Права дитини в українській школі: згубні практики, що підривають перспективи демократії

Світлана Топалова, Олена Українець, Аналітичний центр «Обсерваторія демократії», для «Хвилі»

ukrainskaya-shkola

«Зневажання i нехтування правами людини призвели до варварських актiв, якi обурюють совiсть людства» – зазначає преамбула Загальної Декларації прав людини. «Як високе прагнення людей» вона проголошує «створення свiту, в якому люди будуть мати свободу слова i переконань, будуть вiльнi вiд страху i нужди». В свою чергу, Генеральна Асамблея Організації об’єднаних націй проголошує «Загальну декларацiю прав людини як завдання, до виконання якого повиннi прагнути всi народи i всi держави».

Сприяти поважанню прав i свобод людини, забезпеченню загального i ефективного їх визнання і здiйснення покликана освіти. Стаття 26 (пункт 2) Загальної Декларації прав людини прямо визначає, що «освіта повинна спрямовуватися на всебічний розвиток людської особистості й на поглиблення поваги до прав людини та її основних свобод».

Виконуючи це завдання, західні держави заклали традиції виховання дітей, що ґрунтуються на повазі до прав людини та їх дотриманні, на цінностях свободи і рівності перед законом. Вони розробили державні стратегії громадянського виховання. Створення ЄС скоригувало ці стратегії. Були вироблені єдині підходи для членів ЄС та кандидатів на вступ. Про права людини і принципи демократії учні європейських шкіл впізнають зі змісту навчальних дисциплін. Організація шкільного самоврядування надає можливість бачити, як ці принципи функціонують у реальному житті і навчитися ними користуватись для цивілізованого вирішення проблем.

Радянський режим та його система освіти базувались на прямо протилежних засадах. Ідеологічний вакуум, що виник після руйнації СРСР, не заповнився цінностями демократичного суспільства. Європейська складова громадянської освіти залишилася поза межами декларованої стратегії європейської інтеграції. Тому і до сьогодні «європейські цінності» сприймаються українцями скоріше як ілюзія. Президент, називаючи співгромадян «носіями європейських цінностей», чи то робить загальнонаціональний комплімент, чи то переконує, що все гаразд у нас із правами людини і демократією. А школа тим часом продовжує «штампувати» «носіїв європейських цінностей» за усіма «совковими» стандартами.

В Україні відсутні стратегія і концепція виховання громадянина. У плані соціалізації члена суспільства загальноосвітня школа живе за радянською «системою координат». Зміст навчальних дисциплін не має нічого спільного з реалізацією завдань з виховання «критично мислячого, свідомого і активного громадянина». Шкільним самоврядуванням називається виконання розпоряджень адміністрації. Права дитини у школі повністю ігноруються. Стиль спілкування вчителів із учнями більшою мірою нагадує виправний, а не навчальний заклад. Батьки сприймають навчання дітей у школі як стихійне лихо, яке просто потрібно пережити. Однак все це не сприймається як проблема, що потребує негайного вирішення, ані владою, ані суспільством.

Права дитини в політичних програмах та діяльності державних інститутів

У демократичних країнах головними суб’єктами державної системи влади є політичні партії. У своїх передвиборчих програмах вони пропонують свою стратегію розвитку держави і окремих галузей. Ті партії, програми яких забезпечили їм необхідний рівень електоральної підтримки, отримують владні ресурси для їх реалізації. У парламентських та парламентсько-президентських республіках формування правлячої більшості передбачає вироблення її спільної програми. Коаліція забезпечує прийняття законів, необхідних для реалізації програми. На міністерські посади призначаються ті кандидати, які, на думку коаліції, будуть найбільш ефективно впроваджувати її стратегічну лінію у конкретній галузі. Міністерства, користуючись правом законодавчої ініціативи, також впливають на процес розробки та прийняття рішень. Тож у пошуках аналогічної стратегічної лінії, передусім, звертаємося до передвиборчих програм політичних сил, що сформували «основу діючої коаліції», узгодили і призначили кандидатуру на посаду Міністра освіти та науки України.

