Україну не зламати

Роман Яремійчук, для "Хвилі"

Украина

Прочитав в Інтернеті заголовок – сьогодні в Україні є «люди Майдану» і «люди Путіна- Януковича». Перша частина стоїть на позиціях нашої державної незалежності, друга – Україна повинна стати невід’ємною частиною Великої Росії.

Майдан « 2014» скинув злочинний режим Януковича-Азарова, до влади прийшли інші люди, хоча деколи говорять, що прийшли «люди сцени Майдану». І нині Україна переживає може найскладніший період свого існування – бути чи не бути нашій державі?

Путінська імперська Росія робить все, щоби зруйнувати нашу державність – анексувала через військове захоплення та псевдо-референдум Крим, розв’язала криваву війну на сході України, робить все, що у її силах, щоби зруйнувати економіку нашої держави. Це є продовженням того ,що почалося не нині і кінцевою метою якого було і є збереження колоніального статусу України та завершення русифікаційної вівісекції над етносом України. Асоціація України з Європейським Союзом є для Росії страшним злом, бо вона руйнує її кінцеві великодержавні цілі.

Путін частково досяг своєї мети, адже переважна кількість росіян вважають, що після Януковича до влади в Україні прийшла антиросійська хунта, що у нас панує нацизм, фашизм, націоналізм.

Після втечі Януковича мені почали телефонувати мої добрі знайомі вчені з Росії та Білорусі. Їм хотілося знати моє відношення до анексії Криму, до інших наших подій. Саме від них я почув слова про фашизм та нацизм в Україні. Що спонукало їх до цих висновків, що так налякало цих освічених росіян? Чи не те, що вони раптом почули як співають діти та дорослі з різних частин України «ще не вмерли України ні слава, ні воля»… Чи те, що лунали і лунають «Слава Україні» — « Героям Слава», « Україна – велика країна». Чи те, що на захист нашої незалежності стали не лише українці, але і досить велика частина російськомовних людей.

Чому так довго прийшлося чекати єднання нашого народу? Царська Росія, а ще більше Комуно-Більшовицька Імперія зробили дуже багато для русифікації українців. Три голодомори забрали життя у мільйонів нашого люду. Варварська індустріалізація перемістила в Україну мільйони мігрантів з серцевинної Росії і заповнила наші міста російським людом. Насильницька евакуація багатьох українців на схід СРСР, НКВДиське знищення інтелігенції, війни, що прокочувалися нашою територією теж сприяли масовому знищенню українства. У мене зберігся телефонний довідник Івано- франківська за 1981 рік у якому біля 80% телефонів належали абонентам з російськими прізвищами, а у ті часи мати телефон удома було привілеєм людей, що мали певне суспільне становище.

Після 1991 року до влади прийшла колишня партноменклатура (або їхні діти , зяті чи невістки) а також новоспечені багатії з числа колишніх підпільних мільйонерів, і їм вдалося захопити багато урядових та економічних важелів. І це теж не сприяло встановленню нашої держави.

У 1998 році нині покійний Олег Романів, голова Наукового товариства ім. Шевченка опублікував маленьку книжечку під назвою « Чи стане Україна українською?». З цієї публікації ми бачимо як далеко наперед проглядав цей визначний вчений про становлення нашої держави. Особливо цінним є його аналіз процесів зросійщення за нових обставин (через пресу, книговидання, шоу-бізнес, освіту загальну і вищу, діловодство та адміністрацію).

Але коріння усьому цьому було закладене давно. Навчаючись у 1954-1959 роках у Львівському політехнічному інституті я пригадую, що більшість навчальних дисциплін викладались студентам російською мовою, бо, мовляв, вам прийдеться працювати на неозорих просторах Радянського Союзу і вам треба володіти «общєпонятним язиком» і лише деякі дисципліни викладалися українською мовою, до яких чомусь відносилися історія КПРС та марксистсько-ленінська філософія. У нас, молодих студентів, закладалася наша меншовартість.

У 1957році під час виробничої практики в Краснодарському краї, в хуторі Ханьків біля Слов’янська ми, декілька студентів , підійшли до сторожа великого яблуневого саду з проханням зібрати для себе яблук. Цей сторож запитав нас – «кто ви? откуда прієхалі?» . коли ми сказали що ми з Україні, що ми українці, цей чоловік нам сказав – «я люблю украінцев і прєзіраю хохлов». Лише з часом до мене дійшов зміст його слів. Він розумів під хохлами людей, що зреклися свого українства.

На переважній частині України навіть в часи незалежності запанувало зневажливе ставлення до української мови, бо «російськомовний світ став першим світом міської культури, освіти, бізнесу і державної бюрократії» (Олег Романів).

Я пригадую свою розмову в кінці 90-х років минулого століття з корінним українцем, вченим з Полтави, батьки якого і батьки його дружини були україномовними українцями. На моє запитання чому він з дружиною та своїми дітьми спілкується російською, він відповів, що розмовляти у Полтаві українською є ознакою селянського походження.

Нещодавно я запитав на ринку у Симферополі я запитав молоду симпатичну жінку, що продавала овочі чи вона не українка. На що вона засміявшись сказала «ох, я хохлушка».

Наступило масове самовизнання «хохляцтва» як чогось другосортного.

