Гендерна політика в Україні: складний шлях від декларацій до позитивних дій

Юлія Біденко, Валентина Кисельова, Аналітичний центр «Обсерваторія демократії», для «Хвилі»

gendernaya-politika

«Гендерна рівність – це чутливий індикатор, який демонструє, наскільки розвинутою і демократичною є держава», — зазначив видатний американський політолог Рональд Інглхарт. Питанню тісного взаємозв’язку політичного представництва жінок і рівня демократичності суспільства вчений присвятив окрему працю — «Гендерна рівність і демократія».

Висновки його дослідження свідчать: країни з високими показниками представництва жінок у політичних інституціях мають не лише вищий рівень забезпечення громадянських прав і свобод. Такі держави — більш економічно розвинуті, оскільки створюють умови для політичного й економічного різноманіття, толерантності, інклюзивності та міжособистісної довіри.

Наразі всі ми можемо наочно спостерігати, що розвинуті суспільства поступово переходять від жорстко ієрархічного стилю управління до більш колегіального. Ієрархічний стиль або умовно «чоловічий» акцентує увагу на домінуванні та змаганні. Тоді як колегіальний стиль і, відповідно, «жіночий» ставить на перше місце в лідерстві – кооперацію та підтримку. Колегіальний стиль управління витісняє ієрархічний і бюрократичний тип лідерства і вважається більш ефективним для підтримки стабільності суспільних інститутів.

В цілому, ствердження гендерної рівності – це частина широкої культурної трансформації, що змінює функціонування традиційних суспільств і сприяє розвитку демократичних інститутів. Утвердження цінності гендерної рівності забезпечує перехід до постматеріалістичних цінностей самореалізації, які сприяють економічному розвитку країн.

Саме тому гендерна політика в Україні, особливо в умовах обраного курсу на побудову європейських демократичних інститутів, постає зовсім у новому, актуальному світлі. І вимагає утвердження цінності гендерної рівності як у суспільстві загалом, так і у різних його інституціях, зокрема. Це, насамперед, недопущення гендерної дискримінації, забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень (у першу чергу, через обрання в представницькі органи та призначення на урядові посади), забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків щодо поєднання професійних і сімейних обов’язків, унеможливлення проявів гендерного насильства тощо.

Сучасні українки: максимум освіти, мінімум впливу

Відповідно до Звіту з глобального гендерного розриву за 2016 рік, представленого Світовим економічним форумом, Україна займає 69 місце за індексом гендерної рівності (у рейтингу серед 142 країн).

Індекс обчислюється на підґрунті статистичних даних щодо співвідношення нерівності між чоловіками та жінками (gender gap) у чотирьох важливих сферах: економічна участь і кар’єрні можливості, освіта, здоров’я і виживання, політичні права і можливості. У топ-10 країн за індексом гендерної рівності увійшли Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Ірландія, Руанда, Філіппіни, Швейцарія, Словенія та Нова Зеландія.

Порівнюючи ці дані з показниками минулих років, очевидно, що стан гендерної рівності в Україні погіршився. Так, найкращий результат Україна продемонструвала в 2006 році, посівши 48 місце. Тоді за деякими з чотирьох обчислювальних параметрів Україна наблизилась до позначки 1.00, що означає повну гендерну рівність в цій сфері. Досить суттєво позиції України також знизились і протягом періоду з 2014 року (56 місце) по 2015 рік (67 місце).

Сфера

Результат України

2016 рік

Результат України

2006 рік

Ранг

Бали (0.0 – повна нерівність, 1.0 – повна рівність)

Ранг

Охопленість освітою

26

1.000

25

Охорона здоров’я та виживання

40

0.979

1

Економічна участь та можливості

40

0.722

24

Політична участь

107

0.098

97

Загальний

69 зі 144

0.700

48 зі 115

Джерело: Звіт з глобального гендерного розриву (Global Gender Gap Report)

Відповідно до результатів вищезазначеного дослідження, найкращі показники Україна традиційно має в галузі доступу обох статей до освіти. Зокрема, звітується про майже повну охопленість первинним і вторинним рівнями освіти (початкова та повна середня освіта). Що стосується сфери вищої освіти, то жінки навіть мають кращі показники (у співвідношенні 88 до 77). Значно гірші індекси економічної та політичної участі жінок. Наднизькою є кількість жінок-депутаток (12 %) національного парламенту та місцевих представницьких органів, на вищих посадах виконавчої влади або в місцевих органах управління.

