Вісім запитань лібералам та «дирижистам», або Як змінити країну?

Олексій Жмеренецький, УП

Реформы

25 років під вивіскою «Держава» Україну нахабно грабували корумповані нувориші, нащадки радянської номенклатури. І досі український народ у заручниках цих «осілих бандитів».

Вони спонсорують центральні сцени революційних майданів з одного боку, та тітушок на антимайданах з іншого. Вони замовляють собі участь у телевізійних ток-шоу. Вони скуповують голоси виборців та завішують вулиці пропагандистськими бігбордами.

Дотепер українці не знають інших політиків, нові команди непомітні для широких мас.

 

Заяви та обіцянки старих, до нудоти обридлих облич, не мають нічого спільного з економікою чи інтересами країни – вони говорять те, що за звітами соціологічних опитувань хоче чути електорат.

Але навіть середньостатистичному виборцю вже остогидла така держава, чиновники, органи влади та політики. І в Україні почалася епоха нових гасел – так званого лібертаріанства.

 

«Скоротити розмір державного апарату», «зменшити видатки державного бюджету», «ліквідувати регуляторні функції органів влади», «приватизувати державну та комунальну власність», «зменшити податки», «передати державні функції бізнесу» – приблизно так пропагується «невидима рука ринку».

Такі погляди просуває в Україні МВФ, іноземні «варяги-реформатори» та креативна молодь великих міст.

На противагу лібертаріанцям, так звані «дирижисти» стверджують про необхідність «спрямовуючої руки держави», що буде стимулювати перспективні галузі, створювати точки економічного розвитку, стимулюватиме бізнес державними грантами, кредитами, страхуванням ризиків, податковими пільгами, держзамовленням, митними стимулами тощо.

Щоб здійснити будь-які реформи – чи то лібертаріанські, чи то «дирижистські», – необхідно сформувати власний уряд, взяти більшість у парламенті та бажано отримати свого президента, який не буде ветувати ініціативи і кришувати корупцію через кишенькових генпрокурора та СБУ.

Лібертаріанські гасла, звичайно, звучать як бальзам для вух креативної молоді й активістів великих міст. Саме ці люди є постійними учасниками форумів та конференцій. Тому в інтелектуалів може скластися оманливе враження тотальної підтримки лібертарианства в Україні.

Але соціологічні дослідження демонструють невтішний результат.

За даними КМІС на кінець 2014 року 22,7% українців хочуть бачити планову державну економіку, ще 17,3% вважають, що держава має спрямовувати національну економіку через точки росту відповідно до пріоритетів розвитку країни. Явними прихильниками ліберальних підходів є лише близько 23% громадян.

У 2015 році, лише лише 13,5% українців підтримують чистий капіталізм, 52,9% категорично проти ринку землі, 54,4% негативно ставляться до передання у приватну власність великих державних підприємств.

Особливо невтішно виглядають результатати дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у жовтні 2015 року, відповідно до яких 31% опитаних українців жалкують про розпад у 1991 році Радянського Союзу: на Півдні – 49%, на Сході – 39% жителів.

Натисніть для збільшення

Натисніть для збільшення

Проте подібні настрої жодним чином не сприяють перемозі «дирижистів»– адже нинішня політична система реально відображає рівень «декласації» зубожілого населення України – великі розмиті групи, що, зазвичай, погано усвідомлюють свої інтереси.

Люди голосують за тих, кого бачать на екрані телевізора. А бачать вони зазвичай людей, які монополізували медійний ринок та владу. Електоратом правлять популісти.

Натисніть для збільшення

Натисніть для збільшення

Отже, виникає перше запитання:

1) Хто, як і коли має взяти більшість у владі, щоб здійснити кардинальні зміни в умовах масового політичного невігластва населення, коли державні органи сьогодні – це контрольована власність розпіареної плеяди корупціонерів, які монополізували електоральний і медійний ринок?

Припустимо, якимось дивом нова команда взяла більшість у владі.

