Побачити іншу Україну

Наталка Киянка, для "Хвилі"

Евромайдан

Колишній СРСР був «багатий» на всілякі свята, ну окрім того, ще й дивовижно багатий на території, як правило приєднані до нього досить сумнівним шляхом (як Прибалтика, Кавказ чи Україна та й інші), на природні ресурси, зокрема й вуглеводи. Чого ми тільки не святкували колись – День Перемоги, день відзначення Великої Жовтневої соціалістичної революції, День Комсомолу, День шахтаря, День працівника торгівлі, День Рибалки, Міжнародний жіночий день 8 Березня… Вибачаюсь, якщо вже не зовсім добре пам’ятаю, що саме в цих виразах писалося з великої літери, це зовсім не зневага до «нашої спільної історії», просто не пам’ятаю і все.

Хоча історія, зокрема й традиція відзначення народних свят, тісно пов’язана із сьогоденням, бо це тільки на перший погляд не взаємнопов’язані між собою речі. Адже все у природі, Всесвіті має свої причини, взаємозв’язки та наслідки. Такий великий закон Космосу, який я особисто називаю Кармою. Дехто все пов’язує та обґрунтовує релігійними вченнями, як і зазначеними догми.

Проте, життя наше не стоїть на місці, на щастя це не стала величина або догма, воно змінюється і досить динамічно. Змінюються державні кордони, зникають та з’являються самі “державні утворення”, змінюються влади, зникають режими разом з “любими вождями”… На жаль, найповільніше змінюється людська свідомість, наші уявлення про те “что такое хорошо, а что такое плохо”, наші з вами звички.

Повільно змінюється звичка відзначати державні та інші суспільно важливі свята. Проте, можливо 25 років незалежності для держави це — навіть не дитячий вік, а вік немовляти, що не осязає ще своєї ролі та свого місця у майбутньому житті. Так, хотілося б щоб дитя дорослішало швидше…, але у природи свої закони та часові рамки.

Можливо тому мене “обнадіює” той схвальний відгук, що у громадськості цього року набули відзначення двох наших свят – Дня Волонтера та Дня Збройних сил України, що відзначалися на минулих вихідних. А можливо й тому, що ці свята не були наполегливо нав’язані нам ззовні, або навіть і нашою новою владою – хочете святкуйте, хочете ні… Параду не буде. Грошей нема на паради – країна виснажена війною, всі всіх закликають до реформ, одночасно 90 відсотків закликаючи навіть не розуміють, що реформи це «не маленькая победоносная война”, а тривалий складний процес, що на початку призводить до погіршення рівня життя і, як наслідок, можливо й нового Майдану… Ось такі наші “веселі” перспективи, як я їх розумію собі.

Але повернемося до питань гуманітарних, зокрема й свят, історії, менталітету українців, їх історичної “живучості та схильності до трансформацій, як наслідок їх багатовікової боротьби за своє виживання, як етносу.

Адже, як народ, нація ми у цих питаннях суперваговики можна сказати… І навіть, якщо українця закинути на Місяць, чи ще куди (навіяно фільмом “Марсіанин”), він не тільки виживе у ворожому для людського організму середовищі, — він засадить всю планету пшеницею та картоплею, розведе курей та свиней. Ну, і щось таке змайструє-придумає, щоб зайнятися контрабандною торгівлею із сусідніми галактиками… І на тих планетах заселяться його родичі, діти, свати та куми. Ну, треба ж буде українцю десь свою тещу поселити? Щоб у гості наїжджала.

Проте, повернемося до традицій, святкувань, мовного питання, властивостей національного характеру, менталітету, нарешті. Так от, мене особисто порадувало у цьому році те, що українці, без примусу, тобто, виключно за покликом душі цього року активно вітали волонтерів, відомих та не дуже, наших воїнів, своїх та знайомих. Інтернет, соціальні мережі “пістріли” привітаннями, тематичними картинками, музичними і не тільки відеороликами… Навіть, телебачення, яке, звертаю увагу залишає бажати кращого “наповнення” та якості, та наша влада, політики, поглянувши на народний ентузіазм були вимушені, одні – всебічно освітити, а інші, як завжди приєднатися, та спробувати “очолити” хвилю “народної єйфорії”. Але то їх справа.

