Сергій Дацюк: Галицький консенсус

Сергій Дацюк

Сергей Дацюк7

Отже в Україні є непублічний консенсус з деяких напрямків культурної політики, але публічної державної культурної політики немає. Цей консенсус укладено галичанами від імені всіх українців з Президентом від імені всієї держави, решта ж українців та решта правлячого класу при цьому проігноровані. Обидві сторони цього консенсусу така ситуація влаштовує. Але чи влаштовує така ситуація всіх українських громадян?

На мою статтю «Українізація та вирішення російського питання» було отримано відгуки – статті Юрія Винничука «З Адольфом під ручку» (20.09), Ореста Друля «Галицький сепаратизм. Як є.» (25.09) та Анатолія Якименка «Чому в Україні не буде вирішене російське питання» (25.09).

Саме ці статті доводять, що в Україні таки є консенсус з деяких напрямків культурної політики. Але цей консенсус непублічний, несистемний та нестратегічний.

Зі статтею Винничука я сперечатися не буду – вона про те, який Винничук хороший і який я поганий, тобто беззмістовна щодо культурної політики. А от статті Друля та Якименка чи не вперше вивели питання проукраїнської культурної політики у площину відвертості та спроб публічного формулювання.

Отже зі статтею Ореста Друля я буду сперечатися.

Наведу дві цитати з цієї статт.

«…Галичина в уяві галичан – можу поділитися цією сокровенною таємницею – це і є Україна, чиста Україна без Росії і без всього її 363-річного намулу…»

«…Своїм текстом Дацюк показує, як це працює всередині України: після того, як російський дискурс сепарувався від українського, цей інтелектуал (функцією якого, власне, і є працювати зі смислами) перестав – от точно як описав Алтунян – розуміти український контекст, а кращих українських письменників почав сприймати як носіїв сепаратистичної ідеї…»

Це антагоністично суперечливі тези. Або ж я відірвався від України, але тоді це має бути вся Україна, яка точно не зводиться до Галичини. Або ж Галичина в уяві галичан це і є вся Україна, тоді це дійсно сепаратизм, і я, обстоюючи великоукраїнство, справедливо не сприймаю іронії Андруховича щодо «Эдіной краини».

Люди здебільшого не помічають, як вони дихають. Люди часто не помічають власний егоїзм, лише чужий бачать. Галичани щиро вважають, що їх уявлення про те, що Галичина це і є вся Україна, не є сепаратними. Жодна логіка їх тут не переконає, бо вони вважають, що вони мають право так вважати, а отже мають право на українізацію всієї України. Тобто галичани щиро не розуміють, чому їх називають сепаратистами. Той же автор іншої статті-відгуку Анатолій Якименко теж цього не розуміє, говорячи приблизно те саме про гіперідентичність галичан в Україні і щодо України.

Я уважно прочитав статтю пана Друля. Вона непогано розписує засновки та аргументацію українізації в сфері культурної політики. Але робить традиційну для галичан помилку – вона не враховує системний та стратегічний підхід. Українізація це не тільки мовна натуралізація обивателів через освіту, медіа та видавництво книг. Це, перш за все, українізація науки, державного та муніципального управління і бізнесу (зокрема олігархів).

Але значна частина індустрії, науки та бізнесу українців зосереджена не в Галичині, а саме на Півдні та на Сході. І ця частина українців навряд чи буде приставати на радикальні рухи галичан в цьому процесі, особливо, якщо відчуватиме тут галицький сепаратизм – галичани це і є вся Україна.

Адже що таке за великим рахунком процес русифікації України ХХ століття? Критикуючи Винничука, можна сказати, що русифікацію значної частини України здійснили не росіяни-голота, про яких він згадує. Русифікацію значної частини України здійснили російські науковці, російські управлінці (чиновники), російські інженери та російські спеціалісти, яких Москва в Україну направляла. І всі ці спеціалісти були навряд чи гірші в плані культури, ніж українці. Просто вони привносили свою культуру. Тобто вони не смерділи та не були більш аморальними за українців того ж соціального статусу.

Цей процес індустріалізації, наукового та управлінського колоніалізму з боку росіян створив загалом сьогоднішню колоніальну Україну. Тобто це той процес, який мала би започаткувати Україна на початку ХХ століття, але який вона не започаткувала через конфлікт всередині еліти та петлюрівщину як регіональний сепаратизм без розуміння важливості держави, армії та стратегічних програм небільшовицького спрямування.

Чому більшовизм перемагає в Україні? Найголовніше, через низький інтелектуальний та концептуальний рівень українського правлячого класу. Фактично нічого крім етнонаціоналізму український правлячий клас на початку ХХ столітті Україні запропонувати не зміг.

Але питання питань – що робити сьогодні з російськомовними українцями, які частіше за все і є тими самими науковцями, управлінцями, бізнесменами та спеціалістами. Ніяка статистика українізації, яку наводить Оресть Друль, тут не допоможе. Тому що російськомовних в Україні меншість, але це саме ті управлінці, бізнесмени та спеціалісти, без яких не буде ні зброї, ні економіки, ні системної політики в Україні.

