Вуали украинского Лабиринта

Андрей Кашпур, для "Хвилі"

labirint

«Реформы – буксуют», «пора валить отсюда», «доверия нет никому», «будущее – безнадежно»… такие слова сегодня все чаще звучат из уст даже самых устойчивых оптимистов… Так ли это? Действительно ли мы – сообщество Украина – замерли на пороге своего краха? Или наоборот – мы продолжаем разбег перед взлетом…

Мое мнение – мы достаточно активно движемся… И, вероятнее всего, «движемся на взлет» (в смысле – мы повышаем свою сложность и уменьшаем свою энтропию).

Просто сейчас мы вошли в очередную полосу «большого сопротивления» плюс значительно утеряли ориентиры, которые дают возможность оценить скорость нашей трансформации…

И поэтому так важно именно сейчас «выйти за рамки» и посмотреть на происходящее со стороны.

И этот текст – один из таких взглядов-размышлений. Он посвящён теме «почему и зачем», является продолжением размышлений на тему «откуда и куда» (статья УКРАИНСКОЕ КОЛЕСО САНСАРЫ, опубликована 12 апреля 2016 года и будет продолжен в третьем тексте – «когда и как».

Перед тем как перейти к основной части текста, предлагаю прочесть это ПРИМЕЧАНИЕ:

описание «Лабиринта и Вуалей» – МЕТАФОРЫ, которая важна для понимания изложенного дальше.

Лабиринт – это один из ключевых артефактов романа Роджера Желязны «Хроники Амбера», в котором описывается мир, построенный на противоборстве двух основ: Порядка (Амбер) и Хаоса.

Амбер, эталонный мир, абсолютный Порядок, отбрасывает «отражения» – другие миры, такие же как Амбер, но чуть-чуть другие. И чем ближе путешественник удаляется от Амбера и приближается к другому полюсу вселенной – Хаосу – тем более изменчивыми и отличными от эталона становятся отражения…

Понятно, что отражение, копия, проекция – всегда менее сложна и более энтропична , чем оригинал. Тем не менее – копии-отражения Амбера – вполне себе полноценные миры. И между ними можно путешествовать. А для того чтобы обрести эту способность – нужно пройти Лабиринт и дойти до его центра.

Лабиринт – это испытание-инициация: прошел – получил возможность путешествовать между мирами, НЕ прошел – закончил свое существование… Лабиринт – есть суть мира Амбера – его сердце и основа-основ. Нет Лабиринта – нет и Амбера.
На пути к центру Лабиринта есть Вуали – особо сложные отрезки пути… Прохождение каждой Вуали требует особого напряжения сил. Своего рода – испытание в испытании. И прохождение каждой Вуали – это качественно новый шаг на пути к центру Лабиринта и возможности управлять мирами.

(более полное описание Лабиринта и самого мира Амбера)

НАЧАЛО украинского Лабиринта будущих

Мы (как сообщество) и каждый из нас (как индивидуум) можем пройти свой Лабиринт, который даст нам возможность путешествовать в многомирье: минимум – активно участвовать в построении будущего собственного мира; максимум – создавать новые будущие и новые миры.

Наш персональний Лабіринт розташовано в нашій індивідуальній та колективній свідомості. Шлях до центру нашого Лабіринту позбавляє від внутрішніх перешкод (Вуалей) – того, що забороняє нам стати тими, ким ми можемо бути.

Вуаль – це хвороба, розлад нашої свідомості (персональної та колективної). Подолання Вуалі – це розкриття потенційної можливості, позбавлення від хвороби та нове налаштування свідомості. Готує нашу свідомість до сприйняття багато-світу: Великого світу з великою кількістю ймовірних майбутніх та минулих.

Действительно, сама Вуаль и ее преодоление – НЕ дает навыка, но открывает возможность. Снимает пелену с нашего взора и позволяет увидеть новые измерения сегодняшнего и новые варианты будущего. И это – важная возможность. А навыки ее реализации мы будем нарабатывать уже после того как пройдем весь Лабиринт и окажемся в его центре.

