Сергій Дацюк: Чи можна домовитись про майбутнє?

Сергій Дацюк, для "Хвилі"

sur102

 Група мислячих про майбутнє людей «Конкордія», що виникла на стратегічній футуро-сесії «Майбутнє України в глобальному контексті» у вересні 2016-го року, спричинилася до розробки деяких поки що непублічних документів, в яких спробувала узгодити своє спільне бачення майбутнього.

Один з таких документів «Декларація Хартії майбутнього» містить установку на узгодження позицій щодо майбутнього. Більшість позицій цього документу мають відверто постмодерністський характер.

На цій групі я заявив особливу позицію, яку тут викладаю. Моя позиція пов’язана з дуже критичним ставленням до того, що про майбутнє якось можна домовитися. І хоча цей текст послідовно критикує згадану Хартію, він має сенс сам по собі без контексту Хартії.

Майбутнє — лише те радикально нове, що впливає на теперішнє, викликає футурошок, потребує надзусиль по його осягненню і пристосуванню до нього.

Абсолютна більшість людей живуть в теперішньому. Майбутнє для більшості людей ніколи не настає — для них настають лише зміни в теперішньому, до яких вони змушені пристосовуватись. Пристосування до майбутнього потребує набагато більше зусиль, ніж пристосування до теперішнього, бо це пов’язано з кардинальними і радикальними змінами в своєму житті, а це ніхто не любить.

Придумування та просування майбутнього є особлива інтелектуальна позиція, яка ніякого практичного сенсу не має і може бути зрозумілою лише в особливій історико-футурологічній рефлексії. Майбутнє дуже слабко і з великими втратами та проблемами соціалізується.

Майбутнє є антикультурним, бо значні частини культури воно піддає захороненню. В цьому сенсі творення майбутньої культури завжди налаштоване котркультурним чином в теперішньому.

Чи можна взагалі домовитися про майбутнє, і про що саме щодо майбутнього можна домовлятися?

Перш за все ті, хто домовляються про майбутнє ніяк не мають себе означувати, окрім як ті, що мислять складно про майбутнє. Це не тому, що вони не можуть себе означувати, це тому, що всі означення не мають великого значення, і вони нічим не відрізняють від якихось інших штучних означень. Ніколи і нікому не можна довести, що знаєш про майбутнє більше за інших, бо очевидних доказів в теперішньому бути не може.

Будь-які «хартії майбутнього» не мають бути публічними, бо в такій якості вони мають сенсу не більше, ніж прогнози вже знаних експертів-футурологів чи гороскопи астрологів.

Майбутнє дуже легко профанується і надзвичайно важко осягається, навіть коли якимось чином сакралізується.

Мислення про майбутнє — процес невдячний і здебільшого непопулярний, якщо мова не йде про футуропрактиків, таких як Джобс чи Маск. Але виникненню футоропрактики обов’язково передує футуротеорія.

Коли вже є футуротеорія, про футуропрактику можна домовитись. Коли футуротеорії нема, про футуропрактику принципово не можна домовитись.

Розробка футуротеорії — процес індивідуальний, радикально конкурентний, хоча і в дуже вузькому колі пророків. Причому пророки принципово неугодоздатні. Об’єднання груп навколо пророків є дуже інтимний процес, що пов’язаний не так зі змістовним їх розумінням, скільки з довірою до їх складного мислення (ми так не можемо складно мислити, а він може, то нехай мислить за нас).

Більше того, якщо уважно подивитися на наведені приклади публічної футуропрактики (Джобс і Маск), то це винятково технологічна футуропрактика. Соціальна, етико-мотиваційна та цивілізаційні футуропрактика — непідвладна корпораціям та корпоративним лідерам.

Як тільки мова у пророків заходить про соціальну футуропрактику, у війну з ними вступає держава. Як тільки мова у пророків заходить про етико-мотиваційну футуропрактику, у війну з ними вступають світові релігії. Як тільки мова у пророків заходить про цивілізаційно-загальнолюдську футуропрактику, у війну з ними вступають всі найвпливовіші інституції світу.

