Камо грядеши, студенте?

Молодь завжди відігравала важливу роль у житті держави. Згадаймо молодь шістдесятих, дев’яностих років… Чому тоді сучасна молодь, яка живе тут і зараз, викликає таке неоднозначне ставлення у суспільстві?

— «Та що ти з них візьмеш, вони байдужі, лінуються навіть піти проголосувати», — нарікають олігархи-політики, які перед виборами скуповують голоси у всіх, хто здатен рухатися. «Та вони місцем у трамваї не поступляться, хоч би ти помирав, що за молодь пішла черства й неспівчутлива», — нарікають деякі старенькі. «Та що вони хочуть вчитися? Вони лиш байдикують, я не знаю, що з них буде», — відчайдушно заявляє сивочолий професор. Отака молодь. Та ні в якому разі не можна узагальнювати. Всім відомо, що є інша молодь, представники якої вчили напам’ять уривки з «Гайдамаків», співали в церковному хорі, допомагають дітям вулиці і годують бездомних собак, виграють міжнародні конкурси й олімпіади. Їхня діяльність виливається у справжні молодіжні громадські організації, а не кимось заангажовані.

Минув сезон вручення дипломів випускникам ВНЗ і кожен з них з омріяним колись диплом вирушив у «добру путь»: займати позиції на ринку праці і шукати своє місце під сонцем. Чому одні стають успішними, а іншим не фартить. Що перш за все має значення: середній бал диплома, доходи батьків чи особистісний потенціал і для багатьох залишається загадкою, як колишній незавидний одногрупник став мільйонером. Але очевидним залишається факт, що якщо людина чогось хоче досягти в житті, потрібно починати вже у студентські роки.

Впродовж п’яти років свого студентського життя я прожила в гуртожитках, що знаходяться в різних містах України, і хоч якесь уявлення про студентську молодь в мене сформувалось. Студенти бувають кардинально різні, починаючи від затятих лайдаків, яким все абсолютно байдуже і закінчуючи заучками, які із-за гори книг і конспектів не бачать справжнього білого світу.

Багато студентів живуть так, наче завтра з цим світом щось станеться. Та що ми вдіємо, ментальність бачите така, діти виростають, стають подібними на своїх батьків. Важко зараз дітям, важко, — згорьовано хитають головами батьки, віддаючи останню копійчину. Постійно доїжджаючи автобусом зі свого села до місця навчання, я неодноразово спостерігала, як матері зі зашкарублими від роботи руками, убогим виглядом і поглядом, проводили своїх дітей до міста, заносячи в салон автобуса важкенні сумки із усяким добром.

Я в місті неодноразово бачила, куди витрачаються батьківські гроші.

Мені дуже цікаво, про що думають ці діти, які не стараються віддячити батькам, а тільки беруть від них. Інколи батьки допомагають і тридцятирічним, які через любов до пляшки, не здатні заробити собі на хліб насущний, особливо це спостерігається в селах…

Я просто не можу збагнути, як можна брати у батьків щотижня чи щомісяця гроші, знаючи, як їм важко доводиться ці гроші заробляти і тринькати їх у всяких обкурених забігайлівках, а ще в кращому випадку, у нічних клубах, випендрюючись там за батьківські кошти і при цьому знаючи, що вони зароблені важкою працею, що кожна потрачена гривня – це часточка батьківського здоров’я. Я не говорю зараз про дітей багатих батьків, чи взагалі золоту молодь. Ті хай витрачають, і побільше. Я не говорю про те, щоб не розважатися взагалі, але потрібно знати міру і у свої двадцять з гаком років бути відповідальним і не сидіти у батьків на шиї.

На мою думку, тут теж є провина батьків, адже виховання має могутній вплив на людину, і в переважній більшості діточки виростають з такими ж уявленнями і стереотипами, які нав’язали їм їхні батьки. І слава Богу, якщо дитина читала книжки, і погляди великих людей витягнули її свідомість з калабані простоти і недалекості.

Кого виховали батьки, того й мають. Боляче, звичайно, дивитись, як сухенька мати, заламуючи руки, жаліється, що її ненаглядна дитина забула про неї і вертається додому тільки тоді, коли закінчуються гроші.

Як же донести тій категорії студентів, які з шаленою вірою, кричать опівночі «Шара, прийди!», що навчання в університеті, це не тимчасовий період неробства, а що це основа всього життя і якщо вона буде поганою, то потім прийдеться кепсько. І тут у відповідь чути аргументи про Януковича, Королевську і цілу плеяду таких псевдо-представників політичної еліти. Я неодноразово помічала, що людей не зачіпає неосвіченість можновладців, бо вона наче виправдовує їхню недалекість. Та всі ми люди, а не всезнайки, і кожнісінький має право помилитися і не бути закиданим за це камінням, але те, як дехто ставиться до своєї освіти просто вбиває. Так можна і після закінчення університету пропадати в неробстві і кричати «Шара, прийди!». Бо що ще робити, коли алкоголь вдарив в голову і ти вже Наполеон. А вона не прийде, бо втомлена і зла від того, що всі її люблять, звуть, хапають, тягнуть на свій бік, а потім принижують. От шара і почала ходити, до тих, хто так старанно працює, що ніколи її не кликав і не чекав на неї, і вона спостерігає тепер за реакцією і вдячністю трудолюбивих людей.