При этом важно помнить три простых, но жизненно важных правила:

  • Вступив в Лабиринт, выйди из него можно только полностью пройдя его. Иначе – смерть.
  • Вступив в Лабиринт – нужно идти. Пусть медленно, но идти. Остановка – смерть.
  • В Лабиринте – нет прямых путей. Попытка срезать угол – смерть.

У 1991 році ми отримали власний Лабіринт.

У 2004 році – ми офіційно зробили перший крок на шляху до його центру.

У 2014 – ми почали проходження першої Вуалі…

У 2030 – ми маємо всі шанси пройти Лабіринт повністю та дійти до його центру.

ПЕРВАЯ ВУАЛЬ – социальный аутизм. Это первая и самая простая Вуаль. И мы ее уже практически преодолели.

Социальный аутизм – это боязнь и избегание контактов с окружающим миром. «За Чопом жизни нет» – ключевая идея, которая доминировала до недавнего времени во взаимоотношениях нас и Большого мира.

Теперь, когда мы начали выходить из собственного кокона, мы и осознали, и ощутили, что Большой мир – существует. И мы – часть его.

Правда, осознав это, многие из нас ужаснулись драматическому конфликту между тем как видим себя мы и тем, как нас видят другие (люди, страны, сообщества). Прямо скажем, по критериям принятым в Большом мире – мы выглядим достаточно странно и местами даже убого. И если раньше нас, погруженных в созерцание своего внутреннего Я, это мало волновало, то сегодня, когда мы «вышли в люди», такое восприятие нас другими оказалось неприятным, тревожным и убыточным для нас.

В той самий час – Великий світ виявився вельми привабливим для нас. Можливістю заробити грошей, отримати нові знання та досвід, пожити в комфортному та безпечному середовищі (останнє – стосується певних локацій Великого світу, які набули великою популярності у нас).

І все більше нас почали користуватися цією можливістю та їхати у Великий світ: вчитися, працювати, мандрувати…

А другая часть нас – осталась внутри и громко ужасается: более высоким и жестким требованиям существующим «там»; количеству тех из нас, кто уехал «туда»; одиночеству и кризисной ситуации «здесь»…
Даже стали раздаваться панические возгласы «что же будет с нами, если все уедут?» При этом мало кто задумывается, что опасность для страны несет не то, что люди уезжают в Большой мир, а то, что они могут НЕ вернуться…

Але, не зважаючи на всі панічні настрої «всередині», ми наочно бачимо, що ми стаємо все більш інтегрованими «назовні». І це – вже незворотній процес
Мы больше и больше интересуемся другими странами. И выборы американского президента стали для нас таким же интересным шоу, как и выборы украинского…
Мы чаще выезжаем «за рубеж». Конечно, обвальный курс гривны усложнил возможность поехать туристом, но повысил мотивацию поехать поработать. «Зарабатывать – там, жить и тратить – здесь» – спонтанная доминанта украинской народной экономики, которая может стать эффективной государственной политикой на ближайшие 5-10 лет. Так поступают многие украинцы западной части нашей страны – они ездят работать в Европу, но дом (для себя и своих детей) строят в родном селе. Эта модель вполне масштабируется до уровня всей страны…

Ми стали краще розуміти, наскільки мало ми ще вміємо та скільки багато чому нам ще треба навчитися. І ми все частіше та радше привозимо в Україну з Великого світу не тільки гроші та гарну одежу, а й знання, навички (робочий досвід), враження та бажання змінювати наш простір та наше життя по більш якісним стандартам.

Сегодня мы почти преодолели первую Вуаль – избавляемся от социального аутизма и понимаем, что наш мир – это не заканчивается околицей нашего села. И в Большом мире есть не только деньги и развлечения, но знания и технологии полезные нам дома.

И это дает нам возможность собирать лучшее по всему миру и обустраивать наш дом – Украину.

Когда наши амбиции выйдут за пределы атмосферы планеты Земля (а не только «за Чоп»), тогда можно считать эту Вуаль – пройдённой.

Итог преодоления первой Вуали – осознание себя как части Большого мира.

И уже сейчас мы начинаем видеть следующую Вуаль.

