Міністерство минулого і міністерство майбутнього

Ольга Михайлова, для "Хвилі"

sur155 Сальвадор Дали

Відвідавши на початку вересня XXVI Економічний Форум у польському містечку Криниця-Здруй, я побувала на дискусійній панелі, присвяченій темі «Чи потрібно нам міністерство майбутнього?». Аудиторія зібралась нечисленна і не надто емоційна.
Увага до цієї дискусійної панелі, присвяченої майбутньому, виявилася помітно меншою, ніж до багатьох інших, де ставилися питання, що стосувалися минулого.

До екскурсів в історичну пам’ять господарі Форуму поляки вдавались охоче. Причому «українська тема» виявилась найгарячішою, можливо, через значну кількість українців на Форумі, до яких поляки отримали можливість звернутися напряму. Деякі польські доповідачі згадували про роз’ятрену пам’ять Волині, інші ж акцентували на позитивному досвіді, наприклад, на союзі С. Петлюри й Ю. Пілсудського. Такі історичні екскурси емоційно сприймалися аудиторією, деякі переривалися аплодисментами, деякі викликали гомін невдоволення.

Якщо апеляції до минулого отримували такий відгук серед рафінованої аудиторії Форуму, зрозуміло, що цей відгук тим емоційніший, коли йдеться про електоральну поведінку обивателя. Звісно, політики отримують з цього відгуку власні дивіденди. Зокрема, в умовах зменшення темпів зростання польської економіки вони шукають нових важелів національної консолідації. Але дуже прикметно, що шукають вони приводів для єднання не так у візії спільного успішного майбутнього поляків, як у візії минулого.

Відтак, виходить назовні, наскільки ж велику владу отримало у сучасній Польщі умовне «Міністерство минулого». Визнання з боку польського парламенту Волинської трагедії актом геноциду ускладнило взаємне порозуміння Польщі й України, а відтак і перспективу взаємовідносин між країнами. Це вражаючий приклад того, як візія минулого проблематизує чи навіть унеможливлює те чи інше майбутнє.

Однак потужно представлене в суспільно-політичному дискурсі Польщі й умовне «Міністерство майбутнього». Загрози ближчого майбутнього, уособлені експансією Росії, вимагають акцентувати на потребі порозуміння з тими, хто стоїть на заваді цієї експансії – а це Україна. Таку логіку, запропоновану ще Є. Гедройцем, на Форумі в Криниці-Здруй представляли П. Журавський дель Граєвський, Б. Бердиховська та ін.

Конструктивність цього підходу визначена пріоритетом майбутнього, проект якого вимагає свідомої і дуже обережної політики пам’яті, яка могла би сприяти реалізації бажаного проекту майбутнього.

Звісно, зв’язок візії минулого й візії майбутнього відомий не лише полякам, і не лише вони його взяли на озброєння. Саме тому пам’ять про Голодомор 1932-1933 рр. доволі ретельно плекають від часів В.Ющенка українські політики разом з науковцями. І ця пам’ять ще й досі жива, вона уособлена старими українцями, що пережила Голодомор. Це вагомий аргумент, щоб уявлення про спільне майбутнє України й Росії не знайшло переконливої підтримки серед українців.

Тим більш, що від урядовців РФ не отримано жодного меседжу щодо розуміння суті цієї трагедії, що загрожує її відтворенням.

Навіть українські наукові дослідження з теми Голодомору тавруються в Росії як екстремістські, що унеможливлює подальше порозуміння. Адже російські високопосадовці й історики добре розуміють, наскільки велику владу має образ минулого у політиці.

Установка на формування наукового підґрунтя імперського російського проекту спричинює цілі напрями політичних досліджень. Так, запит на окрему «історію Новоросії» був покликаний проблематизувати з історичної точки зору належність регіону до України. Для цього передбачалось звеличити роль Російської імперії в колонізації цих земель і в доєднанні їх до православної землеробської цивілізації, а також роль імперії в індустріалізації регіону. В даному контексті українці виступали не як суб’єкт освоєння «Новоросії», але як халявщик, випадковий (бо поруч опинився) і невдячний (бо не цінував імперської ласки).