Програма партії «Блок Петра Порошенка» «Жити по-новому!» містить низку гасел про необхідність змінюватись самим і змінювати спосіб взаємодії із владою на підґрунті створення дієвих механізмів громадського, правового і політичного контролю за діями влади; про торжество принципів правової держави. Але про те, що «життя по-новому» вимагає виховання суспільства на засадах системи цінностей, притаманних правовій державі, не йдеться. Про освіту і необхідність змін у системі освіти не згадується жодним словом.

Програма «Народного фронту» «Відновлення України» орієнтована на побудову «Європейської України». Як стратегічну мету визначено забезпечення прав і свобод громадян та здійснення всебічних реформ. Однією з головних цілей названо входження за 20 років до першої двадцатки країн за Індексом людського розвитку. Вочевидь, їх реалізація мала б передбачати освітню складову як ключову. У розділі «Політичний розвиток» задекларовано прагнення збудувати сучасну, правову, демократичну та ефективну державу, головна увага якої зосередиться на розвиткові кожного громадянина. Однак «наближення до європейських стандартів», що має стати наслідком визначених у розділі реформ, при цьому не пов’язується із вихованням того самого громадянина, на якому «зосереджується увага» і діяльність якого сприятиме очищенню влади, посиленню боротьби із корупцією тощо. Розділ «Соціальний захист і гуманітарний розвиток» містить тезу про необхідність цілеспрямованої роботи держави з патріотичного виховання громадян та політики формування спільної загальнонаціональної ідентичності. Зазначено, що партія виступає за продовження реформ в освітній галузі на європейських засадах. Останні не конкретизуються. Згадки про освіту і виховання фрагментарні, безвідносні до реалізації програмних завдань.

Аналіз змісту програм правлячих партій-коаліціантів вказує на дві речі: засновники цих політичних проектів не є носіями демократичного міфу і провідниками демократичних ідей, відповідно, і партії не є ідеологічними; вони не орієнтовані на системні освітні реформи, одним із пріоритетних напрямків яких стане виховання громадянина демократичної держави. Проблема реформування освіти і забезпечення її ключової ролі у процесі демократизації суспільства не перебуває, навіть, у полі зору цих суб’єктів.

Лілія Гриневич, перебуваючи ще у статусі кандидата на посаду міністра освіти, озвучила наступний перелік першочергових завдань: правильне завершення навчального року; забезпечення отримання атестатів; проведення тендеру на підручники; доопрацювання закону «Про освіту» та нормативно-правової бази, необхідної для впровадження закону «Про вищу освіту». Поняття «стратегія» у своєму виступі вона застосувала лише до «побудови нової моделі багатоканального фінансування ПТУ».

Під час Світового освітнього форуму, що відбувся у Лондоні 23 – 25 січня 2017 р., діючий міністр заявила про необхідність перезавантажити систему підготовки вчителів, щоб виростити нового українського педагога, який цінує кожного учня. Поставлена міністром проблема, дійсно, вкрай актуальна. Однак, бачення «перезавантаження», з огляду на сучасні реалії, вимагає суттєвої конкретизації. Так, у процесі спілкування з учнями харківських шкіл постійно доводиться чути про негативне ставлення до школи і небажання її відвідувати. Головною причиною учні називають саме ставлення вчителів.

Задля перехресної перевірки цієї неприємної думки, ми відвідали обрані методом випадкової вибірки сайти 36 шкіл різних районів міста Харкова і вивчили відгуки. Понад 70 % стосуються порушення прав дитини, спілкування вчителів на підвищених тонах, приниження учнів тощо. Тож, вочевидь, «перезавантаження» має включати виховання самого вчителя як правосвідомого громадянина, що виконує найважливішу соціальну місію по вихованню майбутніх громадян і несе найвищу міру соціальної відповідальності.

На осінь поточного року Міносвіти анонсувало власну презентацію етичного кодексу учителя. Дійсно, з точки зору формування корпоративної культури це доцільно, але для вирішення проблеми порушень прав учнів, мабуть, не достатньо. Без реальних механізмів захисту прав учнів і правових санкцій за їх порушення досягти реального позитивного результату навряд чи можливо.