А українці ж щиро, від душі вітали своїх Героїв, та тих, хто їм допомагає бути такими. Зовсім “не впадаю у патріотичну ейфорію”, адже мою реальні уявлення і про “патріотизм” вищого й не тільки офіцерського складу, і про спроби заробити на блокпостах та контрабанді на “п”ять хаток” для всіх родичів, бажано у столиці, або ж хоч великому місті з перспективою для дітей… Крім того, маю уявлення про те, що війна це не “гіп-гоп ура”, а перш за все біль і кров, смерть, тяжкі поранення, інвалідність у 20-літніх та й не тільки хлопців, смерть невинних дітей, руйнування українських міст та сіл, пошкодження їх інфраструктури, нарешті, стрес та злам психіки в її учасників – АТОшників та цивільного населення. Це великі наші спільні проблема та біль загалом. І, взагалі, краще було б щоб ми їх не зазнали.

Але маємо те, що маємо, адже всі наші президенти були фаталістами, а ще дуже любили блага матеріальні, і ніхто не хотів “увійти в Історію”, як увійшли де Голь, В. Гавел, Н. Мандела, або ж поляк робітник-електрик із Солідарності Лех Валенса, а наші — тільки виключно “вляпатися” туди хочуть... Бо “увійти” — це ж “хлопотно, непрыбильно” та, й інколи, навіть небезпечно для життя… Лех Качинський та польська політична верхівка могла б підтвердити, аби успішно приземлилася у Смоленську…

Саме тому ми так і живемо, і сваримося на кожну нашу владу, чистосердечно не розуміючи, що вони – це ми, тільки більш успішні, зухвалі, нахабні, цинічні, одним словом такі, якими ми дуже хотіли б стати, ті, якими ми станемо, якщо туди потрапимо всіма “правдами та неправдами”, на їх “доленосне” місце. Адже у них, як і в нас є діти, яких треба забезпечити, бажано до пенсії, а краще й правнуків до кінця життя, є свати та куми, яких треба прилаштувати на “доходні” посади, коханка, яку треба забезпечити, бо любити не буде, теща, яку хотілося б відправити на Місяць.

Можливо саме тому більшість українців не те щоб “не любить” лідерів, чи боїться їх, адже ж були у нас і Б.Хмельницький, і І. Мазепа, та й В. Ющенко, щоб далеко “не ходити в глиб віків”, а чим закінчилося все? – Руїною та розчаруванням, а скорше народ їх не долюблює, відноситься до них із затаєним сумнівом, бо ж на рівні півсвідомості тверезо оцінює і себе і можливі наслідки своєї безмежної любові. Історичний досвід, що поробиш… Українці ж добре пам”ятають ще, як у 2004 пів Києва волало у метро, на Майдані “Ю-щ-е-н-к-о!”, а інша ходили з помаранчевою символікою…

І що? Нічого, великий “пшик” вийшов. Адже, якби Київ та більшість українців не підтримали, чи активно, чи навіть мовчазною згодою нічого б не вийшло, ні у 2004, ні у 2014 році. Адже на Майдан більшість киян та співгромадян носили гроші, теплі речі, їжу, засоби захисту, молоко, лимони, ліки.

Правда брати та Схід (не весь все ж) потім сказали, що все це “продєлки Госдепа”. Не виключаю допомогу окремим політикам та політсилам, проте без, навіть мовчазної народної згоди та матеріальної і моральної підтримки, навряд чи “Госдеп справився б”.