Імперські «вуха» можна розпізнати іноді також у краєзнавчих студіях, зокрема у студіях історії міст, оскільки в цих дослідженнях акцентується на помітному внеску неукраїнських еліт у розвиток досліджуваних територій. Цим доводиться нібито «неісторичний» характер українського народу і його безпорадність в організаційно-політичних питаннях.
Звісно, у таких розвідках історики подають свої студії як пошук істини і вірність фактам. Але факти тоді набувають сенсу, коли вони оформлені й укладені в наратив – зв’язну історію, що має сенс всередині себе. Цей сенс історик творить, показуючи, який тип причинно-наслідкових зв’язків робить зв’язною його історію, які актори задіяні у описуваних процесах, і – найголовніше – визначаючи предмет дослідження.

Так, «Новоросія» як предмет дослідження жорстко відсилає до обставин освоєння цих земель військово-організаційною потугою Російської імперії від другої половини XVIII ст., коли ця назва увійшла у вжиток. Визначаючи рушійну силу соціальних процесів цього регіону, дослідник має вказати, що нині це пролетаріат індустріальних анклавів, денаціоналізований та зацікавлений у широких ринках збуту продуктів своєї праці, які забезпечує найкраще саме імперія.
Якщо такий предмет дослідження, і відповідний йому актор, чи адекватний цьому наративу суверенітет України над землями «Новоросії»? Чи може бути іншою логіка подій на цих землях, ніж «повернення» до імперії?

Хоча українські історики здебільшого відстоюють думку, що «факти говорять за себе», з цим не можна погодитись. Адже хаотичний масив різноманітних фактів – це ще не дослідження, доки факти не укладені в логічний зміст. Укласти їх в оповідь – справа історика.

Історик – людина, і мотивом для роботи в нього, у більшості випадків, виявляється особиста зацікавленість, спричинена певними уявленнями щодо цінностей. Це може бути усвідомлено чи ні, але найкраще, коли писання історії відбувається з позиції усвідомлення сповідуваних істориком цінностей, утвердження яких він природно прагне. Тоді предмет дослідження буде відповідати його справжній меті.

У випадку, коли такого усвідомлення немає, історик може виявитись провідником нав’язаного дискурсу, а писана ним історія слугуватиме утвердженню чужих йому цінностей, небажаного для нього проекту майбутнього. Такою подеколи виявлялась наукова доля історика часів СРСР.

Радянським історикам доводилося спиратися на єдино припустимий в СРСР концепт історії – марксистсько-ленінський. В основу його було покладено нібито цінності свободи й рівності. Тотальний контроль за наукою вимагав від істориків обирати такі об’єкти дослідження і таку методологію, яка доводила, що оптимальна реалізація цих цінностей відбувалась у річищі більшовицького руху та завдяки радянській владі. Але в дійсності практики не відповідали проголошуваним цінностям.
Відтак в історію йшли або люди поверхового інтелекту, які не могли розпізнати фальш, або конформісти, які готові були підтримувати панівний дискурс, навіть відчуваючи цю фальш. Або ж історик ставав дисидентом.

Історична політика в сучасній Росії більш виважена й далекоглядна. Відтворюючи практики Російської імперії та СРСР, влада в РФ підкреслює спадковість політичної традиції і наголошує тепер на таких цінностях як імперія, експансія, послух підданих. Сповідуючи ці цінності, історик на матеріалі російської історії має шанси створити цілісний наратив, відзначений щирістю наукового пошуку, який водночас задовольнить і його самого, і владу.

На щастя, історики сучасної Росії не одностайні, їхні дослідження позначені плюралізмом підходів та ціннісних орієнтацій (що досі уможливлює продуктивний діалог, з такими, зокрема, інтелектуалами як А. Зубов). В СРСР така свобода не була можливою, візія минулого контролювалась державою, бо мала забезпечити реалізацію комуністичного проекту.

Причому зміна політичних обставин деколи зумовлювала корективи в культивованому СРСР історичному міфі. Прикладом може слугувати переоцінка діяльності деяких російських царів, які у перші роки радянської влади були тавровані як владолюбні деспоти, а надалі «виявилися» талановитими державцями й патріотами.