«Українці не знають своїх прав, що є предметом маніпуляцій серед чиновників» — заявив діючий Міністр юстиції Павло Петренко у інтерв’ю виданню «Цензор.НЕТ» 16 червня 2017 р. У телевізійних інтерв’ю члени парламентського комітету з питань правосуддя постійно також констатують низький рівень правосвідомості громадян. Лідери правозахисних громадських організацій зазначають, що їм було б набагато легше допомагати людям відстоювати права, якби громадяни про ці права знали і були більш активними у питаннях їх захисту. Але, при цьому, ніхто не ставить питання про те, хто і де навчає та має цьому навчати.

Про що запитують батьки?

У травні-червні 2017 р. українські ЗМІ опублікували інтерв’ю (у двох частинах) із діючим міністром освіти. Підґрунтям для бесіди стали питання, поставлені у Фейсбуці батьками школярів. Подивимось, наскільки підняті нами проблеми і питання цікавлять батьків. У першій частині інтерв’ю — розглянуті запитання про можливість звільнення вчителя, про сертифікацію та ЗНО для вчителів. Громадян цікавлять проблеми з підручниками, фінансуванням та збором коштів з батьків. Про порушення прав учнів батьки не згадують.

У другій частині інтерв’ю висвітлене питання про те, що робить міністерство, аби запобігти насиллю у школах, чи є якісь державні програми. Міністр відповіла, що за кордоном ця проблема вирішується через запровадження спеціальних антибулінгових програм – програм проти насилля. Також зазначила, що серед дітей і вчителів поширюється та підсилюється ідея того, що кожна людина має власне почуття гідності, що її права мають бути захищені. Однак позиція міністерства, підкріплена конкретними законопроектами стосовно того, коли і в який спосіб такі ідеї будуть підсилюватися і в українській школі, поки що не висвітлюється. А досвід Литви, про який згадує Лілія Гриневич, цікавий не лише подібними програмами. Школа тут є ключовим інститутом, через який реалізується стратегія правового і громадянського виховання. Значна кількість заходів в ній зініціюється і фінансується саме аналогічним міністерством.

Про що написано у підручниках?

Необхідність модернізації змісту освіти в Україні діючий міністр освіти відносить до розряду першочергових завдань. Дійсно, у сегменті правової і громадянської освіти наша система застаріла давно і повністю. Тож модернізація повинна стосуватися переліку і змісту навчальних дисциплін, про що ми вже писали раніше. Говорить міністр і про правильні тексти для читання. Тож подивимось на тексти підручників з точки зору впливу на виховання громадянських якостей та правової культури. Наприклад, підручник «Основи здоров’я» містить оповідання «Наказ дітям» (с. 117). Цитата з нього: «Справжня свобода сина й дочки – бути слухняними дітьми. Підкорення волі батьків – перша школа громадянського виховання. Якщо не навчишся підкорятися волі батьків, не зможеш стати стійким, мужнім громадянином». Отже автори підручнику, які включили оповідання радянського педагога Василя Сухомлинського (роки життя – 1918-1970), досі просувають у дитячі голови думку, що головна чеснота стійких і мужніх громадян – це готовність підкорятися. Що саме у цьому полягає свобода. Для радянської школи, яка виховувала підданого, такий зміст цілком відповідав меті. Але для школи, яка прагне виховати свідомого, активного і критично мислячого громадянина, вочевидь, такі тексти прямо протипоказані. Аналіз низки інших навчальних оповідань показує, що у авторів підручників свобода взагалі не асоціюється із можливістю і правом вибору.

У оповіданні «Повага до вчителів» (с. 118) сказано: «Не можна заходити в суперечку із шанованими і дорослими людьми; не гідно людської мудрості й розсудливості поспішно висловлювати сумніви щодо істинності того, що радять старші; якщо в тебе просяться на язик якісь сумніви, придерж їх у голові, подумай, розміркуй, а потім спитай у старшого ще раз — спитай так, щоб не образити». Наче все нормально. Повага до старших і вчителів – це ж святе. Тільки якщо до цього додати ті фрази, які учні чують по кілька разів щодня: «Вчитель – це ваш цар і Бог», «Вчитель краще знає, йому не можна заперечувати», «Ви повинні любити і поважати вчителів»…, то виходить, що свої сумніви учень має тримати у голові і взагалі про них мовчати. А ще краще і звідти їх викорінити. А як же бути із правом на свободу думки та її висловлювання?