Так, не всі могли кинути все і встати під кулі, не всі були здатні на це морально, не всі можуть перебороти свій страх, не всі можуть віддати своє життя за ідею. На це здатні справжні відчайдухи, справжні Герої. Тому ніколи не треба недооцінювати роль Особистості у Історії. Одна людина МОЖЕ перебороти хід битви, але це повинен бути справжній лідер, Герой, не “фуфло”. Такі народжуються один на сто років, а історію творить, державу розбудовує народ, Нація.

Головна наша проблема, що ніхто не хоче щось змінювати в собі, в своєму житті, у своїй голові, а в Україні хочуть змін всі, “поголовно” та індивідуально. Наведу невеличкий приклад, друзі мої люди, як правило патріотично налаштовані, всі як один розмістили у соцмережах і поздоровлення волонтерам і нашим знайомим воїнам з АТО. Проте, я ж пам”ятаю, як півроку назад один із друзів отримав повістку із райвіськомату і “разразился гневной тирадой”, що як так його наукового співробітника, людину, що займається власним бізнесом “визивають”, і якщо його не дай Боже вб”ють, то Україна втратить одного із кращих синів своїх. Всі друзі підтримали “правєдний гнєв” порадами, як краще “відкосити”, і висновком, який читався у контексті, що на війну повинен піти сантехнік дядя Вася або хлібороб з Полтавської області, або з Львівської, але ж там кордон близько і патріоти теж можуть закінчитися… Тільки не я, не мої родичі та близькі люди. В підсумку “герой” продовжує сидіти у Фейсбуці та є ярим поборником української мови та всього українського. А на фронт за нього, можливо, пішов російськомовний мужчина з Дніпропетровської або Запорізької області. Отже, мова спілкування можливо й важлива, проте не головна проблема у досягненні нашої великої мети розбудови власної держави. Я взагалі вважаю, що онуки наші її знатимуть та любитимуть краще ніж ми, якщо ми їх правильно виховаємо.

Проте, думаю не все так безнадійно, як здається на перший погляд, або ж песимістично зазначено у контексті. Просто потрібно вміти бачити хоч невеличкий позитив у ракурсі нашого історичного прогресу хоча б останніх 20-30 років, а я ж добре пам”ятаю ще виключно російськомовний Київ свого дитинства. Для історії становлення країни, повірте, це дуже невеликий час.

Українці справді сильний народ, що має історичний шанс стати могутньою нацією. Все ще має… Адже саме у нас виник такий масовий волонтерський рух, що у іноземців та навіть “агентів” Госдепа та ФСБ “щелепи відпали” та так і залишилися “не вправленими”, коли кожен другий українець може стати волонтером. Адже, ми можемо “згрупуватися” та зібрати 100 тисяч євро на операцію покаліченому АТОшнику (і не одному) у Ізраїлі, Німеччині, майже по всьому світу, Можемо забезпечувати наших хлопців броніками та касками у перші дні, місяці війни, можемо писати в Фейсбук виїхавшим на заробітки чи “ПМЖ” друзям з німецької діаспори та просити допомогти якомусь невідомому водію мікроавтобусу, що зломався біля далекого Мюнхену, у якому навіть ніколи не були, бо ж наші везли повний мікроавтобус тих самих касок для нашої армії… А західняки можуть переносити броніки на власних тілах із Польщі, не рахуючись із власним часом та здоров”ям, навіть літні жінки.

А українські жінки можуть”брати штурмом” військові шпиталі, як тим літом 2014 року, коли пішов масовий потік перших поранених, зовсім не звертаючи уваги на постійні дзвінки про “замінування”, як було у Київському шпиталі, адже майже всі ми — фаталісти. Всі з сумками, грошими та гостинцями для покалічених хлопців, про яких дізналися з інету або від знайомих. І перелякані 20-літні охоронці у формі з автоматами наперевіс, які можливо потім самі пішли в АТО, дивилися на них із повагою та острахом…

На жаль, сьогодні залишаються лише приємні згадки про ті “волонтерські походи”, адже українці, майже відчувши на собі вже досягнення того самого “економічного дна” жертвують все менше і менше та більше “не ломляться” у ворота Київського військового шпиталю. На жаль, адже нагодувати то хоч можна?

