Посттравматичний синдром українських ЗМІ

Марина Голуб, засновник комунікаційного агентства GOLUBi Group, для "Хвилі"

posttraumatic-stress-disorder

Posttraumatic Stress Disorder або посттравматичний синдром виникає, якщо людина пережила реальну або потенційну загрозу життю чи стала свідком травмуючої події, яка порушила її відчуття безпеки та довіри до світу. Людина у посттравматичному стані переконана, що її життя вже ніколи не стане таким, як до трагічної події, говорить Мікі Дорон, головний психіатр армії оборони Ізраілю. Відбувається дистанціювання і відчуження від друзів і родичів, схильність до агресії, депресія і суїцидальні думки. Гострий посттравматичний стрес триває до трьох місяців, а потім переходить у хронічний стан. Всесвітня Організація Охорони Здоров’я визначає, якщо посттравматичний стан триває протягом років після катастрофи, він впливає на докорінні зміни у самій особистості.

Сьогодні ця проблема тихенько обговорюється лише відносно людей з поля бою, або ще тихіше — по відношенню до дітей війни.

Але я вважаю, що сьогодні вся Україна знаходиться у посттравматичному синдромі. І це видно з того інформаційного простору, в якому ми всі знаходимось.

Якщо навіть порівняти градус сьогоденної  інформації з 2014-2015 роками, то навіть тут ми побачимо збільшення в рази негативу і агресії. Картина дня сьогодні страшна і «здичавіла».

Поза тим, що за останній рік можна говорити про певну стабільність і позитив  — зростає ВВП, Україна отримала безвіз, є плани на розбудову мирного життя, інформаційне поле переповнене ненавистю і негативом, на який люди жваво реагують, і водночас зовсім не реагують на позитивні зміни, піддають їх скепсису. Судячи з новин, у нас немає друзів, немає щастя і радості, лише крадуть і вбивають. Уже і в анонсах підсумкових випусків тижня головна новина, як п’яний зарізав тверезого, як хтось над кимось знущався, хто кого зневажив і т.д. І за цілий тиждень нічого доброго, корисного, позитивного!

Та кількість людей, яка висловила в соцмережах підтримку Надії Савченко в її терорі, показала, як змінилося сприйняття інформації суспільством. Люди, які постили на своїх сторінках у Facebook співчуття жертвам теракту в Парижі, виставляли свічки жертвам війни в Сирії, які ходять в церкву, постяться, святять паски, — водночас радіють і підтримують, коли хтось бажає смертей. Вони не вважають жахом  навіть саму гіпотетичну можливість вибухів і загибелі людей у центрі столиці. Людей, які діляться  позитивом (постять своїх дітей, своїх тварин, своє щастя) починають цькувати — як ти можеш у такий час хвалитись, що тобі добре. Люди не стали погані, це такий прояв стану хвороби. Країна, яка довгі роки жила своїм тихим мирним життям, отримала травму, неочікувану і жахливу — вбивства мирних людей на Майдані, окупацію Криму і Сходу, війну. Травму одержали не лише ті, хто безпосередньо був у небезпеці на Майдані чи в АТО, не лише родичі та близькі загиблих, практично вся країна емоційно проходить всі стадії посттравматичного синдрому. Коли горіла центральна площа країни і почалась війна на Сході, суспільство знаходилось в героїчній стадії, коли люди ментально відчули себе сильними, важливими, перебували в епіцентрі змін. Люди допомагали іншим, проявляли свої найкращі риси, об’єднувалися, і вірили, що все найгірше позаду.

І сьогодні, коли епіцентр подій не такий явний і агресивний, коли якраз героїзм має бути  у щоденній рутинній роботі – працювати, платити податки, створювати робочі місця, не паплюжити довкілля, дбати про себе і свою родину  — люди втрачають рівновагу. В буденності вони не бачать героїзму, не бачать героїчних подвигів посадовців, не бачать героїчності реформ. Люди в цьому стані втрачають надії, починають проявляти найбільш негативні риси, не критичні до сприйняття інформації.  І це стосується не тільки тих людей, які зазнали явних втрат і бід. Це стосується кожного громадянина нашої країни. Ми всі в стані посттравматичного стресу.

В країні із посттравматичним синдромом якраз і є величезне поле для гібридної інформаційної війни, яку веде наша північна сусідка. Маса психологів розкаже, як легко маніпулювати саме хворобливим розумом. Поки ми не усвідомимо, що це не питання медіа-бізнесу, що це глобальна проблема, яка має бути усвідомлена і вирішена на державному рівні, гібридна війна ніколи не закінчиться, і ніякої України ми не збудуємо. Розмови з власниками медіа, закони, які зобов’яжуть змінити контент на телеканалах, не вилікують посттравматичний синдром ЗМІ. ЗМІ продаватимуть позитив, коли негативна інформація не буде продаватись, не буде затребувана.

Наша хвороба не унікальна. Досвід Сполучених Штатів, Хорватії, Ізраїлю та інших країн, які зіштовхнулись із такою ситуацію, свідчить, що головна умова одужання – усвідомлення проблеми на державному рівні, провадження державної політики, якою країна має вийти з посттравматичного синдрому агресії та ненависті. Рухи «знизу» в цьому напрямі в Україні вже почалися, але проблему неможливо вирішити лише «знизу». В Хорватії через п’ять років після закінчення військових дій, коли громадянське суспільство винесло цю проблему на вищий рівень, прийняли державну реабілітаційну програму для учасників війни і переселенців. Держава Ізраїль системно працює не тільки з воїнами, чи постраждалими від терактів, але й з їх сім’ями, суспільством в цілому, нацією. Психологічна стійкість суспільства стала державною політикою, яка провадиться крізь всі рівні соціуму — сім’я, робота, громада. Останні соцдослідження в Україні фіксують низький рівень довіри до влади. Але водночас, не довіряючи нікому з політиків, люди нарешті звернулися до своєї сім’ї, свого оточення. Ось із цього і треба починати, бо сім’я, діти, батьки — це і є основою любові, якраз це і є лікування. Якщо кожен займатиметься собою, своєю сім’єю, буде працювати, сплачувати податки – це вилікує державу і зніме постравматичний синдром.

Чому Україна понизилася в рейтингу щастя? Бо ненависть нікого не робить щасливим. Нещаслива людина не продуктивна ні в чому, і є ворогом сама собі. Якщо людина щаслива і впевнена, нею неможливо маніпулювати на ненависті, вона не потребує негативу, вона критична до сприйняття.

Державна політика , яка базується лише на ВВП, не дасть нам соціального прориву. Щастя кожної людини має бути державною політикою. Щаслива людина більш продуктивна, більш націлена на довгостроковий результат. А невдоволена людина завжди знайде причину для невдоволення , незалежно від ВВП на душу населення. Тим паче, що завжди будуть ті країни, у яких цей ВВП вище.

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.