Так серед наших студентів є багато тих, хто перемагає на міжнародних олімпіадах, спортивних, мистецьких конкурсах. Але увага суспільства в основному акцентується не на найкращих сторонах молоді. І так вже повеліває наше суспільство, що добрих немає. Молодь формується серед такого уявлення, і коли простодушний ботанік чи мила дівчинка відчувають у собі потенціал стати рятівниками знедолених, а їх огрядна тітка грубим голосом повчає: «Тебе затопчуть, будь наглий, пхайся, як трактор до своєї мети (дарма, що Ніцше писав: «Якщо ви хочете високо піднятися, користуйтеся власними ногами!»), їх тонко організована під впливом книг душа починає дивним чином переорганізовуватись з кожним нанесеним ударом від злих, наглих і при цьому неосвічених співгромадян. І коли всі спроби довести людям, що добра їм бажаєш, добра, увінчуються підозрами з їхнього боку: «А що це ти від них хочеш?», бажання нести свої світлі ідеї може на деякий час згаснути.

Мені дуже важко чути від тих людей, що знаменували себе простими і у яких хати скраю, що якщо молода людина хоче йти в політику, то в неї вже є діагноз брехуна і злодія, бо природа, бачите, така наживницька у всіх, хто захоплюється політикою. І як ти молодий, доведеш, що не будеш красти їхні гроші? Не вірять, хоч бийся головою об стіну, ще й засміють і зненавидять. Хіба, що якась добродушна бабуся, скаже: «Сину, ти один нічого не зробиш, тебе заклюють, знищать, шкода потім буде». І хто з молодих людей не зрозумів, що треба терпляче діяти, бо оцінюють за вчинками, хоч і прискіпливо, той витратить силу-силенну часу на марні доведення.

Студенти – молоді, а інколи й не дуже, люди з найрізноманітнішими поглядами і уявленнями про світ, які вийшли з різних прошарків населення. Після п’ятирічного горнила вони розуміють, що повинні зайняти якесь інше місце в соціумі, і один з найлегших шляхів забратися вгору – це соціальні ліфти. Хтось не встигає, бо ліфт поїхав і метушиться, щоб встигнути на інший, хтось «народився» в ліфті, тому що його батьки в дев’яностих вчасно туди вскочили.

Та не завжди соціальний стан є вирішальним, а сукупність тих якостей, які Теодор Шульц назвав «людським капіталом» можуть зіграти ключову роль. Як у кого. Кожен сам вирішує, що робити з тим капіталом. Я просто не можу збагнути, як можна майже цілодобово дивитися вечірніх ургантів, як можна щоденно дивитися серіали про американських підлітків, якщо тобі давно перевалило за двадцять, як можна кінці-кінців «гнилою колодою по світу валятись?!» Але чого я задаю скільки запитань. Я не маю права критикувати людей, скажете ви. Адже всі ми за вільний розвиток особистості, навіть якщо та особистість часом не може пояснити різницю між поняттями «особа» й «особистість». І всі, знають, що в будь-якому суспільстві 5% альтруїстів, 5% егоїстів і 90% тих, яким однаково, які поводять себе в залежності від тенденцій, які задають в суспільстві або альтруїсти або егоїсти.

І насправді в нас не все безнадійно. Ми маємо багато здібних, талановитих молодих людей, що дискутують у студентських радах, що конструюють прилади, роблять досліди, кожну мить свого молодого життя шукають істину і ті, які однозначно стануть хорошими людьми, але ще не знають хто вони і їм так легко сказати: «Я студент такого-то факультету…» Та за цією простотою криється відповідальність і обов’язки і не можна позіхати і байдикувати, коли потрібно боротися і відтягувати від владного корита, тих хто вже захлинається, але не в силах зупинитися. До нього важко пробитись, бо там давно стоїть черга, переважно з тих, хто у своєму молодому віці вже рідну маму продасть і з самим дияволом вип’є чарку, аби добитися свого. А є добрі няшечки, чи то двієчники, чи то заучки, які нічого не вирішують самі і чекають свого лідера.

Коли на запитання «Хто ти?», ти не замислюючись відповідаєш: «Та я іще студент!», щоб на запитання «Куди йдеш, студенте?», ти теж знав чітку відповідь, хоча б для себе, тоді шлях буде легший, тому що, воістину, правий Сенека: «Для корабля, який не знає в яку гавань йому йти — жоден вітер не буде попутним».