У відносно короткий термін їй потрібно переформатувати надскладну і заплутану систему управління. Внести зміни у сотні, а то й тисячі нормативно-правових актів і Конституцію. Адже без цих базових кроків будь-які економічні та соціальні реформи приречені на провал, тому що система просто залишатиметься некерованою і саботуватиме зміни.

Натисніть для збільшення

Натисніть для збільшення

Далі виникає наступне запитання:

2) Чи має команда претендентів на владу комплексне бачення нової інституційної системи в Україні? Нове бачення структури, функцій усіх ключових органів, нову систему стримувань і противаг та план трансформації старого у нове? Звідки візьметься нова ефективна модель?

Припустімо, нова інституційна модель є, і трансформація почалася.

Проте нову систему необхідно швидко наповнити новими порядними та компетентними управлінцями, забезпечити цим людям нову мотивацію та належний контроль. Мова про десятки, а то й сотні тисяч нових чиновників, навіть за умови радикального скорочення посад, як, наприклад, у Грузії, де скорочення склало менше 50%.

 

Базовою мотивацією для службовців у цивілізованому світі є гідна заробітна плата. Але й тут нас очікує прикра несподіванка.

За дослідженням КМІС на кінець 2014 року кожен третій в Україні (34%) виступає за встановлення депутатам, міністрам, суддям і чиновникам зарплати на рівні середньої по країні та збереження такої до моменту виведення української економіки з кризи.

У Грузії, наприклад, заробітні плати державних службовців було збільшено в 15 разів, хоча зростання економіки очікувалось лише за декілька років після цього.

Здавалося б, саме суспільство повинне контролювати чиновників, стати драйвером змін. Однак за дослідженням Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова у липні 2015 – більшість українців, 51% не готові докладати особисті зусилля заради успіху реформ, лише 11% – готові брати участь у публічних обговореннях.

Із цього випливає ще одне питання:

3) Де, все ж таки, знайти тисячі порядних, компетентних управлінців, стійких до підкупу? Хто і як буде пильнувати корупцію, яка за інерцією «спокушатиме» нові кадри у перехідний період з боку бізнесу, громадян та колег зі старої системи?

Інституційні реформи коштують дорого, а держбюджет в Україні порожній.

Наприклад, Грузії від США на фінансування реформ у сфері управління протягом 1992-2007 надійшло 4,3 мільярда доларів в якості офіційної допомоги розвитку. Із них 1,3 мільярда – за перші 4 роки реформ (2004-2007 роки). Протягом 9 років розміри такої допомоги становили в середньому 7,7% ВВП на рік, при тому, що середньорічні темпи економічного зростання складали 5,9% ВВП, тобто не покривали витрат.

ВВП Грузії у 2006 році складав 7,8 мільярдів доларів, відповідно кожен рік реформ коштував близько 600 мільйонів доларів.

За грубою аналогією, лише на подібні реформи у сфері управління Україні потрібно буде витрачати від 5 до 10 мільярдів доларів США на рік.

Звідси четверте питання:

4) Де знайти кошти для реформування системи держуправління – гроші на високі заробітні плати, інформатизацію, обладнання, приміщення, ремонти тощо, на кількарічний перехідний період, поки інституційні реформи не почнуть давати економічну віддачу?

Припустимо, що гроші знайшли, система управління почала працювати. В який бік штовхати країну?

  • Цілеспрямовано змінювати структуру економіки, як це робили уряди Польщі, Чехії, Словаччини, Південної Кореї?
 

Наприклад, Чеське Агентство з гарантування і страхування експорту протягом 1993-2014 років за державної підтримки застрахувало експортних контрактів на суму майже 719 мільярдів чеських крон. Ексімбанк США протягом 70 років стимулював американський експорт на загальну суму понад 400 мільярдів доларів США.
НАТИСНІТЬ ДЛЯ ЗБІЛЬШЕНЯ
  • Створювати спеціальні економічні зони, індустріальні і технологічні парки із режимами державних преференцій за прикладом десятків країн світу та успішних країн-сусідів?
Грузія – 4 спеціальні економічні зони, Туреччина – 274, Польща – 14, Білорусія – 6.