Й хоча подібна тенденція певного «відчуження» жінок від політичної та економічної участі, в цілому, поки що скоріше характерна світова тенденція, показники все ж таки відрізняються суттєво. В середньому у світі жінки займають 22 % місць у національних парламентах.

Так, згідно з дослідженням впливу жінок на політику Європейського Союзу «Women in decision making roles in European Union», опублікованого організацією OpenPolis у березні 2016 року, у парламентах 17 держав-членів ЄС представництво жінок — нижче 30%. В інших – кращій показник не перевищує 42 % (Швеція, в ній встановлений також гендерний паритет на рівні керівних кадрів Уряду). Ще дві країни – Франція та Словенія мають гендерне співвідношення в уряді 50:50.

Дане дослідження також свідчить, що найчастіше жінки очолюють міністерства, пов’язані із соціальною політикою та працею (50 %), сім’єю, молоддю та спортом (43 %), освітою та культурою (40 %). Тим не менш, 14 % європейських міністрів юстиції і 7 % міністрів закордонних справ – це жінки. Серед інституцій ЄС третину жіночого складу має Європарламент та Єврокомісія (33 % та 37 % відповідно). Проте в Раді з питань зовнішньої політики жінки становлять 10 %, а в Раді з питань економіки та фінансів жінки-члени складають 8 %.

Національні регулятори з питань гендерної рівності

Напрацювання нормативно-правової бази щодо регулювання гендерної політики в Україні розпочалося ще в 1980 році з ратифікації «Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок». У 2000 році були ратифіковані «Цілі розвитку тисячоліття ООН» (обов’язкові для виконання до 2015 року), серед яких була визначена мета «забезпечення гендерної рівності». У рамках цієї мети Україна поставила два завдання:

  1. Забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 % тієї чи іншої статі у представницьких органах влади та вищих щаблях виконавчої влади.
  2. Скоротити наполовину розрив у доходах жінок і чоловіків.

    Перераховані завдання мали на меті забезпечити гендерну рівність у політичній сфері та на ринку праці в Україні.

    На регіональному рівні також було прийнято «Цілі розвитку тисячоліття» для кожного конкретного регіону. Забезпечення гендерної рівності стало невід’ємною складовою цих документів. На основі «Цілей розвитку тисячоліття» для регіонів мали розроблятись регіональні програми соціально-економічного розвитку, проте здебільшого гендерні пріоритети «розчинились» у пунктах програм, пов’язаних із сім’єю, молоддю та дитинством.

Україна стала першою пострадянською державою, яка в 1998 році встановила кримінальну відповідальність за торгівлю людьми (ст. 149 Кримінального кодексу України) і прийняла Закон «Про попередження насильства в сім’ї» (2001 рік). Закон «Про попередження насильства в сім’ї» визначає правові й організаційні засади запобігання насильству в сім’ї, а також органи й установи, відповідальні за здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї. У 2008 році до закону було внесено зміни. Відтепер він поширюється на відносини між особами, які перебувають у шлюбі, проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, їхніх дітей, осіб, які перебувають під опікою чи піклуванням, є родичами прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання.

На національному рівні гендерна рівність гарантована, передусім, Конституцією України, Кодексом законів про працю України, а також окремим Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року» та іншими законодавчими актами.

Базовий нормативно-правовий акт у сфері гендерної політики — Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків», — Верховна Рада ухвалила з восьмої спроби в 2005 році. У зв’язку з цим, того ж року набув розвитку «Національний механізм забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». До його складу мали ввійти законодавчі інституції, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, інститут радників з гендерних питань та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Окрім цього, він передбачав співпрацю з громадськими організаціями.

Протягом 2006–2010 років у центральних органах виконавчої влади й обласних державних адміністраціях було створено ряд інституцій, відповідальних за реалізацію гендерної політики:

  1. Гендерні робочі групи та координаційні ради;

  2. Міжвідомчу раду з питань сім’ї, гендерної рівності, демографічного розвитку, запобігання насильству в сім’ї та протидії торгівлі людьми (Кабінет Міністрів);

  3. У структуру Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини була введена посада Представника Уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності, а також створено Сектор з питань гендерної рівності;

  4. Експертну раду з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі — консультативно-дорадчий орган, що діє на постійній основі при Міністерстві соціальної політики України.

