Освітній аспект управління людським капіталом

Олександр Співаковський, народний депутат, в.о.голови Комітету ВР з питань науки та освіти, для "Хвилі"

Образование3

Людський капітал – це сукупність якостей і атрибутів людини, які допомагають їй створювати економічну вартість. В цьому сенсі ми маємо справу з доволі широким поняттям, тому що здоров’я людини, її природні здібності і задатки також є частиною людського капіталу. Проте найважливішим його елементом є рівень освіченості населення. Тому саме від освіти і стратегій освітньої політики залежить стабільність і процвітання країни. Поряд із економічною, військовою та енергетичною безпекою нашій країні потрібна також освітня безпека.

Два роки роботи у складі Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України дозволили мені сформувати власне бачення стратегії розвитку освіти для ефективного управління людським капіталом. В основі цієї стратегії, на мій погляд, повинен лежати збалансований підхід до формування державного замовлення фахівців різних рівнів освіти.

Новітні реформаторські ініціативи Міністерства освіти і науки України направлені на те, щоб відмовитися від державного замовлення як принципу. У МОН стверджують, що ця система є непрозорою і дискреційною. Проте система державного замовлення працювала протягом всіх років існування України і навряд чи може бути повністю скасована. Замовлення державою фахівців, хай навіть в реформованому вигляді, має залишатися, незважаючи на те, чи будуть ці фахівці працювати в державному секторі, на державних підприємствах, чи у приватному бізнесі.

Звісно, система фінансування освіти потребує реформування. Перш за все, в її основі має лежати збалансований підхід до державного замовлення, яке робиться у сфері вищої, професійної та професійно-технічної освіти. Великою мірою сьогодні обсяги державного замовлення для університетів, технікумів та училищ формуються на основі природного попиту абітурієнтів. Існує тенденція, що саме цей попит буде поставлений в основу державної політики фінансування закладів освіти (так звана ваучеризація).

Проте для збалансованості управління людським капіталом необхідно розуміти, що уподобання абітурієнтів часто формуються на основі суб’єктивних чинників і можуть йти врозріз зі стратегічними потребами держави і її регіонів. Через це стратегія освітнього управління повинна передбачати заходи для врівноваження природного попиту на освіту і «стихійної» популярності окремих спеціальностей чи навчальних закладів. У цьому відношенні уявляється важливим здійснення такого підходу до освіти, який дозволить відмовитися від надмірної уніфікації і стандартизації освітніх програм і сприятиме напрацюванню навчальними закладами власної конкурентної унікальності на ринку освітніх послуг.

У політиці рівного доступу абітурієнтів до освіти та збалансованого управління людським капіталом повинні бути враховані щонайменше декілька важливих критеріїв. А саме: результати зовнішнього незалежного оцінювання, результати державної підсумкової атестації, включаючи атестат про закінчення загальної середньої освіти, особисті уподобання абітурієнта, а також система вагових коефіцієнтів, яка має формуватися на основі визнаних державою стратегічних пріоритетів розвитку.

В першу чергу, слід сформувати коефіцієнти регіону, спеціальності та загальної освіченості території, що необхідно для загальнодержавного вирівнювання людського капіталу в регіональному вимірі. Застосування вагових коефіцієнтів може запобігти стихійному «вимиванню» людського капіталу з певних регіонів, галузей знань і сфер економічної діяльності.

Таке вимивання є цілком реальним на сьогоднішньому етапі, коли економічну кризу все ще не подолано, і міграція трудових ресурсів відбувається не лише з одних регіонів до інших (скажімо, з периферії до центральних міст, з регіонів до столиці), але й з України за кордон. В таких умовах є загроза не лише закриття великої кількості підприємств, установ, навчальних закладів, але й вимирання цілих галузей знань і господарської діяльності. Зберегти інтелектуальний капітал і трудові ресурси в країні в цілому, досягти їх рівномірного і збалансованого розподілу в регіонах – це важливий напрямок загальнодержавної політики.

Ефективна державна політика у сфері освіти потребує принципово нових підходів і напрямків. Серед них найважливішими на нинішньому етапі є наступні:

  1. Додаткове залучення фінансових ресурсів на ринок освітніх послуг

Для прикладу, бюджет успішного українського університету складає в середньому близько 200 млн грн, тоді як американського – близько 5 млрд. доларів. Можливо, комусь таке порівняння здаватиметься недоречним, але нам необхідно розуміти масштаби нашого відставання для того, щоб послідовно шукати вихід із ситуації. На жаль, наша держава не може надати освіті достатньо коштів для розвитку, навіть якщо їй поки що вдається забезпечити виживання навчальних закладів.

