Сергей Дацюк: Аналітика ефективності дій

Сергей Дацюк

Сергей Дацюк2

Останнім часом багато статей аналітиків присвячені аналітиці ефективності – ефективності війни та миру у російсько-українські війні, ефективності реформ, ефективності люстрації, зокрема в правовій системі, ефективності української економіки, ефективності політиків, ефективності інтелектуалів і т.д.

Головна вада таких аналізів – нерозуміння самої суті ефективності.

Уявлення про ефективність базується на продуктивному використанні ресурсів для досягнення якої-небудь цілі.

В самому такому розумінні криється декілька проблем: 1) наскільки нам відома поставлена мета, щоб говорити про ефективність її досягнення (політики здебільшого дуже рідко ставлять публічні та благородні цілі, відтак вони можуть ефективно досягати своїх прихованих приватних цілей); 2) наскільки сама мета є ефективною щодо граничних умов існування країни-держави (коли у вас відібрали територію, а ви не хочете воювати і хочете миру, то з часом ви звикаєте до такої ситуації і починаєте міряти ефективність дій щодо миру, а не щодо повернення території, ви придумуєте лукаве – повернемо територію в майбутньому); 3) ефективність досягнення мети нічого не говорить про те, звідки взялася сама мета – вона ваша чи вам її нав’язали; 4) використання наявних ресурсів нічого не дозволяє сказати про можливі нові ресурси, які з’являються лише в результаті інновацій.

Останнім часом заговорили про неефективність українських інтелектуалів.

Аргументація мене дуже насмішила. Виявляється українські інтелектуали мають не тільки генерувати ідеї, вони мають самі їх просувати, самі їх впроваджувати, самі мають бути соціальними інженерами, самі мають бути політиками.

Це фундаментальна помилка в оцінці інтелектуальної діяльності.

За життя Платона та Аристотеля, Христа і Лютера, Френсіса Бекона та Канта – їх ідеї не були реалізовані. Їх ідеї були реалізовані пізніше. Невже це значить, що вони як інтелектуали не були ефективні? Не потрібно на інтелектуалів покладати невластиві їм функції, нічого доброго з цього не вийде.

Якщо політики слабкі, то це не значить, що інтелектуали мають іти в політику. В цьому розумінні, мотивації політиків і мотивації інтелектуалів принципово різні – протилежні, іноді навіть антагоністичні.

Коли інтелектуал іде в політику, ми втрачаємо інтелектуала і отримуємо посереднього або навіть нікчемного політика.

Ефективність інтелектуальної діяльності полягає у використанні власних інтелектуальних ресурсів (ідей, смислів, перспектив) для досягнення чисто інтелектуальних цілей – зміни уявлень у громади про світ в минулому, теперішньому та майбутньому та конструювання через концепції, теорії, образи і моделі зміненого світу чи нового світу.

Тепер подивимося на ефективність політики.

Давайте рефлексивно прочитаємо аналітичну статтю «Четыре схемы действий Украины в Минском процессе». В принципі, з основними висновками статті можна погодитися. Якби не постійний і парадоксальний збій логіки в ході всього викладу аналізу.

Ось в чому цей збій – головні небезпеки для України автор пов’язує з чотирма демократичними процедурами: вибори в США, вибори в Європі (Франція та Німеччина), можливі вибори, заплановані в ході безвихідного і безкінечного «Мінського процесу», в ДНР-ЛНР і можливі дострокові вибори в Парламент в Україні (які звичайно на користь тільки Путіну і дуже-дуже небезпечні для України).

Як же так сталося, що демократичні процедури в різних країнах з точки зору автора так загрожують Україні?

Якщо ви уважно читали проблематизацію ефективності, то одразу ж зрозумієте, що ми маємо справу з політологічним аналізом, де ставляться політичні а не стратегічні цілі, тобто де аналізується не стратегія України у війні чи стратегія достойного виходу з війни, а стратегія політичних кампаній, де все решта береться лише як граничні умови політичних виборчих кампаній. Політичні аналітики звикли так мислити.