Можливо, Галичина має визначати напрямок українізації України, але швидкість та рівень радикальності українізації мають визначати інші регіони України, зокрема Південь та Схід України. Саме такий принцип і може бути основою політичної нації. Галицький підхід, що ми краще знаємо не тільки, куди нам потрібно, але і як радикально та швидко це потрібно зробити, – це сепаратний підхід.

Те, що робить сьогодні Збруч, – це вивищення питання української культурної політики над іншими питання державної стратегії та ігнорування цих інших більш важливих питань. Давайте подивимось, що ж це за інші питання.

Нинішній консенсус галицької еліти та Центру в Україні спробував сформулювати Анатолій Якименко: «Ніхто в Україні не буде вирішувати російського питання офіційно. По-перше, це небезпечно і українці на це не підуть. По-друге, до офіційного вирішення не готові обидві сторони.

Українізація та російське питання уже вирішується без етнічних росіян і російськомовної інтелектуальної еліти. Його вирішує українська російськомовна політична верхівка з галицькою елітою, за наступним сценарієм: фасадна українська мова вищої політичної влади, делегування повноважень з українізації галичанам, локалізація процесу в рамках західноукраїнських територій, повна свобода дій в «анклаві» в обмін на політичну підтримку Центру».

Це сепаратний консенсус галичан всередині України задля підтримки корумпованої олігархічної влади Центру. Фактично це корупція з боку галичан. Причому, Якименко не сформулював інші аспекти цього скандального сепаратного консенсусу:

1) Центр використовує небажання галичан воювати за Донбас, намагаючись досягти миру на окупованій території суто засобами міжнародного права.

2) Центр свідомо не збирається розповсюджувати радикальну українізацію на території Сходу та Півдня України, тобто Центр готує ситуацію, коли радикальні закони по українізації будуть саботуватися самим Центром та в цих регіонах.

3) Галичани закривають очі на залежність українських олігархів від Росії та на русифікованість значної частини правлячого класу в Центрі, допоки він буде демонструвати фасадну українізацію.

4) Галичани закривають очі на корупцію Центру, допоки вони будуть мати виняткові повноваження з українізації всієї України.

5) Галичани закривають очі на фейкові вибіркові реформи та небажання повноцінного реформування України з боку Центру в обмін на те, щоб ця вибірковість реформування включала радикальну українізацію в країні.

Такий сепаратний консенсус галичан з Центром стає на заваді повноцінним реформам, боротьбі з корупцією, деолігархізації та власне системній та стратегічній українізації, яка би могла бути не настільки радикальною та агресивною щодо російськомовних українців (чи росіян у їх позиціонуванні галичанами), але менш конфліктною та більш ефективною.

Окрім того, вперше в історії незалежної України важливе питання про основи культурної політики вирішується на загальнонаціональній дискусії в Інтернеті в обхід телебачення. Відсутність участі телебачення в такому важливому питанні це частина цього непублічного культурного консенсусу галичан та Центру (в особі Президента). І такий комунікативний підхід є частиною цього непублічного галицького консенсусу за підтримки медіа-політики Центру, яка передбачає просування маніпулятивного порядку денного в Україні та недопуск критиків влади на телебачення. Це ганебно.

Анатолій Якименко критикує галичан за віру у ідентичність понад усе та за віру у спроможність європейської фундаментальної та християнської філософії.

Я би галичан зокрема, але не тільки галичан, але і всіх українців, критикував би взагалі за віру у ідентичність та відсутність власної спроможності до живої філософії та стратегування.

Коли світ радикально змінюється, замість процесу ідентифікації надважливим стає процес самовизначення. Ідентифікувати завжди можна з минулим чи з тим, що є. Самовизначатися можна у нових та інноваційних процесах.

Самовизначення українців має бути не щодо мови та культури, а щодо мислительних установок, мотиваційних настанов та щодо естетичних орієнтацій. Саме це, що іноді узагальнено називають цінностями, має стати різницею між Україною та Росією.

Отже не ідентичність, а самовизначення – основа розмежування імперської Росії та постколоніальної України. Тобто, більш важливим за мову та культуру має стати самовизначення щодо майбутнього в технологічних та соціо-культурних інноваціях.

Галицький консенсус є ганебним для України не тільки тому, що він корупційний та непублічний. Галицький консенсус є небезпечним для України, тому що він є архаїзаційним та за великим рахунком інтелектофобним.

Агов, українські інтелектуали! Своїм мовчанням ви ображаєте українців в цій дискусії.

Ви справді вважаєте, що непублічна і радикальна українізація всередині галицького консенсусу на користь Україні?

Я готовий бути найбільшою сволотою, яка під час війни захищає право росіян Росії та російськомовних в Україні на гідність та майбутнє.

Але ви скажіть це вголос.

Джерело: блог Сергія Дацюка




Комментирование закрыто.