У інших підручниках знаходимо низку оповідань про те, як уникати конфліктів. Дійсно, у радянському суспільствознавстві положення про безконфліктність було ключовим. Однак, у сучасному світі єдина країна, де конфлікти сприймаються не як норма життя, а як виключення – це Японія. Основою менталітету японців є принцип гармонії, що походить із національної релігії — синтоїзму. У дусі цього принципу японці виховувались тисячоліттями. Але реалії сьогодення, навіть, їх підштовхнули до вивчення конфліктів і пошуку шляхів їх вирішення. У західних школах дітей вчать не уникати конфліктів, а толерантно поводитись у конфліктних ситуаціях і вирішувати конфлікти цивілізованими правовими шляхами. У підручниках для української школи досі пишуть про аномальність конфлікту, а учням на виховних годинах розповідають, як не допускати конфліктів і пристосовуватись, особливо до усіх вимог вчителів.

Права і писані норми, які систематично порушуються у школі

Урок у школі – це святе. Є розклад, затверджений печаткою і підписом директора. Це формальний документ, один із головних. Тож уроки мають проводитись. На кожному вивчається матеріал згідно навчальних програм. Вчителі регулярно звітують про їх виконання. Якщо учень прогуляв урок, до нього застосовуються відповідні санкції, бо це порушення. З іншого боку, звичним явищем стало проведення під час уроків репетицій, особливо, якщо на заходах очікуються депутати чи інші представники влади. Адже перед ними необхідно продемонструвати всі таланти учнів. Крім того, регулярно 1-2 рази на місяць організовуються «культурні заходи» для учнів: перегляд кінофільмів, виступи ілюзіоністів тощо. Звісно, під час уроків. Коштує відвідування заходу 25-30 грн. Але чим прогул за ініціативою учня відрізняється від масового прогулу, організованого адміністрацією? Тільки кількістю зацікавлених осіб. Ось так і вчить школа на практиці дотримуватись принципу верховенства закону. А у свідомості школярів систематично закладається усвідомлення того, що будь-які норми можна порушувати, якщо це вигідно носіям владних статусів, більшості чи усім.

Звичним явищем є вирішення під час уроків «гострих проблем» життя класу: бесіди із порушниками та двієчниками; відчитування тих, хто прийшов не у шкільній формі; розподіл підручників та інше. Наочну ілюстрацію дає один із епізодів, якими багате щоденне життя харківських школярів. Під час уроку вчитель ділить підручники між учнями. Одна із учениць щось їсть, оскільки урок все одно не проводиться. Вчителька, побачивши це, з криком виганяє її за двері, а на наступному уроці відчитує перед класом як злісну порушницю. Замість аналізу ситуації краще навести інший приклад, для порівняння. Знайомий розповів про «дивну» ситуацію, свідком якої був у Парижі. На вулиці був неправильно припаркований автомобіль. Під’їхала машина поліції і зупинилась поруч. Поки поліцейський вставляв квитанцію про штраф за неправильне паркування, евакуатор погрузив поліцейський автомобіль і повіз. Він теж був припаркований неправильно. Ці ситуації наочно показують, за яким принципом живе варварське суспільство, а за яким – цивілізоване. Відповідно, ці ж принципи відтворюються у свідомості дітей через шкільне навчання і виховання.

В Україні затверджені Державні санітарні правила і норми влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу. Вони чітко регламентують природне та штучне освітлення, організацію і вимоги до здорової роботи учнів, повітряно-тепловий режим і режим провітрювання приміщень, зокрема. Визначають вимоги щодо наскрізного провітрювання. Однак, ось у харківські школи надходить розпорядження «згори» про впровадження у закладах освіти режиму економії (яке, до речі, не підтверджується жодним формальним документом) і ось вже представник адміністрації чи директор особисто обходить класи і вимикає світло.

