Українська реформація та відкрите суспільство

Роман Скляров, директор Центру економічної демократії, для "Хвилі"

sur174

«Мораль Євангелія — це головним чином мораль відкритої душі», — писав на початку ХХ ст. французький філософ Анрі Бергсон у праці «Два джерела моралі та релігії», пропонуючи поняття «відкритого» та «закритого» суспільств.

Для Бергсона, «закрите суспільство» — це суспільство «природнє», статичне, мораль якого обумовлена примусом, а любов до родини чи народу може передбачати і ненависть до інших народів.

«Містична любов до людства зовсім інша. … Між суспільством, в якому ми живемо, і людством в цілому існує той же контраст, що між закритим і відкритим: відмінність між обома об’єктами – сутнісна, а не просто кількісна. … Ми не приходимо до людства поетапно, проходячи через сім’ю і націю. Потрібно, щоб ми одним стрибком … досягли його» — писав він.

Переломним моментом в історії людства, таким «стрибком» від «закритого» до «відкритого» Бергсон називає саме появу християнства, яке стало продовженням і «глибоким перетворенням іудаїзму».

«Через Бога, за допомогою Бога він (християнин) любить все людство божественною любов’ю», – пише філософ, відносячи християнську любов та мораль до «відкритих», спрямованих на преображення світу.

Вся подальша історія людства після отримання ним Євангелія – це історія боротьби «відкритого» з «закритим», «божественного», абсолютного в людині з «природнім», обумовленим традиціями, соціальністю, примусом.

Вся череда революцій за права людини, демократію, свободу та рівність отримала свій початковий імпульс саме в Євангелії.

«Ми не бачимо, щоб хоч хто-небудь з великих стоїків, навіть той, який був імператором, вважав за можливе знизити бар’єр між вільною людиною і рабом, між римським громадянином і варваром. Знадобилось дочекатися християнства, щоб ідея загального братства, яка включає в себе рівність прав і недоторканність особи, стала дієвою», – пише Бергсон.

Християнин має не просто любити Бога і ближнього, ця любов має отримувати конкретні практичні форми. І вона їх отримувала впродовж історії.

«Ми виходимо з тієї самоочевидною істини, що всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами…», — написано у Декларації незалежності США 1776 р.

Мейфлауерська угода, підписана батьками-пілігримами у 1620 році, починалась словами «В ім’я Господа Бога амінь» і містила цілком конкретне соціально-політичне зобов’язання: «перед Господом Богом і перед один одним зобов’язуємося об’єднатися в громадянську політичну спільноту для встановлення більш досконалого порядку».

Таким чином, американські пуритани, які цілком були проникнуті духом Реформації й істинного розуміння християнства в дусі свободи, саме на основі своїх релігійних переконань заклали фундамент «відкритому суспільству» Сполучених Штатів.

Більшість з них тікали від рамок «закритого» Старого Світу, можновладці якого дуже часто викривлювали зміст їхньої релігії в соціально-політичному житті. На новому ж місці християнський ідеал держави, як його розуміли протестанти, було втілити легше.

Американська демократія є плодом саме релігійних переконань, духовних установок і любові до людства через Бога засновників США.

«Людство прийшло до демократії дуже пізно (бо такі демократії, як античні міста-держави, побудовані на рабстві, звільнені завдяки цій фундаментальній несправедливості від найбільш значних і болісних проблем, були несправжніми демократіями)», – пише Бергсон.

Розгляд республіканських гасел під кутом зору братства, яке об’єднує та знімає в собі протиріччя між рівністю і свободою, на думку філософа, «дозволяє сказати, що демократія є євангельською за своєю суттю, і її рушійна сила – любов».

Такий поштовх до творення держави за християнським зразком як в США, так і в Європі, звичайно, мав своєю головною причиною Реформацію. Остання була відповіддю на те, що такий суспільно-політичний ідеал не могла чи не хотіла втілити Церква. Але самі християни цієї ідеї не полишали.

Реформація в Європі почалась майже 500 років назад, коли 1517 року Лютер прибив свої 95 тез до дверей Віттенберзької церкви. В Україні й православ’ї загалом реформації, фактично, не було ніколи через домінування Росії. Сьогодні саме час її почати.

