Фатальна помилка українських націоналістів

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»

украинские националисты

Історія нічому не вчить, історія може тільки надихати. Перенасичення української правої політики історією – це проблема, яку важко не помітити.

Будувати свій політичний світогляд на історичній минувшині небезпечно хоча б тому, що існує великий ризик опинитись поза актуальним контекстом. Однак, в українських реаліях існує ще одна вагома причина відмовитись від надання історії завеликої ролі. Українська історія відверто погана.

Наш національний історичний міф збудовано на прикладах героїчного і відчайдушного спротиву. І цей спротив, безумовно викликає повагу. Козацькі повстання, гайдамаччина, визвольні змагання 20-х років, боротьба УПА – ці приклади зворушують і вражають. Але якщо бути відвертими до кінця, то перед героїчним спротивом і неймовірною жертовністю, ми завжди знайдемо приклади вкрай невдалих політичних кроків, які і ставали причиною безвиході, яка коштувала великої крові найкращим синам нації.

Це явище дуже вдало описав пан Корчинський, порівнявши українську історію зі старозавітним епізодом, в якому Яків боровся з Богом, що явився йому в образі янгола. Дотепер невідома причина цієї боротьби, але її відчайдушність вразила навіть самого Творця.

Така сама безглуздість і відчайдушність властива і всім героїчним сторінкам української історії.

Хоча козацькі повстання мали вагоме соціальне, національне та релігійне підґрунтя, вони все ж вражають своєю твердолобістю. Будь-які конструктивні спроби найсвітліших постатей української історії тієї доби виграти реальні політичні дивіденди для козацтва та православної шляхти в рамках однієї з наймогутніших держав тієї доби – шляхетської республіки Річ Посполитої – брутально ламались бездумним напором «селянсько-козацької» черні, яка в результаті виносила на політичні вершини найбездарніші та найогидніші особистості.

Яскравим символом тієї епохи слугує образ українського Лівобережжя. Колонізовані українцями-русинами під проводом князя Єремії Вишневецького абсолютно дикі землі перетворювались на економічний центр регіону зі столицею в місті Лубни. І за кілька років вони, фактично, повернулись до свого первозданного вигляду зусиллями повсталого селянства та козацтва. Тож тепер, замість того, щоб насолоджуватись готичною архітектурою замків, палаців та костелів Лубненщини, ми насолоджуємось галушками, екскурсіями в Диканьку та відвідинами Сорочинської ярмарки.

Не менш драматичною є історія Коліївщини 1768 року. Польська шляхта повстає проти російського ставленика на троні, одразу після чого жителі східних регіонів країни заявляють про утиски своїх культурних особливостей і за фінансової та матеріально-технічної підтримки Росії починають збройне повстання. Читаючи цю історію не завжди одразу розумієш – мова про гайдамаків чи ДНР/ЛНР? Однак, схоже, Росія в результаті брутально злила і тих, і інших.

Що вже казати про те як боротьба залишенців в Холодному Яру стала можливою після «героїчного» повстання проти гетьмана Скоропадського. Звичайно ж, Петлюра довго в Києві не затримався, поступившись місцем більшовичкам. Які були причини повстання? Невдоволення темпами аграрної реформи гетьманського уряду (соціалісти обіцяли все і одразу) і «зрадницька» грамота про федерацію з уже неіснуючою білою Росією, яку гетьман видав, як дипломатичний крок для зближення з Антантою, що уже здобувала перемогу на Західному фронті Першої світової війни.

Про неймовірну історію Генріка Юзевського ми згадували не так давно. Поляк, який добрячу частину свого життя присвятив українському питанню, розбудовуючи українську Волинь, ведучи просвітницьку діяльність, сприяючи розвитку української церкви, був об’єктом ненависті як польських, так і українських націоналістів. В той час, як Юзевський витягав українських діячів з соціального дна та ставив їх на відповідальні посади в регіоні, ОУНівці не гребували проводити спільні акції з місцевими комуністами проти польського діяча. Про подальшу героїчну діяльність ОУН та, як наслідок, УПА, зайвий раз згадувати не будемо.

Український Яків не просто боровся зі своїм янголом, він вбивав його щоразу, як той з’являвся. Вбивав з маніакальною жорстокістю, ще до того, як янгол встигав промовити своє слово. Ця українська фобія щодо всього не одновимірного, всього величного, конструктивного, раціонального просто вражає.