Окрім цього, на основі Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» та Постанови Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2006 року було запроваджено гендерно-правову експертизу законодавства. Головною метою подібної експертизи є надання висновку щодо відповідності законопроектів принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Висновок експертизи має бути обов’язковою складовою пакета документів, що подаються разом з проектом нормативно-правового акту до розгляду.

Тим не менш, як показує практика, гендерна експертиза охоплює в середньому лише шість законодавчих актів щорічно. У 2015 році, наприклад, такими актами стали закони України «Про курорти», «Про туризм», «Про інноваційну діяльність», «Про індексацію доходів» тощо, а критичні або негативні висновки гендерно-правової експертизи не призводять до зняття проекту нормативно-правового акту з розгляду чи ускладнення процесу голосуванні за нього.

Виборчо-політичний цикл 2010-2013 років вивів гендерне питання із фокусу тогочасної влади. У рамках «оптимізації адміністративного апарату» наприкінці 2010 року центральний орган виконавчої влади, який відповідав за реалізацію гендерної політики, був скорочений. Це спричинило гальмування та призупинення на певний час функціонування важливих складових Національного механізму. Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту було розформоване, а його функції передані до інших центральних органів виконавчої влади, вивівши питання гендерної рівності зі сфери спеціальної компетенції урядових структур.

Угода про асоціацію з ЄС – новий імпульс для розвитку гендерної політики

Новим імпульсом для розвитку гендерної політики в Україні стала Угода про асоціацію з Європейським Союзом. Забезпечення рівних можливостей жінок і чоловіків, боротьба з дискримінацією – важливі цілі співробітництва, визначені Угодою. Ці принципи у комплексі з використанням найкращих практик ЄС дали змогу підготувати орієнтовану на результат «Державну програму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року». Також у 2016 році проблематика гендерного балансу в державних структурах була включена до «Стратегії розвитку державного управління на період 2016-2020 років».

У серпні 2016 року Міністерство соціальної політики оприлюднило проект Концепції Державної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року. Проте Кабінет Міністрів не схвалив її до весни 2017 року, і, відповідно, нова Державна програма розроблена не була. Позитивним кроком стало розроблення Міністерством освіти і науки України Стратегії упровадження гендерної рівності та недискримінації у сфері освіти «Освіта: гендерний вимір – 2020». Тим не менш, і ця Стратегія досі не схвалена Кабінетом Міністрів України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 113-р від 24 лютого 2016 року був затверджений Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 року. Однак прийняття Плану не отримало суто позитивних оцінок експертів через низку обставин:

  1. План не має обов’язкового характеру, оскільки зазначена постанова Кабміну лише рекомендує органам місцевого самоврядування, Державній судовій адміністрації, Службі безпеки забезпечити його виконання.

  2. У тексті Постанови відсутня вимога оприлюднювати щорічні результати його виконання. Це може призвести до того, що у Мінсоцполітики та Кабінеті Міністрів ці звіти залишаться лежати «мертвим вантажем».

  3. Планом передбачено виконання 49 заходів, однак через наявність серед визначених джерел фінансування вельми загальної категорії «інші джерела» (фінансування) виникають сумніви щодо їх реалізації.

  4. Подібні сумніви стають ще більш обґрунтованими, якщо поглянути на співвідношення ресурсів, які повинні надійти з кожного джерела: з державного бюджету – 3,2 %, з місцевих бюджетів – 29,75 %, з інших джерел – 67,05 %.

Урядовий уповноважений з питань гендерної політики: сподівання і реальність

7 червня 2017 року на засіданні Кабінету Міністрів запроваджено посаду Урядового уповноваженого з питань гендерної політики та затверджено відповідне Положення.

Реалізація постанови має сприяти удосконаленню механізму здійснення урядом повноважень у сфері забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, а також підвищенню ефективності здійснення заходів із утвердження  гендерної рівності у суспільстві, розвитку культури гендерної рівності. Ідея запровадження посади Урядового уповноваженого з  питань гендерної політики, яка була підтримана Прем`єр-міністром, належить представницям парламентського міжфракційного об’єднання «Рівні можливості».