ВТОРАЯ ВУАЛЬ – дискоммуникабельный эгоизм. Это более сложная для нас Вуаль. Хотя во многом она похожа на первую, является ее следствием и причиной одновременно.

Дискоммуникабельный эгоизм – это стремление «забрать все под себя» умноженное на отсутствие способности к диалогу и общению со своими соседями.

Так, ми індивідуалісти. Цю особливість нашого характеру не знищила навіть примусова колективізація. Проте наш індивідуалізм, в якийсь момент, перетворився на егоїзм. Ми все частіше почали покращувати своє власне становище за рахунок погіршення становища когось. Замість того, щоб РАЗОМ з кимось покращувати спільне ми почали «покращувати» власне життя за рахунок свого сусіда …

Мы зачастую ищем исполнителей, доноров, жертв. И очень редко – партнеров, сотрудников, со-деятелей…

И это провялено как на уровне личности, так и на уровне нашей общности, нашей страны. Например: «Западная Украина – Восточная Украина» и «запад – восток Украины» – это принципиально разное осознание нашей общности, нашей страны.

Эгоизм и дискоммуникабельность – взаимосвязаны и взаимно усиливают друг друга.

Эгоист ведет монолог и не заинтересован в диалоге. Соответственно, у эгоиста (человека, сообщества, страны) очень низкие навыки коммуникации. Как деловой, так и личностной.

Мы всем своим видом демонстрируем эту свою низкую заинтересованность в общении: суровые лица, сжатые губы, скользящий взгляд… Обратите внимание – как редко мы показываем повороты, когда едем на машине, как редко мы подтверждаем получение писем и сообщений. И даже не берем на себя труд начать письмо словами «здравствуйте» и закончить «с уважением»…

Мы в формате монолога говорим, требуем, настаиваем на том, что нужно нам. Но очень редко пытаемся понять то, что мы можем предложить? Чем мы можем быть полезны?

Так общаемся мы между собой. И с этим же эго-протоколом мы пытаемся общаться «в» и «с» Большим миром. Мы как страна – много говорим о своих потребностях, вместо того, чтобы понять и предложить свою полезность.

В итоге мы имеем изначальную ограниченность ресурсов и низкую способность их увеличивать.

Дискоммуникабельный эгоизм – это та Вуаль, которую нам предстоит пройти в самое ближайшее время. Потому что для миро-творчества и путешествия между мирами нужны ресурсы. Те ресурсы, которых у нас сейчас нет. И которые мы можем обрести только в диалоге и партнёрстве.

И для прохождения этой Вуали у нас есть все возможности. И даже есть опыт совместного действия.

На шляху проходження цієї вуалі ми зробимо перший крок – усвідомимо простий тезис: наше «МИ» складається з КОЖНОГО нашого «Я». Де всі МИ – різні та НЕ рівні.

Наступний крок: «МИ – різні та не рівні – свідомо здатні до спільної дії заради спільної мети». І для цього ми маємо навчитися слухати, а не тільки говорити. Дивитися на світ і себе очима інших, а не тільки своїми. А ще ми маємо навчитися мріяти та довіряти один одному.

Це дозволить нам сформувати нашу спільну мету-мрію, яка народиться на перетині мільйонів наших персональних мрій.

И потом мы заданим себе очень важный вопрос: «кто Мы и сколько моего Я в нашем Мы?»

И ответив на него – пройдем вторую Вуаль.

Та отримаємо усвідомлення нашої єдності та нашої спільної корисності помножену на усвідомлення можливостей взаємодії з іншими спільнотами та єдностями Великого світу.

ТРЕТЬЯ, но не последняя, ВУАЛЬ – хроническая печаль

Зосередженість на минулому – традиційне для нашої спільноти. До того ж це минуле є монолітом «хронической печали». «Печаль» – це наше минуле, яке ми перетворюємо на майбутнє.

«Діди наші страждали, батьки наші страждали і ми страждати мусимо» – цю мантру з дев’ятнадцятого століття ми постійно повторюємо та наполегливо втілюємо у своє життя.

Певно, що вже досить.

Усвідомлення того, що наше минуле, сьогодення та майбутнє може бути іншим – виклик третьої Вуалі та результат її подолання.

