Капіталіз і лівоцентризм

Соціальна етика як наука вивчає: як створювати умови для життя людини, які він мав в природних умовах, тобто до формування суспільства. Особистість володіла правом на життя, свободу, власність, самозбереження, на відмову підкорятися будь – кому без її згоди, володіти тими речами в природі, до яких він приклав свій труд.

Ця наука дає пропозиції владі – як необхідно гарантувати природні права людини.

З тих пір, як люди створили суспільство, коли виникло поняття приватної власності, людство нехтує соціальною етикою і живе в умовах постійної війни всіх проти всіх: рабовласництво, феодалізм, капіталізм. Всі ці суспільно – політичні системи по своїй суті аморальні.

Капіталізм заохочує кращих виробників і карає всіх інших. Це несправедливо. Це шлях до непримиренного протистояння, класової боротьби, революцій.

Як вирішити це протиріччя?

На це дає відповідь лівоцентристська ідеологія: перерозподіляти частину багатства на соціальні потреби.

Друге протиріччя капіталізму: протиріччя між рівністю і свободою.

Як його вирішити?

1.Рівність всіх перед законом;

2.Рівність можливостей: надання рівних можливостей доступу до вищої освіти, виходячи з успіхів в навчанні.

Але капіталізм не гарантує рівності в кінцевих економічних результатах. Відмінність в природних здібностях веде до різниці в умовах життя. Тобто проблема нерівності зберігається.

Є і третє протиріччя капіталізму: між економічною безпекою і свободою.

Суспільство із соціальною етикою гарантує, що бідний або безробітний не залишається нужденним. Ворожнеча між людьми виникла на етапі майнової різниці.

Виникла дилема: або загину в протиріччях, або стати державно – організованим суспільством.

Суспільство перетворюється в державу. Виникає влада. Ії призначення – здійснювати свою волю, нав*язуючи її іншим людям. Виникнення держави і влади – результат відмінності інтересів.

Вирішити протиріччя капіталізму здатний тільки соціалізм.

Моральний рівень людей недостатньо високий, тому необхідна організація суспільства, яка б зробила неможливим дуже велике пригноблення людини людиною.

Соціалістичне суспільство це не суспільство святих, це якраз є суспільство грішних і недосконалих, від нього не можна чекати появи людської досконалості.

Людей перетворюють у рабів, позбавляючи їх хліба. Хліб є великий символ, і з ним пов*язана тема соціалізму, тема світова. Люди не повинна за «хліб» віддавати свою свободу.(Іван Франко.)

Ідея особистого інтересу (ідея людини економічної) створена буржуазною політекономією і відповідає капіталістичній етиці.

 

Український солідаризм.

 

Цей напрям соціально – економічної думки розроблявся Костомаровим у його «Книзі буття українського народу», Драгомановим, франко, Липинським. В основі українського солідаризму знаходяться такі принципи6

1.принцип соціального партнерства між працєю та капіталом;

2.принцип економічної кооперації;

3. ідеал людської свободи, який включав би крайній общинний зрівняльний колективізм у його російському прояві (селянська община), та крайній ліберальний «соціально – атомарний» індивідуалізм протестатського зразка у його західному прояві4

4.повага до інших народів, анти шовіністична спрямованість. Українські мислителі виходили з принципу всесвітнього федералізму зі збереженням самобутності і неповторності всіх націй, об*єднання яких має відбутись на основі їх незалежності;

5.повага до свого минулого, своєрідний традиціоналізм, еволюціонізм у розумінні формування нації.

Піддаються критиці вади класичного капіталізму за формалізацію міжособистісних стосунків, підпорядкування їх суто матеріальному інтересу, за притаманні йому форми економічного гноблення або власного народу, або інших народів, що веде до класових антагонізмів, провокує соціальні конфлікти, порушує органічну єдність націй;

6.духовно – психологічна цілісність.

Це означає, що основою етнічного, релігійного і навіть економічного патріотизму повинен стати передусім міжособистісний, духовно – психологічний зв*язок на засадах спільних культурно – гуманістичних цінностей, що мають одночасно національне і загальнолюдське значення. Не випадково поняття «народний рух» (Шевченко, Куліш) «класократія» (Липинський), «національний солідаризм» (Боярський) містять у собі фактично посткапіталістичний ідеал національного і соціального устрою.