Запропоновані сьогодні моделі реформи фінансування освіти, в тому числі ваучеризація, сконцентровані на перерозподілі вже існуючих бюджетних коштів. Звичайно, ефективність розподілу важлива, але слід подумати також про залучення недержавних фінансів та інвестицій. Для того, щоб таке залучення відбулося, необхідно щонайменше дві речі: зміцнити інвестиційну привабливість нашої освіти і провести відповідну дерегуляцію, яка дозволить навчальним закладам реінвестувати зароблені кошти в розвиток. У бюджетах вищих навчальних закладах кошти спецфондів складають іноді до 50%, але використання їх суттєво ускладнюється існуючими регуляторними правилами.

  1. Формування сталої мотивації головних суб’єктів освітнього простору

Якість освіти неможлива без високої мотивації основних гравців на освітньому полі: перш за все, студентів та викладачів. Формування мотивації – це непростий, комплексний процес, в основні якого лежать цінності людини, в тому числі такі, як професійна самореалізація, творчість, свобода.

Важливим чинником мотивації є, без сумніву, фінансовий складник. Не секрет, що вчителі і викладачі, як основні виробники освітніх благ, в нас сьогодні є дешевою робочою силою. Справедлива оплата їхньої праці на практиці неможлива без справедливої, ринкової оцінки вартості освітніх послуг, які вони надають.

Важливим мотивуючим чинником має стати також зміна відповідальності студента перед навчальним закладом. Система державного фінансування здобувачів освіти повинна враховувати мотивацію студента вчитися, його успішність протягом всього періоду навчання.

  1. Стимулювання кластеризації в системі підготовки фахівців

Кластеризація має на меті забезпечення стабільних зв’язків закладів освіти з бізнесом, підприємствами, а також між собою. Об’єднання зусиль і ресурсів, яке відбувається в ході роботи кластерів, необхідне для розвитку наукових і освітніх технологій. Але, знову ж таки, ефективність роботи кластерів буде залежати від розумних і зважених механізмів регулювання і ще більшою мірою – від дерегуляції.

  1. Освітні вимірювання з метою аналізу і покращення якості освіти

На сьогодні ми маємо єдиний загальновизнаний інститут освітніх вимірювань – зовнішнє незалежне оцінювання. Проте його робота останнім часом показує, що воно великою мірою націлений саме на себе. Співпраця організаторів ЗНО з закладами освіти, як середньої так і вищої, мінімальна.

Звичайно, якщо бачити мету ЗНО лише у забезпеченні «рівного доступу до освіти» та подолання корупції при вступі, можна сказати, що цієї мети досягнуто. Проте нам слід розуміти, що вимірювання знань випускників та абітурієнтів повинні бути орієнтиром для покращення освіти і роботи освітніх закладів. Тому Українському центру оцінювання якості освіти, який є головним виконавцем і організатором ЗНО, варто переглянути стратегію комунікації з закладами освіти.

Крім того, необхідна підтримка і стимулювання інших агенцій з освітніх вимірювань, які забезпечать нам професійний аналіз якості на всіх рівнях освіти та аналіз доданої вартості студента, сформованої у ході навчання.

  1. Сприяння реалізації права людини на освіту незалежно від ринку праці

Одним із показників якості вищої освіти останнім часом називають здатність випускників знаходити роботу за спеціальністю на місцевому ринку праці. Звичайно, ефективне працевлаштування є основною мотивацією до навчання, але воно не може бути покладене в основу оцінювання якості чи ефективності навчального закладу. Структура економіки нашої країни перебуває в певній динаміці, що спонукає людей до певної гнучкості у виборі спеціальності, а іноді формує потребу у декількох спеціальностях.

Вибір спеціальності є відповідальністю здобувача вищої освіти, так само як і те, як він буде розпоряджатися своїми знаннями, здобутими в ході навчання. Державі необхідно прийняти настанову, що незалежно від перспектив на ринку праці, сама по собі освічена людина є цінністю з точки зору людського капіталу. Через те інвестиції в її освіту потрібні і вигідні як для регіону, так і для країни в цілому.

  1. Розподіл академічного і соціального аспектів в політиці фінансування освіти

Одним із важливих аспектів нарощування якості освіти має бути чітке розмежування тих інвестицій, які держава робить безпосередньо в розвиток освіти, і тих, що йдуть на освіту заради підтримання соціальної стабільності і зменшення соціальних ризиків. Обидва види інвестицій по суті призводять до зростання людського капіталу. Соціальні стипендії на здобуття освіти необхідні для загального вирівнювання можливостей представників соціально уразливих категорій населення, але диференційована і продумана фінансова підтримка досягнень в академічній сфері має бути окремим напрямком освітньої політики.

Підсумовуючи, зазначу, що здатність освітньої системи ефективно розвивати людський капітал залежить від трьох ключових складників – збалансованого доступу до світи з урахуванням регіональних перспектив, розумної оцінки якості освіти та стимулювання мотивацій основних суб’єктів освітнього простору.




Комментирование закрыто.