Реформація в Україні

Українська реформація має передбачати всебічну трансформацію суспільства та всіх його громадян, української Церкви та Української держави, всіх її публічних та приватних інститутів на основах християнської любові та моралі.

Це означає будівництво справжнього «відкритого суспільства», що базується на демократії, свободі, рівності, а головне, почутті братства та єдності громадян України, і всі політичні, економічні, соціальні закони та інститути мають цьому відповідати.

У цьому питанні важливо пам’ятати аутентичне, оригінальне значення «відкритого суспільства», яке йому надавав його автор Анрі Бергсон, оскільки сьогодні це поняття використовується дуже часто з відтінком секулярного гуманізму та, що гірше, культурного марксизму, які хочуть побудувати «земний рай» без Бога.

Карл Поппер свого часу розвинув поняття «відкритого суспільства», надавши йому більш конкретні соціально-економічні та політичні форми. Сьогодні це поняття взяв під свій прапор Джордж Сорос, і багато ліво-ліберальних ідей подаються саме під виглядом розбудови «відкритого суспільства».

Відкрите суспільство – це не пусте поле, яке вільно обдувається всіма вітрами і кожен бажаючий кочівник може по ньому промчатись. Це не абсолютна «толерантність» до зла чи загрози. Це не «відкритість на вхід» неправді, а скоріше «відкритість» до дії і боротьби з нею.

Так само, це не моральний релятивізм чи необмежена нічим свобода. Це скоріше, навпаки, принцип служіння на основі любові до Бога, який спонукає до активного, творчого перетворення світу. Свобода підпорядковується вищому обов’язку та ідеалу і отримує таким чином свій позитивний зміст. Іншими словами, як казав Христос, «Я прийшов виконати закон, а не порушити».

Українська реформація має полягати в наступних етапах, які можуть йти паралельно, і мають здійснюватись самими християнами:

1. Змінити самих себе.

2. Змінити свою Церкву.

3. Змінити свою державу.

Перший етап. Зміна самих себе.

Християни України повинні увібрати в собі найкращі елементи як православної сторони християнства, так і його західного типу (як католицизму, так і протестантизму).

Виділимо лише деякі риси, які потрібно у собі розвивати, щоб побудувати справжнє «відкрите суспільство» на основі любові до Бога та ближнього:

  • Про-активність. Християнин має бути новатором, творцем, який власноруч змінює себе і життя навколо себе. Творити – це основна місія людини, і кожна сфера життя чекає свого преображення через активну діяльність людини, втілення Божих заповідей в реальність. Свідомість має визначати буття, дух творити форму, а не навпаки.

  • Раціональність. Людина має раціонально розпоряджатись і облаштовувати те, що дано їй Богом. Це передбачає постійний пошук максимально раціональної організації праці, бізнесу, економіки та всіх інститутів, зокрема, через пізнання мудрості Божої в науці.

  • Непримиримість до зла та неправди. Будь-хто, роблячи гріх, чи це представник влади, чи друг, чи родич, має викликати ревну реакцію християнина. Корупція і кумівство – це не по-християнськи. Найвищу вимогу порядності та чесності християнин має висувати собі.

  • Стриманість. Зокрема, у задоволенні тілесних інстинктів, контроль духа над тілом, постійна «тверезість» думки та заперечення культури споживацтва.

  • Простота і дружелюбність. Звичайно, при спілкуванні з людьми, неважливо від їх статусу, християнин не має проявляти жодної зверхності чи гордині. Любов завжди проста. І це є ключова запорука духу братерства.

Цей перелік можна продовжувати. Однак, загалом, важливим є творче спрямування християнина на світ та самого себе і така ж вимогливість до себе та світу.

Щоб ці риси у людей розвивались, має бути критична маса осіб, які їх демонструватимуть власним прикладом та артикулюватимуть у суспільстві. Це можуть бути як церковні діячі, так і політики, бізнесмени, науковці, діячі культури тощо, які вважають себе християнами.

