Про необхідність дрейфу генів в сучасній Україні

Олександр Бобик, для "Хвилі"

Украина Канада

Сучасний світ характеризується наростаючою динамікою суспільно-економічних процесів. Науково-технічна революція відкрила людству шлях до небачених темпів історичного прогресу. І тут би жити та радіти, але пікантність ситуації в тому, що будь-які можливості даються лише для того, щоб їх правильно та ефективно використовувати. А потенції до використання будь-чого визначаються генами.

Іншими словами: кожному рівню розвитку продуктивних сил мусить відповідати рівень генетичної досконалості людини.

В цьому сенсі всі існуючі популяції живих істот є результатом природнього відбору, досконалими організмами, генетично відшліфованими оптимумами для певних історичних умов.

Зміна історичних умов неминуче змінює поняття оптимуму, а відтак – цінність певних генів в популяції.

Скажімо, в історії сучасної української держави було, принаймні, кілька історичних періодів та, відповідно – кілька оптимумів, популярно – ідеалів мужчини:

  1. Кінець 1980 – початок 1990-х – «багатий Буратіно», підприємець-кооператор з іноваційними ідеями та виходом на закордон.
  2. Середина та кінець 1990-х – гопник-рекетир, «крутий пацан».
  3. Початок 2000-х – прагматичний ділок.
  4. Середина та кінець 2000-х – розумний казнокрад.
  5. Початок 2010-х – олігарх.
  6. Середина 2010-х – популіст.

Якщо б жінки в Україні вагітніли лише від ідеалів, а життєвий цикл покоління вкладався б у кілька років, то за 27 років незалежності тут би вже змінилося кілька суспільних укладів та державних моделей.

Однак, стосунки між статями в цивілізованих спільнотах характеризуються ригідністю, при якій кількість матерів його дітей в житті одного мужчини прямує до одиниці.

У всякому випадку – існують доволі суворі межі для сімейного життя, навіть в тих спільнотах, де сім′я фактично стала рудиментом, зумовлені необхідністю виховання та забезпечення потомства.

Цей фактор зумовлює репродукцію генів в більш-менш стійкій пропорції та відтворення таким чином етнічно специфічного співвідношення основних ментальних типів.

Тут потрібно зауважити, що кожна людина прагне сформувати свій світ відповідно до своїх ідеалів. Істина об′єктивна, але вона непізнавана для більшості людей, тому в кожного є своє поняття правди та справедливості, яке він готовий відстоювати усіма своїми можливостями.

В межах кожного окремого етносу превалююче право на визначення суспільної моделі отримують представники найбільш чисельної генетичної групи – не менше 2/3 від усього населення. Ці люди можуть мати розбіжності з приводу окремих питань, але вони є ближчими між собою в сенсі ідеальних візій, і в силу цього – здатні знайти консенсус навколо фундаментальних понять швидше, ніж інші громадяни.

Це дійсне і в тому випадку, коли ідеальні візії не відповідають потребам історичного моменту, й не фігурують в якості офіційної державної політики, зате домінують в реальних суспільних стосунках.

Будь-який етнос, раз сформувавшись, встановлює оптимальні з точки зору його домінуючої більшості порядки та створює таким чином своє специфічне середовище, найбільш сприятливе саме для «щирих» представників цього етносу.

В цьому сенсі формування етносу започатковує процес циклічного самовідтворення певного стовбурового генотипу: «щирі» отримують вирішальні конкурентні переваги та стають символом «правильності», на який орієнтуються жінки, народжуючи від них нових «щирих», що, в свою чергу, знову створюють оптимальні для себе умови, і т.д.

Відповідно, кожен етнос одночасно і створює оптимальні умови для нового генетичного типу, і консервує їх.

Основний етнічний генотип сучасних українців відповідає історичним вимогам першого тисячоліття нашої ери, дохристиянської доби, відповідно – жодним чином не вписується в реалії сучасного цивілізованого світу і з цієї точки зору є морально застарілим.

Більшість сучасних українців генетично неспроможні вижити в умовах модерного суспільства, при цьому, однак, – вони так само не можуть якимось чином «самоліквідуватися».

Кожна людина не тільки має своє бачення ідеального світу, але й, одночасно, безумовно вважає себе ідеалом в цьому світі. З цієї точки зору будь-яка критика особистості набирає суб′єктивного звучання та викликає єдину реакцію: «Сам дурак».

Прагнення «щирих» українців створити оптимальні умови для свого існування автоматично віддаляє їх від цивілізованих країн, адже жоден «щирий» європеєць не знайде себе в реаліях, які видаються більшості громадян сучасної України єдино правильними.

Йдеться не про недопалки на вулицях, а, насамперед, про основні світоглядні цінності та стереотипи поведінки…

Основним рушієм людської цивілізації є боротьба за залишення потомства.

В цій  боротьбі чоловіча стать знаходиться в гіршому становищі, ніж жіноча, тому змушена докладати значно більше зусиль, в тому числі – в суспільних процесах.

Саме прагнення забезпечити собі доступ до якісних самок та, відповідно, – найбільш чисельного і якісного потомства – визначає динаміку основних процесів соціотворення.

Саме з метою завоювання домінуючих позицій на ринку потомства найбільш розумні намагаються маркетувати свої виключні здібності у вигляді нових ідей та конструкцій, а менш розумні – їх використати оптимально для себе.

При цьому прагнення в усіх одне й однаково потужнє, але кожен діє в міру своїх генетичних потенцій.

І можливості кожного в межах даного етнічного соціуму визначаються, як було вже сказано, точкою споглядання домінуючого генотипу даного етносу.

В сучасній Україні будь-який заробітчанин, що нелегально подає цеглу на будівництвах в Німеччині, скажімо, заробляє більше, ніж будь-який професор, що вчить студентів в українських університетах.