Я скажу дивну для багатьох аналітиків річ – дострокові перевибори в Україні нічого доброго для Путіна не несуть, і страшилки про наступний парламент, який обов’язково буде гірший для України, ніж попередній, це нічим не аргументована політтехнологічна конструкція.

Якщо ми беремо граничну умову – існування України – тоді для нас все є ресурсом: президенти, парламенти, уряди, державні органи, військовий стан і т.д. Якщо для України треба, то можна все це міняти.

В чому ж полягає стратегічний аналіз ефективності?

Стратегія це, перш за все, інновації. В своїй статті «Инновации как основная проблема украинской революции» я прийшов до висновку, що відсутність інновацій є основною причиною неефективності ходу української революції 2013-2015-их років.

Давайте спустимося на одну стратегічну сходинку нижче. Якщо в Україні сутнісно неможливі радикальні інновації, то можливо хитрощів українців вистачить на ініціативність.

Стратегічний аналіз походить з аналізу ініціатив, а якщо їх нема, то стратегічний аналіз полягає в продукуванні таких ініціатив і в наполяганні їх здійснення. Оце і є ефективність інтелектуальної діяльності.

Ініціатива це просто першість, тобто ініціатива не обов’язково має бути інноваційною, вона може базуватися на старих ідеях, але які використовують чи актуалізують як нові і несподівані для стратегічних супротивників.

Давайте подивимося на особливу і унікальну за роки російсько-української війни загальнонаціональну ініціативу – візовий режим України з Росією, яку запропонував Голова Парламенту Андрій Парубій.

Чи була це інноваційна ініціатива? Ну звичайно ні: я і мої колеги пропонували це зробити ще в 2014-му році. Весь цей час воно десь обговорювалося, допоки от не визріло. Ну і що? Як наше суспільство, як наш Парламент оцінив цю ініціативу?

Ми обговорюємо…

Ви уявляєте собі, скільки часу знадобиться українцям і нашому правлячому класу, щоб дійти хоч до якого-небудь аргументованого рішення щодо цієї ініціативи?

Давайте далі, а чи є ця ініціатива власне стратегічною?

Зрозуміло, що стратегічною ця ініціатива була б в 2014-му році. А зараз ця ініціатива є реакційною, хоча все одно необхідною для України. Реакційною ця ініціатива Голови Парламенту є тому, що вона була реакцією на ініціативу Росії – арешт журналіста Романа Сущенка.

Якщо уважно подивитися, то з часу інаугураційної промови нинішнього Президента жодних ініціатив в процесі російсько-української війни українцями згенеровано не було. Всі так звані українські ініціативи були або реакцією на російські ініціативи, або реакцією на ініціативи інших країни (США, Німеччини, Франції і т.д.).

Це фактично стратегічна катастрофа.

Ну гаразд, не можемо ми виробляти інновації. Але ж власні ініціативи продукувати не так уже і складно. Згенеровані щотижня ініціативи, які швидко впроваджуються, це головна передумова перемоги у війні.

Допоки Росія нав’язує нам свою стратегічну ініціативу (постійно генерує ініціативи стратегічного рівня та змушує Україну реагувати), доти ми війну не виграємо.

Знаєте, чому все-таки у нас так погано з цією масштабною ініціативою про візовий режим з Росією?

Тому що тут потрібне лідерство. Голова Парламенту сказав і замовк, не аргументує, не просуває свою ініціативу. Але може це не його роль.

А де ж наш формальний лідер – Президент України? Адже це він має першим відреагувати, оприлюднити свою позицію, аргументувати для громади, просувати це в Парламенті. Президент самоусунувся – він переклав відповідальність на Парламент. І де тут лідерство? Чи ми обирали просто чиновника, який перекладатиме відповідальність на інших у всіх важливих питаннях?

Так що ви говорите – не треба переобирати Парламент і Президента? Оцих безініціативних і не здатних просунути і реалізувати жодну, навіть реакційну, ініціативу треба залишити при владі? Бо їх перевибори на користь Путіну?

Та Бог вам суддя.

Источник: Украинская правда




Комментирование закрыто.