.  Публічне шмагання, влаштоване Ердоганом ізраїльському президенту Пересу в Давосі, підтримка палестинської справи зробили Ердогана справжнім героєм «арабської вулиці», тобто простих арабів, як правило, розчарованих у поступливості і двоїстості в цьому питанні їхніх власних правителів.

Після усунення Бен Алі і Мубарака Анкара взялася активно пропагувати їм власну модель. Цікаво, скажемо так, вона повелася у випадку Лівії. Коли постала ідея силою усунути Каддафі, той же Ердоган спершу заламував руки і кричав, що таке втручання незаконне і шкідливе. А потім… устиг застрибнути в останній вагон, приставши на застосування сил НАТО. І вже потім чи не першим прибув до Тріполі вітати з перемогою «революціонерів».

Сирія – окрема справа. Туреччина донедавна хвалилася своєю політикою «нульових проблем із сусідами». Ердоган публічно називав Аль-Асада «братом». Із початком відомих подій він вітав кроки Асада на демократизацію і запевняв у готовності надавати всіляку підтримку. І – знову ж таки неочікувано для всіх – одразу увірвав діалог, коли США оголосили Асада «таким, що втратив легітимність». Більш того, Туреччина чи не першою почала артикулювати ідеї «буферної зони», «зони безпеки для біженців», врешті, погрожувати збройною інтервенцією. З її території почали переправляти бойвиків, зброю, а офіцерів турецьких спецслужб заарештовувати в самій Сирії у компанії бойовиків. Ну, і саме Анкара заходилася створювати з числа емігрантів згадану «Сирійську національну раду», в якій більшість облаштувала для своїх – «братів-мусульман», з чим не хочуть погоджуватися інші.

Є дані, що Анкара увірвала зв»язки з Дамаском після того, як Асад категорично відмовився виконати забаганку Ердогана – віддати половину урядових місць, при чому ключових відомств, в руки вказаним Анкарою ісламістам.  Але войовничість Анкари тепер обернулася непереливка – Курдська Робітнича партія вже попередила, що не дасть безкарно напасти на Сирію, м’яко, але ультимативно Іран зажадав від Анкари не переходити меж, нарешті, іракський прем»єр Аль-Малікі днями оголосив, що «всі арабські країни бачать у Туреччині ворожу силу». І він не перебільшує.

Ті ж монархії Затоки на тлі власних проблем усвідомлюють, що одного дня самі можуть стати об’єктом для «демократизації» Туреччиною. У місцевій пресі її політику пропонування власної моделі демократії уже сприймають із роздратуванням, подекуди називають «імперіалістичною». Почалося формування вісі Рабат-Амман-Ріяд (не випадково Марокко й Йорданію останнім часом активно залучають до союзу держав Затоки) для нейтралізації турецького «нео-османізму». Нарешті, ця політика Ердогана вже викликала спротив в самій Туреччині: опозиція в парламенті категорично проти антисирійської лінії, дедалі очевидніше невдоволення цим в армії…

Азербайджан традиційно у непростій ситуацій між двома регіональними силами – Туреччиною і Іраном, з якими пов’язаний кровними вузами. У минулому вже був конфлікт з Туреччиною через непогоджену самовільну активність на облаштування відносин із Вірменією. Тепер непроста ситуація з Іраном, який Баку звинувачує у втручанні у внутрішні справи, а Тегеран непокоять співпраця Баку з Ізраїлем, зокрема, по лінії спецслужб.

У чому полягають національні інтереси України відносно нових пост-революційних режимів мусульманського світу?

Наші національні інтереси в регіоні очевидні, природні і, без перебільшення, багатообіцяючі. Наприклад, усі арабські країни, передусім, держави Затоки, всерйоз займаються питанням забезпечення продовольчої безпеки. Тому Україна для них як потенційна житниця – надзвичайно важлива і спокуслива, кілька років уже носяться з ідеєю оренди великих угідь. До речі, незадовго до падіння про укладання такої оборудки з Азаровим оголошував премєр часів Каддафі… 

Але на заваді наша банальна корупція і бездарне управління. Ніхто навіть не може сказати, скільки сільськогосподарських земель є у розпорядженні держави, або принаймні, хто в нас нині володіє цією землею.  Товарообіг зростає навіть попри кризи. Але й тут прикрість: багато компаній у Затоці воліють переплатити туркам за посередництво, щоб отримати український товар, аби самим не маратися гріхом корупції. Нарешті, панують настрої: в арабів багато грошей, тому їх можна легко видурити «під інвестиції».  

Політична сфера – інше коло проблем. Україна успадкувала «мяку силу» Радянського Союзу, багато випускників українських вишів нині у розквіті своїх кар»єр, тисячі сімей пов»язані кровними вузами… На жаль, спершу цей регіон у нас просто ігнорували, потім не знаходили на нього часу через постійне малювання «дорожніх карт» євроінтеграції.

Інша вада нашої зовнішньої політики – це флюгерність, якщо не сказати прямо, проституювання. Так, під відвертим шантажем американського ізральського лобі вкупі з уже сформованим в українському політикумі Україна бойкотує свою участь у Комітеті ООН із невідємних прав палестинського народу, членом якого є, займає про-ізраїльську позицію під час голосування ООН, нарешті, дозволяє ізраїльській спецслужбі викрадати людей із посвідкою на право проживання в Україні і навіть не обурюється, коли в Газі вбивали її громадян, дітей… Це всі бачать і роблять належні висновки.

Під час недавніх подій в Лівії в Києві приймали міністра Каддафі, якого запевняли у підтримці, а в Нью-Йорку український представник перед телекамерами стояв у черзі за старшими європейськими колегами обійнятися із збіглим лівійським посадовцем. Досі Київ запевняв сирійське керівництво у своїй підтримці, а 1-го квітня зненацька заступник міністра МЗС уже сидів у Стамбулі на зборах «Друзів Сирії», де вирішували, чи озброювати бойовиків і платити їм зарплатню…    

Нещодавно відбувся численний і підготовлений візит українських посадовців до Йорданії. Чому Йорданії було приділено таку увагу?

Гадаю, на жаль, не йдеться про якийсь бажаний і логічний поворот у політиці. Радше, це бажання показати високу активність президента на світовій арені. Не забуваймо, минулого року йорданський король був у Києві, тому досягненням є вже те, що дотрималися ввічливості. Хоча всі наведені раніше фактори на користь інтенсифікації відносин повною мірою стосуються Йорданії. Але все пізнається у порівнянні. Із Сирією є вже давно підготовлена до підписання угода про зону вільної торгівлі. Чому не підписують, питання, гадаю, риторичне.

Дякую.




Комментирование закрыто.