Будь-який грантоїд, що відстоює найбезглуздішу ідею, затьмарить будь-якого генія.

Будь-який «офіційний безробітний», що стоїть на біржі праці та отримує субсидії на комунальні послуги, але при цьому миє бурштин, возить цигарки за кордон та їздить на «бляхах», – заткне за пояс добросовісного стартапера-бізнесмена.

Будь-який алкоголік-рецидивіст, що співмешкає з «багатодітною матір′ю», радикально переважає будь-якого інтелігента в плані репродукції своїх генів.

В силу цього, тут склалася унікальна історична ситуація: на відміну від класичної «нормальної» країни,  домінуючу більшість населення сучасної України становлять нето-реціпієнти державного бюджету.

Саме вони обирають та підтримують існуючу «злочинну» владу, саме вони своїм ідеологічним сприйняттям та своєю реальною поведінкою нівелюють всі можливі юридичні норми, закони та приписи, формуючи цими та всіма іншими своїми діями реальну суспільну модель у своїй країні.

Саме тому сучасна Україна є найбільш сприятливою для всілякого роду немочі та найменш сприятливою для будь-якої творчої чи навіть просто мислячої істоти.

І саме тому основною ідеологією цієї країни стала побудова власного добробуту на чужі гроші.

І це об′єктивно: для «щирого» українця обєктивно вигідніше сидіти на подачках «цивілізованих країн», ніж спробувати сформувати власну альтернативу.

При цьому, збереження оптимальних для себе правил гри на індивідуальному рівні є набагато важливішим, ніж забезпечення конкурентоздатності етносу в цілому: бути царем бідної країни завжди вважалося набагато почеснішим, ніж рабом в багатій…

Той, хто їде на заробітки, робить це у двох випадках: коли він опускається на найнижчий соціальний щабель у своїй країні, або якщо він розглядає дану ситуацію як тимчасову та прагне лише заробити певну суму грошей будь-яким способом.

В тому випадку, якщо розумний та енергійний вирішить урівняти конкурентні можливості та виїде до якоїсь з більш заможних країн для творчої самореалізації, його життєвий шлях розвиватиметься кардинально інакше, ніж в українського заробітчанина.

Подавати цеглу та підмітати вулиці в чужій країні можна і без знання тамтешньої мови, і навіть без дотримання прийнятих там правил суспільної поведінки.

Тим часом, як успіх в будь-якій розумній діяльності – бізнесі, науці чи просто офісній праці – буде прямо визначатися рівнем інтеграції в місцеві суспільні та культурні реалії. Що неминуче та незворотньо змінюватиме ментальність даного індивіда, особливо – в сенсі відчуження від специфіки матірної країни.

Чим більше людина з генами енергії та інтелекту розкриватиме свої потенції в іншій етнічній реальності – тим менше вона відчуватиме свій взаємозв′язок з батьківщиною.

Зі стабільною репродукцією «щирих» та відтоком занадто розумних і енергійних, українці як етнос все більше втрачатимуть генетичні можливості для якого-небудь пристойного місця в сучасному світі, відповідно – все більше залежатимуть від сторонньої допомоги і все менше будуть спроможними забезпечувати свій суверенітет…

Процес старіння етносу – явище об′єктивне та незворотнє, але воно жодним чином не вирішує основного завдання – ефективного використання ресурсів відповідної території.

Ми бачимо, що забезпечуючи оптимальні умови існування для своїх «щирих» представників, кожна етнічна спільнота ефективно відторгує все чужорідне, якого б гатунку це не було. Що об′єктивно унеможливлює всяку природню еволюцію в напрямі соціально-економічного розвитку в яких-небудь прийнятних темпах.

На відміну від природнього добору, що, крім усього іншого, є неможливим в сучасній європейській країні, якого б низького рівня розвитку вона не була, дрейф генів не залежить ні від зовнішніх умов життя, ні від мутацій, ні від міграцій населення.

Типовим прикладом дрейфу генів є розпад матірної спільноти на менші популяції, кожна з яких стає прихистком для певного типу індивідів з певними специфічними генами.

В кожній з малих спільнот гени, які були маргінальними у великій спільноті, отримують можливість стати найбільш поширеними, а відтак – сформувати «обличчя» цієї спільноти, як в сенсі її специфічної ментальності, так і стосовно певного репродуктивного імперативу.

Розпад етносу, який вичерпує свою історичну нішу, на окремі спільноти (в сучасній Україні це відбувається під виглядом «децентралізації») є процесом об′єктивним і, одночасно, позитивним з точки зору підвищення шансів на етнічне виживання.

Адже в цьому випадку ті індивіди, які більше за інших прагнули до створення більш досконалого суспільства, і в силу цього були основним фактором турбулентності в матірній спільноті, мають можливість сформувати суспільство за своїм образом та подобою, і таким чином – стати зародком етносу нового, через який старий етнос отримає шанс на нове життя у новій реальності.

Основою цього шансу може бути лише формування нових правил гри, що відповідатимуть майбутнім історичним вимогам та ефективно перешкоджатимуть інкорпорації тих, які цих вимог задовольнити нездатні.

Майбутнє не може бути гарантовано визначене з позицій сьогодення з його уявленнями, відповідно –  ім′я переможця невідоме, тому формування мережі різноорієнтованих громад автоматично започатковує процес конкуренції.

Виключні шанси, очевидно, будуть в того, хто здатен найбільш ефективно використати існуючі можливості й знайти найбільш досконалі форми організації…

При цьому всі залишаються при своїх інтересах: «щирі» позбавляються революціонерів та небезпечних конкурентів, а колишні ізгої отримують змогу самореалізуватися.

Іншого шляху не існує…


Загрузка...


Комментирование закрыто.