На противагу граничному лібералізму та комунізму з їх космополітизмом та економізмом фундатори української національної ідеї цілком справедливо виходили з того, що реальним «базисом», над яким надбудовуються економічна та суто державницька сфери незалежної України, повинен стати національно – духовний чинник.

 

Демократичний соціалізм – шлях до солідаризму.

 

Україна опинилася в таборі тих, хто зазнав поразки у змаганні двох світових систем. І в умовах, спричинених тією поразкою політичних струсів, ідеологічної розгубленості, соціально – політичних розвалів, відчаю, апатії тощо, питання самозбереження набувають у нас першочергової ваги. Тому нинішнє поширення в Україні націоналістичних настрої виглядає абсолютно логічним. Нам потрібні нові лідери, які не грабуватимуть останнє в державі, а керуватися здоровим ідеалізмом, аби вжити заходів проти тих, хто заганяє людей у злидні і кризу. Лідери, які мають силу протистояти чисельним ударам долі. Нам потрібна держава, яка б виражала загальнонаціональні інтереси. За неї треба боротися, бо олігархи рідко коли без примусу бувають добрими громадянами. Ці зусилля варті себе, бо майбутнє України — лише в солідаризмі, тобто державі для всіх.

Таку програму побудови нової України пропонує Соціалістична партія України. В її основі – побудова демократичного соціалізму. Головними принципами такого суспільства є:

1.побудова сильної демократичної держави, в якій кожна чесна людина буде жити достойно;

2.національне багатство України повинно бути власністю народу України;

3.економіка носить соціально орієнтований характер на основі соціальної справедливості. Це передбачає з одного боку рівність людей у суспільстві, тобто забезпечення кожному члену суспільства без винятку необхідного мінімуму соціального захисту, а з другого — соціальну відмінність, тобто надання можливості кожному працюючому отримувати платню у відповідності з його індивідуальною працею, тобто надання можливості кожному власними зусиллями покращувати особисте життя;

4.застосовуються різні форми власності та методи господарювання. Але кожна форма власності діє там, де вона більш ефективна і корисна для людини і суспільства.;

5.в Україні повинен бути забезпечений пріоритет прав та інтересів людини, а не держави чи ринку. Ринкові відносини діють в економіці, а не в соціальній та духовній сферах. Освіта , здоров*я,культура, духовність, творчість, турбота про людей похилого віку, захист дітей та молоді – це сфери суспільного життя, цінність яких не вимірюється грошима. Вони не повинні бути джерелом прибутку;

6.застосовується принцип поєднання загальнолюдських, соціальних та національних цінносте, в основу яких закладається ідея справедливості, добра, взаємодопомоги та патріотизму;

7.форма влади в державі – народовладдя на основі самоуправління як в політичній, так і економічній, виробничій, територіальній та суспільній сферах. Участь людини в управлінні та розподілі результатів своєї праці.

 

Заключення.

 

Сьогодні Україна – це вершник без голови. Уже кілька сторіч вона скаче по колу і приміряє на свої плечі все, що валяється при дорозі. Десятиріччя незалежності мало що змінили, проте час ілюзій вже минув. Навіть найнаївніші починають розуміти, що майже 46 млн. українців нині неспроможні висунути продуктивної національної еліти. Усі, хто тиняються коридорами влади – це звичайні, нудні, сірі люди. Ми наперед знаємо, чого від них чекати, що вони скажуть і чим усе завершиться. Ми самі їх обрали на виборах і нам нічим себе утішити. Ми – причина власної апатії та несмаку. Утративши потенцію до бунту, ми натомість добре опанували культуру підпорядкування начальству і його наслідування.

Ми потрапили в зачароване коло власного слабоумства і ризикуємо вічно пристосовуватись до йього руйнівних наслідків.

Але не все так безнадійно. Є надія, що нація одужає і знайде свого Цезаря, лікаря – реаніматора, який зможе зламати існуючу ситуацію.

Надія помирає останньою.