Крім того, такі риси мають пропагуватись через інститути, як церковні, так і світські, але для цього потрібно розвивати саму Церкву у широкому сенсі – як релігійну громаду.

Другий етап. Зміна своєї Церкви.

«Церква» має два значення: як установа і як релігійна громада. У біблійному значенні «Церква» — це не лише священнослужителі, а вся спільнота віруючих. «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані,— там Я серед них». (Мтф.18:20). Навіть декілька віруючих, що зібрались в одному місці, уже являють собою Церкву.

Тому цей етап потрібно розділити на дві частини: реформування Церкви як установи та будівництво самої християнської громади.

1. Церква як установа.

Реформування Церкви має відбуватись в руслі сучасних тенденцій побудови ефективних публічних інститутів: прозорість, підзвітність, відповідальність. Церква повинна перестати бути закритою для віруючих установою, яка вариться сама в собі. Мова йде загалом про всі християнські Церкви України.

Потрібні наступні кроки:

1. Прозорість та підзвітність Церкви у її фінансах. Громадяни чекають прозорості від держави, яка витрачає їх податки. Але Церква, яка в ідеалі, також має функціонувати за рахунок пожертвувань віруючих, також повинна бути прозорою у витрачанні цих коштів.

Прозорість є запорукою довіри. Яка може бути довіра до осіб, які розповідають про аскетизм, а самі їздять на мерседесах S-600 і носять дорогі годинники?

В ідеалі, кожна закупівля, що проводиться Церквою за кошти прихожан, має відбуватись за відкритим тендером, у т.ч. через той же Prozorro, чому ні? І у публічному доступі має бути вся Інформація, пов’язана з такими закупівлями. Така новація відразу підвищить довіру та повагу до Церкви в рази.

При цьому, самі віруючі мають вимагати звітування Церкви за витрачені кошти.

2. Відкритість та демократичність внутрішнього устрою Церкви.

Церква в Україні – це закрита корпорація, а віруючі є лише споживачами її послуг. Вони не мають, фактично, жодного впливу на внутрішні справи Церкви, хоча, згідно Біблії, складають її невід’ємну частину. Така бюрократизація Церкви призводить до втрати її сакрального змісту як Тіла Христового. Закрившись від прихожан, Церква починає управлятись внутрішніми інтригами, кар’єризмом та непублічними домовленостями.

Свого часу це зробило дурну славу католицькій Церкві та дало поштовх Реформації і відділення від неї протестантизму, в якому демократія участі віруючих знаходила більше проявів.

Відтак, участь і вплив прихожан на справи Церкви мають бути значно більшими, ніж є зараз. Для цього Церква має стати більш відкритою, пояснювати та обговорювати з віруючими власну структуру і правила, а також, за необхідності, робити їх більш демократичними та доступними для участі віруючих.

При цьому, самі віруючі мають проявляти зацікавленість до устрою Церкви та до участі у її житті.

Звичайно, крім цих двох пунктів, можна запропонувати й інші, але вказані є базовими для подальшого розвитку та дискусії.

2. Церква як громада.

Розвиток Церкви як громади передбачає будівництво інститутів та проникнення християнської ідеї у всі сфери життя суспільства. Фактично, це будівництво держави без участі держави. Хоча державні інститути також дуже важливі, але вони, зазвичай, лише відображають зміст «народних», неформальних інститутів.

1. Створення просвітницьких інститутів та християнського середовища.

В першу чергу, мова має йти про просвітницькі інститути, такі як приватні школи, університети, неурядові організації, благодійні фонди, аналітичні центри, телебачення, кіно, газети тощо. У цьому напрямку найбільше просунулась УГКЦ, маючи свій католицький університет та бізнес-школу, й інші мають брати з неї приклад.

Задача – будувати середовище, яке зростить нових лідерів і якісно нову християнську спільноту.

Треба враховувати досвід польської Церкви, яка створила навколо себе цілий «всесвіт» різноманітних інституцій, і турецького проповідника Фетхуллаха Ґюлена, його руху «Хізмет», активістами якого створено близько 300 шкіл у Туреччині та більше тисячі по всьому світу, а також створені медіа та фінансові установи.

Особлива увага, звичайно, має бути приділена молоді.