Я зберіг листа від професора Броніслава Байдюка, відомого вченого в галузі механіки руйнування гірських порід , що більшу частину свого життя прожив у Москві. У цьому листі він пише – «Росіяни, які б вони не були, демократи чи комуністи, відносяться до українців зверха, і не дають права на самостійне існування українського народу. І політики, і звичайні роботяги вважають, що українці то щось таке своє, власне, як домашній пес чи кінь, і нікому в голову не приходить, що тут є якась чорна несправедливість. Всі вже так до цього привикли що немає надії на якусь зміну. І це головним чином тому, що українці майже всі до цього привикли. Правда, вони себе за коняк не вважають. Але вважають за велику радість бути молодшими братами, для яких знайдеться місце на кінці лавки. І кожен з нас делікатно боїться показати, що це нам не зручно. Я ще ні разу не бачив, щоб українець цього боявся, а, навпаки, боявся виглядати бідолахою. Такий безнадійно чемний народ. І видужати з цього стану можна тільки тоді, коли молоді закладати у голову з дитинства, що українці мають більше минуле, ніж росіяни, котрі склалися як нація тільки після розпаду Золотої Орди і під впливом її кадрів.»

За десять останніх років мого проживання в Криму я ні разу не міг купити газету українською мовою. Газети «День», «Дзеркало тижня», «Урядовий кур’єр» тощо, поступали у кіоски лише російською мовою. Коли я приходив у престижний газетно-журнальний кіоск на вокзалі Симферополя та просив продати мені будь-яку газету українською мовою навіть за 1000 гривень , то продавщиця відповідала « Нєбило, нєт і нікогда нє будет у нас газет на украінском язикє».

У 1991 році після проголошення незалежності України я гостював в одній московській професорській родині , де до мене ставилися з повагою, де мені допомагали публікувати мої наукові статті та книги, а перед тим опонували ще у 1969 та у 1982 роках мої кандидатську та докторську дисертації. Весь недільний день ми дискутували про незалежність. Вони її не визнавали. Я їх переконував у неминучості цього. Вже ввечері дружина цього професора, також відома вчена сказала – « ну чтож, будєтє імєть второє русскоє государство». Правда їхній шовінізм сягав далеко – коли я в одне з своїх повернень з Західного Сибіру сказав, що народи ханти-мансі володіють великою побутовою культурою, бо зуміли виживати , народжувати дітей в умовах великих морозів взимку та мільярдів москітів та комарів влітку, почув у відповідь –« ну какая может бить у них культура».

Десять років тому я почув по кримському радіо страшні слова від одного з радіослухачів, який говорив про насильницьку українізацію, бо його вночі заставляють слухати українські пісні, а тепер він їх ненавидить.

У лютому місяці 2014 я лікувався у симферопольській лікарні. Разом зі мною лікувався лікар, росіянин за національністю, який сказав мені категорично, що він не буде ніколи не буде спілкуватися українською. Коли я йому сказав, що окрім української, я володію російською, знаю польську, і дещо гірше англійську, він перестав зі мною розмовляти.

Масове зомбування населення сходу України, майже повна відсутність усього українського у вищих навчальних закладах зробили свою руйнівну справу. Я почув недавно відповідь однієї росіянки з Донецька, яка сказала ,що «лучшє будем есть один черствий хліб, но жить вместе с Росієй».

Чи стане Україна українською у новий час, що наступив після «Майдану Гідності»? Щоби це сталося нам треба працювати всім. Бо, наприклад, вища освіта ще не стало україномовною у більшості ВИШів центру та сходу України. Бо майже весь бізнес ведеться російською. Бо телебачення і радіомовлення також у багатьох випадках є російськомовними, та ще й спрямовується путінською пропагандою. Наші газети теж переважно російськомовні. Багато ректорів ВИШів і досі вважають, що не так важлива мова викладання, тому викладання російською може бути більш якісним. В Україні нема коштів для видання навчальної літератури українською мовою. Нема зацікавлення великого та середнього бізнесу у виданні різного роду журналами українською мовою. Більшість журналів, що друкують статті про моду, друкують різні псевдокультурні есеї, приколи, видаються російською мовою.

Будемо сподіватися, що сценарії на засадах імперського реваншу, згідно з якими Україна повинна стати невід’ємною частиною великої Росії не буде здійснена. Є надія, що при владі в Україні стануть не люди «сцени Майдану» а «люди Майдану».

Президент України П. Порошенко задекларував, що в Україні українська мова по справжньому, а не профанативно стане державною. Треба, щоб і публіцистика, і радіо телебачення, і навчальна література стали працювати задля української держави, а не задля інтересів російського агресора. Але без збройного захисту нашої землі, без підтримки Заходу, досягти цього буде важко.

«Фактор пробудження національної стихії на Сході, або хоча б у менш уражених русифікацією його центральних регіонів може спільно з західним тиском утримати та розбудувати українську національну соборність».( Олег Романів)

Сподівання Путіна, мовлені його найближчим оточенням і ним самим, що Україна буде розчленована на Новоросію, передана частинами Польщі, Румунії, Угорщині не збудуться. Цього не допустить наш народ. І словами Олега Романіва «Битва за Україну та українство не програна – лише починається її особливий, вирішальний етап. І велика, соборна, національно- усвідомлена держава Україна збудеться!»

І це буде відбуватися на фоні зростання міжнаціональної гармонії між українцями та росіянами, між українцями та євреями і іншими народами України.

Автор- дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, доктор технічних наук, професор




Комментирование закрыто.