Декларация общин человечества

Сергей Дацюк, для "Хвилі"

sur128

Предлагаем вашему вниманию «Декларацию общин человечества» известного украинского философа Сергея Дацюка, который дает  свое видение выхода из мощного кризиса в котором находится человечество. Текст читайте на русском, английском, немецком,  украинском и белорусском языках.

 

Вера в единое человечество провозглашается системообразующей.

Эта вера означает следующее:

1) Если вы не понимаете нижеизложенного, значит это не для вас. Новый мир будет сложным, и его понимание тоже будет сложным. Обвинения в сложности текста не принимаются и не рассматриваются.

2) Отрицание возможности реализации этих идей не принимается и не рассматривается, потому что оно противоречит системообразующей вере в возможность этого.

3) Замалчивание этих идей преодолевается сетевым образом (через социальные сети), поскольку государственные или корпоративные СМИ не заинтересованы в их распространении.

4) Приветствуется распространение этих идей, перевод их на все языки мира, обсуждение этих идей, обсуждение способов реализации этих идей и последствий их реализации.

5) Тот, кто поддерживает и распространяет эти идеи, является их последователем. Последователи самоопределяются за пределами национальных государств и других унитарных идентичностей.

6) Попытки выхолостить, подменить или исказить эти идеи должны жестко пресекаться последователями в процессе обсуждения. Приветствуются только мыслительные установки, направленные на единство общин человечества перед всесилием государств и корпораций.

7) Деструктивные действия в процессе реализации этих идей должны жестко пресекаться последователями. Приветствуются только конструктивные действия, направленные на реализацию идей и их развитие.

 

ДЕКЛАРАЦИЯ ОБЩИН ЧЕЛОВЕЧЕСТВА

Общины мира, объединяйтесь в сети!

Мы те, кто разрушил Советский Союз и еще помнит его. Мы те, кто попытался построить либеральную демократию и столкнулся с проблемами отсутствия опыта преодоления ловушек свободы. Мы видели и то и другое, и можем говорить с большим опытом, чем те, кто давно живет в мире свободы, ограниченной властью государств и корпораций, и старается не замечать этого.

Перед Богом и людьми всего мира, перед современниками и потомками мы провозглашаем наше видение перспектив мира, наши стремления, наши надежды, наши мечты. Предлагаемые нами подходы являются идеалами, к которым мы стремимся, являются ориентирами, к которым мы движемся.

Кризис современного мира

 

Современный мир находится в серьезном кризисе. Правящие классы разных стран мира пытаются выдать этот кризис всего лишь за финансовые или экономические проблемы, которые можно преодолеть на общих собраниях мировых лидеров, согласовав экономическую и социальную политику.

Мы же считаем, что этот кризис является цивилизационным. Он коренится в самой сути упрощенного существования человечества, которое потеряло горизонты своего развития за пределами простого выживания, потеряло глубинный смысл своей жизни внутри утилитарного потребления, потеряло большие и недостижимые мечты.

В технологическом и культурном плане человечество все больше и больше становится единым. По крайней мере, правящие классы всего мира давно уже объединены общими интересами сохранения своей финансовой власти в условиях банковской тайны и непубличных государственных бюджетных процессов. Правящие классы объединены интересами сохранения своей политической власти путем периодического проведения демократических выборов, манипуляция которыми стала настолько очевидной, что все больше и больше людей по всему миру отказываются принимать в них участие.

В мировой правящий класс как-то незаметно вошли руководители транснациональных корпораций и мировых финансовых сетей — новые олигархи нового времени. Сегодня миром управляют не столько политические лидеры, сколько лидеры транснациональных корпораций, которые по сути приватизировали государства. Новый мировой правящий класс это уже класс корпораторов, а не государственных деятелей.

Роль и место корпораций не отнормирована в государственных конституциях, поэтому противостоять всевластию корпораций государства не могут. Новые надгосударственные образования, которые системным образом влияют на мир (ВТО, МВФ, НАТО и т.д.), тоже не отнормированы в государственных конституциях. Местные общины пытаются выторговать себе максимум полномочий в государствах, но внутри принципа субсидиарности, который рассматривает местную власть как вспомогательную для центральной, это принципиально невозможно.

Мы живем в мире распределенного суверенитета, при этом продолжаем делать вид, что суверенные конституции чего-то стоят. Нам нужны принципиально новые конституции. Но запечатленная в истории революционная героика создания нынешних конституций и их несомненно большие заслуги перед историей не позволяют их изменить без кризиса, без больших социальных конфликтов и гражданских потрясений.

Разобщенные государственными границами общины человечества все еще ​​не могут взять под контроль свои правящие классы, потому что их публичные властные, финансовые и социальные ресурсы приватизированы отдельными группами людей, исторически по традиции выделившиеся в правящие касты. Смена людей у власти в разных странах не является сменой правящих каст этих стран. Если раньше с этим можно было мириться, поскольку новые политические лидеры правящих каст несли с собой новые идеи, то сейчас с этим мириться уже нельзя, ибо новые политические лидеры не приносят с собой ни новых идей, ни новых видений перспективы.

После разрушения СССР мир потерял последнюю надежду на возможность построения общества на принципах коллективного управления с неутилитарными целями. Либеральная демократия оказалась безальтернативной формой развития человечества и стала вырождаться в опасную форму потребительского рабства.

Потребительские идеалы завладели не только широкими массами мира. Опаснее всего то, что потребительские идеалы завладели также сознанием правящих классов. Правящие классы сами поверили в то, что рост потребления это и есть развитие человечества. Речь идет о необходимости принципиального изменения мотиваций и перспективных ориентаций человечества, что правящие классы самостоятельно осуществить не могут.

Интеллектуалы, которые всегда были в авангарде идейных движений, превратились в креативный класс, который обслуживает правящие классы внутри процессов научного познания и технологического прогресса, направленных на потребительское общество.

Фатальным для человечества является то, что потребительские идеалы завладели также сознанием интеллектуалов. Возможно поэтому интеллектуалы отказались от поиска новых трансцендентных идей, новых горизонтов развития человеческой цивилизации, новых концептуальных пространств, которые может осваивать человечество. Интеллектуалы провалились в постмодернизм, барахтаются там, и самостоятельно выбраться не могут.

Постмодернизм уничтожает действительность, подменяя ее дискурсами и языковыми играми, создавая этим симулякры и пропагандируя увлечение этими симулякрами. Постмодернизм в своих мотивациях направлен на вечное становление и дление настоящего, не позволяет видеть перспективу и новые горизонты. Постмодернизм, подчеркивая множественности истин, не позволяет понимать сложную истину. Постмодернизм, ограничивая тотальность в пользу бесконечности, и фундаментальность в пользу детализации, не позволяет постигать тотальность глубины в качестве сильной мотивации для познания.

Молодежь, которая погружается в детализацию познания, не может иметь сильных мотиваций в этом познании, потому что это не интересно, не драйвово, не героически. Убив героику свершений, постмодернизм по сути привел к кастрации духа. Постмодернизм убил сильные мотивации молодежи, и этим нанес огромный сложно исправимый вред человечеству. Поскольку постмодернизм является первой глобальной философией, то человечество от него сегодня страдает не меньше, чем в свое время страдал от коммуно-социализма или национал-социализма, которые были явлениями региональными.

Наука сегодня страдает от родовой травмы и лжи о самой себе, которой Фрэнсис Бэкон обманывал правящие классы своего времени. Ученые Нового времени понимали, что знание это любопытство и энтузиазм мечтаний. Зато правящим классам ученые пытались показать, что знание это сила, власть и новые возможности потребления.

Пока религиозный в своей основе дух ученых позволял им понимать всю условность утилитарных мотиваций познания, существовал социальный договор — ученые удовлетворяют собственное любопытство в обмен на то, что результаты этого их удовлетворения создают новые возможности силы и власти для правящего класса и новые возможности потребления и комфорта для широких масс.

В 80-90 годы ХХ века стало ясно, что силу, власть и комфорт дает не наука сама по себе, а технология, которая лишь косвенно связана с наукой. Технология фактически вытеснила науку, поскольку технологию кроме государств могли финансировать также и корпорации. Технологии, которые финансируются только государствами, развиваются гораздо слабее. При этом технологический прорыв по большому счету произошел только в телекоммуникациях.

Наука, прежде всего фундаментальная, быстро проиграла в социальном плане науке, которая была направлена ​​на технологические достижения. Сегодня мы имеем ситуацию, когда с 60 годов ХХ века развитие фундаментальной науки фактически прекратилось. В последний раз человечество сделало пилотируемый полет на другую планету в 1972 году («Аполлон —17», полет на Луну, США). Больше пилотируемых полетов на другую планету не было, поскольку в потребительском обществе на вопрос «зачем» человечество так и не смогло найти утилитарного ответа.

В последние годы человечество пыталось вернуться к космическим проектам, рассматривая, прежде всего, возможность пилотируемого полета на Марс. Но по большому счету, ответа на то, зачем нам лететь на Марс, в потребительской цивилизации нет.

Правящие классы делают вид, что ничего не произошло, поскольку доверие к ним и их научное видение мира является залогом сохранения их власти и богатства. Ученые науки, ориентированной на технологические инновации, также поддерживают общественное мнение, будто с наукой все в порядке. И очень немногие ученые видят кризис. В науке произошло то же, что и в политике или социальной структуре общества — потребительские мотивации вытеснили все остальные.

Научная фантастика уступила место мистико-магической фэнтези. Наука, которая перестала мечтать, в принципе не может двигаться дальше. При этом мистико-магическая фэнтези в своих интенциях это уже мечты нового направления интеллектуальной деятельности — конструктивизма.

Наука слабо понимает масштабные амбиции конструктивизма, потому что он уничтожает само условие научного познания — веру в объективную действительность. Конструктивизм свободно оперирует многими реальностями, он занимается моделированием в том числе и за пределами очевидной действительности — в актуальности и в виртуальности, он пытается познать не только Мир, но и Внемирность.

Конструктивизм, который вырастает из науки, силой философии обязан порвать с ней, оставив науке то, что она умеет делать лучше всего — получение знаний, их систематизацию и популяризацию. Наука будет осваивать новые горизонты, но открывать новые горизонты будет конструктивизм.

Чтобы наука уступила место интеллектуального лидерства конструктивизму, она должна пережить кризис. В то же время конструктивизм должен сформулировать свою философию и свои цивилизационные мотивации. И сделано это может быть усилиями интеллектуалов, ценой их самопожертвования, без финансирования государств и корпораций. Только доказав свою мотивационную способность и интеллектуальное лидерство в условиях научного кризиса, конструктивизм станет новой надеждой человечества.

Таким образом, человеческая цивилизация стала потребительской, она потеряла непотребительские перспективы, она не видит горизонтов развития за пределами очевидности, ее представления не выходят за пределы декартовского Мира. Человеческая цивилизация в мировоззренческом плане больше не может развиваться в рамках науки, постмодернизма и представлений лишь о мире. Человеческая цивилизация должна выйти за эти границы. Человеческая цивилизация в социальном плане больше не может развиваться в рамках государств, наций и территорий.

Нужны новые непотребительские мотивации человечества, новые горизонты развития за пределами актуальной очевидности, новые представления о конструкции Мира и Внемирности. Мы должны выйти за пределы науки и постмодернистской философии.

Это означает, что человечество должно стать единым и осознать свою общую перспективу. Это означает, что разделение социального мира на обанкротившиеся государства должно быть преобразовано в сеть связанных различными системами мотиваций общин, которые смогут конкурировать с государствами и транснациональными корпорациями за публичные ресурсы.

 

Общины человечества

 

Политика со времен древней Греции это процесс установления равновесия между различными общественными группами. Во времена доминирования государств политика была искусством управления государством, поэтому государственные политики получили преимущество. Во времена выхода на арену мировой политики корпораций политика стала балансированием между корпоративными и государственными интересами, поэтому коррумпированные корпорациями государственные политики потеряли свое преимущество.

Перспектива политики заключается в возвращении ее начального смысла. Политика должна снова стать процессом установления равновесия между различными общественными группами без посредства государств и корпораций. Такое равновесие должно устанавливаться интеллектуальными средствами, поскольку социальные отношения в сети общин стали слишком сложными, чтобы осуществлять это на основе каких-то пусть даже очень привлекательных интересов. Основой политики будущего должны стать не интересы, а сложные принципы.

Группы по интересам и общины, объединенные общими принципами и общими неутилитарными мотивациями, — совершенно разные коллективы. В обществе должны доминировать общины, а не группы по интересам. Общины, которые имеют общие принципы и общие трансцендентные мотивации в исторической перспективе всегда будут побеждать любые группы по интересам.

Нации, государства и их территории остаются игрушками обывателей, иллюзии которых поддерживают средства массовой информации. Правящие классы мира уже давно живут вне наций, государств и территорий. Общины мира всегда будут проигрывать правящим классам, пока будут держаться за старые представления. Общины мира должны осознать свое сетевое единство и самоорганизоваться перед лицом произвола государств и корпораций.

Сегодня стоит вопрос не о переучреждении какого-то отдельного государства. Сегодня стоит вопрос о переучреждении общественного договора, который со времен Гоббса, Локка и Руссо фактически была незыблемым в своих главных принципах — отказ от естественных прав в пользу государства для общественной безопасности; гарантирование государством разработки, принятия и соблюдения законов для общего блага; разделение властей внутри государства; сбор и использование публичных налогов государством; защита государством суверенитета. То есть общественный договор заключалась обществом с государством. Пришло время пересмотреть общественный договор в пользу принципиального увеличения публичных функций общин и введения прямого корпоративного инфраструктурного обслуживания общин без посредничества государства.

Общины как носители системно организованных мотиваций становятся новыми центрами человечества, новыми субъектами цивилизационных действий. Такие общины могут быть как архаичными и привязанными к национальной культуре и территории, так и инновационными, соединенными связями социальных сетей через новые средства коммуникации — Интернет и мобильную связь.

Новый общественный договор принципиально противостоит глобализму. Общины человечества выступают не за интеграцию, а за фрагментацию мира; не за унификацию норм и мотиваций, а за их разнообразие.

Глобализация это процесс легализации корпоративной власти над миром, интеграции мира через всевластие корпоративной коррупции государств и мировой унификации мотиваций и норм общежития в их чисто утилитарном и потребительском качестве.

Так глобальность превращается не просто в метаглобальность (гелиосность — то, что относится к Солнечной системе), а в метаверсальность (Метаверсум — Мир и Внемирность).

При этом власть общин выходит за пределы глобальности, в том числе за пределы планетарной глобальности.

В этом смысле фрагментация это процесс легализации и усиления общин, которые противостоят корпорациям в надглобальном измерении.

Это процесс разнообразия мотиваций, в частности выработки и распространения трансцендентных мотиваций.

Местные общины внутри государств должны уступить доминирующую позицию общинам социальных сетей, которые больше не привязаны ни к нации, ни к государствам, ни к территориям.

В таком подходе возникает представление о едином человечестве, которое состоит из фрагментированных и сетевым образом соединенных общин, осуществляющих сопротивление корпоративно-государственной глобализации.

Человечество не является результатом процесса глобализации. Человечество является продуктом цивилизационной фрагментации и осознания своего единства через сеть самоорганизации фрагментовобщин на уровне трансцендентных концептуальных представлений.

Агентом человечества не является ни нация, ни государство, ни корпорация, ни любое их объединение (например, международное сообщество). Человечество поэтому не является совокупностью индивидов человеческого рода.

