Казус «95 квартала», як дзеркало власної самоідентифікації

Наталія Панченко, для "Хвилі"

95-kvartal

Українці все ж дивний та непередбачуваний народ. Народ, що здатен як на велику самопожертву заради ідеї власної державності, заради власної країни, заради свого бойового товариша, заради справедливості. Ми можемо віддати своє життя, свій час, свої гроші, третій рік волонтерити на благо країни, і зневажати її водночас, пройти повз відвертого хама, що цю ж країну втоптує у багнюку і не «осадити» його. Більш того ми можемо сказати, що так нам і треба, самі ж винні, ми на таке заслуговуємо. Деякі з нас рівнозначно сприймають, як великий героїчний вчинок так і велику ницість, власне та чуже крадійство, тобто із захватом. Суспільна самозневага до власного є майже у кожному з нас.

А ще ми завжди дуже захоплюємося тим, що хтось зміг піднятися над власною ницістю і бідністю, «пробитися«. Одночасно ж самі, чомусь вважаємо, що ми на таке не здатні. Ми захоплюємося іншими народами – поляками, латишами, литовцями, естонцями, відверто заздримо їм, що вони «змогли» і водночас забуваємо, що нічий шлях нагору не був легким. На генному рівні десь ми впевнені, ЩО МИ НЕ ТАКІ, МИ НІКОЛИ НЕ ЗМОЖЕМО… Ми не зможемо стати єдиною нацією, успішним народом. Багатим народом. Здавалося б ми маємо для цього всі передумови – гарна земля з безліччю різноманітних копалин, гарне місце розташування країни – сторіччями проторений шлях зі Сходу на Захід, працьовитий і, без сумніву, дуже талановитий народ. Але щось нам постійно заважає на нашому шляху до успіху. І це внутрішнє рабство, це наші, сторіччями нав»язувані нам комплекси, наша меншовартість. Ми дійсно дуже «різношерстні», ми, на жаль не є єдиним монолітним народом. Ми так звикли до власного ницого іміджу, що майже зжилися з ним – він став нашої другою шкурою… Ми навіть сам на сам дуже рідко буваємо собою. А ще у нас є дві мови – одна власна українська, всмоктана з молоком матері, наш генетичний код, мова, яку багато з нас вживає виключно вдома, для спілкування з рідними та близькими, у багатьох вона уже перетворилася на такий собі суржик, проте ж свій рідний… І «великий и могучий», який ми вживаємо виходячи із зони власного комфорту, тобто на вулицю. І це також у більшості є той же самий суржик, тільки «великоруський», адже від літературної російської там залишається приблизно те ж саме, що від літературної української на наших кухнях… Але нас так привчали сторіччями, ми до того звикли…

Топ-темою нового тижня, напевно, таки стане скандал навколо виступу Кварталу у Юрмалі. Ну, у нас же ж будь-яке обговорення, доволі часто «висмоктаної із пальця» проблеми, менше тижня не триває, краще два. Хоч Наді Савченко більш повезло – її десь з місяць обговорювали, навіть більше. Серьожі Лещенко мабуть повезе також, скоро народ забуде про його хату та джерела її купівлі. А хто у нас святий? – нікого нема… Всі ми люди грішні. Ми ж не вирішуємо жодної проблеми, зате все і всіх обговорюємо…

