Математика мовного питання

Євген Пулман, для "Хвилі"

matematika

Для України мовне питання завжди було критичним і контроверсійним, враховуючи складну спадщину, яку вона отримала у мовній сфері. До того ж уже на ранніх етапах існування Української держави виявилася стійка тенденція політизувати мовні проблеми, особливо напередодні парламентських і президентських виборів. Тому постає питання чи існує взагалі актуальність для мовних баталій?

На перший погляд все є досить прозаїчним і зрозумілим. В раціональному світі розвинутого Модерну питання мовного диктату не повинно стояти, більш важливішими елементами є успішність країни, її місце на світовій шахівниці, добробут і особисті досягнення громадян. Але це тільки на перший погляд. Питання більш складне і різнобоке. Потрібно обов’язково враховувати специфіку країни. І відсилання до досвіду інших країн не є прецедентом, обов’язковим до виконання в Україні. Англомовна Ірландія, багатомовна Швейцарія чи консолідований навколо івриту Ізраїль є лише варіантами, певними прикладами, але шлях у нас свій.

***

Кожна людина є великою неповторною індивідуальністю, але тим не менш психометричні методи дозволяють зміряти людську особистість і виокремити їх в окремі групи навіть в масштабах цілої країни. На наше сприйняття оточуючого світу в першу чергу впливають наші переконання, цінності і потреби.

В українському суспільстві можна виокремити не менше шести, але є три основні великі групи (85-90% від населення всієї країни) за своїми ціннісними орієнтирами:

  1. Абсолютна (15%). Сила, влада, перемога – це основні цінності даної групи. Слабкий і переможений для них просто об’єкт, який не заслуговує навіть на увагу. Абсолютний диктат по праві сильного поєднується з абсолютним підкоренням, питання тільки в тому на якій сходинці «харчового ланцюга» знаходиться людина з таким світосприйняттям.
  2. Модерна (15-20%). Розвиток, можливості, раціональність, успіх, досягнення, результат – це ключові слова-орієнтири для людей з модерними цінностями.
  3. Традиційна (в межах 50-55%). Для таких людей важливими орієнтирами є справедливість, стабільність, догматичність, непорушна віра саме в свій обраний шлях і неприйняття альтернатив. Такі особистості почувають комфортно себе в ієрархічних системах, де є чіткі правила, де є поняття обов’язку і честі. Будь-які зміни їх дуже відлякують, вони ніколи не намагаються йти проти системи і змінити її, бо впевнені, що досягти цього неможливо, а тому в цьому немає ніякого сенсу і необхідності.

Кожна перелічена група розуміє лише «свою мову»:

  • «Абсолютист» живе за девізизом «хто сильніший, той і правий», йому важливо бути у таборі переможців, тому він буде тягнутись до сильнішого, йому потрібен «наказ згори» від авторитетної для нього людини, ввічливість і толерантність буде сприйматись як слабкість;
  • «Модерністу» достатньо аргументованих причин чому в тій або іншій ситуації потрібно діяти саме так, а не інакше, модерністи орієнтовані у майбутнє, тому задля успішного результату будуть орієнтуватись на раціональні судження, а не емоцію;
  • «Традиціоналіст» теж прислуховується до авторитетних думок, лідер для нього – це особа, яку поважають, але не бояться і сліпо підкоряються, як у випадку з абсолютистом. Щоб знайти ключик до такого типажу необхідно встановити «його особисту Істину» в досліджуваному питанні, адже для нього єдино вірним є тільки один Шлях, всі хто не вписується в його систему координат – єретики. В той же час його світосприйняття достатньо забюрократизоване, вписане в велику кількість правил, норм і догм, і тому певним чином можливо «зарегулювати» гострі питання і використовуючи «м’яку силу» (soft power), вивести на потрібне рішення.

Зараз в загальних рисах змоделюємо який же це стосунок має до мовного питання і як представники кожної з груп сприймають його власне в Україні. І які висновки потрібно з цього зробити, щоб не збільшувати прірву між сторонами, а по можливості об’єднати в єдиний стрій.