Агент человечества также не возникает в области права, поскольку агент не является правовым представителем человечества, какие бы права ему не предоставлялись. Право есть продукт государств и корпораций, потому что оно гарантируется ими.

Мотивации и концептуальные представления о будущем (мечты) находятся всегда за пределами права и составляют трансцендентную основу всякой цивилизации.

Агентом человеческого единства, протоцивилизационным образованием и единицей нового мирового порядка является община, вписанная в топологическую (негеополитическую) сеть человеческих взаимоотношений — сетевая община. Это такая община, которая удерживает на себе публичное рефлексивное осознание человеческого единства и осуществляет действия, опирающиеся на такое осознание.

Агент человеческого единства является не правовой, политической или экономической, а философско-концептуальной позицией, которая формирует трансцендентные мотивации на основе заветных мечтаний. Агент человеческого единства — интеллектуал общины и сама община, отстаивающая его идеи, а не политик, экономист или юрист.

Преодоление государственных монополий

 

Главная монополия, которой обладают государства, это монополия на признание идентичности. Община должна отвоевать право изменять и фиксировать сложные идентичности самостоятельно, без посредничества государства. Пока идентичности были унитарными (формулировались одним словом, а по содержанию были религиозными от античности до Нового времени и национальными от Нового времени до текущего момента), государства могли их использовать для власти над сознанием. Однако когда сейчас идентичности становятся множественными (политарными, формулируются многими словами), то есть становятся функциями самодеятельности, творчества и коммуникации социальных сетей, вмешательство государства должно быть существенно ограничено. Комбинация содержаний идентичности соответствует принципу распределенного суверенитета и является свободным выбором каждого человека планеты.

Вторая монополия государства — на все виды власти, которые она согласилась распределять: законодательную, исполнительную, судебную и внешнюю. Эти власти должны быть в значительной степени демонополизированы. Прежде всего, государство должно потерять монополию на судебную власть, то есть судебная власть должна перестать быть государственной. Судебная власть должна стать мировой и корпоративной, ее услуги должны продаваться сетевым общинам на четко определенный срок в условиях конкуренции между мировыми судебными корпорациями. Конкурирующие судебные корпорации должны существовать в условиях специальных процедур статистического и выборочного аудита, публичным объявлением жалоб и результатов их проверки и т.д. Во-вторых, законы разных стран должны быть унифицированы по основным правам и свободам, а также принципам «распределенного суверенитета», «супердиарности», «публичного ресурса» и «финансовой прозрачности».

Третья монополия, которой владеет государство, это защита территории и публичной собственности на территориальную инфраструктуру. Сегодня эта монополия фактически перешла к корпорациям — это произошло по всему миру, и государствам все труднее обеспечивать воспроизводство инфраструктур. Многие инфраструктуры сегодня изношены, невозобновляемы, и это характерно для разных странах — как развитых, так и развивающихся. У инфраструктур появились три различных субъекта — государство, корпорация и общественность. Причем лишь общественность в лице территориальных (сетевых) общин должна получить право контроля над территорией и территориальной инфраструктурой, потому что она единственная, кто отстаивает публичный интерес.

Четвертая государственная монополия это монополия на использование публичных ресурсов, в частности полезных ископаемых, рек, озер, земли и т.д. Эта монополия должна быть уничтожена, прежде всего, на уровне доступа: к информации об имеющихся инвентаризованных публичных ресурсах, к их использованию, а также к результатам такого использования — денежному доходу и другим социальным благам. Всякий публичный ресурс принадлежит территориальной общине, которая способна контролировать публичное функционирование такого ресурса. Корпорации, использующие публичный ресурс могут забирать не более половины денежных и социальных благ, которые они получают от использования публичных ресурсов. Государства должны быть отстранены от контроля над публичными ресурсами, поскольку они слишком быстро коррумпируются корпорациями.

Пятая монополия — на так называемую государственную тайну, которая на самом деле является тайной использования публичных возможностей государства в частных целях государственных чиновников и/или коррумпирующих государство корпораций. Единственная тайна, которая может быть сохранена, это военная тайна, но и она в то время, когда частные армии становятся все мощнее, а инфраструктуры становятся мировыми и общедоступными, является весьма условной. Государственная тайна должна быть уничтожена раз и навсегда.

Шестая монополия, которой владеет государство это монополия на сбор налогов и распоряжения ими через государственный бюджет. Сбор налогов должен быть диверсифицирован. На переходном этапе нужно создать Публичный Налоговый Фонд, куда направлять ту часть налогов, которая не связана с вопросами безопасности государства. Прежде всего, Публичный Налоговый Фонд должен заниматься здравоохранением, образованием и наукой. Государство с этими функциями справляется крайне плохо. На втором этапе все налоги должны идти через Публичный Налоговый Фонд, а государственный аппарат должен получать те средства, которые общим решением налогоплательщиков ему выделяются (см. принцип «супердиарности»). На третьем этапе, когда государство уходит из нашей жизни, налоги вообще не используются для его финансирования.

Седьмая монополия, которой владеет государство и которая по сути создает коррупцию, является монополия разрешать или запрещать те или иные виды деятельности. Здесь должен действовать простой переходный принцип: один вид деятельности — одно разрешение. Должно быть прямо запрещено государству в любой форме, прямо или косвенно требовать более одного разрешения. Разрешения должны предоставляться в четкий срок. Разрешения должны быть авторизованными (указание, кто их предоставляет). Отказ должен быть аргументирован выполнением условий, которые могут быть реально выполнены. Отказ в разрешении после выполнения условий является основанием для судебного иска к конкретному чиновнику, который должен рисковать не только штрафом, но и потерей должности. В дальнейшем государство вообще должно потерять право выдавать какие-либо разрешения на ту или иную деятельность: нормы деятельности должны стать мировыми и регулироваться на мировом уровне.

 

Принципы общечеловеческой перспективы

 

Вся власть принадлежит сетевым общинам, а не народу.

Сетевые общины это общины, которые имеют общие мотивации жизни и деятельности, знают своих членов, регулярно общаются внутри себя и вырабатывают общие интересы. Поэтому административные регионы или области не являются сетевыми общинами, а города или поселки, объединенные в сеть с другими городами и поселками, являются сетевыми общинами. Сетевые общины являются носителями суверенитета различного типа государств, потому что они способны договориться о таком суверенитете.

Сетевая община сама определяет, какая религия или идеология является для нее системообразующей и тем самым создает свою идентичность — христианство (ислам, буддизм, конфуцианство), нация или любая другая научная или философская теория.

Государство теряет монополию на сбор и распределение налогов — это делает сетевая община. Именно сетевая община собирает налоги и осуществляет их распределение, закупая инфраструктурные услуги на мировом рынке, где архаичное государство может быть поставщиком очень немногих инфраструктурных услуг, если оно их производит качественно.

Поэтому главным принципом организации власти на основе сетевых общин становится супердиарность — превосходство сетевых общин над любым государством.

Всевластие корпораций могут ограничить только сетевые общины, а государства это сделать не могут.

 

Супердиарность вместо субсидиарности.

Принцип супердиарности (от топологической общины-ячейки-узла к нецентрированной сети) имеет в расширенном понимании обратный смысл, чем принцип субсидиарности (от центра к включенной в административную иерархию местной общине). Суть этого обратного содержания в следующем: 1) избежание двойного делегирования (сначала граждане делегируют полномочия в центр, а потом получают их по доброй воле центра обратно на места, в тех объемах, в которых центр считает это необходимым); 2) установление управления распределением полномочий снизу (не государство определяет объем своих полномочий и полномочий на местах, а самоуправляющиеся общины); 3) вместо вечных прописанных в законе полномочий как в центре, так и на местах, установление временных и периодически изменяемых самоуправляющимися общинами полномочий как по времени их действия, так и по объему, 4) финансирование через налоги контролируется на местах, ближе к происхождению налогов.

Таким образом, 1) полномочия находятся в узлах и делегируются в локусы сети, 2) объем полномочий в локусе определяют самоуправляющиеся общины (узлы), а не иерархический центр локуса, 3) всякий объем полномочий как в локусе, так и в узлах, имеет срок действия, который периодически пересматривается в узлах вместе с пересмотром самого объема полномочий; 4) финансирование происходит, начиная с уровня полномочий отдельной общины (узла), а затем функции и услуги государства или корпораций (разного типа локусов) оплачиваются на конкурентной основе. Только такой подход может избавить мир от коррупции.

Распределенный суверенитет вместо национального.

Целью сохранения целостного суверенитета в архаичных государствах является социальная защита народа, который включает в себя социальные группы, не способные к самоуправлению. В сетевом мире все не так.

Народ не является источником и целью распределенного суверенитета.

Источником распределенного суверенитета являются способные к самоуправлению социальные группы — протоцивилизационне сообщества (сетевые общины).

Целью распределенного суверенитета является свобода самоуправляющихся протоцивилизацийних сообществ (сетевых общин).

Средствами формирования распределенного суверенитета в процессе перехода к селевому миру являются: государства, международные надгосударственные структуры, корпорации, специализирующиеся на производстве услуг тех или иных типов суверенитета.

Распределенный суверенитет взаимодействует с архаичными национальными суверенитетами путем их поглощения через социальные сети.

Основа распределенного суверенитета — новая топология мира (сетевое соединение фрагментов старого мира). Это означает различение трех типов государств.

Распределенное гражданство вместо государственного гражданства.

Архаичное государство — это страна и государство, совпадающие территориально, когда политическая организация общества привязана к определенной стране территориально и принадлежностью монополий на инфраструктурные услуги. Страна это население на определенной географической территории, когда ни одна часть которого не способна к самообеспечению и самоуправлению, чтобы создать домен или анклав.

Сетевое государство — политическая организация некоего общества, объединенного сетевым образом по одному или нескольким признакам, члены которой проживают на разных географических территориях и оплачивают только оговоренные с архаичным государством инфраструктурные услуги, а другие услуги получают путем мирового аутсорсинга. Возникновение сетевых государств связано с инфраструктурными свойствами услуг и продуктов, которые предоставляются по всему миру. Сетевое государство состоит из территориальных анклавов и топологических локусов мира.

Функциональное государство — самоорганизация некоторого общества в рамках четкого перечня некоторых функций, где остальные функции государства (обеспечивающие полноту) выполняет архаическое государство, сетевое государство, отдельный анклав или другое функциональное государство. Функциональное государство образуется и существует тогда, когда его функции оказываются настолько важными для остальных сообществ, что они готовы оказывать ей недостающие части суверенитета. Функциональное государство в территориальном смысле, как правило, — домен.

Распределенное гражданство, которое может быть двойным, тройным и т.д., а также частичным — в соответствии с типами суверенитета, которые гражданин получает от тех или иных государств или корпораций, с которыми у него заключены конституционные соглашения о частичном гражданстве с определением перечня предоставляемых услуг гражданства.

В ситуации распределенного гражданства появляется понятие апатрида — лица без гражданства или с гражданством государства, где отсутствуют базовые типы суверенитетов, о которых у гражданина должен быть договор с каким-либо другим государством.

 

Публичные ресурсы принадлежит человечеству в лице сетевых общин.

Публичные ресурсы это, прежде всего, метаглобальные ресурсы: космос, планеты Солнечной системы, планета Земля во всех ее измерениях вместе с Луной, полезные ископаемые планеты Земля, планет и планетоидов Солнечной системы. К публичным ресурсам также относятся глобальные (планетные) ресурсы: воздух, водоемы, площади территории, недра планеты Земля (включая полезные ископаемые). К публичным ресурсам также относятся искусственные ресурсы человечества: инфраструктуры, государственные и муниципальные бюджеты, знания, технологии и т.п.

Публичные ресурсы должны служить человечеству. Вместо национализации нужно применять очеловечивание публичных ресурсов и конкурентное их использования через привлечение международных корпораций, контроль сетевых сообществ и глобальный (гелиосний) аудит публичных ресурсов.

В основе любой олигархии лежит частное монополизированное использование редко одного, чаще нескольких публичных ресурсов. Ограничение бесконтрольного и непрозрачного использования публичных ресурсов касается каждой общины, каждой территории, независимо от религии, расы и национальности.

 

Открытый мировой рынок инфраструктурных услуг вместо закрытого и монополизированного государствами и корпорациями.

Государство должно потерять монополию на множество услуг, которые оно до сих пор оказывало — образование, науку, здравоохранение (медицину), услуги жилищеобеспечения и т.д. Инфраструктурные корпорации должны стать мировыми.

Эти услуги должны предоставляться корпорациями на мировом рынке на конкурентной основе.

Открытые финансы, открытая корпоративная деятельность, открытая мировая инфраструктура.

Чтобы государство могло потерять все свои монополии, мировые рынки, мировая инфраструктура, финансы и корпоративная деятельность должны стать открытыми и ориентированными не на богатые страны, а на все страны мира.

Большинство проблем в финансовой сфере возникает из-за ее непрозрачности.

Всякая финансовая деятельность должна быть полностью прозрачной, а любое богатство публичным.

Непубличное богатство или публичное и сомнительное по происхождению объявляется позорным и подлежит очеловечению сетевыми сообществами или совокупным человечеством.

Полностью и неотвратимо должна быть уничтожена банковская тайна. Все заработанные состояние должны быть публичными.

Конкуренция корпораций должна быть финансово и социально прозрачной для широкой общественности.

Корпорации должны публично объявлять не только свои бюджеты, но и свои стратегии деятельности. Корпоративные стратегии становятся в мире так же важны, как государственные программы раньше.

Мировая инфраструктура управляется корпорациями, которые способны производить инфраструктурные инновации в ситуации открытой нормативной конкуренции.

Оперативный контроль за открытостью осуществляют сетевые общины, нормативный контроль за открытостью осуществляет совокупное человечество.

 

Единое человечество! Совместные действия! Общее будущее!

 

Сергей Дацюк, философ, Киев

Українська версія

Віра в єдине людство проголошується системотворчою.

Ця віра означає наступне:

1) Якщо ви не розумієте нижчевикладеного, значить це не для вас. Новий світ буде складний і його розуміння теж буде складне. Звинувачення у складності тексту не приймаються і не розглядаються.

2) Заперечення можливості реалізації цих ідей не приймаються і не розглядаються, бо воно суперечать системотворчій вірі у можливість цього.

3) Замовчування цих ідей долається мережевим чином (через соціальні мережі), оскільки державні чи корпоративні ЗМІ не зацікавлені в їх поширенні;

4) Вітається поширення цих ідей, переклад їх всіма мовами світу, обговорення цих ідей, обговорення способів реалізації цих ідей та наслідків їх реалізації.

5) Той, хто підтримує і поширює ці ідеї, є їх послідовником. Послідовники самовизначаються за межами національних держав і буд-яких інших унітарних ідентичностей.

6) Спроби вихолостити, підмінити чи перекрутити ці ідеї мають жорстко припинятися послідовниками в процесі обговорення. Вітаються тільки мислительні установки, спрямовані на єдність громад людства перед всесиллям держав та корпорацій.

7) Деструктивні дії в процесі реалізації цих ідей мають жорстко припинятися послідовниками. Вітаються тільки конструктивні дії, спрямовані на реалізацію ідей і їх розвиток.

ДЕКЛАРАЦІЯ ГРОМАД ЛЮДСТВА

Громади світу, єднайтеся в мережі!