Молодь, з одного боку, має залучатись до якомога ширшого кола заходів під егідою християнських організацій в усьому спектрі суспільного життя – до навчальних, спортивних, культурних тощо. З іншого боку, у середовище молоді з різних каналів має артикулюватись християнський спосіб життя як зразок та еталон.

«Круто» має бути не бездумне витрачання часу на алкоголь, клуби, ігри чи безладний секс, до чого закликають сьогодні з усіх молодіжних ЗМІ. А «круто» має бути, коли ти маєш ціль в житті, наполегливий, стриманий у своїх споживацьких інстинктах, маєш чіткі моральні принципи і духовне ядро, з повагою ставишся до батьків, близьких і людей загалом, є патріотом своєї Батьківщини і віриш у Бога. Оце має артикулюватись як образ для наслідування.

Але для розвитку інститутів потрібна економічна міць християн.

2. Бізнес та професійні асоціації.

Християни мають займатись бізнесом, бути успішними економічно, але сам бізнес має бути побудований на християнській моралі. Працівники не мають у ньому бути лише засобом, а повинні мати гідні умови праці, отримувати достойну платню, а, в ідеалі, бути співвласниками, маючи хоча б невелику частку в підприємстві.

Виробничі кооперативи по всьому світу засновувались здебільшого християнами – від Іспанії до Канади і України, де у нас це проповідував Андрій Шептицький. Загалом, економічна демократія, яка втілюється у підприємствах, що належать та управляються працівниками-співвласниками, є продовженням євангельського духу братства, рівності і свободи, про яке писав Бергсон, описуючи демократію в політиці.

Християни мають бути успішними в бізнесі і для того, щоб потім впливати на політику і життя суспільства. Гроші для християнина – це інструмент преображення світу. Успішні християни мають створювати чи фінансувати всі перелічені вище просвітницькі та інші інститути.

Крім того, важливо, щоб професіонали у своїй сфери, які вважають себе християнами, об’єднувались у професійні асоціації. Зокрема, для спільного вирішення професійних питань, які стоять перед їх сферою, з точки зору християнства, а також для проведення спільних заходів і більш ефективному служінню Богу через служіння суспільству. В Україні, наприклад, діє Асоціація християн-юристів України та Християнська медична асоціація. Така практика має бути поширена і в інших галузях.

3. Християнсько-демократична партія.

Згідно опитування Центру Разумкова (2016), 81,9% громадян України вважає себе християнами. Однак справжньої християнсько-демократичної партії в Україні досі нема, незважаючи на показну набожність багатьох політиків.

Відповідно, така партія має бути створена. Вона має природнім чином прорости з того середовища, тих інститутів, про які йшла мова вище.

Такі слова як «консерватизм» і «традиційність» потрібно забути, і не пов’язувати їх з політичною діяльністю християн. Це «реакційні» терміни, а потрібно не «відповідати» чи захищати «старе», а створювати власний порядок денний і творити нове.

Таким новим і має бути акцент на демократизації економіки, тобто, по суті, її християнізації. Соціальна доктрина католицької Церкви містить позитивну згадку про кооперативи, але одної згадки в книзі на 546 сторінок замало.

Всі християнські інститути, як Церква, так і християнські партії, мають голосно, чітко і акцентовано заявити про свою підтримку економічній демократії та всіх форм підприємств, що належать та управляються працівниками-співвласниками. Потрібно системно артикулювати цю підтримку, взяти її на свій прапор, а християнський бізнес має активно це практикувати.

Така постановка питання може привернути на бік християнства й сучасних лівих, які найбільше критикують капіталізм (особливо на Заході) саме через його недемократичність, неінклюзивність та антагонізм 99% громадян до 1% обраних. Той же Берні Сандерс у своїй програмі має підтримку виробничих кооперативів, але чому цього не мають політики-християни?

Третій етап. Зміна своєї держави.

Прихід до влади – це останній етап, який має лише увінчувати комплексну роботу по розбудові християнських інститутів знизу. Задача – «розтягнути» модель християнських інститутів та бізнесу до масштабу всієї держави.