Грузія – 4 спеціальні економічні зони, Туреччина – 274, Польща – 14, Білорусія – 6.
  • Підтримувати науку та інновації через пільгові податкові ставки, прискорену амортизацію, безвідсоткові кредити, звільнення від мита, грошові державні гранти тощо, як це робить більшість розвинених країн світу.
Наприклад, Агентство з фінансування технологій та інновацій Фінляндії TEKES виділяє кошти на НДДКР та інновацій приватним компаніям і університетам на конкурсній основі. Щорічний бюджет TEKES становить 600 мільйонів євро.

Наприклад, Агентство з фінансування технологій та інновацій Фінляндії TEKES виділяє кошти на НДДКР та інновацій приватним компаніям і університетам на конкурсній основі. Щорічний бюджет TEKES становить 600 мільйонів євро.
  • Або ж замість усього цього зробити однакові податкові, митні, умови для усіх компаній, незалежно від ступеню їх інноваційності та приналежності до галузі чи країни світу? Розпродати державну власність, переважно іноземним корпораціям. Залишити державу без можливостей вибіркового регуляторного, фінансового чи фіскального стимулювання бізнесу. Сподіваючись, що іноземні та українські інвестори самостійно підтримають найбільш вигідні для країни галузі.

У будь-якому випадку, реформаторам необхідно буде розробити детальну стратегію та план дій. А також дати відповідь на подальші питання.

5) Що й чому стане основою соціально-економічного розвитку України? Як сировинна, низькотехнологічна економіка перетвориться на високомаржинальну, інноваційну економіку, конкурентну на зовнішніх ринках?

Припустімо, обрано життєздатну стратегію, що може принести країні багатство та економічну першість у світі.

Проте як при цьому житимуть люди?

Реформатори часто проголошують Південну Корею та Сингапур кращими прикладами для наслідування швидких темпів економічного і технологічного розвитку. Цим країнам справді вдалося різко наростити свої економічні показники та вийти у так званий «перший світ».

Проте чи принесло це користь мешканцям країн? Виявляється, далеко не завжди.

6) Чи буде задоволена життям переважна більшість населення за обраного економічного курсу та інституційної моделі держави? Чи зможуть люди дозволити собі якісне медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, чи матимуть вільний час, сімейне і суспільне життя? Як це забезпечити?

Після Революції гідності лунають гасла про безповоротні, масові зрушення у суспільній свідомості. Нібито суспільство, малий і середній бізнес кардинально змінились та прагнуть взяти на себе відповідальність за державу. Але цифри говорять про інше.

Відповідно до дослідження 2014 року від «Демініціатив», у подіях Євромайдану по всій Україні взяли участь близько 20% населення країни. Із них 9% – тільки допомагали мітингувальникам. Лише 2% активістів були з Півдня та 3% – зі Сходу.

Водночас акції протесту на Майдані не підтримували 68% жителів сходу, а 31% населення України назвали їх державним переворотом.

Після Революції гідності корумпованість суспільства не лише не зменшилася, а навпаки – зросла в усіх галузях суспільного життя, де чиновниками і не пахло.

Натисніть для збільшення

Натисніть для збільшення

За роки незалежності українці так і не навчилися платити податки, жити прозоро за правилами.

На кінець 2014 року:

Лише 15% опитаних підтримували введення кримінальної відповідальності за видачу зарплат у конвертах. Тільки 6% за введення такої відповідальності за отримання зарплат в конвертах.
Тільки 8,4% українців підтримують введення обов’язкової податкової декларації для всіх громадян України.
Лише 9% хочуть реформувати систему єдиного оподаткування, що є основою тіньової економіки.
Мізерні 5,5% висловлюються за обов’язкову установку касових апаратів у всіх торгових точках.
Лише 3% виступають за обмеження можливості готівкових розрахунків.

Глибоко в українській свідомості сидить примарна радянська «халява» – лише 9,8% виступають за перегляд пільг, їх скорочення і монетизацію виплат.