Абсолютист є заручником оточуючого середовища і телевізійної картинки. Якщо на його мікрорівні (місті, районі, області) заможні та авторитетні є російськомовними, то він однозначно буде хотіти їх наслідувати. Сєркови і Голохвастови із п’єси «За двома зайцями» це яскравий приклад такого наслідування.

Другий варіант впливу: «партія сказала», значить будемо виконувати. Умовною «партією» може бути будь-яка структура, головне щоб вона була сильною, всемогутньою з жорсткою системою примусу і невідворотного покарання. В даному випадку абсолютиста заставляє підкорятися страх. Тому він буде російсько- чи україномовним (навіть і на побутовому рівні) в залежності від існуючої конюктури.

Нарешті, третій варіант впливу – це пропаганда і телевізійна картинка. Якщо, «власть прідєржащіє» чи «деятєлі іскуств» (а в світосприйнятті абсолютиста це господарі життя, щасливчики, приклади для наслідування, адже вони популярні і заможні, т.з. вища сходинка харчового ланцюжка) будуть ототожнюватись, наприклад, з україномовністю, то саме україномовність може вважатись як один із елементів успішного життя. Тому квотування ефірного часу або обов’язковість вживання української мови на державній службі і в парламенті є серйозним непрямим інструментом впливу на свідомість абсолютистів. Їх нагадаю приблизно 15% населення України.

Для раціоналістів (не більше 20% українців) мовної проблеми просто не існує. Це психотип «диких капіталістів» кінця 19 століття, для яких кінцевий успішний результат понад усе. І будь-які перепони, які заважають його досягненню, можна і потрібно знехтувати. Але «дикий капіталізм» обмежується економічними матеріями: прибуток, експансія, домінування, тому «дикий капіталіст» – це раціоналіст в підприємництві. Нас же цікавить політика і соціальна сфера. В цьому розрізі для раціоналіста успішність його держави, як інституту не може бути під загрозою через другорядне мовне чи язикове питання. Спочатку боротьба з корупцією, перемога у війні, побудова ефективних державних інститутів, інвестиційний клімат тощо, а вже потім потрібно повертатись до мовних баталій. Раціоналісти – це найкращі солдати для концепції політичної нації.

Питання пріоритетів для раціоналістів це стрижневий камінь світогляду. Вони апелюють до розуму, а не до серця. Але при такому раціоналізмі втрачається душа і мораль. Що є абсолютно неприйнятним для традиціоналістів. Тому раціоналісти і традиціоналісти завжди розмовляють на різних мовах, незважаючи навіть на те, що можуть бути носіями спільної етномови: російської чи української.

Традиціоналісти це найбільш складна група і для аналізу і для впливу в мовному питанні. Але водночас і найважливіша, адже в кількісному плані репрезентує більше ніж половину дорослого населення нашої країни. Складність полягає в тому, що традиціоналіст рухається в фарватері певних догм, які формують у його світогляді лише один праведний шлях. Всі інші шляхи не сприймаються категорично. Якщо ми говоримо про мовне питання, то такі шляхи формуються на базі певних ідентичностей. Тому нам необхідно серед традиціоналістів виділити ще декілька підкатегорій (на основі паралельної класифікації ):

а) україномовні етнічні українці;

б) російськомовні українські націоналісти;

в) помірковані російськомовні етнічні українці;

г) совєтікуси або єдинонародники;

д) етнічні росіяни;

а) україномовні українці (підкреслюємо, що мається на увазі не всі україномовні українці, а лише у.у. з традиційними поглядами) однозначно за тотальну українофікацію всіх сфер. Згадки про другу державну мову або регіональні мови чи то нормативні акти на кшталт закону ківалова-колєсніченка викликають агресію. Та й в принципі будь-які лояльні висловлювання в сторону російської мови, автоматично запише його автора як мінімум до стану клеола, а то і до колаборанта, ворога і єретика.