Адже, скільки волонтерських рухів організацій у нас виникло за ці неповні два роки, скільки добробатів сформувалося… Ну, не без допомоги від народу, навіть олігархів. Проте ж хто такий є український волонтер, не розглядаючи самі відомі волонтерські рухи та, не звертаючи уваги навіть на тих покидьків, що намагаються заробити на святій справі.Пересічний українець, що шикується у чергу та здає кров для поранених воїнів волонтер? Так. А бізнесмен, який пожертвував більш суттєво, не дивлячись на складну економічну ситуацію у країні, чи міський житель, представники так званого зникаючого середнього класу, що побачив на ТВ сюжет про покаліченого воїна та перерахував на картку свої трудові 100-200 гривень? А бабуся, що плете шкарпетки для синків на фронті, або пригощає їх яблучками на дніпропетровському вокзалі? Кожен чим може… Проте, всі вони волонтери і всі вони – незламний український народ.

Адже, кожен хто вважає себе громадянином цієї країни, яка два роки перебуває у стані війни, просто зобов’язаний віддати, мовою сектанті чи віруючих – баптистів, свою “десятину” для спільної перемоги.

Всім важко, всі втомилися, всі хочуть швидких блискавичних перемог і мало хто налаштований на тривалу виснажливу боротьбу. І це повинна враховувати влада, якщо хоче залишатися нею та, хоча б пояснювати людям свою позицію. Ось сьогодні ми робимо так – завтра ми матимемо такі наслідки, потім буде так і так, наприкінці ми досягнемо такий результат.

Проте, маю надію, що не все так погано у нас, а народ, який втрачає віру у вождя, царя, намісника Бога на землі, можливо й сам сподвигнеться щось зробити для себе та свого кращого життя. Адже українці давно “дозріли” до змін, влада, як завжди волочиться у хвості та намагається домовитися…

Наведу невеличкий приклад. Початок війни у нас всіх просто викликав “потрясіння свідомості”. Не тільки тому, що брат Каїн виявився зовсім не братом, а навіть навпаки. Проте, ціну братства дуже швидко зрозумів, на жаль, на власній землі першим Схід. Хоча особисто я ніколи їх братами не вважала, так не виховані, не культурні, нахабні суб’єкти, яких завжди видно в “цивілізованих країнах… Згадалось навіть, як років 8 назад у Відні в магазині на мої спроби поспілкуватися із продавцем англійською, та розказати звідки я приїхала “from Ukraine”, “no Rassian” “сестричка” з російської глубинки “с укоризной” “влізла” до розмови “не хотите быть нашими більше?”. На що я коротко, не вступаючи у дискусію (не дождетесь), відповіла “не хотим” та отримала сповнений ненависті “братський” погляд.

Українці здатні переосмислювати свою історію, змінюватися та змінювати свою “принципову” позицію, та найголовніше робити правильні висновки. Вони не безнадійні, як “брати” і вони швидко вчаться. Можливо вони зможуть самоорганізуватися, ментально змінитися та побудувати шикарну країну, якщо їм не будуть заважати та відволікати від процесу несуттєвими ідеологічно-брехливими догмами та неправильними ідеями, які не випадково “вносить у їхні голови” телебачення та політикум. Я вірю в Україну та українців, ми маємо майбутнє.

Кому сподобався даний текст найкраща допомога є пожертва для поранених військових або шпиталю Вашого міста.

Або автор може зробити це за вас, сплативши податки державі, як свідомий громадянин, після перерахування грошей на його картку Приватбанку № 6762 4683 1921 8305




Комментирование закрыто.