Діти жаліються на біль в очах, бо природного освітлення не завжди достатньо. Але ж економія та наказ понад усе. З міркувань збереження тепла зникає необхідність у провітрюванні класних кімнат. Адже зима, холодно. Та й деякі батьки бояться, що діти змерзнуть. У періоди зростання кількості вірусних захворювань перші рекомендації лікарів стосуються режиму провітрювання. Але байдуже. Для адміністрації і вчителів є більш вагомі аргументи. Прямим наслідком «здорових умов» є очевидна тенденція до погіршення стану здоров’я школярів. Біля 50 %, а іноді і більше студентів-першокурсників не можуть відвідувати заняття з фізкультури в основній групі.

У кожній школі є стенди, які нагадують учням про права дітей. Чи нагадують вони адміністрації та вчителям про те, що вони також мають забезпечувати дотримання цих прав? Стаття 6 Конвенції ООН про права дитини гарантує право на здоровий розвиток, стаття 12 – право вільно висловлювати свою думку, а стаття 13 – право на власні погляди та отримання інформації. Недотримання санітарних норм порушує право на здоровий розвиток. Право дитини на власні погляди та на висловлення своєї думки порушується щоденно і багатократно. Стиль спілкування більшості вчителів із дітьми часто вказує на те, що учень у їхній свідомості взагалі не асоціюється із носієм людської гідності. Деякі вислови і коментарі на адресу учнів викликають питання про те, у якій епосі живе українська школа – дикості чи варварства?

Висновки

Україна намагається вирватись із трупа Радянського Союзу, який розкладається. Так російський історик Евгений Панасенков пояснює сутність українських Майданів. Росія намагається цього не допустити. Така, на його думку, причина російської агресії. Але це лише «верхівка айсбергу». Його підводна, і як відомо, більша частина, полягає у тому, що ми надто довго не змінювались. Українська школа і досі перебуває у радянській «системі координат» та докладає надто багато зусиль, щоб нові покоління не змінювались. Особливо наочно це видно у південних і східних регіонах. Відтворення менталітету «людини радянської» стало одним із чинників, що забезпечили сприйняття «русского мира» та його проектів в Україні. Відсутність ефективної системи правового та громадянського виховання, практика тотального порушення прав дитини у школі роблять примарними перспективи становлення демократії у близькому майбутньому.

До сьогодні не декомунізувалась система підготовки вчителів, а відповідно і школа. Освітяни, які самі виховані в дусі авторитарного стилю управління і спілкування, у атмосфері безправності, забезпечують відтворення у наступних поколіннях усіх рис «HOMO SOVIETICUS». З шестирічного віку дитина потрапляє у середовище, у якому щоденно і багатократно порушуються права, про які пишуть на стендах та іноді згадують на уроках. Перебуває у цьому середовищі 11 років, фактично, до формального отримання громадянських прав. Підданська культура, правовий нігілізм, подвійна психологія і мислення подвійними стандартами, пасивність і орієнтація на виконання розпоряджень – ось ті реальні результати шкільної соціалізації, які доводиться бачити у вчорашніх випускників. Тому до практичної реалізації громадянських прав вони не готові.

Якби таку правову модель школи запровадила інша держава, ми б назвали її ворожою. Якби це була школа колонії, керована з метрополії – говорили б про цілеспрямоване знищення правосвідомості нації. Для держави, яка декларує стратегію демократизації, така школа виглядає як наочна ілюстрація мети, що не має шляхів і засобів реалізації. Зміст шкільного навчання і щоденне шкільне життя повернуті на 180 градусів від мети виховання свідомого громадянина, а отже і від демократизації суспільства. Збереження такого стану речей дає мало підстав для оптимістичних прогнозів на майбутнє.

Причини відсутності демократичних змін у школі перебувають у кількох площинах:

Клієнтарно-патронажна система влади та мізерна кількість реальних носіїв ідей і принципів демократії, представлених в інститутах державної влади;

Відсутність освітянської еліти, здатної змінювати систему зсередини і тиснути на владу;

Пасивність громадськості і батьків у питаннях авторитарного стилю спілкування і протиправного тиску у школі; відсутність усвідомлення зв’язку між бажанням жити у цивілізованому європейському суспільстві та необхідністю виховувати себе і дітей згідно його духу і принципів.