Відтак пророки та підтримуючі їх групи є маргінальними і в принципі не можуть стати настільки ж респектабельними, як політики, експерти-прогнозисти чи інноваційні короративні лідери.

«Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її!» (Мт. 7:13,14)

Майбутнє в своїй сакральності не може бути широким, бо цьому на пересторозі стоїть значимий соціальний закон — як тільки знання про дійсне майбутнє стає широко відомим, воно також стає і впливовим фактором теперішнього. І як тільки це відбувається на нього одразу ж починають зазіхати не тільки політики і багатії, а всілякі хитрі егоїстичні не дуже впливові люди. І як тільки це стається, теперішнє під дією відомого багатьом майбутнього змінюється. А це в свою чергу змінює і майбутнє. Відтак воно знову стає невизначеним.

Найкраще входження до майбутнього тісними воротами описує так званий Меморандум Бромберга з роману братів Стругацьких «Волны гасят ветер»: «Людство буде розділене на дві нерівні частини по невідомому нам параметру, причому менша частина форсовано і назавжди обжене більшу, і це здійсниться волею і мистецтвом надцивілізації, рішуче чужої для людства.»

Інакше кажучи, майбутнє створюється маргінальними малими групами, які діють неугодовим, дуже часто примусовим, насильницьким чином проти великих груп. Причому діють вони так, оскільки їх підходи до майбутнього принципово не усуспільнюються, і саме тому ці малі групи можуть в цивілізаційному плані обганяти великі групи.

Лише утаємничене майбутнє небагатьох пророків та малих груп, що їх підтримують, має шанс стати дійсним майбутнім.

В самих цих маргінальних групах з майбутнім працюють різнодумці (не однодумці), зі схожими установками на прийняття масштабних викликів. Не тільки їх ідеї, але і їх мислительні установки знаходяться в конкуренції та суперечці. Отже різнодумці навчаються дискутувати і ускладнювати мислення в малих групах — і тільки так вони готуються до більш складного майбутнього.

В цьому сенсі найкраще готові до майбутнього групи, що толерують складне мислення, а не думають про майбутнє, як це дивно би нам не здавалося б.

Тому спільного майбутнього не існує. Майбутнє є не у всіх. Майбутнє не сприяє самореалізації кожного. Майбутнє несправедливе, бо його міра мало залежить від міри теперішнього чи минулого, які би логічні доводи протилежного ми не знаходили б.

Єдиний можливий суверенітет це суверенітет щодо майбутнього. Цей суверенітет є такий, який неможливо надати чи відібрати. Але його також неможливо і розділити з кимось. Складне мислення не передається, бо не передається складне до простого. Навіть коли дуже постаратися, розуміння складного не можна вкласти в просте мислення.

Для звичайного повсякденного мислення майбутнє побудоване на парадоксах. Більшість уявлень про майбутнє є подовженим теперішнім чи відродженим минулим. І коли це минуле чи теперішнє стикається з принципово незрозумілим майбутнім, виникають парадокси.

Майбутнє є продуктом не всякого інтелекту, але лише інтелекту радикального і здатного до самозречення. Радикальність інтелекту це здатність оперативно застосовувати інновації до різних сторін та якостей власного життя. Це звичайно пов’язано з індивідуальним самозреченням. Але якщо самозречення можна вибрати добровільно для себе чи навіть для якоїсь малої групи, то самозречення обмежено можна пропонувати на широкий загал.

В мікросоціальній реальності мислення щодо майбутнього є мережею часткових інновацій на тлі багатьох спроб узагальнення, бажано без ідеологізації і за відсутності пропаганди. Пропаганда для дійсного майбутнього шкідлива, бо вона можлива лише через спрощення складного, а це і означає відмову від інновацій та профанацію майбутнього.

Революційна футуропрактика таких малих футурогруп мережевим чином продукує нетехнологічні (соціальні, мотиваційні, цивілізаційні) мікроінновації. При цьому рідкісні мислителі-пророки в союзі з малими групами намагаються осмислювати здійснені інновації з орієнтацією на нові мислительні установки, а не на нові ідеї.