Основні завдання Урядового уповноваженого:

  1. Сприяння забезпеченню реалізації єдиної державної політики, спрямованої на досягнення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства;

  2. Участь відповідно до компетенції у  координації роботи міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

  3. Проведення моніторингу щодо врахування Кабінетом Міністрів України принципу гендерної рівності під час прийняття нормативно-правових актів;

  4. Участь у здійсненні Прем’єр-міністром України представництва Кабінету Міністрів України у міжнародних зустрічах і форумах, у тому числі з Комісією ООН із статусу жінок,

  5. Радою безпеки ООН на сесіях з порядку денного «Жінки, мир, безпека», Ради Європи, ОБСЄ тощо;
    Співпраця та взаємодія з громадянським суспільством з питань щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства.

Проте серед фактичних механізмів впливу новоствореної позиції – здебільшого інформаційні та експертні функції. Зокрема, одержання інформації від посадових осіб та організацій, підготовка запитів та звітів, інформування громадськості через засоби масової інформації про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, право ініціювати створення експертних груп та скликати наради, а також брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів та інших урядових структур з правом дорадчого голосу.

Більше того, заснування цієї посади не впливає на автоматичне збільшення бюджетного фінансування державних програм або кількості заходів із гендерної політики, оскільки Постановою передбачено зміну видатків лише на Секретаріат Кабінету Міністрів, структурною ланкою якого стає офіс нового Уповноваженого.

Державне фінансування гендерної політики

Дійсно, фінансування з боку держави є одним з найважливіших індикаторів (не)досконалості інституційного забезпечення політики гендерної рівності.

За даними звіту Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту про виконання Державної програми на період до 2010 року, протягом 2007–2008 років на виконання Держпрограми було використано 1 млн. 143 тис. 900 грн. Але вже у 2009 році з державного бюджету для цього було виділено лише 100 тис. грн, що пов’язано з економією урядових видатків під час фінансово-економічної кризи.

Це стосується й обсягу видатків з місцевих бюджетів на заходи Держпрограми. Так, протягом 2007–2008 років із місцевих бюджетів було виділено 1 млн. 957 тис. 473 грн, а у 2009 році – лише 895 тис. 927 грн. Цей період позначився також відсутністю доступу до інформації про фінансове забезпечення Державної програми та браком її фінансування з альтернативних джерел.

Кошти на виконання Державної програми

Державний бюджет

Видатки з місцевих бюджетів

2007-2008 роки

1 143 900 грн.

1 957 473 грн

2009 рік

100 000 грн.

895 927 грн.

Що стосується фінансування з обласних бюджетів, загальна сума асигнувань для обласних програм гендерної рівності в різних регіонах України становила від 10 до 300 тис. грн. У 2008 році обсяг таких видатків зріс, але у 2009 році знову знизився (у середньому на 25–50 %). У 2010 році в окремих областях взагалі не виділялися кошти на реалізацію обласних програм гендерної рівності. Як правило, обсяг виділених коштів становив лише 50–80 % від суми запиту.

Аналізуючи Постанову Кабінету Міністрів «Про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” на період до 2020 року», про яку вже було згадано, можна пересвідчитись, що обсяги поточного державного фінансування гендерної політики також досить обмежені.

Наприклад, фінансування оцінки впливу конфліктів на національну систему забезпечення прав людини, зокрема, щодо захисту, надання допомоги та реабілітації постраждалих від гендерно-зумовленого насильства, участі жінок у встановленні миру та запобіганні конфліктам передбачається повністю з «інших джерел».

Проведення аналізу та розроблення рекомендацій щодо створення необхідної інфраструктури з урахуванням потреб дівчат та хлопців, жінок та чоловіків, зокрема осіб з інвалідністю також покладається на обласні адміністрації та місцеві бюджети із фінансуванням 15 000 грн. протягом 2016-2017 років. (1 378 000 грн. передбачається залучити на реалізацію цих завдань з «інших джерел»).

Завдання

Оцінка потреб населення у соціальних послугах

Реалізація програм та проектів у сфері протидії гендерно-зумовленому насильству, надання допомоги постраждалим від конфліктів, забезпечення гендерної рівності під час ліквідації наслідків конфлікту

Проведення навчань для соціальних працівників, психологів, юристів, медичних працівників, представників громадських організацій, волонтерів з питань надання гендерно-чутливих соціальних послуг, запобігання та протидії всім формам насильства щодо жінок, надання допомоги постраждалим від конфліктів

Період (джерело фінансування – місцеві бюджети)

Прогнозний загальний обсяг фінансових ресурсів для виконання завдання (протягом 2016-2020 років)

94 000 грн.