Дозволити собі бути щасливими – це можливість, яка нам вкрай потрібна.

Але подолання «хронічної туги» – це лише поверхня більш глибинної трансформації. Її суть – усвідомлення три-поєднанності часу: майбутніх так само багато, як і минулих. І кожне минуле впливає на кожне з майбутніх. Та навпаки.

Так поточне наше минуле – минуле туги – заважає нам побачити наше майбутнє в якому ми – успішна спільнота успішних людей.

Усвідомлення єдності часу – минуле-майбутнє – та здатність проектувати його з сьогодення – це ключова можливість, яку ми отримаємо завдяки третій Вуалі.

Пройдя ее, мы разрешим себе быть счастливыми и расстанемся с парадигмой извечной печали.

Ми побачимо нове майбутнє та з нього по іншому побачимо своє минуле. Минуле, в якому є перемоги та вчинки, а не тільки туга та жалоба за втраченим…

Ми отримаємо можливість стати проектувальниками свого власного світу та майбутнього – футурор-девелоперами.

І що ж це за штука така – футуро-девелопмент?

Development or “different future” describes the future on the basis of dreams realization possibility: how and what dreams can become a reality in the foreseeable future and what resources are needed.

A practical approach to the construction of your desired future or future’s development is based on a combination of the two approaches: the necessary changes’ definition in “continuing moment” to increase a different future’s probability with the help of the foreseeable (achievable) resources.

Усвідомивши себе частиною Великого світу, створивши спільноту «різні по різному за ради спільної мети» ми отримуємо можливість творення нашого світу. Пройшовши третю Вуаль, ми отримуємо цю здатність – втілювати у життя нашу спільну мрію, яка є перетином мільйонів наших персональних мрій.

Центр Лабіринту

І ось ми (та кожен з нас) подолали всі Вуалі та досягли центру українського Лабіринту майбутніх.

Ми подали багато перепон. Ми відчули себе частиною Великого світу. Ми сформували нашу єдність та спільну мрію. Ми осягнули єдність часу та отримали можливість впливати на майбутнє та минуле…

Ми стоїмо в самісінькому центрі: стомлені, захекані та вельми щасливі – ми це зробили, тож тепер – всі світи до наших послуг.

Ми – переможці!

І що далі?

Чому ми стоїмо в самісінькому центрі, але нічого не відбувається?

Пам’ятаєте: Лабіринт – НЕ дає навиків та сам по собі НЕ змінює наш світ. Він дає нам тільки МОЖЛИВОСТІ.

Тож його проходження – це тільки перший, але обов’язковий, крок до початку нашого життя.

Now we have the opportunity. Тепер ми знаємо: think of your own future is much more interesting than guessing what future someone else came up with. Но возможности и поступки – это разные состояния, dont it?

Тож перед нами постає новий виклик – вже за межами Лабіринту – вийти за межі та стати на шлях створення власного світу.

Тож остання Вуаль – вона в самісінькому центрі Лабіринту: замало отримати можливість, треба ще й мати сили, сміливість та наполегливість використати її. Досягти центру – це ще не все. Цього – замало. Треба ще наважитись та зробити крок – вийти за межі Лабіринту та опинитися в динамічному та мінливому багато-світі.

І це,на мою думку, найголовніша ідея, яку ми маємо усвідомити.

Важко?

Так.

Але не пройшовши Лабіринт – ми так і залишимось в’язнями одного однісінького відображення, версії багато-світу.

Але ж ми прагнемо більшого, так?

Нам вже затісно в одному єдиному відображені і ми вже знаємо, що існують інші світи.

І ми маємо амбіцію не тільки створити свій власний світ, але ще й прийняти активну участь у творенні та перетворенні інших світів.

Проектувальники та будівники світів – гарна професія, яка матиме попит навіть тоді, коли всі інші роботи будуть виконувати роботи…

І ми маємо гарні шанси навчитися цієї професії та стати в ній провідними спеціалістами.

Залишилось тільки пройти всі Вуалі нашого Лабіринту та зробити крок назовні з його центру.




Комментирование закрыто.