Ми ті, хто зруйнував Радянський Союз і ще пам’ятає його. Ми ті, хто спробував побудувати ліберальну демократію і зіштовхнувся з проблемами відсутності досвіду подолання пасток свободи. Ми бачили і одне, і інше, і можемо говорити з більшого досвіду, ніж ті, хто давно живе в світі свободи, обмеженої владою держав та корпорацій, і намагається не помічати цього.

Перед Богом і людьми всього світу, перед сучасниками і нащадками ми проголошуємо наше бачення перспектив світу, наші прагнення, наші сподівання, наші мрії. Пропоновані нами підходи є ідеалами, яких ми прагнемо, є орієнтирами, до яких ми прямуємо.

Криза сучасного світу

Сучасний світ знаходиться в серйозній кризі. Правлячі класи різних країн світу намагаються видати цю кризу всього лише за фінансові чи економічні негаразди, які можна подолати на спільних зібраннях світових лідерів, узгодивши економічну та соціальну політику.

Ми ж вважаємо, що ця криза є цивілізаційною. Вона корениться у самій суті спрощеного існування людства, яке втратило горизонти свого розвитку за межами простого виживання, яке втратило глибинний смисл свого життя всередині утилітарного споживання, яке втратило великі і недосяжні мрії.

В технологічному і культурному плані людство все більше і більше стає єдиним. Принаймні правлячі класи всього світу давно вже об’єднані спільними інтересами збереження своєї фінансової влади в умовах банківської таємниці та непублічних державних бюджетних процесів. Правлячі класи об’єднані інтересами збереження своєї політичної влади шляхом періодичного проведення демократичних виборів, маніпуляція якими стала настільки очевидною, що все більше і більше людей по всьому світу відмовляється брати у них участь.

До світового правлячого класу якось непомітно ввійшли керівники транснаціональних корпорацій та світових фінансових мереж — нові олігархи нового часу. На сьогодні світом керують не стільки політичні лідери, скільки лідери транснаціональних корпорацій, які по суті приватизували держави. Новий світовий правлячий клас це вже клас корпораторів, а не державних діячів.

Роль та місце корпорацій не унормована в державних конституціях, відтак протистояти всевладдю корпорацій держави не можуть. Нові наддержавні утворення, які системним чином впливають на світ (ВТО, МВФ, НАТО і т.д.), теж не унормовані в державних конституціях. Місцеві громади намагаються виторговувати собі щонайбільше повноважень в державах, але всередині принципу субсидіарності, який розглядає місцеву владу як допоміжну для центральної, це принципово неможливо.

Ми живемо в світі розподіленого суверенітету, при цьому продовжуємо робити вигляд, що суверенні конституції чогось варті. Нам потрібні принципово нові конституції. Але закарбована в історії революційна героїка нинішніх конституцій та їх безсумнівно великі заслуги перед історією не дозволяють їх змінити без кризи, без великих соціальних конфліктів та громадянських потрясінь.

Роз’єднані державними кордонами громади людства все ще не можуть взяти під контроль свої правлячі класи, бо їх публічні владні, фінансові і соціальні ресурси є приватизованими окремими групами людей, що історично за традицією виокремилися в правлячі касти. Зміна людей біля влади в різних країнах не є зміною правлячих каст цих країн. Якщо раніше з цим можна було миритися, оскільки нові політичні лідери правлячих каст несли з собою нові ідеї, то зараз з цим миритися вже не можна, бо нові політичні лідери не приносять з собою ні нових ідей, ні нових бачень перспективи.

Після руйнування СРСР світ втратив останнє сподівання на можливість побудови суспільства на засадах колективного управління з неутилітарними цілями. Ліберальна демократія опинилася безальтернативною формою розвитку людства і стала вироджуватися в небезпечну форму споживацького рабства.

Споживацькі ідеали заволоділи не тільки широкими масами світу. Найбільш небезпечне те, що споживацькі ідеали заволоділи також свідомістю правлячих класів. Правлячі класи самі повірили у те, що зростання споживання це і є розвиток людства. Мова йде про необхідність принципової зміни мотивацій та перспективних орієнтацій людства, яку правлячі класи здійснити самотужки не можуть.

Інтелектуали, які зажди були в авангарді ідейних рухів, перетворилися на креативний клас, який обслуговує правлячі класи всередині процесів наукового пізнання та технологічного прогресу, спрямованих на споживацьке суспільство.

Фатальним для людства є те, що споживацькі ідеали заволоділи свідомістю інтелектуалів. Відтак інтелектуали відмовилися від пошуку нових трансцендентних ідей, нових горизонтів розвитку людської цивілізації, нових концептуальних просторів, які може опановувати людство. Інтелектуали провалилися в постмодернізм, борсаються там, і самотужки вибратися не можуть.

Постмодернізм знищує дійсність, підміняючи її дискурсами та мовними іграми, створюючи цим симулякри і пропагуючи захоплення цими симулякрами. Постмодернізм, у своїх мотиваціях спрямований на вічне становлення і подовження теперішнього, не дозволяє бачити перспективу та нові горизонти. Постмодернізм, наголошуючи на множинності істин, не дозволяє розуміти складну істину. Постмодернізм, обмежуючи тотальність на користь безконечності, і фундаментальність на користь деталізації, не дозволяє осягати тотальність глибини в якості сильної мотивації для пізнання.

Молодь, що поринає у деталізацію пізнання, не може мати сильних мотивацій у цьому пізнанні, бо це не цікаво, не драйвово, не героїчно. Убивши героїку звершень, постмодернізм по суті призвів до кастрації духу. Постмодернізм вбив сильні мотивації молоді, і цим завдав величезної складно виправної шкоди людству. Оскільки постмодернізм є першою глобальною філософією, то людство від нього сьогодні потерпає не менше, ніж свого часу потерпало від комуно-соціалізму чи націонал-соціалізму, які були явищами регіональними.

Наука сьогодні потерпає від родової травми та брехні про саму себе, якою Френсіс Бекон дурив правлячі класи свого часу. Вчені Нового часу розуміли, що знання це цікавість і ентузіазм мрій. Натомість правлячим класам вчені намагалися показати, що знання це сила, влада та нові можливості споживання.

Допоки релігійний в своїй основі дух вчених дозволяв їм розуміти всю умовність утилітарних мотивацій пізнання, існував соціальний договір — вчені задовольняють власну цікавість в обмін на те, що результати цього їх задоволення створюють нові можливості сили та влади для правлячого класу та нові можливості споживання та комфорту для широких мас.

У 80-90 роки ХХ століття стало зрозуміло, що силу, владу та комфорт дає не наука сама по собі, а технологія, яка лише опосередковано пов’язана з наукою. Технологія фактично витіснила науку, бо технологію окрім держав могли фінансувати також і корпорації. Технології, які фінансуються тільки державами, розвиваються набагато слабкіше. Водночас технологічний прорив за великим рахунком стався тільки в телекомунікаціях.

Наука, перш за все фундаментальна, швидко програла в соціальному плані науці, що була спрямована на технологічні досягнення. Сьогодні ми маємо ситуацію, коли з 60 років ХХ століття розвиток фундаментальної науки фактично припинився. Востаннє людство зробило пілотований політ на іншу планету в 1972 році «(Аполлон-17», політ на Місяць, США). Більше пілотованих польотів на іншу планету не було, оскільки в споживацькому суспільстві на питання «навіщо» людство так і не змогло знайти утилітарної відповіді.

В останні роки людство намагалося повернутися до космічних проектів, розглядаючи, перш за все, як можливий, пілотований політ на Марс. Але за великим рахунком, відповіді на те, навіщо нам летіти на Марс, в споживацькій цивілізації нема.

Правлячі класи роблять вигляд, що нічого не сталося, оскільки довіра до них та їхнього наукового бачення Світу є запорукою збереження їх влади та багатства. Вчені науки, спрямованої на технологічні інновації, також підтримують суспільну думку, ніби з наукою все гаразд. І дуже небагато вчених бачать кризу. В науці сталося те саме, що і в політиці чи соціальній структурі суспільства — споживацькі мотивації витіснили всі інші.

Наукова фантастика поступилися місцем містико-магічній фентезі. Наука, що перестала мріяти, в принципі не може рухатися далі. При цьому містико-магічна фентезі в своїх інтенціях це вже мрії нового напрямку інтелектуальної діяльності — конструктивізму.

Наука слабко розуміє масштабні амбіції конструктивізму, бо він знищує саму умову наукового пізнання — віру в об’єктивну дійсність. Конструктивізм вільно оперує багатьма реальностями, він займається моделюванням в тому числі і за межами очевидної дійсності — в актуальності і в віртуальності, він намагається пізнати не тільки Світ, але і Позасвіт.

Конструктивізм, що виростає з науки, силою філософії зобов’язаний порвати з нею, заливши науці те, що вона вміє робити найкраще — здобування знань, їх систематизація та популяризація. Наука буде опановувати нові горизонти, але відкривати нові горизонти буде конструктивізм.

Щоб наука поступилася місцем інтелектуального лідерства конструктивізму, вона повинна пережити кризу. В той же час конструктивізм має сформулювати свою філософію і свої цивілізаційні мотивації. І зроблено це може бути зусиллями інтелектуалів ціною їх самопожертви, без фінансування держав та корпорацій. Тільки довівши свою мотиваційну спроможність та інтелектуальне лідерство в умовах наукової кризи, конструктивізм стане новим сподіванням людства.

Отже людська цивілізація стала споживацькою, вона втратила неспоживацькі перспективи, вона не бачить горизонтів розвитку за межами очевидності, її уявлення не виходять за межі декартівського Світу. Людська цивілізація в світоглядному плані більше не може розвиватися в рамках науки, постмодернізму та уявлень лише про Світ. Людська цивілізація має вийти за ці межі. Людська цивілізація в соціальному плані більше не може розвиватися в межах держав, націй та територій.

Потрібні нові неспоживацькі мотивації людства, нові горизонти розвитку за межами актуальної очевидності, нові уявлення про конструкції Світу та Позасвіту. Ми маємо вийти за межі науки та постмодерністської філософії.

Це означає, що людство має стати єдиним і усвідомити свою спільну перспективу. Це означає, що поділ соціального світу на збанкрутілі держави має бути перетворено на мережу пов’язаних різними системами мотивацій громад, що зможуть конкурувати з державами та транснаціональними корпораціями за публічні ресурси.

Громади людства

Політика з часів древньої Греції це процес встановлення рівноваги між різними суспільними групами. В часи домінування держав політика була мистецтвом управління державою, відтак державні політики отримали перевагу. В часи виходу на арену світової політики корпорацій політика стала балансуванням між корпоративними та державними інтересами, відтак корумповані корпораціями державні політики втратили свою перевагу.

Перспектива політики полягає у поверненні її початкового смислу. Політика має знову стати процесом встановлення рівноваги між різними суспільними групами без посередництва держав та корпорацій. Така рівновага має встановлюватися інтелектуальними засобами, бо соціальні відносини в мережі громад стали занадто складними, щоб здійснювати це на основі якихось хай навіть дуже привабливих інтересів. Основою політики майбутнього мають стати не інтереси, а складні принципи.

Групи по інтересах і громади, об’єднані спільними принципами та спільними неутилітарними мотиваціями, — зовсім різні колективи. В суспільстві мають домінувати громади, а не групи по інтересах. Громади, що мають спільні принципи та спільні трансцендентні мотивації в історичній перспективі завжди перемагатимуть будь-які групи по інтересах.

Нації, держави та їх території залишаються забавками обивателів, ілюзії яких підтримують засоби масової інформації. Правлячі класи світу вже давно живуть поза націями, державами та територіями. Громади світу завжди програватимуть правлячим класам, допоки триматимуться за старі уявлення. Громади світу мають усвідомити свою мережеву єдність і самоорганізуватися перед лицем свавілля держав та корпорацій.

Сьогодні питання стоїть не у перезаснуванні якоїсь окремої держави. Сьогодні питання стоїть у перезаснуванні суспільної угоди, яка з часів Гоббса, Локка та Руссо фактично була непорушною у своїх головних принципах — відмова від природніх прав на користь держави задля суспільної безпеки; гарантування державою розробки, прийняття та дотримання законів задля загального блага; розподіл влад всередині держави; збір та використання публічних податків державою; захист державою суверенітету. Отже суспільна угода укладалася суспільством з державою. Настав час переглянути суспільну угоду на користь принципового збільшення публічних функцій громад та введення прямого корпоративного інфраструктурного обслуговування громад без посередництва держави.

Громади як носії системно організованих мотивацій стають новими осередками людства, новими суб’єктами цивілізаційних дій. Такі громади можуть бути як архаїчними і прив’язаними до національної культури та території, так і інноваційними, поєднаними зв’язками соціальних мереж через нові засоби комунікації — Інтернет та мобільний зв’язок.

Нова суспільно угода принципово протистоїть глобалізму. Громади людства виступають не за інтеграцію, а за фрагментацію світу; не за уніфікацію норм та мотивацій, а за їх урізноманітнення.

Глобалізація це процес легалізації корпоративної влади над світом, інтеграції світу через всевладдя корпоративної корупції держав та світової уніфікації мотивацій і норм співжиття в їх суто утилітарній та споживацькій якості.

Так глобальність перетворюється не просто на метаглобальність (геліосність — те, що відноситься до Сонячної системи), а у метаверсальність (Метаверсум — Світ та Позасвіт).

При цьому влада громад виходить за межі глобальності, в тому числі за межі планетарної глобальності.

В цьому сенсі фрагментація це процес легалізації та посилення громад, які протистоять корпораціям в надглобальному вимірі. Це процес урізноманітнення мотивацій, зокрема випрацювання та поширення трансцендентних мотивацій.

Місцеві громади всередині держав мають поступитися домінуючою позицією громадам соціальних мереж, які більше не прив’язані ні до націй, ні до держав, ні до територій.

В такому підході виникає уявлення про єдине людство, що складається з фрагментованих і мережевим чином поєднаних громад, що здійснюють опір корпоративно-державній глобалізації.

Людство не є результатом процесу глобалізації. Людство є продуктом цивілізаційної фрагментації та усвідомлення своєї єдності через мережу самоорганізації фрагментів-громад на рівні трансцендентних концептуальних уявлень.

Агентом людства не є ні нація, ні держава, ні корпорація, ні будь-яке їх об’єднання (наприклад, міжнародна спільнота). Людство тому не є сукупністю індивідів людського роду.

Агент людства також не виникає в області права, оскільки агент не є правовим представником людства, хоч які би права йому не надавалися. Право є продукт держав та корпорацій, бо воно гарантується ними.

Мотивації та концептуальні уявлення про майбутнє (мрії) знаходяться завжди за межами права і складають трансцендентну основу всякої цивілізації.

Агентом людської єдності, протоцивілізаційним утворенням і одиницею нового світового порядку є громада, вписана у топологічну (негеополітичну) мережу людських взаємовідносин — мережева громада. Це така громада, яка утримує на собі публічне рефлексивне усвідомлення людської єдності та здійснює дії, що опираються на таке усвідомлення.

Агент людської єдності є не правовою, політичною чи економічною, а філософсько-концептуальною позицією, що формує трансцендентні мотивації на основі заповітних мрій. Агент людської єдності — інтелектуал громади і сама громада, яка обстоює його ідеї, а не політик, економіст чи юрист.