В цьому сенсі майбутнє значно більше базується на нових мислительних установках та на нових мотиваціях. Нові ідеї для майбутнього — це реалізація цих нових установок та мотивацій. Водночас саме нові ідеї розповсюджуються та стають впливовими, а от установки і мотивації, що лежать в їх засновку, лишаються не те що прихованими, але складними для осягнення, тому і не стають поширеними.

Принциповими для випрацювання майбутнього також є транзитологічні уявлення, заповітні мрії і воля по їх реалізації. Майбутнє принципово не вимагає ідентифікації з наявними змістами. А самовизачення в нових змістах (уявленнях, мріях і вольових актах) вимагає дуже часто самозречення.

Майбутнє пов’язано з руйнуванням наявних домінацій і зі створенням нових. Ці нові домінації мають мережевий характер, тобто це домінування є змістовним та смисловим, а не ієрархічно-статусним.

Тому майбутнє пов’язано не з ієрархічною самоорганізацією, а з мережевою самоорганізацією.

Майбутнє просувається не через множинність (порядпокладеність) і не через додатковість (доповненість), а через вихід в непорядпокладені змісти і в замісні недоповнюючі смисли. Нові смисли витісняють старі не через конкуренцію з ними, а через заміщення — оскільки складний смисл завжди поглинає більш простий смисл в тривалій позитивній перспективі. І тільки в процесі самої кризи та війни, тобто в короткостроковій перспективі прості смисли тимчасово поглинають складні.

Майбутнє не має процедур. Майбутнє не може бути предметом масштабних суспільних угод інакше, ніж в тоталітарних спільнотах. Відтак майбутнє є предметом просунутих малих структур громадянського суспільства.

Від початку XXI століття майбутнє вже не створюється державами. Майбутнє все більше і більше створюється корпораціями та малими громадами і загальнолюдськими структурами.

Майбутнє не пов’язане зі служінням і не потребує якоїсь особливої відповідальності перед чимось або перед кимось. Майбутнє це сваволя і безвідовідальність в її традиційному розумінні як правова чи групо-зобов’язуюча. Майбутнє є відповідальність перед масштабними викликами, які бачать не всі, не всюди, не завжди.

Майбутнє не має раси, статі-гендеру, національної чи людської приналежності. Майбутнє належить дезідентифікаційному мисленню.

Майбутнє не тільки руйнує держави, воно також руйнує всі наявні традиційні угоди суспільства. Оскільки це відбувається поступово, то процес цей малопомітний для більшості.

Майбутнє надзвичайно жорстоке до корпорацій — лише ті, хто здатен створювати інноваційні продукти якісно, може потрапляти у майбутнє, решта — банкрутують.

Майбутнє не є демократичним. Майбутнє є поліархічним. Мережа не змінює режими владної організації, вона лише реалізує їх через себе. В майбутньому буде і рабство, і авторитаризм, і тоталітаризм, і олігархія. Водночас майбутнє завжди пом’якшує і вдосконалює форми насилля, робить його більш непомітним.

Про що ж можна домовлятися щодо майбутнього?

Можна домовитись про легітимацію пророків у малих групах чи навіть про легітимацію малих футурологічних груп в усьому суспільстві, але навіть це можна зробити лише під час кризи. Після подолання нами кризи чи після подолання нею нас футурологічні групи та окремі пророки знову маргіналізуються.

Є речі, які слабко піддаються усуспільненню, — народження людини, її смерть, її віра чи її любов. Суть майбутнього в тому, що публічне і відкрите для всіх через експертів-прогнозистів майбутнє це єдине, що може бути усуспільнене. Але дійсне майбутнє завжди буде іншим, невідомим, невизначеним.

Майбутнє слабко піддається усуспільненню, тому що мислення для його осягнення є більш складним, ніж мислення про минуле і теперішнє. Оскільки складне мислення розподілене серед людей дуже несправедливо, то і майбутнє, яке може бути осягнене лише складним мисленням, теж не усуспільнюється.

Відтак про дійсне майбутнє не можна домовитися, як не можна домовитися про ускладнення свого мислення.




Комментирование закрыто.