Відповідно до всесвітніх наукових досліджень як інституту Роналда Інглхарта, так і інституту Хофстеде – цінності та установки українців не сприяють самоорганізації та самостійному розвитку.

Натисніть для збільшення

Натисніть для збільшення

Не секрет, що український бізнес в цілому не інноваційний та не конкурентоспроможний, часто не відповідає європейським стандартам якості продукту та стандартам організації виробництва.

Поглянувши на рівень розвитку корпоративної етики українського бізнесу та рівень розвитку благодійності бачимо, що проблеми в головах.

Натисніть для збільшення

Натисніть для збільшення

І нарешті фатальне питання:

7) Чи не плоть від плоті українське суспільство та український бізнес – з нікчемними чиновниками-нуворишами, чи здатні взагалі українські підприємці і громадяни «жити по-новому»?

Усім відомий реформатор Лі Кван Ю перебував при абсолютній владі в Сингапурі з 1959 по 1990 рік і фактично зберігав свій вплив аж до 2011 року в уряді свого сина.

50 років поспіль у Сингапурі перемагає одна й та сама партія. На початку правління опоненти Лі опинилися у в’язниці без суду і слідства, преса була під контролем, доступ інформації з-за кордону обмежували, багато журналістів було заарештовано.

«Свобода преси, свобода ЗМІ повинна бути підпорядкована першорядним потребам цілісності Сінгапуру», – говорив Лі. Громадяни країни й сьогодні піддаються жорстоким фізичним покаранням та величезним штрафам за недотримання правил на кшталт плювка на вулиці та носіння в кишені жувальної гумки. Уся невеличка територія Сингапуру відслідковується камерами та поліцією.

Корейське «економічне диво» розпочав президент-диктатор Пак Чон Хі, який прийшов до влади внаслідок військового перевороту у 1961 році та змінив Конституцію, перетворивши помірно-авторитарний режим на відверто диктаторський з елементами культу особи.

Прямі вибори президента були скасовані. На виборах 1972 і 1978 років Пак був єдиним кандидатом. Панувала цензура, регулярно проводилися спецоперації проти опозиційних лідерів. Диктаторське правління президента Пака закінчилося з його вбивством у 1979 році, але зараз при владі в Південній Кореї перебуває його донька, президент Пак Кин Хе.

У 2004 році Михайло Саакашвілі переміг на президентських виборах у Грузії з рівнем підтримки 96,27%. Він став останньою надією всього грузинського народу вирватися з прірви злочинності, бідності та апатії. Застосовуюючи своє вміння надихати громадян разом із жорстокими репресіїями відносно корупціонерів та «інакомислячих», Саакашвіллі вдалося зламати систему.

Проте, як говорив Каха Бендукідзе: «Ми лише підготували ділянку і посадили фрукти, на те щоб вони проросли, потрібен час. Сингапуру, наприклад, знадобилося 50 років».

Саакашвілі не втримався при владі та не залишив послідовників. Сьогодні його команда повністю відсторонена від влади, а у Грузії знову багато проблем.

Україна вже бачила дві революції, в обох випадках владу було повалено. Сьогодні 150 тисяч громадян пройшли бойові дії в АТО, із них близько третини повернулися з нелегальною зброєю. При тому, що чорний ринок зброї в Україні уже перенасичено.

 

Виникає останнє, але чи не найважливіше запитання:

8) Як команді реформаторів втриматися при владі на період трансформації, коли обивателі одразу не отримають швидких «покращень» (високих пенсій і долару по 5), а політичні опоненти почнуть дискредитацію реформ і протестний рух?!

Сьогодні на громадському, політичному та експертному полях кипить робота над відповідями на окремі із вищенаведених питань. Хтось розробляє стратегії соціально-економічного розвитку, хтось планує зміну персоналій при владі, а хтось досліджує інституційні реформи.

Проте жодна із цих складових змін без поєднання з іншими складовими не принесе позитивних результатів. Історія це вже довела.

Отже, ліберали і дирижисти, що ж ви збираєтесь робити?..

Джерело: Українська правда




Комментирование закрыто.