Будівництво держави на двох стовпах – політичній та економічній демократії – передбачає певну інклюзивну модель, що будується на основі «спільної справи» та «грі з ненульовою сумою» як для інвесторів/власників бізнесу, так і для працівників їх компаній і суспільства в цілому.

Основою цього може бути модель «комбінованої» власності на бізнес, коли інвестор зберігає більшу частину акцій, водночас, співробітники стають співвласниками та отримують частку в прибутках та певну участь в управлінні. Інструментом для цього може бути той же ESOP.

Еліти і народ в такій схемі стають вже не противниками, а союзниками, які перебувають «в одному човні» і мають одні цілі — розвиток бізнесу та держави загалом.

Таку державу можна побудувати лише еволюційним шляхом через широкосторонній суспільний діалог та пошук «соціального компромісу» з боку усіх стейкхолдерів.

Наступним, четвертим, етапом теоретично мав би бути етап «змінити світ», до якого нам ще дуже далеко. Але думати про нього можна вже зараз.

Міжнародне позиціонування України

Сьогодні у світі відбуваються важливі події з далекосяжними наслідками. З одного боку, християнські країни Заходу під впливом заможного життя дещо байдужіють до власної релігії, втрачають «нерв», чим користуються ліво-ліберальні партії, нав’язуючи культурний марксизм.

З іншого боку, найбільш молода релігія, іслам, має високий заряд пасіонарності та користується відносною слабкістю християн Заходу для встановлення гегемонії як всередині цих країн, так і у світі загалом.

Відповідно, для балансу сил необхідний геополітичний гравець, який буде активно відстоювати християнську цивілізацію, перейнявши цей стяг з дещо втомленого Заходу.

Сьогодні таку роль на себе приміряє Росія, активно експлуатуючи свою «християнськість» і «пролайф» тематику, і, потрібно сказати, багатьох на Заході вона цим обманула і перевела на свій бік. Але це лише маскарад, «спец-операція» і не більше. «Християнство в Росії ще не проповідано», — писав Лєсков.

Саме України має потенціал стати центром тяжіння християнського світу у ХХІ ст., представляти та захищати християнство на міжнародній арені, заздалегідь побудувавши на його цінностях власну державу.

Геополітична шахівниця: християнство – іслам – культурний марксизм

Сучасні ліво-ліберальні партії використовують іслам у боротьбі проти християнства, зокрема, через політику мультикультуралізму і всебічне толерування ісламу та нетолерування християнства.

Неомарксизм хоче розібратись з ненависними йому релігіями по черзі. Спочатку з християнством за допомогою ісламу, а потім і з самим ісламом. І мусульмани мають це розуміти.

Християнство й іслам, як і іудаїзм, мають, насправді, більше спільного, ніж відмінного. Це авраамічні релігії, у кожної з якої є своя історична місія. Тому вони мають реальний фундамент для консолідації перед лицем спільного ворога. Авраамічна єдність може стати реальністю у ХХІ ст.

Потрібно почати міжрелігійний діалог з приводу спільної протидії культурному марксизму, який цілком може початись з України, оскільки у нас є як громада кримських татар – мусульман так і досить широка іудейська громада.

Геополітична мета України має бути у внутрішньому подоланні можливого зіткнення ісламського та християнського світів та спільна перемога разом з мусульманами та іудеями над культурним марксизмом.

Висновки

Україна зможе випрямитись і стати сильною, лише ставши на коліна перед Богом. Ні Європа, ні Америка, ніхто не зробить Україну сильною, якщо ми відмовимось від Бога в угоду «прогресивним» ліво-ліберальним цінностям, які у розвинутих країнах також далеко не всі розділяють.

Натомість, ми маємо побудувати аутентичне, справжнє «відкрити суспільство» та християнську державу, ставши центром тяжіння християнського світу у ХХІ ст.

Анрі Бергсон писав, що за допомогою машин та технологій людина, фактично, розширила своє фізичне тіло і отримала колосальну міць. «Однак в цьому тілі, що непомірно виросло, душа залишилася такою ж як була. … Збільшене тіло чекає збільшеної душі». Цю душу світові може і має дати Україна.




Комментирование закрыто.