1 087 500 грн.

484 800 грн.

Зокрема, на 2016 рік

27 000 грн.

261 500 грн.

134 400 грн.

Зокрема, на 2017 рік

14 000 грн.

260 000 грн.

75 200 грн.

Зокрема, на 2018 рік

15 000 грн.

171 000 грн.

92 300 грн.

Джерело: За даними Постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” на період до 2020 року»

На сором державі: «інші джерела» фінансування

Порівняно з державним «внеском» у розвиток гендерної політики, набагато вагомішу фінансову, технічну та експертну допомогу Україні у цій сфері надає низка міжнародних інституцій. А саме: Агентство США з міжнародного розвитку, Ізраїльське агентство міжнародного розвитку, Канадське агентство міжнародного розвитку, Шведське агентство міжнародного розвитку, Швейцарське бюро співробітництва, посольства Австрії, Великої Британії, Данії, Королівства Нідерланди, Норвегії, Федеративної Республіки Німеччина, Фінляндії і Японії. До них також відносяться недержавні фонди: Фонд імені Гайнріха Бьолля, Фонд імені Фрідріха Еберта та ін.

Протягом 1995–2014 років ЄС надав найбільший обсяг технічної допомоги, спрямованої на досягнення цілей гендерної рівності. Так, у 2008–2011 роках ЄС виділив ПРООН, МОП, ЮНІСЕФ та Раді Європи 14 млн євро для реалізації проектів, спрямованих на забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у різних сферах.

У Національному Плані дій 2016-2020, саме ці організації та фонди найчастіше фігурують як «інші джерела», які надають значно більший обсяг фінансування, ніж той, що передбачений державним або місцевими бюджетами для вирішення чи просування гендерних питань. Наприклад, для розроблення тематичних програм та соціальної реклами для розміщення у засобах масової інформації щодо гендерних аспектів запобігання та врегулювання конфліктів, державним бюджетом передбачено витрати у розмірі 98 тис. грн протягом 2016-2017 років. У той же час, від «інших джерел» для реалізації того ж завдання передбачено 685 та 585 тис грн у 2016 та 2017 роках відповідно.

Про більшу фінансову вагу «іноземних джерел» порівняно з державними, свідчить також те, що 10 червня 2017 року заступниця генсека ООН, виконавча директорка програми «ООН Жінки» Фумзілє Мламбо-Нгкука та посол Швеції в Україні Мартін Хагстром підписали угоду про фінансування проекту «Гендерна рівність в національних реформах і встановленні миру і безпеки в Україні». Проект передбачає бюджет у п’ять мільйонів євро і розрахований на чотири роки. Фінансування буде спрямовано на підтримку роботи новоствореного офісу Урядового уповноваженого із питань гендерної політики, а також на допомогу у реалізації національного плану дій «Жінки, мир, безпека».

Гендерні квоти без політичної відповідальності

Іншим вагомим фактором, який стримує належну й ефективну реалізацію законів, прийнятих в Україні протягом останніх 20 років щодо забезпечення гендерної рівності, є слабка й «розмита» відповідальність за їхнє недотримання. Це втілюється або у відсутності норм, що прописують умови дії санкцій, або у практиках застосування законів судовою системою.

Яскравий приклад першої опції — спроба стимулювати партії дотримуватись гендерних квот. Так, в Україні ще в 2013 році була прийнята законодавча квота у 30 %, яка на виборах 2014 року не дала очікуваних результатів (20 із 29 партій не виконали цієї вимоги). За результатами позачергових парламентських виборів лише 12 % жінок потрапили до парламенту (хоча цей показник дещо кращий, порівняно з парламентськими виборами 2012 року, коли було обрано 9,4 % жінок-депутаток). Зазначена законодавча норма не спрацювала, оскільки не містила відповідних санкцій і не передбачала закріплення чіткого місця кандидаток у «прохідній» частині списку.

Закон «Про місцеві вибори в Україні» 2015 року також передбачав обов’язковість включення не менш ніж 30 % представників іншої статі до передвиборчих списків політичних партій. Проте знову ж таки політична відповідальність суб’єктів виборчого процесу за порушення виборчої квоти не була прописана.