Таке ставлення до минулого вказує на СРСР як типово модерний політичний проект. Адже саме орієнтація на проект, на його здійснення в майбутньому є підставою для виокремлення доби модерну. Інша річ, що СРСР безперестанно брехав, особливо щодо справжніх мотивів і орієнтацій, якими були не досягнення свободи й рівності, а підкорення й експансія. Це обумовило його занепад і крах.

Легітимація політичних акторів, зокрема й держав, стає у Новий час можливою лише через наявність у них проекту майбутнього (хоча в очах критиків це, звісно, утопія, а не проект). Спосіб легітимації політичних утворень традиційного світу є геть протилежний – через апеляцію до «споконвічного» устрою. Традиційне суспільство обернене в історію (про що свідчить сама його назва), модерні політичні проекти – у майбутнє.

Сильне бажання здійснити проект вимагає залучення усіх можливих і навіть неможливих ресурсів. Таким «неможливим» ресурсом може ставати і стає минуле. І так історична пам’ять, як візія минулого, потрапляє в залежність від візії майбутнього. Без ресурсу минулого й майбутнє небагато важить; але суттєвим є питання підпорядкування.

Саме тому українських науковців, а подеколи й політиків, дивує намагання деяких польських істориків представити польську історію як історію країни-жертви, з огляду на те, що такий статус погано корелює з амбіціями на майбутнє регіональне лідерство.

Тим більш непродуктивними видаються окремі заклики у середовищі польських інтелектуалів до перегляду результатів ІІ Світової, зокрема, нагадування про «польське місто Львів». Яке майбутнє, в найбажанішому сценарії, має відповідати подібній візії минулого? Чи йдеться про сценарій розчленування України за участі Польщі та Росії?

Але чи можна такий сценарій вважати позитивним навіть для тієї ж Польщі, якщо на її східних кордонах з’явиться агресивний сусід, що недовго задовольнятиметься Україною, апетити якого зростатимуть, потенціал зміцниться, а ентузіазм підданих вируватиме, тим більш за обставин послаблення згоди у демократичному таборі?

Минуле останнім часом дедалі більше впливає на майбутнє в європейських країнах. Втім, доволі потужно в Європі діє протиспрямована тенденція, що змушує, наприклад, політиків ЕС замовляти спільні історичні підручники Франції та Німеччини, Німеччини та Польщі. Такий запит зумовлений наміром будувати спільне майбутнє європейців – тобто візія минулого узгоджується з візією майбутнього.

Цей тренд сьогодні домінує в азійських країнах, які ніби «перегорнули сторінку» і не ставлять своє майбутнє в залежність від минулих образ. І якщо Україна бажає досягти таких темпів розвитку, який демонструють «східні тигри», доведеться так само вдатися до прагматичного підпорядкування усіх царин життя завданням прориву у бажане майбутнє.
Для того має ефективно запрацювати «Міністерство майбутнього» як центр кристалізації уявлень про бажане майбутнє України.

Умовним «Міністерством майбутнього» міг би, в принципі, стати Національний Інститут стратегічних досліджень, якби його робота була більше орієнтована на публічність та роботу з українською громадою (а не можновладцями). В принципі, реальним є перетворення ініціативних груп, таких як «Група 1-го грудня» чи «Група 21-го листопада» на осередки мислення про майбутнє, за умови зміцнення їх організаційного ресурсу. Можна було б зробити ставку також на відтворення діяльності Комісії Верховної Ради з питань майбутнього, яка нещодавно припинила свою роботу. Та досі найбільш активно майбутнє України обговорюється в мережі Інтернет – у блогосфері, у незалежних виданнях та в соціальних мережах. Для того, щоб стати умовним «Міністерством майбутнього», інтернет-спільноті не вистачає згуртованості, готовності до консенсусу, матеріального забезпечення діяльності і ще багато чого.

Отже, питання, в яких формах має постати в Україні «Міністерство майбутнього», лишається наразі відкритим. Лише зрозуміло, що воно потрібно Україні. Бо інакше невідворотнім стає домінація умовного «Міністерства минулого», яка може не лише віддалити майбутнє, а й наблизити Україну до традиційного світу, де «краще» означає «споконвічне».




Комментирование закрыто.