Афористичним став вислів американського президента Рональда Рейгана про те, що від знищення свободу відділяє лише одне покоління. Навіть для суспільств, що будували і відстоювали права людини і демократію, недостатність багажу знань чи втрати у вихованні хоча б одного покоління можуть стати критичними. Вони це розуміють. Тому запровадили систему правової, політичної, громадянської освіти і виховання. В Україні ще жодне покоління не виховувалось в дусі свободи і правосвідомості, але ми і сьогодні не розуміємо необхідності робити це. Тому суспільство перебуває у замкнутому колі некомпетентності, правового нігілізму, незнання демократичних механізмів і невміння користуватися ними.

Рекомендації

Оскільки у державі відсутня політика у галузі освіти і виховання, а влада не демонструє прагнення і здатності до її вироблення, змусити її до цього має суспільство. Шляхом співпраці із не олігархічними політичними партіями, громадськими організаціями, створення ініціативних груп, систематичної роботи по актуалізації проблеми у центральних та регіональних ЗМІ потрібно постійно тиснути на владу. Можна допомогати владі й інтелектуальними засобами. Об’єднавши зусилля інтелектуалів та активної громадськості, розробити концепцію правового, громадянського виховання, організувати громадське обговорення. Довести до відома влади суть концепції, результати обговорення разом із вимогою про прийняття програми дій і визначення ресурсів для її реалізації.

Зважаючи на тотальний характер порушень прав учнів і відсутність реальних механізмів їх захисту, доцільною виглядає вимога до влади про впровадження посади дитячого омбудсмена і його представництв у регіонах. Також варто залучати правозахисні організації до превентивної діяльності у напрямку поширення правових знань серед дітей і молоді, виховання правосвідомості.

Англійське прислів’я говорить: «Не виховуй дітей, все одно вони будуть схожі на тебе. Виховуй себе». Задля того, щоб вчитель міг бути наставником у процесі громадянської соціалізації, він сам має бути носієм тих якостей і принципів, згідно яких виховуватиме учнів. Необхідна кардинальна зміна системи підготовки вчителів. Одна із складових – впровадження у навчальні програми для педагогічних закладів як обов’язкових громадянознавчих і політико-правових дисциплін, спецкурсів із прав дитини, організації шкільного самоврядування тощо.

Для вчителів, які вже працюють, потрібно запровадити обов’язковий правовий «лікбез» та періодичне підвищення кваліфікації з теоретичних і практичних аспектів переходу до моделі демократичної школи. Пропонована діючим міністром освіти сертифікація також має відображати питання дотримання прав учнів і стилю спілкування з ними.

Все шкільне життя і вирішення його проблем має стати публічним. Фактам порушення прав учнів, диктаторського спілкування з дітьми слід надавати широкого розголосу. Для цього прийнятні такі засоби:

Створення спеціальних електронних інформаційних ресурсів;

Створення «учнівських гарячих ліній»;

Написання відгуків про школу на шкільних та інших сайтах із викладенням конкретних фактів порушень та прізвищ вчителів-порушників.

Ефективними організаційними засобами можуть стати:

Створення батьківських та громадських наглядових рад за дотриманням прав учнів;

Розробка радами та громадськими активістами і публічне обговорення системи санкцій за порушення прав учнів;

Періодичне винесення на обговорення батьківських комітетів та громадських рад питання про стан громадянського виховання та дотримання прав учнів у школах з подальшим наданням висновків і рекомендацій адміністраціям шкіл та державним органам.

Батькам, які все ще цікавляться переважно оцінками дітей та деякими питаннями витрат зібраних коштів, варто розширювати коло інтересів: приділяти увагу змісту того, чому вчать і як спілкуються з учнями. Солідарне батьківське «ні» здатне суттєво зменшити масштаби порушень прав і протиправного тиску в школі.

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади

european-endowment-for-democracy

 




Комментирование закрыто.