Як українцям звільнитися від диктатури емоцій

Максим Віхров, Zahid,net

Украинцы бандеровцы

«Істиною в людині є серце», – писав Григорій Сковорода, і був абсолютно правий. Принаймні якщо мова йде про українця. Ми – кордоцентрична нація. Зі спроб осягнути українську зануреність у почуття виросла ціла філософія серця. Завдяки систематизаторській роботі Дмитра Чижевського філософія серця стала предметом нашої національної гордості.

Ще б пак– ми маємо свою автентичну філософію! І не просто філософію, а власний, питомо український спосіб світовідчуття. З радістю нації-підлітка ми тішимось своєю несхожістю і не помічаємо, що український кордоцентризм – це патологія, яка паралізує суспільні сили й не дає нам стати господарями власної долі. Пишатися «сердечністю» – те саме, що пишатися кульгавістю.

«Я відчуваю, значить я існую», – українець пізнає світ, вдивляючись у власне серце. Там, у тремтливому плетиві мінливих емоцій і суперечливих почуттів, ми намагаємось розгледіти сутність речей. «Кинь Коперникові сфери, глянь в сердечні печери», – закликає Сковорода. Серце – це мушля, в якій ховається від зовнішнього світу м‘яке і безформне українське «Я».

Нас лякає домініканська схоластика і кантіанська телеологія – ми хочемо почути голос Бога у власному серці, а не дертися до нього хисткою драбиною категорій. Ісусик з парафіяльної газети ближчий українцю, ніж суворий Суддя Кальвіна чи таємничий Творець Аквіната. Ще більше ми не хочемо Бога філософів.

Нас страшить і одержимість експериментатора, який не дивиться в небо, а допитує матеріальний світ, аби вирвати у нього таємницю буття. Хрущів над вишнями треба споглядати, а не розтинати під мікроскопом. Тому вибір між «Сумою теології» і «Новим органоном» для нас нестерпно тяжкий.

Так само українцю чужий ірраціональний віталізм. Ніцшеанська воля до влади кличе вилізти зі сердечної мушлі і вп‘ястися у горло світові. Але подібні доктрини – більшовизм, донцовство – у нас просто не приживаються. Ми любимо революціонерів лише тому, що пісні про них дуже зачіпають серце. Але в їхній присутності ми чадіємо від запаху сірки.

Українця лякає і безтілесний містицизм Сходу. Індійський йог медитує, аби вирватись із кола перероджень і достягти трансцендентної чистоти духу. Ми ж, навпаки, плекаємо в собі сентиментальну «сердечність». Наш народний буддист козак Мамай сидить у позі лотоса, але тримає пляшку і люльку поруч, аби триматися від нірвани на безпечній відстані.

Ми – літеплі, які наважуються на вибух лише під тиском зовнішніх обставин. Майдан стався тому, що Янукович не був українцем і припустився фатальної помилки – заподіяв нам емоційної травми. Українці будуть голодувати, але не повстануть – розмови про податки, інфляцію та індексацію для нас нестерпніші, ніж злидні. Але варто «Беркутам» побити студентів – і мільйони, задихаючись від тахікардії, вийдуть на площі.

Все, чого не бачить серце, для нас не існує. Від влади ми вимагаємо лише того, що заспокоїть наш душевний біль: покарати катів Майдану, звільнити Донбас, повернути Крим, люструвати корупціонерів, створити чесний суд. Всі інші реформи знаходяться ніби у сліпій плямі. Відкриті реєстри, прозорі тендери, юридичне налагодження держави – ця нудота нас не зачіпає, а отже, не цікавить.

Вся палітра суспільних оцінок вміщується між «зрадою» і «перемогою», бо серце здатне лише боліти або радіти. Все інше – просто нудьга. Намагаючись зрозуміти ідеологічні орієнтації українців, соціологи щоразу знаходять химерну мішанку поглядів та суджень. Брак освіти тут ні до чого – українцеві просто тісно в абстрактних схемах програм і доктрин.

Дороговказ українця – його власна кардіограма. Співчуття сильніше за скепсис, переконання українця програють його симпатіям. Звідси – наша незнищенна довіра до популістів. Вірні нащадки Сковороди, ми голосуємо серцем, бо ж воно – «голова діл людських». Утім, українське замилування минає так само швидко, як з‘являється. Ми шарпаємось між ейфорією і розпачем, а наша політична система гойдається від кризи до кризи.

Кордоцентрична і українська зовнішня політика. Ми пишемо чудові емоційні вірші про те, що росіяни нам більше не брати, але не хочемо навіть думати про те, щоб втрутитись у внутрішні російські справи. Азарт противний українському духові – ми воліємо ридати на сентиментальній виставі, ніж розігрувати партії на європейській шахівниці.

Втім, ментальність – не вирок. Свідомість визначає буття, але якщо силоміць змінити обставини, свідомості доведеться підлаштовуватися. Кордоцентричний народ можна врятувати, лише поставивши в умови, коли жити серцем просто неможливо. Здається, сам Господь більше не хоче терпіти нашої сердечності, і сили історії витискають нас із мушлі.

Допоки Україна була провінцією, ми могли жити серденьком – нами керувала чужа воля і чужий розум. Але епоха затишного животіння скінчилася. Українцям видали незалежну державу і випхали в темряву, де плач та скрегіт зубів. Чверть століття ми аритмічно умлівали і тужили, аж поки обставини не стали геть нестерпними.

Сьогодні – посеред війни і скрути – народжується новий тип українця, точніше нові типи. Це прагматики та ідеалісти, помірковані раціоналісти і безбашенні радикали, брутальні хижаки і майже безтілесні праведники. Парості розуму, волі і духу пробиваються крізь глевкий мул емоціоналізму, а разом з ними – надія на краще майбутнє.

Источник: Zahid.net




Комментирование закрыто.