Відразу скажу, що особисто мене обурює у цих обговореннях, хоча після початку скандалу знайшла у інеті ролик та переглянула його. Нічого такого нового не побачила. Зеленський таки правий вони цим уже 20 років займаються і доволі успішно. У бізнесовому сенсі. Особисто мені це ніколи не подобалося, тому я не є прихильником їх «творчості», ніколи не була і навряд чи колись стану… А ще хочу сказати про фільми студії Квартал — усі ці «Свати», «москалі», «Любовь в большом городе» 1,2, 3..33 – ну це просто взірець вульгарності та несмаку. А головна сюжетна лінія «Сватів» вам що не зрозуміла? – можливо й неправильно викладу, однієї серії неповного перегляду думаю все ж вистачить для аналізу, але спробую. Високоосвічені російськомовні свати (професура в образі свата) із столиці і жлоби-хохли (ну, Валя ж типова українська «сваха»…), які постійно «гакають та гавкають» зійшлися волею Всевишнього у одній родині, оскільки, їх діти одружилися. І виникає безліч кумедних сценок. Де життєвий досвід, хитрість та прагматизм хохлів інколи ставить у глухий кут «круту і модню» рідню. Нічого не нагадує?

Одного я не можу зрозуміти. Чому ви, шановні українці, цього 20 років не помічали? Ви не бачили себе у їхніх героях? А дарма…

Напевно, найгіршим є те, що з найзапеклішою люттю на Квартал накинулися ті, хто викупляв найдорожчі місця на їх шоу та найзавзятіше їм аплодував. Що тоді подобалося, а зараз вже ні? Чи суть питання нарешті дійшла і ви таки ідентифікували себе з їх героями? Дійшло нарешті, «як до верблюдів» на 20 рік… Ну, все ж до якогось логічного мислення ви здатні, ба…, ще й висновки розумні здатні робити…

Дехто з українців щиро вважає себе ображеним, більшість щиро не розуміє, що проблема не у Кварталі, а у нас всіх, в нашій власній голові, в нашій меншовартості. Квартал — то якраз і не змінився, він такий як є, як був, такий, яким ми з вами його створили. Був суспільний запит на низькопробний гумористичний продукт, його задовольнили, як змогли. Але запит то був наш…

Є серйозна проблема самоідентифікації у самих українців. Є запит суспільства на подібні речі і є квартал, який його задовільняє. Попит породжує пропозицію — закон шоубізнесу та й будь-якого бізнесу. Наголошу, таким був суспільний попит і колектив Кварталу його повністю задовольнив відповідно до своїх уявлень про всіх нас. Але це і ваш запит, це ваше власне бачення самих себе, своїх сусідів, своїх батьків. Проблема в тому, що більшість українців це «хаває» і ідентифікує себе не українцями, а малоросами, хохлами. Вони відчувають себе саме так, як герої кварталу – таким собі сержантом Петренком, свахою Валюхою, її п’яничкою чоловіком… Це внутрішній світ, який просто заповнюється сучасним телебаченням.
У зазначених героях ви бачите в більшості себе. А інколи це приймає викривлені гротескові форми. І тоді виникає злість і образа. Не сприйняття, не бажання дивитися на себе у таких нікчемних образах. Але таке дуже рідко з нами трапляється. На жаль.

А ще хочу звернути увагу на те, що в суботу, здається, у нас був день українського кіно… Чому нікого з вас не обурює відсутність жодного українського фільму на всіх каналах нашого телебачення? Жодного не було. А квартал був, як завжди… жодного хорошого вітчизняного україномовного фільму не було… Або ж хоч якісного фільму доби українського «поетичного кіно» і всі це «схавали» … і жодного обурення, що нам показували низькопробний вульгарний продукт навіть у такий день і навіть «суперпатріотичні» канали, або ті, хто так анонсує себе. Жодної україномовної пісні, жодного нормального вітчизняного мультика для власних дітей… Хто з вас обурювався за україномовний контент, відстоював наші квоти на телебаченні?? Подумав за те, що при нагоді їх не буде чим заповнити, бо український кінематограф не в змозі вже боротися сам на сам із низькопробним зарубіжним продуктом, саме тому, що у вас нема попиту на якісний продукт? У нас не було, чи на сьогодні нема якісного українського кіно? Не було Довженка (ну це звісно кіно не для всіх), І. Миколайчика, Л. Бикова, не було Б. Ступки, К. Степанкова, не було Ю. Іллєнка, нема М. Іллєнка? У нас не знімається якісний український продукт сьогодні? Знімається – за останні гроші та з останніх сил…