б) російськомовні українські націоналісти (РУН) взагалі цікавий парадокс. «Скрєпи» росіян розриваються на маленькі атоми, коли вони чують про таку комбінацію слів. «Братушки» реально відмовляються вірити в існування такої групи людей. Але саме вони стали серйозною силою, яка не дала «російській весні» встановитись в бажаних адміністративних межах ЮгоВостока, а обмежились обрубком на Донбасі і Кримом, де і концентрація таких російськомовних українських націоналістів була найменшою. РУНи також не проти українофікації, лояльно ставляться до квотувань і обмежень російської, хоч і самі можуть не використовувати української зовсім у своєму повсякденні.

в) російськомовні українці з дитинства виховуються у російськомовній родині, хоч і є етнічними українцями і здебільшого мають цілком український психічний склад (полюбляють поспівати українських пісень, закордоном принципово будуть підкреслювати свою українськість і відмінність від росіян). Але будь-який імперативний наступ на його російськомовність буде сприйматись в штики. З ними дієва схема з «мякою» українізацією, з відсиланням до історичної справедливості, з апелюванням до факту, що співвідношення носіїв української та російської мов не відповідає співвідношенню етнічних українців та росіян, що свідчить про деформованість мовної ситуації. І в основі такої деформованості лежить політика мовно-культурної асиміляції неросійських народів, що її проводила Російська імперія, а згодом і Радянський Союз з теорією єдиного радянського російськомовного народу.

г) єдінонародніки це поборники «єдіной і неделімой Русі» і триєдиного народу, в кращому випадку вони вам скажуть, що українці, білоруси, росіяни – «ФАКТИЧЕСКИ один народ, разделенный некоторыми историческими событиями». Тому і возєднання цих народів і є відновленням історичної справедливості. А так як завжди експансивним інтегратором такого возєднання була Росія, то її культура і мова є основою такої інтеграції. І тому для них будь-які україномовно направлені ініціативи – це «раскольнічество» і «відступництво», а тому швидко перетворюється на мазепництво, фашизм і укронаціоналізм. До речі, єдінонародніки це не лише російськомовні, їх вистачає і серед україномовних.

Ще є достатньо велика підкатегорія білінгвів, які часто виховуються у змішаних родинах, але ми не будемо їх окремо виділяти, зважаючи що їхнє відношення до мовного питання, розсіюється серед перших чотирьох підгруп.

д) етнічні росіяни завжди виокремлюють себе з-поміж українців, вважають носіями себе «великоруської культури», їх дім – Росія, і на жаль вони бажають не самостійно переїхати в Росію, а – щоб Росія переїхала сюди. Інтегрувати таких людей в українське середовище вкрай важко. Якщо вище перелічені підгрупи ще якось можливо за певних факторів звести під єдиний знаменник українського проекту, то цих – ні. Навіть найбільш ліберальні і помірковані представники цієї підгрупи не інтегруються. Згадується вислів, з яким я абсолютно згідний: «Русский либерал заканчивается там, где начинается украинский вопрос». Раніше чи пізніше. Але є і хороша новина. Їх порівняно небагато. Ми спираємось на дані Національної Академії Наук України, які озвучив професор Павло Гриценко, у своєму виступі на засіданні Конституційного суду у грудні 2016 року.

Підсумовуючи вище перелічене, звернемо увагу, що всі ці підгрупи актуальні також і для модерністів і абсолютистів, але саме така якісна їх характеристика, яка розписана вище, правомірна ЛИШЕ для традиціоналістів.

Основна риса Традиціоналістів це їхня непримиримість з протилежною позицією, що робить їх заручниками певних ідентичностей. Основні в Україні це дві діаметрально протилежні: перша ідентичність за українську Україну, друга – за Єдину Русь і інтеграцію з Росією. Пропорція приблизно 65 на 35 відсотків відповідно (без частини Донбасу і Криму).

Є звичайно і інші ідентичності, але вони в основному носять чітко регіональний характер: Закарпаття, Буковина, Бессарабія. Вони теж небезпечні для цілісності країни, але в даній викладці залишимо їх за дужками. Є ще цікава група, так звані «безликі», взагалі без будь-якої національної ідентичності, достатньо апатичні і неактивні, але до того часу доки не наступає час домінування якоїсь конкретної іншої ідентичності. До речі такі «безликі» на Донбасі дуже злякались пропаганди про укрофашизм і стали на бік «єдінонародників» під час російського вторгнення в Донбас.