Подолання державних монополій

Головна монополія, якою володіють держави, це монополія на визнання ідентичностей. Громада має відвоювати право змінювати та фіксувати складні ідентичності самостійно, без посередництва держави. Допоки ідентичності були унітарними (формулювались одним словом, а за змістом були релігійними від античності до Нового часу та національними від Нового часу до сучасного моменту), держави могли їх використовувати для влади над свідомістю. І коли зараз ідентичності стають множинними (політарними, формулюються багатьма словами), тобто стають функціями самодіяльності, творчості і комунікації соціальних мереж, втручання держави має бути суттєво обмежене. Комбінація змістів ідентичності відповідає принципу розподіленого суверенітету і є вільним вибором кожної людини планети.

Друга монополія держави — на всі види центральної влади, які вона погодилася розподіляти: законодавчу, виконавчу, судову і зовнішню. Ці влади мають бути значним чином демонополізовані. Перш за все, держава має втратити монополію на судову владу, тобто судова влада має перестати бути державною. Судова влада має стати світовою та корпоративною, її послуги мають продаватися мережевим громадам на чітко визначений термін в умовах конкуренції між світовими судовими корпораціями. Конкуруючі судові корпорації мають існувати в умовах спеціальних процедур статистичного та вибіркового аудиту, публічним оголошенням скарг та результатів їх перевірки і т.д. По-друге, закони різних країн мають бути уніфіковані щодо основних прав та свобод, а також принципів «розподіленого суверенітету», «супердіарності», «публічного ресурсу» та «фінансової прозорості».

Третя монополія, якою володіє держава, це захист території та публічної власності на територіальну інфраструктуру. Сьогодні ця монополія фактично перейшла до корпорацій — це сталося по всьому світу, і державам все важче забезпечувати відтворення інфраструктур. Багато інфраструктур сьогодні зношені, невідновлювані, і це характерно для різних країнах — як розвинутих, так і таких, що розвиваються. У інфраструктур з’явилося три різних суб’єкта — держава, корпорація та громадськість. Причому тільки громадськість у особі територіальних громад отримує право контролю за територією і територіальною інфраструктурою, бо вона єдина, хто обстоює публічний інтерес.

Четверта державна монополія це монополія на використання публічних ресурсів, зокрема корисних копалин, річок, озер, землі і т.д. Ця монополія має бути знищена, перш за все, на рівні доступу — до інформації про наявні інвентаризовані публічні ресурси, їх використання а також результати такого використання — грошовий прибуток та інші соціальні блага. Всякий публічний ресурс належить територіальній громаді, яка здатна контролювати публічне функціонування такого ресурсу. Корпорації, що використовують публічний ресурс мають забирати не більше половини грошових та соціальних благ, що вони отримують від використання публічних ресурсів. Держави мають бути усунуті від контролю за публічними ресурсами, оскільки вони надто швидко корумпуються корпораціями.

П’ята монополія — на так звану державну таємницю, яка насправді є таємницею використання публічних можливостей держави у приватних цілях державних чиновників та/чи корумпуючих державу корпорацій. Єдина таємниця, яка може бути збережена, це військова таємниця, але і вона в час, коли приватні армії стають все потужнішими, а інфраструктури стають світовими і загальнодоступними, є досить умовною. Державна таємниця має бути знищена раз і назавжди.

Шоста монополія, якою володіє держава це монополія на збір податків і розпорядження ними через державний бюджет. Збір податків має бути диверсифіковано. На перехідному етапі потрібно створити Публічний Податковий Фонд, куди направляти ту частину податків, яка не пов’язана з безпековими функціями держави. Перш за все, Публічний Податковий Фонд має опікуватися охороною здоров’я, освітою та наукою. Держава з цими функціями справляється вкрай погано. На другому етапі всі податки мають іти через Публічний Податковий Фонд, а державний апарат має отримувати ті кошти, які загальним рішенням платників податків йому виділяються (див. принцип «супердіарності»). На третьому етапі, коли держава відходить з нашого життя, податки взагалі не використовуються для її фінансування.

Сьома монополія, якою володіє держава і яка по суті створює корупцію, є монополія дозволяти або забороняти ті чи інші види діяльності. Щодо цього має діяти простий перехідний принцип: один вид діяльності — один дозвіл. Має бути прямо заборонено державі в будь-якій формі, прямо чи опосередковано вимагати більше одного дозволу. Дозволи мають надаватися у чіткий термін. Дозволи мають бути авторизованими (вказано, хто їх надає). Відмова має бути аргументована виконанням умов, які можуть бути реально виконані. Відмова в дозволі після виконання умов є підставою для судового позову до конкретного чиновника, який має ризикувати не тільки штрафом, але і втратою посади. Надалі держава взагалі має втратити право видавати будь-які дозволи на ту чи іншу діяльність. Надалі норми діяльності мають стати світовими, тобто регулюватися на світовому рівні.

Принципи загальнолюдської перспективи

 

Вся влада належить мережевим громадам, а не народу.

Мережеві громади це громади, що мають спільні мотивації життя та діяльності, знають своїх членів, регулярно спілкуються всередині себе і випрацьовують спільні інтереси. Тому адміністративні регіони чи області не є мережевими громадами, а міста чи селища, об’єднані мережею з іншими містами та селищами, є такими громадами. Мережеві громади є носіями суверенітету різного типу держав, бо вони здатні домовитися про такий суверенітет.

Мережева громада сама визначає яка релігія чи ідеологія є для неї системотворчою і відтак творить свою ідентичність — християнство (іслам, буддизм, конфуціанство), нація, а також інша наукова чи філософська теорія.

Держава втрачає монополію на збір та розподіл податків — це робить мережева громада. Саме мережева громада збирає податки та здійснює їх розподіл, закуповуючи інфраструктурні послуги на світовому ринку, де архаїчна держава може бути поставником дуже небагатьох інфраструктурних послуг, якщо вона це робить якісно.

Відтак головним принципом організації влади на основі мережевих громад стає супердіарність — вищість мережевих громад на будь-якою державою.

Всевладдя корпорацій можуть обмежити тільки мережеві громади, бо держави цього зробити не можуть.

Супердіарність замість субсидіарності.

Принцип супердіарності (від топологічної громади-осередку-вузла до нецентрованої мережі) має у розширеному розумінні зворотний зміст, ніж принцип субсидіарності (від центру до включеної в адміністративну ієрархію місцевої громади). Суть цього зворотного змісту в наступному: 1) уникнення подвійного делегування (спочатку громадяни делегують повноваження в центр, а потім отримують їх з доброї волі центру назад на місця, в тих обсягах, в яких центр вважає це за потрібне); 2) встановлення управління розподілом повноважень знизу (не держава визначає обсяг своїх повноважень і повноважень на місцях, а самоврядні громади); 3) замість вічних прописаних в законі повноважень як у центрі, так і на місцях, встановлення тимчасових і періодично змінюваних самоврядними громадами повноважень як за часом їх дії, так і за обсягом, 4) фінансування через податки контролюється на місцях, ближче до походження податків.

Таким чином, 1) повноваження знаходяться в вузлах і делегуються в локуси мережі; 2) обсяг повноважень у локусі визначають самоврядні громади, а не ієрархічний центр локусу; 3) всякий обсяг повноважень як у локусі, так і у вузлах, має термін дії, який періодично переглядається у вузлах разом з переглядом самого обсягу повноважень; 4) фінансування відбувається, починаючи з рівня повноважень окремої громади (вузла), а потім функції та послуги держави чи корпорацій (різного типу локусів) оплачуються на конкурентній основі. Тільки такий підхід може позбавити світ від корупції.

Розподілений суверенітет замість національного.

Метою збереження цілісного суверенітету в архаїчних державах є соціальний захист народу, який включає в себе соціальні групи, не здатні до самоврядування. В мережевому світі все не так.

Народ не є джерелом і метою розподіленого суверенітету.

Джерелом розподіленого суверенітету є здатні до самоврядуванню соціальні групи — протоцивілізаційні спільноти (мережеві громади).

Метою розподіленого суверенітету є свобода самоврядних протоцивілізаційних спільнот (мережевих громад).

Засобами формування розподіленого суверенітету в процесі переходу до мережевого світу є: держави, міжнародні наддержавні структури, корпорації, що спеціалізуються на виробництві послуг тих чи інших типів суверенітету.

Розподілений суверенітет взаємодіє з архаїчними національними суверенітетами шляхом їх поглинання через соціальні мережі.

Основа розподіленого суверенітету — нова топологія світу (мережеве поєднання фрагментів старого світу). Це означає розрізнення трьох типів держав.

Розподілене громадянство замість державного громадянства

Архаїчна держава — це країна і держава, що збігаються територіально, тобто коли політична організація суспільства прив’язана до певної країни територіально і належністю монополій на інфраструктурні послуги. Країна це населення на певній географічній території, жодна частина якого не здатна до самозабезпечення та самоврядування, щоб створити домен або анклав.

Мережева держава — політична організація деякого суспільства, об’єднаного мережевим чином по одній або декількох ознаках, члени якої проживають на різних географічних територіях і оплачують тільки обумовлені з архаїчною державою інфраструктурні послуги, а інші послуги отримують шляхом світового аутсорсингу. Виникнення мережевих держав пов’язано з інфраструктурними властивостями послуг і продуктів, які надаються по всьому світу. Мережева держава складається з територіальних анклавів та топологічних локусів світу.

Функціональна держава — самоорганізація деякого суспільства в рамках чіткого переліку деяких функцій, де решта функцій держави (що забезпечують повноту) виконує архаїчна держава, мережева держава, окремий анклав чи інша функціональна держава. Функціональна держава утворюється і існує тоді, коли її функції є настільки важливими для решти спільнот, що вони готові надавати їй відсутні частини суверенітету. Функціональна держава в територіальному сенсі, як правило, — домен.

Розподілене громадянство, яке може бути подвійним, потрійними і т.д., а також частковим — відповідно до типів суверенітету, які громадянин отримує від тих чи інших держав або корпорацій, з якими в нього укладені конституційні угоди про часткове громадянство з визначенням переліку надаваних послуг громадянства.

У ситуації розподіленого громадянства з’являється поняття апатрида — особи без громадянства або з громадянством держави, де відсутні базові типи суверенітетів, про які у громадянина мав би бути договір з якою-небудь іншою державою.

Публічні ресурси належить людству в особі мережевих громад.

Публічні ресурси це, перш за все, метаглобальні ресурси: космос, планети Сонячної системи, планета Земля у всіх її вимірах разом з Місяцем, корисні копалини планети Земля та планет і планетоїдів Сонячної системи. До публічних ресурсів також належать глобальні (планетні) ресурси: повітря, водойми, земельні площі території, надра планети Земля (включно з корисними копалинами). До публічних ресурсів також належать штучні ресурси людства: інфраструктури, державні та муніципальні бюджети, знання, технології і т.п.

Публічні ресурси мають служити людству. Замість націоналізації потрібно застосовувати олюднення публічних ресурсів і конкурентне їх використання через залучення міжнародних корпорацій, контроль мережевих громад та глобальний (геліосний) аудит публічних ресурсів.

В основі будь-якої олігархії лежить приватне монополізоване використання рідко одного, частіше декількох публічних ресурсів. Обмеження безконтрольного і непрозорого використання публічних ресурсів стосується кожної громади, кожної території, незалежно від релігії, раси та національності.

Відкритий світовий ринок інфраструктурних послуг замість закритого та монополізованого державами і корпораціями.

Держава має втратити монополію на безліч послуг, які вона до цього часу надавала — освіту, науку, охорону здоров’я (медицину), послуги житлозабезпечення і т.д. Інфраструктурні корпорації мають стати світовими.

Ці послуги мають надаватися корпораціями на світовому ринку на конкурентній основі.

Відкриті фінанси, відкрита корпоративна діяльність, відкрита світова інфраструктура.

Щоб держава могла втратити всі свої монополії, світові ринки, світова інфраструктура, фінанси та корпоративна діяльність мають стати відкритими і зорієнтованими не на багаті країни, а на всі країни світу.

Більшість проблем в фінансовій сфері виникає через її непрозорість.

Всяка фінансова діяльність має бути повністю прозорою, а будь-яке багатство публічним.

Непублічне багатство або публічне і сумнівне за походженням оголошується ганебним і підлягає олюдненню мережевими громадами чи сукупним людством.

Повністю і невідворотно має бути знищена банківська таємниця. Всі зароблені статки мають бути публічними.

Конкуренція корпорацій має бути фінансово та соціально прозорою для широкої громадськості.

Корпорації мають публічно оголошувати не тільки свої бюджети, але і свої стратегії діяльності. Корпоративні стратегії стають у світі так само важливими, як державні програми раніше.

Світова інфраструктура управляється корпораціями, які здатні виробляти інфраструктурні інновації в ситуації відкритої нормативної конкуренції.

Оперативний контроль за відкритістю здійснюють мережеві громади, нормативний контроль за відкритістю здійснює сукупне людство.

Єдине людство! Спільні дії! Спільне майбутнє!

Сергій Дацюк, філософ, Київ

Translated from Ukrainian by Alexander Svitych

Belief in the unity of humankind is declared to be a core principle.

This belief means that:

1) If you do not understand the text set forth below, it is not for you. The new world will be complex, and its understanding will be complex too. Claims of the text complexity shall not be accepted or reviewed.

2) Denial of the possibility to implement the ideas below shall not be accepted or reviewed, as it contradicts the core belief in the possibility of the same.

3) Silence on these ideas overcome network properly (through social networks), because public or corporate media are not interested in their distribution.

4) Dissemination and discussion of these ideas, as well discussion of the ways to implement them and the consequences of the such, is welcome.

5) Those who support and spread these ideas are considered their followers. The followers identify themselves beyond the boundaries of nation-states and any other unitary identities.

6) Attempts to emasculate, substitute or twist these ideas shall be suppressed ruthlessly by their followers during discussion. Preference is given exclusively to the type of mindset focused on the unity of humankind communities in the face of the almighty states and corporations.

7) Destructive actions during implementation of these ideas shall be suppressed ruthlessly by its followers. Preference is given exclusively to constructive ideas aimed at implementation of ideas and their development.

DECLARATION OF THE HUMANKIND COMMUNITIES

Communities of the world, unite in networks!

We are the ones who demolished the Soviet Union. We still remember it. We are also the ones who tried to build a liberal democracy and came across the problem of lack of experience in overcoming the traps of freedom. We have seen both systems, and can speak based on broader experience than those who have lived in the world of freedom limited by the power of states and corporations, and who try not to notice this fact.

In the face of God and humankind, contemporaries and descendants we declare our vision of the world perspective, our aspirations, our hopes, and our dreams. The approaches we propose are both ideals that we strive for and milestones that we go for.

  1. The crisis of the modern world

The modern world is undergoing a serious crisis. The ruling class in various countries of the world is trying to portray this crisis as simply a financial or economic trouble that can be overcome at meetings of the world leaders via coordination of economic and social policies.

From our part, we believe this crisis is a civilizational one. It is rooted in the essence of the simplified existence of humankind that lost prospects of its development beyond mere survival, lost its raison d’etre amidst utilitarian consumption, and lost its grand and unattainable dreams.

Humankind is becoming more united in terms of technology and culture. At least the world ruling class is untied by the common interests in retaining their financial power via bank secrecy and non-public state budgets. The ruling classes are also united by the common interests in retaining their political power via democratic elections, manipulation of which has become so apparent that more and more people around the world are refusing to participate in them.

It went unnoticed somehow that the heads of transnational corporations and financial networks — the new oligarchs of the new time — joined the world ruling class. As of today, the world is run by CEOs of transnational corporations, which have actually privatized the states, rather than by politicians. The new world ruling class is a class of corporates, not statesmen.