Місцеві вибори 2015 року розцінювались як ширше поле можливостей для жінок бути обраними, в першу чергу, завдяки значно меншій «ціні мандату», порівняно з парламентськими виборами. У середньому, рівень представництва жінок в списках до обласних рад по всій Україні склав 29,6 %, а до міських – 32,1 %. Поріг в 30 % було подолано лише в одній міській раді та в жодній з обласних рад. За даними фінального звіту за результатами гендерного моніторингу місцевих виборів 2015 року, у 22 обласних радах кількість жінок-депутаток склала 15 %, а у міських радах – 18,1 %. Найбільший рівень представництва жінок – у Сумській обласній раді, 21,9 %: 14 з 64 новообраних депутатів цієї ради – жінки. У Хмельницькій обласній раді рівень представництва жінок досяг 21,4 % із 84 новообраних депутатів 16 є жінками. Найнижче представництво жінок – в Одеській обласній раді (9,5 %), де серед 84 депутатів лише 8 жінок.

На даний момент у Верховній Раді знаходиться Проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі) № 1456 від 12.12.2014», який передбачає запровадження гендерної квоти у прохідній частині виборчого списку. За невиконання цієї норми передбачена санкція у вигляді неприйняття документів від політичної партії для реєстрації на виборах. Довгий час законопроект знаходився на розгляді комітетів, і лише навесні 2017 його було включено до порядку денного шостої сесії ВРУ.

Судова практика: питання належної юридичної кваліфікації

Судова практика також підсилює проблему недотримання гендерного законодавства як політичними, так і економічними суб’єктами.

Опитування, проведене в рамках проекту Ради Європи «Просування доступності правосуддя для жінок в п’яти країнах Східного Партнерства – Азербайджан, Арменія, Грузія, Молдова і Україна», продемонструвало наявність значної проблеми у галузі судової практики України. А саме: невміння суддів і юристів ідентифікувати ті випадки, коли порушення прав та законних інтересів жінки стає наслідком дії дискримінаційних положень законодавства або гендерно-нейтральних законодавчих актів, які на практиці призводять до дискримінаційних наслідків.

Результати дослідження показали, що 100 % суддів знають «Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод»; 70 % знають лише цю Конвенцію і не ознайомлені зі змістом інших міжнародних документів; лише 3 % – ознайомлені з усіма основними документами у сфері прав людини, й, у тому числі, із ще нератифікованою, але підписаною «Конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами». Судді також зазначили, що застосовують у своїй практиці тільки «Конвенцію про захист прав людини і основних свобод», оскільки національного законодавства достатньо для вирішення судових справ. Опитування також виявило переконаність переважної більшості суддів в тому, що в Україні не існує дискримінації за жодною ознакою.

Окрім цього, судді вказали, що не можуть в своєму рішенні робити висновок про наявність дискримінації, якщо сам позивач на це не посилається. Судді вважають, що у такому разі діє правило про їхню зв’язаність позовними вимогами. Тобто вони не можуть вийти за межі вимог позивача, і оскільки сам позивач на дискримінацію не посилається, це означає, що і суд не може розглядати справу в цьому контексті.

Позицію суддів в цьому питанні оскаржують українські правозахисники, які наголошують на тому, що питання дискримінації не є питанням позовної вимоги. Це справа правильної кваліфікації юридичної ситуації. Навіть якщо жертва дискримінації заявляє про порушення свого права, не посилаючись при цьому на те, що відповідне порушення стало результатом дискримінації, це не зв’язує суддю в тому, щоб надати правильну юридичну кваліфікацію.

Тож, проблема забезпечення гендерної рівності полягає не лише в слабкості її нормативного, фінансового та інституційного забезпечення з боку виконавчої влади, а й в недостатній акцентуації з боку судової владної гілки. Так само, і політичні партії – головні суб’єкти формування представницьких органів в Україні – часто ігнорують вимоги законодавства щодо гендерних квот у списках, фактично не запроваджуючи освітніх, інформаційних кампаній із гендерних питань. Хоча частина з них отримує державне фінансування, яке потенційно могли би використати для підготовки лідерів-жінок у перспективі наступних виборів.

Висновки

На відміну від багатьох країн Африки та Азії, українські жінки мають фактично рівні можливості в сфері освіти, доступу до медичних послуг і правосуддя. Згідно з тенденціями багатьох країн пострадянського та східноєвропейського простору, жінки майже порівну «наповнюють» ринок праці та державний сектор. Проте вони найменше представлені у сферах і посадах із максимальною концентрацією фінансових та владних ресурсів.