І звичайно ж, ці рядки написані не для того, щоб засудити українську історію, кинути камінь в діячів минулих років. Це б суперечило задекларованому нами ставленню до історії. Ці рядки мають значення лише в контексті сучасності. Адже ми не втомлюємось повторювати : «Україна – це не історії про минуле, Україна – це плани на майбутнє».

А майбутнє перед Україною відкрилось цікаве. Можна навіть сказати безпрецедентно цікаве. Адже, революція та війна на сході чи не вперше поставили Україну на правильну сторону історії. Україна – націоналістична Україна – стала вістрям євроатлантичної цивілізації.

Невже українська нація виявилась не готовою до такого повороту подій? Націоналістичний сентимент до повстанської боротьби пригніченого та знедоленого народу – явище настільки складне та цікаве, що його варто вивчати не політологам та соціологам, а психоаналітикам.

Піднісши червоно-чорний прапор революції серед вогнів боротьби українського народу за вільне майбутнє, український націоналіст зійшов на нову вершину і перед ним відкрились безмежні горизонти. Ось воно – вільне майбутнє.

Ганебна радянщина з її архаїчним політичним класом комсомольців і червоних директорів – позаду. Кримінальній диктатурі загнано осиковий кілок в груди. Попереду – новий рівень політичної боротьби, нові ідеї, нове бачення. Попереду – Українська республіка. Безмежні горизонти цивілізованої реалізації виплеканих в мріях і сподіваннях консервативних і революційних політичних ідей та світоглядів. На заваді стоїть лише купка нікчем, таке собі політичне непорозуміння, мул, що піднявся на поверхню після бурхливих подій революції. Але що вони проти волі нації? Дріб’язок.

Націоналіст поглянув на ці безмежні простори та блискучі перспективи, розвернувся і заліз назад в свою тісну, але таку затишну раковину безперспективної і безглуздої повстанської боротьби. Він призначив кривавим диктатором ту політичну посередність, що опинилась на чолі держави, як наслідок постреволюційного вакууму, та повернувся до звичних схем відчайдушної боротьби з кривавим режимом.

Схоже, що черговий раз в українській історії ми стаємо свідками фатальної помилки. Націоналістичні сили помилились в своїй оцінці революційних та постреволюційних подій. Суспільну підтримку націоналістичної риторики та, головне, націоналістичної активності в гарячі дні революції, самі націоналісти сприйняли як визнання їх поглядів з усім їх історичним багажем старого радикального повстанського націоналізму та дещо мазохістського героїзму.

Натомість революційне українство відкрило для себе всю красу національної самоідентифікації. На революційних майданах українці відчули і оцінили дух національної солідарності, самоорганізації. Відчули і зрозуміли суть української національної ідеї – боротьби за права та вольності. Українці прийняли той націоналізм, який став рушієм світових політичних процесів новітньої історії. І українці захотіли збудувати нову національну державу, як спільну справу вільних людей.

Нація в особі її найпрогресивніших представників, які і приймали найактивнішу участь в зимовій революції, жадала побачити достойну політичну альтернативу від правих націоналістичних сил. Дійсно реформаторську, по своїй суті, політичну платформу, яка б цілком відповідала революційному духу.

Ми очікували, що робитимемо вибір між політичною посередністю в особі Порошенка-Яценюка та реально достойною правою альтернативою. Але націоналістичні сили нації такого вибору не дали. Натомість занурившись з головою в світ своєї фантастичної боротьби та розбавивши свої ряди такими персонажами як Ляшко чи Мосійчук – який вибір вони лишився нації? Вибір, який адекватним людям робити не хочеться.

Продовжуючи в тому ж дусі буде зовсім не дивно років через 20-30 побачити на вулицях української failed state смолоскипну ходу радикальної націоналістичної молоді, яка поряд з портретами Біласа та Данилишина нестиме портрет того «героя», що кинув гранату під стінами Верховної Ради. І для когось це може здатись великим досягненням в стилі «борня триває», але успіх це сумнівний.

Український націоналізм – надто значне і вагоме явище, щоб поховати його під тягарем історичних травм та комплексів. Сховати українські праві сили назад в глибокий маргінес – надто великий подарунок сучасному українському істеблішменту. Сучасний та реалістичний націоналізм обов’язково відігра́є велику роль в становленні модерної національної Української республіки. Але для цього націоналістам треба позбутись застарілої системи координат, десакралізувати українську історію і визнати, хоча б в розмовах між собою, всі ті помилки, які наробили наші героїчні предки.

Це буде боляче, але так треба.

Источник:  «Наступна республіка»




Комментирование закрыто.