The role and place of corporations is not regulated in state constitutions, thus making states incapable of countering the omnipotent power of corporations. New supranational polities that exert a systematic influence on the world (WTO, IMF, NATO, etc.) are not regulated either in state constitutions. Local communities are trying to bargain for bigger empowerment within states. However, such empowerment is impossible under the principle of subsidiarity that treats local authorities as auxiliary to the central ones.

We live in the world of shared sovereignty, yet still pretend that sovereign constitutions work. We need fundamentally new constitutions. However, the current constitutions cannot be changed without great social conflicts and civil disturbances, as their revolutionary heroism and undoubtedly great achievements left an important mark in history.

Communities divided by state borders still cannot get their ruling classes under control, as their public, financial and social resources have been privatized by separate groups of people that have historically formed the ruling castes. Changing people in power in different countries does not change the ruling castes of these countries. If such phenomenon could be tolerated before, as long as the new political leaders of the ruling castes introduced new ideas, today it is no longer acceptable, as the new political leaders neither bring new ideas nor new perspectives.

After the collapse of the USSR the world lost the last hope for a society built on the principles of collective governance with non-utilitarian goals. Liberal democracy has turned out be a non-alternative form of human development and continues to degenerate into a dangerous form of consumer slavery.

Consumer ideals have not only gripped the general public. Most dangerously, consumer ideals have also captured the minds of the ruling classes. The ruling classes believe themselves that growth of consumption equals human development. The issue is about drastically changing motivations and prospective aspirations of humankind, which cannot be done by the ruling classes on their own.

Intellectuals that have always been at the cutting edge of ideological movements have turned into creative class. This class serves the ruling classes in the processes of scientific cognition and technological progress, directed to meet demands of the consumer society.

The fact that consumer ideals have captured the minds of intellectuals is fatal for humanity. Intellectuals gave up the quest for new transcendental ideas, new development perspectives of the human civilization, new conceptual spaces that can be explored by the humanity. Intellectuals have fallen in the trap of post-modernism, and are struggling there without a chance to get out on their own.

Post-modernism destroys reality, replacing it with discourses and language games, thus creating and promoting simulacra. Since it is oriented at endless creation and continuation of the present, post-modernism does not allow seeing new prospects and new horizons. Post-modernism emphasizes plurality of truths, and thus does not allow comprehending a complex truth. Post-modernism limits totality in favor of eternity, and fundamentality in favor of detalization, and prevents to grasp totality of profoundness as a strong motivation in the process of cognition.

The youth that is engaging into detalization cannot have strong motivations in cognition, because it is not interesting, exciting, or heroic. Having killed heroism of achievements, post-modernism has actually caused castration of spirit. Post-modernism has killed strong motivations of the youth, thus causing a tremendous damage to humankind that is beyond repair. Since post-modernism is the first global philosophy, humankind suffers from it today none the less than it did previously from communism or national socialism which were local phenomena.

Previously used by Francis Bacon to mislead the ruling classes, the science of today suffers from the birth injury and lies about itself. The scientists of the modern age understood that science was rather about curiosity and enthusiasm of the dreams. Still, they tried to persuade the ruling classes that knowledge was about power and new opportunities for consumption.

A social agreement was in place as long as the spirit of science — religious in essence — allowed comprehension of the conventionality of utilitarian motivations for cognition. This agreement implied that scientists would satisfy their curiosity, with the results of this curiosity creating new opportunities for empowerment for the ruling class, as well as new opportunities for consumption for the general public.

It became clear in the 1980’s and 1990’s that power and comfort were provided not by science itself, but by technology that is only indirectly connected to science. Technology actually superseded science, as technological development could be funded by corporations besides states. Technologies funded exclusively by states develop much slower. At the same time, the technological breakthrough to a large extent took place in the telecommunications industry only.

In terms of the social aspect science, in particular fundamental one quickly lost to the science oriented at technological achievements. Today we are witnessing a situation when the development of fundamental science ceased from the 1960’s. The last man-made flight to another planet was an ‘Apollo-17’ moon-flight in 1972. Since then no man-made flights were made, as consumer society has been unable to address the question ‘why’ with a utilitarian explanation.

In the past few years humankind has tried to turn back to space travel, including, first of all, a man-made flight to Mars. However, with a few exceptions, consumer civilization does not give an answer to the question why we need to go Mars.

The ruling classes pretend than nothing has happened, as their credibility and trust towards their scientific view of the world is a pre-requisite to maintain their power and wealth. Scientists working for technological innovations also share a common idea that science is doing fine. The same thing has happened to science as to politics or social structure of the society — consumer motivations have superseded any others.

Science fiction has yielded to the mystic and magic fantasy. The science that stopped dreaming cannot in principle move forward. At the same time the mystic and magic fantasy in its intentions is already a dream of a new direction of intellectual activity — constructivism.

Science can hardly grasp the ambitions of constructivism as it removes the proper condition of the scientific cognition — belief in the objective reality. Constructivism freely uses multiple realities, carries out simulations, including beyond the obvious reality — both in actual and virtual realities, and tries to comprehend not the just the World, but the Extra-world.

Constructivism that grows out of science must break away from it by the power of philosophy. It must leave to science what it can do best — acquisition, classification and popularization of knowledge. Science will explore the new horizons, but constructivism will open them.

Science must undergo a crisis to give an intellectual leadership to constructivism. At the same time constructivism must formulate its philosophy and its civilizational motivations, which can be done with common efforts of intellectuals through their self-sacrifice, and without funding of states and corporations. Only after proving its motivational capacity and intellectual leadership amidst the crisis of science, can constructivism become a new hope for humankind.

Hence the human civilization has turned into a consumer one. It has lost non-consumer perspectives, it does not notice new development horizons beyond the obvious reality, and it does not venture out of the Cartesian world. In terms of the world paradigm humanity can no longer develop within the boundaries of science, post-modernism and ideas about the World only. Humankind must go beyond these boundaries. In terms of the social aspect humanity can no longer develop within the boundaries of states, nations and territories.

Humankind needs new non-consumer motivations, new development horizons beyond the obvious reality, new ideas about the World and the Extra-world. We must go beyond the boundaries of science and post-modern philosophy.

This means that humankind must become united and realize its perspective of unity. This also means the division of the social world into bankrupt states must be changed to a network of communities with various motivations — communities that can compete with states and transnational corporations for public resources.

Humankind communities

In Ancient Greece politics was understood as a process of balancing different social groups. In the times of states politics was an art of statecraft, which benefited the world politicians. In the times of corporations politics has become a process of balancing between the state and corporate interests, which takes away benefits from the world politicians corrupted by corporations.

The perspective for politics lies in the return of its original sense. Politics must become again a process of balancing different social groups without participation of states and corporations. Such balance must be reached via intellectual means, as social relations in the network of communities have become too complex to reach this balance on the grounds of even very attractive common interests. Complex principles and not interests must be the core of the politics of future.

Interest groups and communities united via common principles and non-utilitarian motivations are totally different things. Society must be dominated by communities rather than interest groups. Communities that have common principles and common transcendental motivations will also win over any interest groups from a historical perspective.

Nations, states and their territories will remain toys for average people, with mass media reinforcing their illusions. The ruling classes have long lived beyond nations, states and territories. The world communities will always lose to the ruling classes as long as they hold on to the old ideas. The world communities need to understand their network unity and organize themselves in face of the limitless power of states and corporations.

The question today is not about re-establishing separate states. The question today is about re-negotiating the social agreement that has remained unchanged in its main principles since the times of Hobbs, Locked and Russo.

These principles include giving up natural rights in favor of the state for the sake of common security, ensuring by the state of development; acceptance and obeying the laws for the sake of common good, separation of powers within the state, collection and usage of public taxes by the state, and protection of state sovereignty. This common agreement was set up between the society and the state. It is now time to review the agreement to increase public functions of communities and introduce direct corporate infrastructure service of communities without participation of the state.

Communities as holders of the systematically organized motivations become the new forts of humankind, new subjects of civilizational actions. Such communities can be both archaic and affiliated with national cultures and territories, and innovative and linked into social networks via new communication media — Internet and mobile connection.

The new social agreement in essence opposes globalism. Humankind communities advocate for fragmentation of the world versus its integration, for differentiation of the norms versus their unification.

Globalization is the process of legalizing corporate power over the world, the process of integrating the world via the almighty power of the states corrupted by corporations, and the process of unifying the motivations and norms of cohabitation in their purely utilitarian and consumer quality.

At the same time fragmentation is a process of legalizing and empowering communities that oppose corporations. In this process the power of communities goes beyond the global dimension, including the extra-planetary dimension (heliosity, metaversum). This is a process of differentiation of motivations, and in particular formulation and promotion of transcendental motivations.

Local communities within the states must give place to communities of social networks that are no longer bound by the notions of nation, state, or territory.

Such approach leads to the idea of the united humankind composed of the fragmented network communities that resist the corporate and state globalization.

Humankind is not the result of globalization. Humankind is the result of the civilizational fragmentation and comprehension of its unity via the self-organized network of fragmented communities at the level of transcendental conceptions.

The agent of humankind is not a nation, a state, a corporation, or any combination of the same (for instance, international community). Humankind is not a sum of human individuals.

Nor does the agent of humankind appear in the field of law, as an agent is not a legal representative whatever rights may be granted. Law is the product of states and corporations and is ensured by them.

The motivations and conceptions of the future (dreams) are always outside the scope of law and form the transcendental basis of any civilization.

The agent of the united humankind, a proto-civilizational formation and a unit of the new world order is a community implanted into the topological (not geopolitical) network of human relations — a network community. This is a type of community that holds the public reflexive awareness of the united humankind and performs actions based on such awareness.

The agent of the united humankind represents not a legal, political or economic stance, but rather a philosophical and conceptual one, the one that creates transcendental motivations based on inherited dreams. The agent of the united humankind is an intellectual of a community and a community itself that upholds its ideas, and not a politician, an economist or a lawyer.

    1. Overcoming state monopolies

The main monopoly owned by the states is the monopoly for recognizing identities. Community must regain the right to change and form complex identities independently, without state interference. As long as identities were of the unitary nature (named with one word by form, and by contents religious from the ancient world to the modern age, and national from the modern age until today), states could use them to control public consciousness. Today, when identities are acquiring a multiple nature (politary, named with several words), thus becoming a function of self-activity, creativity and communication of social networks, state interference must be limited drastically. The combination of identity contents corresponds to the principle of shared sovereignty, and is a free choice of every man on the planet.

The second state monopoly is the monopoly over all kinds of central power that the state agreed to separate into legislative, executive, judicial and external branches. These powers must be considerably demonopolized. First of all, the state must give up its monopoly over judicial power, meaning judicial power must cease to be a state one. Judicial power must become a global and corporate one, and its service must be sold to network communities for a defined term under competition between different judicial corporations. The competing judicial corporations must be subject to special procedures of the statistical and selective audit, public announcement of complaints and audit results, etc. Secondly, the legislation systems of different countries must be harmonized with respect to the main rights and liberties, as well as the principles of «shared sovereignty», ‘superdiarity’, «public resource» and «financial transparency».

The third monopoly owned by the state is defending its territory and public ownership of the territorial infrastructure. Today this monopoly has been in fact taken over by corporations. This has happened all over the world, and states find it more difficult to ensure infrastructure maintenance. A lot infrastructures have become obsolete and not renewed, the phenomenon which exists both in the developed and developing countries. As of today, infrastructures have three subjects — state, corporation and public. In addition, only the public represented by territorial communities gets the right to control the territory and its infrastructures, as it is the only subject that advances public interest.

The fourth state monopoly is the monopoly to exploit public resources, in particular mineral resources, rivers, lakes, land, etc. This monopoly must be destroyed first of all at the level of access to information about the present public resources, their usage and the results of such, including money income and other social benefits. Any public resource shall belong to a territorial community capable of controlling the public functioning of this resource. Corporations that use a public resource shall not receive more than half of the money and social benefits generated. States must be taken out of control of the public resources, as they get corrupted by corporations too fast.

The fifth monopoly is the so called state classified information which is in truth the information about the usage of the state public resources for private purposes of state officials and / or corporations. The only type classified information that can be kept as such is a military secret. This is quite tentative though in the times when private armies are becoming more powerful, and infrastructures are becoming global and accessible to the public.

The sixth monopoly owned by the state is the monopoly for tax collection and administration via the state budget. Tax collection must be diversified. A Public Tax Fund must be created during the transitional stage in order to collect the taxes not related to the state security functions. The Public Tax Fund must first of all be responsible for health care, education and science. States are very ineffective in performing these functions. At the next stage all the taxes must be received into the Public Fund, with the government receiving the share agreed upon by the tax-payers (see the principle of subsidiarity).

The sixth monopoly owned by the state, and which actually creates corruption, is the monopoly to permit or ban certain types of activities. Regarding this, a simple transitional principle must be enforced: one type of activity equals one permission. The state must be forbidden to demand more than one permission in any form, either directly or indirectly. Permissions must be granted for a specified term and be authorized (mention the issuing authority). Denial of a permission must be accompanied by a number of feasible conditions to be met. Denial of a permission after the conditions have been met shall serve as the grounds for a legal claim towards a specific state official. The state official in charge will not only run the risk of getting a penalty, but also the risk of dismissal from his position. Further on the state must completely give up the right to issue permissions for any type of activity. The norms regulating different activities will need to become global and be administered at the world level.

    1. The principles of the universal human perspective

All power shall belong to network communities instead of people.

Network communities are communities with common motivations for life and action that communicate regularly within themselves and formulate common interests. This is why administrative regions are not network communities, while cities or towns are. Network communities are bearers of different types of sovereignty, as they can agree upon such.

A network community chooses itself a core religion or ideology and forms its identity accordingly — be it Christianity (Islam, Buddhism, Confucianism), nation, science or a philosophical theory.

States shall lose the monopoly for tax collection and redistribution, which is to be done by network communities. It is a network community that shall collect and redistribute taxes, as well as purchase infrastructural services at the global market, where a former (archaic) state can supply only a limited number of such services on a high-quality level.

Hence superdiarity becomes the main principle of power organization on the basis of network communities. Superdiarity means superiority of network communities over states.

The almighty power of corporations can only be limited by network communities, as states cannot do the same.

 

Superdiarity instead of subsidiarity

The principle of Superdiarity (from a network community to the center) is in a broader sense the opposite of the principle of subsidiarity (from the center to a network community). The essence of this opposite direction is the following: 1) removal of the duplicate delegation (first citizens delegate powers to the center, and then get them back at the discretion of the center in those regions that are deemed necessary by the center); 2) establishment of a monitoring system for delegation of powers (self-governing communities instead of the state define the scope of national and local powers); 3) introduction of temporary and rotational powers (both in terms of time and scope) by self-governing communities, instead of following the hard-coded central and local powers prescribed by law; 4) tax administration is carried out locally, closer to the sources of tax collection.

To sum up, 1) the powers are delegated from the bottom to the top (center); 2) the scope of powers both at the center and locally is defined by self-governing communities, and not by the center; 3) every power both at the center and locally has a validity term that is regularly reviewed together with its scope; 4) financing begins at the level of authority of a single community, with the state and corporations being paid for their functions and services on a competitive basis. Only such approach can save the world from corruption.

Shared sovereignty instead of national sovereignty

People are not the source and the aim of the shared sovereignty.

The source of the shared sovereignty is social groups capable of self-governing — proto-civilizational communities (network communities).

The aim of the shared sovereignty is freedom of the self-governing proto-civilizational communities (network communities).