Традиціоналісти більш менш рівномірно розсіяні по території України, і тримають свою частку у межах 50-ти відсотків від загальної кількості проживаючих в регіоні. А от їхні підгрупи мають специфічно виражений регіональний поділ: віртуально рухаючись з заходу на південний-схід, ми рухаємось від «українських українців» до «єдинародників» в серединному положенні залишаючи російськомовних патріотів і поміркованих, тобто від однієї національної ідентичності до іншої. Саме така регіональна концентрація тих чи інших створює загрози держаній цілісності, коли піднімається мовне питання.

Підсумовуючи, зведемо всі кількісні дані нашої «мовної» задачі (в дужках орієнтовний процент* від населення всієї України):

1) Модерністи – 18%;

2) Абсолютисти – 15%;

3) Традиціоналісти (всього 55%), з них:

3.1) україномовні етнічні українці – 27%;

3.2) російськомовні українські націоналісти – 3%;

3.3) помірковані російськомовні етнічні українці – 12%;

3.4) совєтікуси або єдинонародники – 8%;

3.5) етнічні росіяни – 5%;

Нагадаємо, що модерністів мовне питання переважно не бентежить, до тих пір поки не набуває крайніх форм. Абсолютисти при наявності сильної владної вертикалі і ефірній владній монополії готові підкоритись будь-якому мовному вектору. Традиціоналісти ж діляться на дві великі групи: українофілів і українофобів (співвідношення дві третини на третину) . При цьому «золота акція» у поміркованих російськомовних українців, симпатії яких або вирівнюють баланс сил або суттєво збільшують перевагу українофілів.

Дивлячись на ці цифри, тепер з легкістю можна зрозуміти мотивацію нинішньої влади, яка розкладає знову «мовний пасьянс». Не продемонструвавши особливих успіхів у післяреволюційний період, вона таким чином розмиває фокус у населення і в той же час мобілізує свій електорат, адже рівень недовіри до влади сягає катастрофічних показників.

Зміцнивши владну вертикаль і контролюючи медіа політику вони виключають із списку невдоволених велику частину абсолютистів і намагаються електоральне ядро будувати навколо націоналістичної ідеї, яка в цілому не суперечить ціннісним орієнтирам традиціоналістів-українофілів (третина населення країни). А те що суспільство стає більш атомізованим, а значить і дезогранізованим, владу не дуже то і бентежить. Очевидно що електоральні бали важливіші за процвітання всієї країни. Нічого особистого, just business. Холодний і цинічний прорахунок.

Потрібно чітко усвідомити, що «мовне» чи «язикове» питання фактично невмируще. І підніматись воно буде постійно в інтересах недолугого істеблішменту. Або за принципом «розділяй і володарюй», або для мобілізації «своїх», або «для дестабілізації», або для «відволікання від інших більш гострих проблем». І скажемо чесно, на жаль, це спрацьовує. Але в нинішній умовах це неприпустима щедрість давати так маніпулювати собою. Тому якщо ми не можемо зупинити цей процес, треба його очолити.

І тут особлива роль відводиться для Лідерів Суспільної Думки. До речі, чудова і дуже влучна абревіатура виходить – ЛСДшники. Адже дійсно, їхні слова чи дії як наркотик діють на підконтрольну для них аудиторію. І таким чином замість інтеграційних процесів в суспільстві запускаються дезінтеграційні. Адже люди свідомо чи несвідомо групуються навколо прийнятних для них життєвих цінностей і перебуваючи в такій зоні комфорту віддаляються від інших груп. А ЛДСшники, дуже часто несвідомо, лише поглиблюють прірву між групами, просто висловлюючи своє світосприйняття. Але не потрібно забувати, що «мы в ответе за тех, кого приручили». Тому я прошу і закликаю всіх лідерів суспільної думки, які можливо прочитають цей текст, бути дуже обережними, адже помах крил метелика на одному кінці світу, може викликати ураган на іншому.

Facebook автора

_____________________________________________________________________________

* Посилання на опитування: [1], [2], [3], [4], [5], [6], [7], [8],[9], [10];




Комментирование закрыто.