Повторюсь «Хайтарма«, «Той, що пройшов крізь вогонь«, «Повадир«, «Параджанов«, «Брати«, «Гніздо горлиці, «Плем«я» — гідне сучасне українське кіно усього лиш за останні декілька роківНа підході нова стрічка «Жива«, яка обіцяє бути дуже цікавою роботою українських кінематографістів з шикарним саундтреком С. Положинського. Проблема у тому, що ви самі не хочете якісного культурного продукту. Проблема не у митцях, вони талановиті та креативні, проблема у «піплі». Ви не хочете «напрягати звилини», ви не хочете мислити, ви не хочете кращого навіть заради власних дітей, вас все влаштовує у цьому житті. Скільки з вас відвідує українські прем»єри? Хто відвідує концерти українських музикантів та якісних україномовних груп? Не «Віагру», а дійсно якісну українську музику хто слухає у власному авто?

Один П. Шеремет, стороння людина, не українець за походженням, поставив нам печальний діагноз — в Україні зараз іде боротьба «хитрож**их хохлів з українцями… Зазначена фраза вражає, коли задуматися над її суттю. Зокрема й тому, що цю боротьбу українці поки що програють по всім «фронтам». Можу доповнити слова дійсно видатного журналіста. Українці, як народ поділяються на саме українців, малоросів та хохлів.

Українці це ті, що завжди на передньому краю оборони та вічної боротьби. Це В. Стус, це Л. Костенко, це І. Миколайчук, це В. Івасюк. Це ті, хто категорично не здатен піти на поступки власному сумлінню та визнати себе малоросом, чи хохлом. Навіть ціною власного життя. Такі особистості «згоряють» та гинуть у боротьбі, на щастя не завжди, але здебільшого так і є, проте вони, як вогонь, як совість народу – вони освітлюють шлях іншим. Не дають усім нам забути, хто ми такі є, звідки прийшли і куди повинні дійти. Де кінець та початок нашого нелегкого шляху.

Є ще малороси. Вони у більшості розумні та освічені, і виникли внаслідок багатовікової селекції українців. Просто постійна зовнішня та внутрішня окупація призвела до того, що виник зазначений прошарок українців. Як розумні люди вони потребували власної самореалізації, а зайняти будь-яку посаду у державі, де окупантом пригнічувалась власна культура, мова, традиція було неможливо. І вони поступалися, ставали малоросами. Вони не завжди діяли на шкоду власній країні, інколи з підтишка, вони намагалися все ж врятувати рештки власної української самоідентичності, власної культури, бодай у такий викривлений спосіб. Як приклад М. Гоголь, якого імперія зробила найвеличнішим малоросом, і якого вона знищила, який сам себе знищив внаслідок непереборного внутрішнього конфлікту, а вже «великоруські» лікарі знищили його тіло фізично. Бо у дійсно великої людини, яким і був Гоголь, духовне йде поряд із фізичним і, коли «стержень», дух людини руйнується, фізичне тіло то вже «бліда копія» великої душі на цьому світі.