The aim of preserving holistic sovereignty in archaic states is social protection of the people including social groups incapable of self-governing.

The means of creating shared sovereignty are: states, international supranational entities, corporations that specialize in providing services for different types of sovereignty.

Shared sovereignty interacts with archaic national sovereignties by absorbing it via social networks.

The basis of shared sovereignty is the new world topology (network connection of fragments). This means that three types of states need to be distinguished.

Shared citizenship instead of state citizenship

Archaic state is a country and state that preserves itself in terms of the territory, i.e. a political organization of a society linked to a certain country. A country is a population in a certain geographic territory that is not capable of self-sufficiency and self-governing in order to create a domain or an enclave system. A state is a political organization of the society of a certain country that administers (maintains and develops) its economic and social structure.

Network state is a political organization of a society united on a network principle based on one or several characteristics, whose members live in different geographic territories and pay for infrastructural services that are only required by archaic state, with other services received via outsourcing. Emergence of the network states is linked to the infrastructural peculiarities of goods and services that they provide all over the world.

Functional state is self-organization of a society within a certain scope of functions, where the remaining state functions are performed by another archaic state, another network state or an enclave. A functional state appears and exists because its functions are so important for the rest of the states, that they are ready to share their sovereignty with a functional state.

A shared citizenship can be a double, a triple, etc., as well as a partial one depending on the type of sovereignty received by a citizen in a state or a corporation with which he has a constitutional agreement about a partial citizenship with an available list of services granted by this citizenship.

In case of the shared citizenship the notion of apatride comes into place, which refers to persons without a citizenship or with a citizenship of state lacking the basic types of sovereignties that would be agreed upon between this citizen and any other state.

The public resources belong to humankind represented by network communities.

Public resources are extra-global resources (‘heliostic’, belonging to the solar system): outer space, the planets of the solar system, planet Earth in all its dimensions with the Moon, mineral resources of the planet Earth and minor planers of the solar system. Public resources also include global resources: air, water basins, land, and planetary interior with mineral resources. Public resources also include humankind’s artificial resources: infrastructures, state and municipal budgets, knowledge, technologies, etc.

Public resources must serve humanity. Nationalization needs to be replaced with human development of public resources and their competitive usage via engagement of international corporations, monitoring by network communities, and the global (heliostic) audit of public resources.

Any oligarchy is based on a private monopolized exploitation of a rarely one, and more often several public resources. Limiting an uncontrolled and non-transparent usage of public resources concerns every community, every territory regardless of religion, race, and nationality.

Open global market of infrastructural services instead of the closed state-monopolized one

State must give up its monopoly for numerous services previously granted — education, science, healthcare (medicine), housing and communal services, etc.

These services must be provided by corporations at the global market on a competitive basis.

For the state to lose its monopoly for infrastructural services, the global markets, the global infrastructure, finance and corporate transactions must become open and oriented at all countries, and not only the rich world.

Open finance, open corporate transactions, and open global infrastructure

Most of the problems in the financial sphere are caused by its non-transparency.

Any financial activity must be completely transparent, and any riches must be made public.

Non-public riches or public but with a doubtful origin shall be announced ignominious and shall be used by network communities or by the whole humankind.

Bank secrecy must be eliminated totally and for good. All income must be made public.

The competition among corporations must be financially and socially transparent for general public.

Corporations must publicly announce not only their budgets, but also their business strategies. Corporate strategies are becoming as important as state programs in the past.

The world infrastructure shall be governed by corporations that are capable of generating infrastructural innovations in an open normative competition.

United humankind! Joint action! Common future!

Sergii Datsiuk (Sergey Datsuk), philosopher, Kyiv

Übersetzt von Elena Siemonsen

ERKLÄRUNG DER GEMEINSCHAFTEN DER MENSCHHEIT

Communities der Welt, vereinigt euch!

Wir sind diejenigen, die die Sowjetunion zerstörten und an sie noch erinnern. Wir sind diejenigen, die versuchten, eine liberale Demokratie aufzubauen und dabei auf die Probleme des Erfahrungsmangels stießen, die Fallen der Freiheit zu überwinden. Wir sahen sowohl jene als auch andere, und wir können mit mehr Erfahrung sprechen als diejenigen, die seit langem in einer Welt der von Macht der Staaten und Unternehmen begrenzten Freiheit leben, aber bemühen sich dies nicht zu merken.

Vor Gott und den Menschen der ganzen Welt, vor Zeitgenossen und Nachkommen verkünden wir unsere Vision von Perspektiven auf Frieden, unsere Streben, unsere Hoffnungen, unsere Träume. Die von uns angebotenen Herangehensweise sind Ideale, die wir anstreben, sind Orientierungspunkte, zu denen wir uns bewegen.

Krise der modernen Welt

Die moderne Welt befindet sich in einer ernsten Krise. Die herrschenden Klassen verschiedener Länder der Welt versuchen diese Krise als nur die finanziellen oder wirtschaftlichen Probleme darzustellen, die auf den Hauptversammlungen der Weltführer durch die Vereinbarung über eine Wirtschafts- und Sozialpolitik überwunden werden können.

Wir glauben, dass diese Krise zivilisiert ist. Sie wurzelt im Wesen der vereinfachten Existenz der Menschheit, die verlor: den Horizont ihrer Entwicklung wegen bloßes Überlebens, den Tiefsinn des Lebens innerhalb des utilitaristischen Konsum, große und unerreichbare Träume.

In den technologischen und kulturellen Bedingungen wird die Menschheit immer mehr einheitlicher. Zumindest sind die herrschenden Klassen auf der ganzen Welt bereits seit langem vereinigt von gemeinsamen Interessen der Erhaltung ihrer Finanzmacht unter Bedingungen der Verschwiegenheit der Banken und nicht-öffentlicher staatlicher Budgetprozesse. Herrschende Klasse sind vereinigt von Interessen der Erhaltung ihrer politischen Macht mittels der periodischen Durchführung der demokratischen Wahlen, die Manipulation dessen so offensichtlich wurde, dass immer mehr und mehr Menschen weltweit sich weigern, an ihnen teilzunehmen.

In der weltweiten Führungsschicht traten irgendwie unbemerkt ein die Leiter von multinationalen Großkonzernen und globalen finanziellen Netzwerken — neue Oligarchen neuer Zeit. Heute regieren die Welt mehr als politische Führer die Leitfiguren von transnationalen Konzernen, die im Grunde genommen den Staat privatisierten. Neue herrschende Klasse der Welt ist die Klasse der Körperschafter (Unternehmer) und nicht Staatsmänner.

Die Rolle und Stelle der Unternehmensvereinigungen sind in staatlichen Verfassungen nicht normiert so dass die Staaten der Allmacht der Körperschaften nicht widerstehen können. Neue supranationale Formationen, die in der in der Systemweise die Welt beeinflussen (WTO, IWF, NATO usw.), sind in staatlichen Verfassungen auch nicht normiert. Lokale Gemeinden versuchen sich Maximum der Vollmachten in den Staaten abzudingen, aber innerhalb des Subsidiaritätsprinzips, welcher die Lokalbehörden für eine Hilfsunterstützung der zentralen Macht hält, ist es grundsätzlich unmöglich.

Wir leben in einer Welt der verteilten Souveränität und geben sich dabei weiterhin den Anschein, dass die souveränen Verfassungen etwas wert sind. Wir brauchen grundsätzlich neue Verfassungen. Aber der in der Geschichte eingeprägte revolutionäre Heldengeist der Erschaffung aktueller Verfassungen und ihre gewiß großen Verdienste vor der Geschichte lassen nicht zu, diese ohne eine Krise und ohne große soziale Konflikte, Unruhen, bürgerlichen Erschütterungen zu ändern.

Durch die Staatsgrenzen getrennte Gemeinden der Menschheit können immer noch nicht ihre herrschenden Klassen unter Kontrolle halten, weil ihre öffentlichen behördlichen, finanziellen und sozialen Ressourcen von verschiedenen Gruppen von Menschen privatisiert wurden, die sich historisch traditionsgemäß in die herrschenden Kaste absonderten. Machthaberwechsel in verschiedenen Ländern ist kein Wechsel der herrschenden Kasten in diesen Ländern.

Wenn dies früher toleriert werden konnte, da die neuen politischen Führer der lenkenden Kasten mit sich die neuen Ideen trugen, so darf man sich jetzt damit nicht mehr zufrieden geben, weil die neuen politischen Führer mit sich weder die neuen Ideen, noch die neuen Visionen der Zukunft bringen.

Nach der Zerstörung der UdSSR gab die Welt die letzte Hoffnung auf die Möglichkeit zum Aufbau einer Gesellschaft auf den Grundlagen der kollektiven Verwaltung mit unutilitaristischen Zielen auf. Liberale Demokratie hat sich als eine alternativlose Form der Menschheitsentwicklung erwiesen und fing an, in die gefährliche Form der Konsumsklaverei auszuarten.

Die Konsumideale haben sich nicht nur den breiten Massen der Welt bemächtigt. Am gefährlichster bemächtigten sich die Verbraucherideale auch das Bewusstseins der herrschenden Klassen. Die herrschenden Klassen spürten daran selbst nach, dass das Konsumwachstum eben die Entwicklung der Menschheit ist. Es handelt sich um die Notwendigkeit der grundsätzlichen Veränderung der Motivationen und der perspektivischen Orientierungen der Menschheit, was die herrschenden Klassen alleine nicht implementieren können.

Die Intellektuellen, die stets an der Spitze der ideologischen Bewegungen standen, verwandelten sich in eine kreative Klasse, die den herrschenden Klassen innerhalb der konsumorientierten Prozesse der wissenschaftlichen Erkenntnis und des technologischen Fortschrittes dienen.

Fatal für die Menschheit ist, dass sich die Konsumideale auch des Bewusstseins der Intellektuellen bemächtigten. Vielleicht deshalb gaben die Intellektuellen die Suche nach neuen transzendentalen Ideen, neuen Horizonten der menschlichen Zivilisation, neuen konzeptionellen Räumen, die Menschheit aneignen kann, auf. Die Intellektuellen stürzten in die Postmoderne, sie strampeln dort und können selbständig nicht hinausgelangen.

Die Postmoderne zerstört die Wirklichkeit, ersetzt sie durch ihre Diskurse und Sprachspiele, dabei die Simulatoren zu erstellen und die Faszination vom Benutzen dieser Simulatoren zu fördern. Die Postmoderne in eigenen Motivationen konzentriert sich auf ewige Entstehung und Dauer der Gegenwart, lässt nicht zu, die Perspektive und die neuen Horizonte zu sehen. Die Postmoderne betont die Vielfalt der Wahrheiten ohne dabei die komplizierte Wahrheit zu verstehen. Die Postmoderne beschränkt die Totalität zugunsten der Unendlichkeit und die Gründlichkeit zugunsten der Detaillierung, lässt nicht zu, die Totalitätstiefe als starke Motivation für die Erkenntnis zu begreifen.

Die Jugend, die in die Detaillierung der Kognition eintaucht, kann keine starken Beweggründe für diese Erkenntnis haben, weil es nicht interessant, nicht cool, nicht heroisch ist. Den Heldengeist der Vollziehung getötet, hat die Postmoderne eigentlich zur Entmannung des Geistes gebracht. Die Postmoderne tötete starke Motivationen der Jugend und damit trug den riesigen kompliziert korrigierbaren Schaden der Menschheit auf. Da die Postmoderne die erste globale Philosophie ist, so leidet die Menschheit heute daran nicht weniger, als sie seinerzeit an dem Kommuno-Sozialismus oder dem Nazional-Sozialismus litt, welche die regionalen Phänomene darstellten.

Die Wissenschaft leidet am Geburtstrauma und an der Selbstlüge, mit deren Francis Bacon die herrschenden Klassen seiner Zeit getäuscht. Die Gelehrten der Neuzeit verstanden, dass das Wissen die Neugierde und die Begeisterung des Träumens bedeutet. Aber den herrschenden Klassen versuchten die Wissenschaftler zu zeigen, dass das Wissen die Kraft, Macht und neue Konsummöglichkeiten besagt.

Bis der religiöse in seiner Grundlage Geist den Wissenschaftlern zuließ, die ganze Bedingtheit von utilitaristischen Motivationen zu verstehen, gab es ein Gesellschaftsvertrag — die Wissenschaftler befriedigen eigene Neugierde anstelle dessen, dass die Ergebnisse dieser ihrer Befriedigung die neuen Möglichkeiten der Stärke und Macht für die herrschende Klasse und die neuen Schanzen des Verbrauchs und des Komforts für die breiten Massen schaffen.

In 80-90 Jahren des zwanzigsten Jahrhunderts wurde es klar, dass die Stärke, Kraft und Komfort kommt nicht von der Wissenschaft allein, sondern von der Technologie, die nur indirekt mit der Wissenschaft verbunden ist. Die Technologie quasi verdrängte die Wissenschaft, weil die Technologie neben den Staaten auch die Unternehmensvereinigungen finanzieren können.

Die nur von den Staaten finanzierten Technologien, entwickeln sich viel schwächer. Der technologische Durchbruch fand eigentlich nur in der Telekommunikation.

Die grundlegende Wissenschaft geriet schnell ins Hintertreffen im Vergleich zur Sozialwissenschaft, die auf die technologischen Errungenschaften gerichtet war. Seit den 60 Jahren des XX. Jahrhunderts haben wir folgende Situation: die Entwicklung der grundlegenden Wissenschaft ist tatsächlich unterblieb. Zum letzten Male verwirklichte die Menschheit den bemannten Flug auf anderen Planeten in 1972 (der Mondflug «Apollo—17», USA). Es fanden keine bemannten Flüge zu anderen Planeten mehr statt, weil die Menschheit in der Konsumgesellschaft keine utilitaristische Antwort auf die Frage «Warum» finden konnte.

In den letzten Jahren versuchte die Menschheit, zu den Weltraumprojekten zurückzukehren, überlegte vor allem eine Möglichkeit eines bemannten Fluges auf das Mars. Obwohl im großen und ganzen kann man in der Konsumzivilisation keine Antwort geben, warum wir zum Mars fliegen sollen.

Herrschenden Klassen tun, als ob nichts passiert, weil das Vertrauen zu denen und dessen wissenschaftliche Sicht der Welt der sichere Schlüssel zum Erhalt ihrer Macht und Reichtum ist.

Die Gelehrten der auf die technologischen Innovationen ausgerichteten Wissenschaften unterstützen auch die öffentliche Meinung, es sei mit der Wissenschaft alles in Ordnung. Und sehr wenige Gelehrte erkennen die Krise. In der Wissenschaft geschah das Gleiche wie in der Politik oder der sozialen Struktur der Gesellschaft — die Konsummotivationen verdrängten alle Übrige.

Die Science-Fiction überließ die Stelle einer mystisch-magischen Fantasy. Die Wissenschaft, die aufgehörte zu träumen, im Prinzip kann sich nicht bewegen. Dabei ist die mystisch-magische Fantasie in ihren Absichten ein Traum von Neuausrichtungen der geistigen Aktivität — des Konstruktivismus.

Die Wissenschaft versteht den großzügigen Ehrgeiz des Konstruktivismus nur wenig, weil er die Bedingung der wissenschaftlichen Erkenntnis zerstört – den Glauben an die Realität. Konstruktivismus operiert mit viele Realitäten frei, engagiert sich bei der Modellierung der objektive Wirklichkeit und auch der scheinbaren Realität — in der Aktualität und in der Virtualität, er versucht nicht nur die Welt, sondern auch Außerweltall (Universum) zu erkennen.

