Медична реформа: прірва між розумінням і дією

Анатолій Якименко, для "Хвилі"

Медична тематика у країні з колосальною кількістю проблем ніколи не відзначалась суспільним інтересом. Старт медичної реформи наприкінці 2010 року анонсований Іриною Акімовою запам’ятався короткотерміновою піар-акцією з характерною для регіоналів  впевненістю та енергією.

Схоже, що за ці два роки владі у медичній сфері вдалося достатньо «наваять» аби теми політичних в’язнів, Митного Союзу і таке інше відійшли на другий план.

Станом на 2013 рік уже накопичено чимало фактів, які напряму пов’язані із формуванням нових правил гри в медицині. Це і рентгенограма поперекової ділянки хребта, зроблена за направленням сімейного лікаря у вагітної жінки при тягнучих болях у попереку, це і направлення у відділення постінсультної реабілітації пацієнтів без свідомості після двадцятиденного «успішного» лікування в районній лікарні у кахектичному стані з пролежнями та гангреною обох нижніх кінцівок, це і лікування прееклампсії біологічно активними добавками та багато іншого, що завдало шкоди здоров’ю або закінчилося летально.

Cитуація із медичної реформою дуже нагадує 1932 рік. На виконання плану хлібозаговітель були підняті із помийних глибин суспільства найвишуканіші покидьки, для котрих, в силу їх «надзвичайних» моральних якостей владні повноваження  завжди були недоступні. Не вникаючи у суть поставлених завдань та не переймаючись наслідками їх виконання, але бажаючи виправдати покладені на них сподівання ці люди окрім хліба вигортали буряк, картоплю, моркву та інший провіант. Згодом такі дії будуть трактовані як українська народна самоліквідація в наслідок генетично детермінованої продажності.

Схоже 10-і роки ХХІ століття нічим не відрізняються від 30-х ХХ століття. У 30-х українці розуміли, що завдання, які ставила компартія матимуть для них трагічні наслідки.

Сьогодні також усі розуміють, що медична реформа призначена для того аби «отжать» і «пакращити».

«Отжать»:

а) скоротити бюджетні витрати на медичне забезпечення шляхом введення інституту сімейного лікаря;

б) вивести бюджетні кошти у поле більш зручне для розкрадання шляхом впровадження страхової медицини;

«Пакращити»: перетворити медичну галузь у джерело наповнення державного бюджету шляхом трансформації лікарень у некомерційні комунальні підприємства.

Також усі розуміють, що це матиме катастрофічні наслідки.

Проте таке розуміння не спричиняє до адекватного спротиву, а владі вдається рекрутувати достатню кількість людей потрібної якості, котрі з потроєною енергією наввипередки перевиконують її завдання. У цьому місці слід нагадати, що реформування, за законом, мало б відбуватися у трьох областях та у місті Києві, після чого за логікою мали б бути підведені підсумки і прийняті рішення щодо подальших дій. Натомість непілотні області не просто самовільно інтегрувались у процес медичного реформування, а й подекуди випереджають пілотні регіони.

Якщо побіжно повернутися у 30- і роки минулого сторіччя, то для реалізації світових стратегічних планів на вже освоєних територіях комуністичною Росією перед проведенням заходів з соціальної інженерії було проведено низку підготовчих насильницьких дій: у ході російсько-української війни з 1918 по 1922 рік винищено бойову частину чоловічого населення, депортовано впливових гречкосіїв під час розкуркулення та створено колгоспи. Саме цим у 1932 можна пояснити відсутність адекватного спротиву при усвідомлені свого власного знищення. Враховуючи факт відсутності будь-якого спротиву та достатню кількість моральних виродків готових реалізовувати стратегічні плани по знищенню населення території,  можна стверджувати наступне: за 22 роки так званої розбудови української держави медична сфера нагадує український колгосп періоду «совка», а самих медиків можна назвати безправними медичними колгоспниками.

Природно, що масштаби і глибина мислення колгоспників не дозволяють їм осягнути процеси на належному рівні. Цілком очевидно, що проект медичного реформування відбувається у рамках глобального процесу побудови модернового рабства у пострадянських суспільствах з національними особливостями. Українське модернове рабство буде вирізнятися від білоруського, казахського чи російського. Уже сьогодні зрозуміло, що наше рабство буде мати вибори, у ньому буде багатопартійність, громадські організації, громадські ради, громадські слухання, чисельна опозиція, політичні ток-шоу з критикою президента, перинатальні центри і показники перинатальної смертності  менші як у США.

Повертаючись до медицини, можна стверджувати, що медична сфера в Україні на сьогодні залишається осередком несвободи, таким самим осередком, яким свого часу  в Україні була аграрна сфера, яка дала нам армію рабів.

Таким чином, враховуючі беззаперечні катастрофічні демографічні та гуманітарні результати  можна говорити,  що реальні наслідки реформи виходять далеко за межі медичної сфери, а також далеко за межі прихованих стратегічних планів та інтелектуальних здібностей її попихачів, що наводить на певні роздуми.

Відповідальність за ситуацію у рівній мірі несуть як медики так і суспільство. Медики винні тим, що розуміють, але не протидіють, а громадяни – тим, що нічого не бажають розуміти.

Невідворотна загроза захисту успадкованої комуністичної моделі, як головна форма протидії так званому реформуванню додає ситуації абсурдності і драматизму, а з ними і відчуття безвиході. Мабуть, це мало б нас спонукати нас до осягнення того що ми мали і що у нас зробилося (саме така форма дієслова тут буде доречною)  перед тим як визначитись з подальшими діями.




Комментирование закрыто.