Ну і останній прошарок – хохли. Це найбільш «запущена» група, яка навіть не розуміє, що такого поганого у такій власній назві. Деякі з них прямо кажуть – так, «ми хохли», «я – хохол, я – хохлушка». А що тут такого, поганого? Подібне звернення в Росії їх не ображає, вони анонсують повсюди свою любов до сала й самогонки, до вареників, борщу. Вони щиро вірять, що саме у цих речах і є їх українська сутність. І коли в українця подібне звернення навіть на території сусідньої держави завжди викликало «кров в очах» та непереборне бажання вдарити під дих, а малорос криво посміхається, правда дуже нещиро, хохол навіть не розуміє — в чому тут підвох? Ну, хохол, ну таким народився, такі батьки були – хохли. Як приклад, Н. Корольова, вона ж колишня киянка Н. Поривай. Коли постало питання, хто від Росії приїде до нас на Євробачення відразу заявила – я поїду. І приїде, розкаже про своє українське «хохляцьке» коріння, вип»є чарку горілки, заїсть вареником і щиро поцілує свиню на весь «широкий екран» нашого телебачення… І викличе шалені оплески серед подібних собі. І навряд чи особливо хтось буде її засуджувати, там в Росії багато «наших» людей, і приблизно у всіх у них подібне уявлення про свою історичну батьківщину. Біда в тому, що у багатьох українців, які весь цей час жили поряд з нами і не були виключені з історичного поступу країни, на сьогодні приблизно ж такі самі уявлення про власну українську самоідентифікацію.

І це велика наша проблема.

Тому чи варто ображатися на кварталівців, які в черговий раз виставили нас у придуркуватому вигляді на цей раз у Юрмалі, а не у Києві? Вони ж теж щиро не розуміють, що такого сталося, завжди таке казали, мали на увазі «влада», а сказали «Україна». Все це наслідок подвійних стандартів, от вдома мене можна зображати придурком, а за кордоном все ж не треба… Адже мені соромно. І більшість самих українців на форумах щиро не розуміє, а що ж вони такого сказали «Україна ж в особі влади, як продажна дівка, яка по всьому світу «стріляє бабки», потім можновладці їх розкрадають, а нашим дітям та онукам їх потрібно буде віддавати…» Ось вся суть суспільного обговорення. Одні щиро ображені, інші (більшість) щиро не розуміє в чому суть питання… Ми так звикли казати «эта страна», «эти хохлы», «эта Украина, где невозможно жить по-человечески…», або «здесь никогда не будет порядка, даже через 10 — 20 лет». І як висновок звідси треба поїхати, у ту ж Росію, правда краще у Європу, але там такі як ми не потрібні. Тому, можна поїхати будь-куди і звідти «хаяти» Україну (що саме Квартал і зробив), що і роблять етнічні українці у Росії, які найперші та найлютіше ненавидять нас звідти та називають «бандерами», «хунтою», «майданутими»…
І мало хто зрозуміє, що Україна це просто країна, наша спільна країна, вона буде такою, якою будете ви, якою буде кожен. Може бути святою, та щедро политою потом та кров»ю, може бути «дівкою», яка в особі своїх правителів ходить по світу у пошуках грошей. І ще ніхто з нас нічого не зробив, або мало що робить, щоб змінити стан речей у країні, у нашій країні, або ж хоча б банально проконтролювати владу, та розібратися, куди ж зникають і наші гроші і наші чергові можливості? Адже для цього треба розпочати багато думати і читати та, нарешті, перестати п»ялитися на всі ці розважальні шоу, дивитися весь цей низькопробний, нав»язуваний нашим телебаченням, третьосортний продукт. Проте більшість впевнена, що третій сорт, то не брак… І з саме з цим треба щось робити, а не з Кварталом. Проблема не в Кварталі, а у загальній викривленій свідомості у всіх нас, в подвійних, потрійних стандартах у наших головах, в тому, що для власного «вжитку» ми можемо бути одними, а на фоні інших народів і країн все ж хочемо виглядати пристойно… але потрібно ж не лише виглядати, а й бути?

Блог зовсім не на захист Кварталу, оскільки, неможливо захищати те, що не сприймаєш, це спроба об»єктивного аналізу такого явища, як Квартал. Аналізу, чому це все сталося саме з нами. Як «перерости» Квартал, як «витруїти» цю власну потребу щоденного шоу в собі та стати відповідальними громадянами… Адже все закономірно у нашому житті і випадковостей в ньому майже не буває.
Отож час становитися повноцінною самодостатньою нацією, панове українці.




Комментирование закрыто.