Der Konstruktivismus, der aus der Wissenschaft wächst, die Philosophie der erforderliche Kraft, um mit ihr, aus der Wissenschaft, der es weiß, wie man am besten Schluss — wissen, Organisation und Förderung zu erhalten. Wissenschaft werden neue Horizonte erkunden, sondern eröffnen neue Horizonte zur Konstruktivismus.

Damit die Wissenschaft ihren Platz für die geistige Führung dem Konstruktivismus überlassen, sollte diese eine Krise überstehen. Gleichzeitig muss der Konstruktivismus seine Philosophie und seine zivilisatorischen Motivationen entwerfen. Dieses kann mit den Bemühungen der Intellektuellen und dessen Selbstaufopferungspreis erledigt werden, ohne staatliche und unternehmerische Mittel zu benötigen. Der Konstruktivismus wird eine neue Hoffnung für die Menschheit nur wenn er seine Motivationsfähigkeit und seine intellektuelle Führung in Bezug auf wissenschaftliche Krise unter Beweis gestellt nat.

Darüber hinaus verwandelte die menschliche Zivilisation in eine Konsumgesellschaft, sie verlor ihre nicht-konsumorientierte Aussichten, sie sieht keine Horizonte der Entwicklung außerhalb der Offensichtlichkeit, ihre Vorstellungen überschreiten nicht die Grenzen der Welt von Dekart. Die menschliche Zivilisation im weltanschaulichen Sinne entwickeln sich nicht mehr innerhalb der Wissenschaft, der Postmoderne und der Vorstellungen nur über die Welt. Die menschliche Zivilisation muss über diese Grenzen hinausgehen. Die menschliche Zivilisation im sozialen Bereich kann sich im Rahmen der Staaten, Nationen und Territorien nicht mehr entwickeln..

Man braucht neue nicht-konsumorientierte Motivationen der Menschheit, neue Horizonte für eine Entwicklung außerhalb der aktuellen Offensichtlichkeit, neue Vorstellungen über Konstruktion der Welt und des Außerweltalls. Wir müssen über die Grenze der Wissenschaft und postmodernen Philosophie hinausgehen. Dies bedeutet, die Menschheit soll einheitlich werden und ihre gemeinsame Perspektive begreifen. Dies bedeutet, dass die Teilung der sozialen Welt in die banktorrierenden Staaten umgewandelt sein soll — ins Netz der über verschiedene Motivationssysteme verbundenen Gemeinden, die mit den Staaten und den transnationalen Konzernen um die öffentlichen Ressourcen wetteifern können.

Gemeinschaften der Menschheit

 

Die Politik seit den Tagen des antiken Griechenlands ist der Prozess der Errichtung eines Gleichgewichts zwischen den verschiedenen sozialen Gruppen. In den Zeiten des staatlichen Dominierens war die Politik eine Kunst der Staatsverwaltung, daher bekamen die Staatspolitiker den Vorteil. In der Zeit des Erscheinens auf der Weltarena der weltweiten Unternehmenspolitik spielte die Politik eine Rolle des Ausgleiches zwischen den korporativen und staatlichen Interessen, deshalb verloren die von den Unternehmen korrupt gemachten Regierungspolitiker ihren Vorteil.

Die Perspektive der Politik besteht in der Rückführung ihres Anfangssinnes. Die Politik soll wieder zum Errichtungsprozess des Gleichgewichtes zwischen verschiedenen öffentlichen Gruppen führen,

ohne Mittel von Staaten und Unternehmen zu benutzen. Diese Ausgewogenheit muss mithilfe von intelligenten Mitteln festgelegt werden, weil die sozialen Beziehungen innerhalb der Communities viel zu kompliziert wurden, um es aufgrund irgendwelcher wenn auch sogar sehr attraktiver Interessen zu verwirklichen. Eine Grundlage der Politik der Zukunft sollen nicht die Interessen, sondern die komplizierten Prinzipien werden.

Die Interessengruppen und die Gemeinden, die durch gemeinsame Grundsätze und gemeinsame nicht utilitaristische Motivationen vereinigt sind, — sind ganz verschiedene Kollektive.

In der Gesellschaft sollen Gemeinden (Gemeinschaften, Communities), und nicht die Gruppen nach den Interessen dominieren. Die Gemeinschaften, die gemeinsame Grundsätze und gemeinsame transzendente Motivationen in historischer Perspektive teilen, werden beliebige Gruppen nach Interessen immer besiegen.

Die Nationen, Staaten und ihre Territorien bleiben Spielzeuge der Spießbürger, deren Illusionen von Massenmedien unterstützt werden. Die herrschenden Klassen der Welt leben schon seit langem außerhalb der Nationen, Staaten und Territorien. Die Weltgemeinschaften werden den herrschenden Klassen immer verlieren, bis sie sich an den alten Vorstellungen festhalten werden.

Die Communities der Welt sollen sich ihrer Netzeinheit bewusst sein und angesichts der Willkür der Staaten und Unternehmensvereinigungen selbstorganisiert werden.

Heute spielt die Rolle nicht die Frage über eine Neugestaltung eines separaten Staates, sondern

über eine Neuregelung des Gesellschaftsvertrags, der seit den Zeiten von Hobbes, Locke und Rousseau eigentlich unerschütterlich in seinen wichtigsten Prinzipien war — Verzicht auf die natürlichen Rechte zugunsten des Staates für die öffentliche Sicherheit;

Garantieverpflichtung vom Staat zum Entwerfen, Verabschieden und zu der Durchsetzung von Gesetzen für das Gemeinwohl; Gewaltenteilung innerhalb des Staates; Erhebung und Nutzung von öffentlichen Steuern vom Staat; Schutz der staatlichen Souveränität. Das heißt, der Gesellschaftsvertrag kam zwischen einem Staat und seiner Gesellschaft zustande. Es ist die Zeit gekommen, den öffentlichen Vertrag zu revidieren zugunsten der prinzipiellen Erweiterung der öffentlichen Funktionen der Gemeinden und der Einleitung der direkten korporativen Infrastrukturbedienung für Gemeinden ohne Vermittlung des Staates.

Die Gemeinschaften als Träger von systematisch organisierten Motivationen werden neue Kerne der Menschheit, neue Subjekten der Zivilisationshandlungen. Solche Gemeinden können sein sowie archaistisch und an einer Nationalkultur und einem Territorium angebundene, als auch innovative, verbundene durch Kontakte der sozialen Netzen über neue Kommunikationsmittel — Internet und Mobilfunk.

Der neue Gesellschaftsvertrag steht grundsätzlich der Globalisierung grundsätzlich entgegen. Die menschlichen Gemeinschaften stehen nicht für eine Integration, sondern für eine Fragmentation der Welt; nicht für eine Unifizierung der Normen und Motivationen, sondern für ihre Vielfältigkeit.

Die Globalisierung ist der Prozess der Legalisierung korporativer Macht (Macht von Unternehmensvereinigungen) über der Welt, der Integration der Welt durch Allmacht der korporativen Korruption der Staaten und der weltweiten Unifizierung von Motivationen und Normen des Gemeinschaftslebens in ihrer rein utilitaristischen Konsumqualität.

So verwandelt sich die Globalität nicht einfach in eine Metaglobalität (Heliumkeit —was dem Sonnensystem zugehört), sondern in Metauniversum (die Welt und Universum).

Dabei geht die Macht der Communities über die Globalität hinaus, auch außerhalb der planetarischen Globalität.

In diesem Sinne ist die Fragmentierung ein Prozess der Legalisierung und Verstärkung von Gemeinschaften, welche den Unternehmensvereinigungen in überglobaler Dimension entgegenstehen.

Es ist der Prozess des Vervielfältigens von Motivationen, unter anderem der Entwicklung und Verbreitung von transzendenten Motivationen.

Die Ortsgemeinden innerhalb des Staates sollen den Communities s der sozialen Netze die vorherrschende Position überlassen, die weder an der Nation, noch an den Staaten Gebieten gebunden sind.

Bei solchem Herangehen entsteht die Vorstellung über eine einheitliche Menschheit, die aus fragmentierten und vernetzten Communities besteht und der korporativ-staatlichen Globalisierung widersteht.

Die Menschheit ist kein Ergebnis der Globalisierung. Die Menschheit ist ein Produkt der zivilisierten Fragmentation und des Begreifens ihrer Einheit durch ein Netz der Selbstorganisation der Fragmente-Gemeinden auf der Ebene der transzendenten konzeptionellen Vorstellungen.

Als Agent der Menschheit gilt weder eine Nation noch ein Staat, noch eine Korporation oder eine ihrer beliebigen Vereinigungen (z. B. eine internationale Gemeinschaft). Die Menschheit ist deshalb keine Gesamtheit von Individuen des Menschengeschlechtes.

Der Agent der Menschheit entsteht auch nicht auf dem Rechtsgebiet, da der Agent kein gesetzlicher Vertreter der Menschheit ist, egal welche Rechte ihm gewährt wurden. Das Recht ist ein Produkt von Staaten und Unternehmen, weil dieses von ihnen garantiert wird.

Die Motivationen und konzeptionelle Visionen von der Zukunft (Träume) befinden sich immer außerhalb des Rechtes und bilden die transzendente Grundlage jeder Zivilisation.

Als Agent der menschlichen Einheitlichkeit, die urzivilisierten Formierung und die Einheit der neuen Weltordnung gilt eine Gemeinde, die im topologischen (nicht geopolitischen) Netz der menschlichen Wechselbeziehungen eingetragen ist — die Community (Netzgemeinde).

Es ist so eine Gemeinschaft, die auf sich öffentliche reflexive Erkenntnis der menschlichen Einheitlichkeit hält und stürzt bei ihren Handlungen auf dieses Bewusstsein

Der Agent der menschlichen Einheitlichkeit ist keine juristische, politische oder wirtschaftliche sondern philosophisch-konzeptuelle Position, welche die transzendenten Motivationen aufgrund der sehnlichen Träume bildet. Der Agent der menschlichen Einheit — der Intellektuelle aus der Gemeinde und die Community selbst, die seine Ideen verteidigt, und nicht der Politiker, Ökonom oder Jurist.

Überwindung der staatlichen Monopole

Das Hauptmonopol, über das die Staaten verfügen, ist das Monopol auf die Anerkennung der Identität. Die Gemeinde sollte das Recht auf selbstständige Änderung und Festlegung komplizierten Identitäten ohne Mitwirkung des Staates wiedergewinnen. Solange die Identitäten unitär waren (formuliert in einem Wort und nach dem Inhalt religiös von der Antike bis zur Moderne sowie national von der Neuen Zeit bis zum laufenden Moment), konnten die Staaten diese für ihre Macht über Erkenntnis verwenden. Jedoch jetzt werden die Identitäten mehrdeutig (plural, in vielen Wörtern abgefasst), das heißt sie werden zu den Funktionen der Eigeninitiative, Kreativität und Kommunikation von Sozialnetzen. Die Einmischung vom Staat soll wesentlich eingeschränkt werden. Die Inhaltskombination der Identität entspricht dem Prinzip der verteilten Souveränität und gilt als eine freie Auswahl jedes Menschen auf dem Planeten.

Das zweite Monopol des Staates — auf alle Arten der Macht, die es akzeptierte zu verteilen: gesetzgebende, vollziehende, gerichtliche und externe. Diese Behörden sollten weitgehend demonopolisiert werden. Vor allem soll der Staat das Monopol auf die gerichtliche Macht verlieren, das heißt die Justiz soll aufhören, staatlich zu sein und weltlich und korporativ werden, ihre Dienstleistung sollen den Netzgemeinden für eine klar bestimmte Frist unter den Wettbewerbs-bedingungen zwischen internationalen Justizkörperschaften der Welt verkauft werden.

Die konkurrierenden gerichtlichen Körperschaften sollen im Rahmen der Sonderverfahren eines statistischen und stichprobenartigen Audits existieren, der Veröffentlichung von Ergebnissen ihrer Prüfung, öffentlicher Beschwerden usw. Zweitens sollen die Gesetze verschiedener Länder nach grundlegenden Rechten und Freiheiten sowie nach Prinzipien «der verteilten Souveränität», «der öffentlichen Ressource» und «der Finanztransparenz» vereinheitlicht sein.

Als drittes Monopol, das der Staat besitzt gilt der Schutz des Territoriums und des öffentlichen Eigentums auf die territoriale Infrastruktur. Heutzutage ging dieses Monopol praktisch zu den Körperschaften über. Es geschah weltweit und den Staaten fällt es zunehmend schwer, eine Reproduktion von Infrastrukturen zu gewährleisten. Viele Infrastrukturen sind heute abgenutzt, nicht erneuerbar und es ist typisch für verschiedene Länder — sowie für Industrie- als auch Entwicklungsländer. In den Infrastrukturen traten drei verschiedene Subjekte auf — der Staat, die Körperschaft (das Unternehmen) und die Öffentlichkeit. Wobei nur die Öffentlichkeit als Territorialcommunities (Netzgemeinden) sollte das Recht auf Kontrolle über dem Territorium und der territorialen Infrastruktur bekommen, weil sie einzig, wer das öffentliche Interesse verteidigt.

vertreten durch (online) der territorialen Gemeinschaften Territorium und territoriale Infrastruktur, Steuern berechtigt, weil sie die einzige ist, die das öffentliche Interesse fördert.

Das vierte Staatsmonopol ist ein Monopol auf die Verwendung der öffentlichen Ressourcen, unter anderem Bodenschätze, Flüsse, Seen, Land etc. Dieses Monopol muss beseitigt werden, vor allem auf der Ebene des Zugangs zu Informationen über vorhandene inventarisierte öffentliche Vorräten, ihre Verwendung, ebenso wie die Ergebnisse einer solchen Benutzung ist Geldeinkünfte und sonstige Sozialleistungen.

Jede öffentliche Ressource gehört der territorialen Gemeinschaft, die in der Lage ist, das öffentliche Funktionieren solcher Ressource zu kontrollieren. Die Unternehmensvereinigungen, die eine öffentliche Ressource verwenden, können nicht mehr als die Hälfte der Gelder und der Sozialleistungen in Anspruch nehmen, die sie von der Verwendung der öffentlichen Gelder erhalten. Die Staaten sollten von einer Kontrolle über die öffentlichen Ressourcen ausgeschlossen werden, weil sie zu schnell von Unternehmen korrumpiert werden.

Das fünfte Monopol ist ein Monopol auf das so genannte Staatsgeheimnis. In der Tat ist es ein Geheimnis der Verwendung der öffentlichen Kapazitäten des Staates für eine Privatnutzung von Amtsträgern und/oder den Staat korrumpierenden Unternehmen. Das einzige Geheimnis, welches erhalten bleiben kann, ist ein militärisches Geheimnis, aber sogar dieses ist sehr bedingt zu einer Zeit, als die Privatarmeen immer stärker und die Infrastrukturen weltweit und allgemein zugänglich werden. Ein Staatsgeheimnis muss ein für allemal zerstört werden.