Порівняно з Європейськими країнами в Україні зберігається найнижчий рівень гендерного балансу у галузі політичного представництва і керівництва державними та економічними процесами.

Постійне сповзання України у світових рейтингах гендерного розриву не свідчить про катастрофічне погіршання політики недискримінації в країни. Натомість, результати міжнародних досліджень яскраво демонструють відставання України від загальносвітових тенденцій і відсутність результативної гендерної політики, на відміну від інших держав.

Незважаючи на приєднання до міжнародних угод та ухвалення національного законодавства про рівні права і можливості жінок і чоловіків, спостерігається брак політичної волі щодо реалізації гендерних перетворень на рівні керівних ланок законодавчого і виконавчих органів та на рівні місцевої влади.

Законодавче декларування гендерної рівності, заборона дискримінації за ознакою статі в українському випадку не призводить до реальних зрушень у цій галузі – вони вимагають коригування значної кількості інших законодавчих актів і сталості інституційного забезпечення із відповідальними інституціями, нормативними санкціями та стимулами.

Запровадження посади Урядового уповноваженого з питань гендерної політики є позитивним кроком, проте воно не призводить до збільшення кількості гендерно-орієнтованих державних програм та не збільшує фінансування або ресурсів відповідних проектів.

Дуже низьким є рівень представленості жінок у суспільному та політичному житті. Як наслідок, жінки мають обмежені можливості впливати на процес прийняття рішень, що стосуються їхнього життя, життя їхніх громад та всієї країни.

Рекомендації

Як і в багатьох інших площинах суспільного життя, «пафосність» та суворість українського законодавства катастрофічно знецінюються необов’язковістю його виконання та відсутністю прямих приписів. Саме тому багато положень серед законодавчих норм, які регулюють виборчий процес, державне фінансування політичних партій, середню освіту, соціальне страхування, трудові та сімейні відносини, мають бути переглянуті.

Зокрема, мають бути невідкладно реалізовані наступні кроки в сфері законодавства:

  1. Не відкладати прийняття Закону «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (Стамбульська конвенція) через політичні та кон’юнктурні інтереси політичних діячів.
  2. Привести нормативні акти України у відповідність до вимог «Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», створити дієвий національний механізм.
  3. В якості окремого завдання вбачається необхідність у створенні юридичних механізмів реалізації прав жінок, які потенційно можуть стати жертвами подвійної дискримінації (жінки-внутрішньо переміщені особи, жінки передпенсійного віку, жінки, які проживають у сільській місцевості тощо).
  4. Оновити методологію проведення антидискримінаційної та гендерної експертизи нормативно-правових актів, покласти відповідальність за її проведення на новостворений офіс Урядового уповноваженого з питань гендерної політики (внести відповідні зміни в Постанову КМУ № 390 від 7 червня 2017 р.), передбачити обов’язковість врахування її результатів при прийнятті політичних рішень.
  5. Передбачити збільшення фінансування державної та регіональних програм забезпечення рівності жінок та чоловіків, виконати необхідні дії щодо забезпечення виконання чинних національних програм та планів, що стосуються прав жінок, та вжити заходів для вчасної розробки нових програм та планів на регіональному рівні.
  6. Розробити й впровадити реальні механізми інтеграції прав жінок і гендерної рівності в роботу державних інституцій та місцевих органів влади (зокрема через посилення ролі у цьому процесі Національної агенції з питань державної служби).
  7. Переглянути Закон України «Про місцеві вибори» щодо обов’язковості представленості 30 % осіб іншої статі у виборчих списках політичних партій, а також передбачити обов’язковість цієї норми у зміні законодавства щодо виборів народних депутатів України. Привести підзаконну нормативно-правову базу ЦВК у відповідність до існуючих законодавчих вимог щодо 30 % розміру квот, що визначає мінімальний рівень представництва жінок і чоловіків від партії у виборчому списку кандидатів у народні депутати України, кандидатів у депутати місцевих рад, та не допускати порушення цього положення.
  8. Ширше залучати інститути громадянського суспільства до Національного механізму забезпечення рівних прав жінок та чоловіків у вирішення питань із дотримання прав жінок та запобігання гендерному насильству, забезпечення моніторингу гендерного балансу в органах державної влади, місцевого самоврядування та партійних структурах на місцях.

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади

european-endowment-for-democracy




Ответить