Das sechste Monopol, was der Staat besitzt, ist das Monopol auf die Erhebung der Steuern und deren Verwaltung über einen Staatshaushalt. Die Steuererhebung muss diversifiziert werden. Während einer Übergangsphase soll man einen öffentlichen steuerlichen Fonds bilden, wo man den Teil der Steuer sammelt, der nicht mit der Staatssicherheit zusammenhängt. Vor allem soll der öffentliche Steuerfonds für Gesundheitssystem, Bildung und Wissenschaft zuständig sein. Der Staat schafft diese Funktionen extrem schlecht. In der zweiten Phase müssen alle Steuern durch den öffentlichen Steuer Fonds laufen, und der Staatsapparat muss Mittel erhalten, die ihm von Steuerzahlern gemäß deren allgemeiner Lösung zugewiesen werden, (siehe «Superdiarität»). In der dritten Phase, wenn der Staat aus unserem Leben zurück hält, dienen die Steuern im Allgemeinen nicht mehr seiner Finanzierung.

Das siebte Monopol im Besitz des Staates, das eigentlich eine Korruption schafft, ist ein Monopol bestimmte Tätigkeiten zu erlauben oder zu verbieten. Hier sollte ein einfaches Übergangs-Prinzip herrschen: eine Tätigkeitsart — eine Erlaubnis. Es muss dem Staat ausdrücklich verboten werden, in irgendeiner Form, direkt oder indirekt, mehrere Berechtigungen zu erfordern. Die Berechtigungen müssen während einer klaren Frist erteilt werden. Die Berechtigungen sollen autorisiert werden (Angeben, wer bestimmte Erlaubnis ausstellt). Eine Absage muss durch die Umsetzung der Bedingungen argumentiert werden, die wirksam umgesetzt werden können. Eine Verweigerung nachdem die Bedingungen erfüllt werden begründet rechtliche Schritte gegen bestimmten Beamten, der Risiko eingeht, nicht nur eine Geldstrafe zu bekommen, sondern auch den Arbeitsplatz zu verlieren. In der Zukunft soll der Staat das Recht auf sämtliche Genehmigungen-Ausgabe verlieren, die Tätigkeitsnormen sollen weltweit und auf globaler Ebene geregelt werden.

Prinzipien der menschlichen Perspektiven

Ganze Macht gehört den Communitys, nicht dem Volk.

Die Netzwerk-Community sind die Gemeinschaften, die eine gemeinsame Motivation über Leben und Tätigkeit, ihre Mitglieder kennen, regelmäßig unter sich kommunizieren und gemeinsame Interessen entwickeln. Daher sind die administrativen Regionen oder Gebiete keine vernetzten Gemeinden, aber Städte oder Dörfer, die mit anderen Städten vernetzt werden, stellen solche Netzwerk-Gemeinschaften dar. Die Communities sind Träger der Souveränität von Staaten verschiedener Art, weil sie nicht in der Lage, solche Souveränität zustimmen.

Eine Community bestimmt selbst, welche Religion oder Ideologie ist von zentraler Bedeutung für sie und damit schafft eine eigene Identität — Christentum (Islam, Buddhismus oder Konfuzianismus), Nation oder jede andere wissenschaftliche oder philosophische Theorie.

Der Staat verliert sein Monopol auf Erhebung und Verwaltung von Steuern — das macht die Netzwerk-Gemeinde. Gerade solche Community sammelt Steuern und deren Verteilung, kauft Infrastruktur-Dienstleistungen auf dem Weltmarkt, wobei der archaische Staat sehr wenige Infrastruktur-Dienste leisten kann, wenn er sie qualitativ macht.

Das Hauptprinzip der Machtorganisation auf der Grundlage der Communitys deswegen wird die Superdiarität — das Dominieren von Netzwerk-Gemeinschaften über jeden Staat.

Nur die Communitys können Allmacht von Unternehmensvereinigungen begrenzen, die Staaten können das nicht tun.

Superdiarität statt Subsidiarität.

Das Prinzip der Superdiarität (von der topologischen Funkzelle-Gemeinschaft bis zum unzentrierten Netzwerk) hat in weitem Sinne eine umgekehrte Bedeutung als das Prinzip der Subsidiarität (aus der Mitte zu einer in die administrativen Hierarchie eingeschlossenen örtlichen Gemeinde). Der Sinn dieses umgekehrten Inhaltes besteht im folgenden: 1) Vermeidung der doppelten Delegation (zuerst Bürger delegieren die Weisungsbefugnisse ins Zentrum, und dann bekommen sie diese auf den guten Willen des Zentrums zurück in die Orten, in dem Maße, was das Zentrum für notwendig hält); 2) Schaffung einer Verwaltung mithilfe der Verteilung von Weisungsbefugnissen von unten (nicht der Staat definiert den Bereich seiner Macht und der Ortsautoritäten, sondern die selbstverwaltenden Gemeinden); 3) statt der ewigen im Gesetz vorgeschriebenen Regeln auf den zentralen und lokalen Ebenen, Erstellung der vorübergehenden und regelmäßig korrigierbaren Regeln, die selbstverwaltende Gemeinden sowohl nach Gültigkeit als auch nach Umfang bestimmen 4), Finanzierung durch Steuern wird von lokalen Gemeinden kontrolliert, näher an den Ursprung der Steuern.

Darüber hinaus 1) Weisungsbefugnisse befinden sich in Knoten und werden in Netzwerkörtchen (Loci /Locus) delegiert, 2) den Umfang der Befugnisse in Locus definieren die selbstverwaltenden Communitys (Peers), nicht der hierarchische Locuscenter, 3) jede Behörde in Locus und Knoten hat ihre Gültigkeit, die in regelmäßigen Abständen in den Knoten überprüft wird, zusammen mit einer Revision des Umfangs der Bedürfnisse; 4) Finanzierung läuft beginnend auf der Ebene einer separaten Gemeinde (Knoten), dann werden die Funktionen und Dienste des Staates oder Konzerne (Loci verschiedener Art) auf Wettbewerbsbasis bezahlt. Nur ein solcher Ansatz kann die Welt von der Korruption befreien.

Verteilte statt nationaler Souveränität.

Das Ziel der unversehrten Souveränität in den archaischen Staaten ist ein sozialer Schutz des Volkes, die soziale Gruppen ohne Fähigkeiten zur Selbstverwaltung umfasst. In der vernetzten Welt ist alles anders.

Das Volk ist keine Quelle und kein Ziel der verteilten Souveränität.

Die Quelle der verteilten Souveränität sind die zur Selbstverwaltung fähigen sozialen Gruppen — die protozivilisierten Gemeinschaften (Communitys, Netzwerkgemeinschaft).

Das Ziel der verteilten Souveränität ist die Freiheit der autonomen selbstverwaltenden protozivilisierten Gemeinschaften (Communitys).

Die Mittel zur Bildung der verteilten Souveränität im Übergangsprozess in die Netzwelt sind: Staaten, suprainternationale überstaatliche Strukturen, Unternehmen, die auf eine Produktion von Dienstleistungen bestimmter Arten der Souveränität spezialisiert sind.

Die verteilte Souveränität interagiert mit archaischen nationalen Souveränitäten mithilfe derer Akquisition durch soziale Netzwerke.

Die Grundlage der verteilten Souveränität — die neue Welttopologie (Netzwerkverbindung von Fragmenten der alten Welt). Das bedeutet drei Arten von Staaten zu unterscheiden.

Die verteilte Staatsbürgerschaft statt einer Staatsbürgerschaft.

Der archaische Staat ist ein Land und ein Staat, die territorial übereinstimmen, wenn die politische Organisation der Gesellschaft ist an ein bestimmtes Land geografisch und an eine Zugehörigkeit der Monopole auf Infrastruktur-Services gebunden. Ein Land ist eine Bevölkerung in einem bestimmten geographischen Gebiet, wenn kein Teil davon zur Eigenständigkeit und zur Selbstverwaltung fähig ist, eine Domain oder eine Enklave zu erstellen.

Der Netzwerk-Staat (Community-Staat) ist die politische Organisation irgendeiner Gesellschaft, die durch ein oder mehreren Merkmalen vernetzt ist, deren Mitglieder in verschiedenen geographischen Gebieten leben und nur für die mit dem archaischen Staat vereinbarten Infrastruktur-Dienste bezahlen, und andere Dienstleistungen vom globalen Outsourcing erhalten. Das Erscheinen der Netzwerk-Staaten ist mit infrastrukturellen Eigenschaften von Dienstleistungen und Produkten verbunden, die weltweit verfügbar sind. Der Netzwerkstaat besteht aus den territorialen Enklaven und topologischen Loci der Welt.

Der funktionelle Staat — die Selbstorganisation irgendeiner Gesellschaft innerhalb klar bestimmter Funktionen, wobei die restlichen Staatsfunktionen (die eine Vollständigkeit sicher stellen) erledigt der archaische Staat, der Netzwerkstaat, eine separate Enklave oder anderer funktionelle Staat. Funktioneller Staat entsteht und besteht, wenn seine Funktionen so wichtig für die restlichen Gemeinschaften sind, dass sie bereit sind, ihm fehlende Teile der Souveränität zu leisten. Der funktionelle Staat ist territorial ausgedrückt, in der Regel eine Domain.

Die verteilte Staatsbürgerschaft, die doppelte, dreifache usw. sein kann, sowie teilweise — gemäß der Arten von Souveränität, die der Bürger von den bestimmten Staaten oder Unternehmen erhält, mit denen er die konstitutionelle Vereinbarung über partielle Staatsbürgerschaft mit der Aufstellung der Staatsdienste unterzeichnet.

In der Situation einer verteilten Staatsbürgerschaft erscheint der Begriff Staatenloser — eine Person ohne Staatsangehörigkeit, oder mit Staatbürgerschaft eines Staates, wo die Grundtypen der Souveränität fehlen, über welche der Bürger einen Vertrag mit irgendeinem anderen Staat haben muss.

Öffentliche Ressourcen gehören der Menschlichkeit angesichts der Netzwerk-Gemeinschaften.

Die öffentlichen Mittel sind vor allem metaglobale Ressourcen: Weltraum, Planeten des Sonnensystems, Planet Erde in all ihren Dimensionen zusammen mit dem Mond, Bodenschätzen der Erde, Planeten und Planetoiden des Sonnensystems. Zu den öffentlichen Ressourcen zählen auch globale (planetaren) Mittel: Luft, Wasser, Land, den Untergrund des Planeten Erde (einschließlich Mineralien). Zu den öffentlichen Ressourcen zählen auch künstliche Mittel der Menschheit: Infrastrukturen, staatliche und kommunalen Haushalte, Wissen, Technologien etc.

Die öffentlichen Ressourcen müssen der Menschheit dienen. Statt einer Verstaatlichung soll man eine Humanisierung von öffentlichen Mitteln verwenden und deren konkurrenten Gebrauch durch die Anziehung von internationalen Konzernen, Kontrolle der Communitys und globales Audit über öffentliche Mittel.

Alle Oligarchien basieren auf eine private monopolisierte Verwendung selten einer öfter mehrerer öffentlicher Ressourcen. Eine Einschränkung unkontrollierter und undurchschaubarer Verwendung öffentlicher Mittel gilt für jede Gemeinschaft, jedes Gebiet unabhängig von der Religion, Rasse und Nationalität.

Freier anstelle eines geschlossenen und von Staaten monopolisierten Weltmarkt von Infrastruktur-Diensten.

Der Staat muss sein Monopol auf zahlreiche Dienste, die er bisher zur Verfügung gestellt hat, verlieren — Bildung, Wissenschaft, Gesundheitswesen (Medizin), Wohnraumversorgung etc. Die Infrastruktur-Unternehmen sollen zur Welt-Corporation werden.

Diese Dienste müssen von den Unternehmen auf dem Weltmarkt auf Wettbewerbsbasis gewährleistet werden.

Offene Finanzen, offene Unternehmensaktivitäten, offene weltliche Infrastruktur.

Damit der Staat alle seine Monopole verlieren kann, müssen globale Märkte, weltweite Infrastruktur, Finanzen und Unternehmen offen und orientiert nicht auf reichen sondern auf allen anderen Ländern der Welt sein.

Die meisten Probleme im Finanzsektor entstehen durch seine Intransparenz.

Jede finanzielle Tätigkeit muss komplett transparent und jeder Wohlstand öffentlich sein.

Ein Privatvermögen oder ein öffentliches von zweifelhafter Herkunft Vermögen ist beschämend und unterliegt einer Humanisierung durch vernetzte Gemeinschaften oder gesamte Menschheit.

Vollständig und irreversibel soll das Bankgeheimnis abgeschafft werden. Alle verdienten Vermögen sollten öffentlich sein.

Die Konkurrenz von Unternehmen muss für die breite Öffentlichkeit finanziell und sozial transparent sein.

Die Korporationen müssen öffentlich nicht nur ihre eigenen Budgets erklären, sondern auch ihre Aktivitätsstrategien. Die Unternehmensstrategien werden in der Welt genauso wichtig wie die staatlichen Programme zuvor.

Die weltliche Infrastruktur wird von den Korporationen verwaltet, welche beim offenen regulativen Wettbewerb die Infrastruktur-Innovationen herstellen können.

Die operative Überwachung über Offenheit führen die Netzgemeinden durch, die normative Kontrolle über Offenheit übt gesamte Menschheit aus.

Vereinte Menschheit! Gemeinschaftliche Aktionen! Gemeinsame Zukunft!

Sergej Dazyuk, Philosoph, Kiew

Дэклярацыя грамадаў чалавецтва

Вера ў адзінае чалавецтва абвяшчаецца сістэмаўтваральнай.
Гэтая вера азначае наступнае:
1) Калі вы не разумееце ніжэйпададзенага, значыць гэта не для вас. Новы сьвет будзе складаны і яго разуменьне таксама будзе складаным. Абвінавачваньні ў складанасьці тэксту не прымаюцца і не разглядаюцца.
2) Адмаўленьні магчымасьці рэалізацыі гэтых ідэй не прымаюцца і не разглядаюцца, таму што супярэчаць сістэмаўтваральнай веры ў магчымасьць гэтага.
3) Вітаецца распаўсюд гэтых ідэй, абмеркаваньне гэтых ідэй, абмеркаваньне спосабаў рэалізацыі гэтых ідэй і наступстваў іх рэалізацыі.
4) Той, хто падтрымлівае і распаўсюджвае гэтыя ідэі, зьяўляецца іх пасьлядоўнікам. Пасьлядоўнікі самавызначаюцца за межамі нацыянальных дзяржаў і любых іншых унітарных ідэнтычнасьцяў.
5) Спробы вылягчыць, падмяніць або сказіць гэтыя ідэі маюць жорстка спыняцца пасьлядоўнікамі ў працэсе абмеркаваньня. Вітаюцца толькі разумовыя ўстаноўкі, накіраваныя на адзінства грамадаў чалавецтва перад усемагутнасьцю дзяржаў ды карпарацый.
6) Дэструктыўныя дзеяньні ў працэсе рэалізацыі гэтых ідэй маюць жорстка спыняцца пасьлядоўнікамі. Вітаюцца толькі канструктыўныя дзеяньні, накіраваныя на рэалізацыю ідэй і іх разьвіцьцё.

Дэклярацыя грамадаў чалавецтва

Мы тыя, хто разбурыў Савецкі Саюз і яшчэ памятае яго. Мы тыя, хто паспрабаваў пабудаваць лібэральную дэмакратыю і сутыкнуўся з праблемамі адсутнасьці досьведу пераадоленьня пастак свабоды. Мы бачылі і тое, і другое, і можам гаварыць з большага досьведу, чым тыя, хто даўно жыве ў сьвеце свабоды, абмежаванай уладай дзяржаў і карпарацый, і імкнецца не заўважаць гэтага.
Перад Богам і людзьмі ўсяго сьвету, перад сучасьнікамі і нашчадкамі мы абвяшчаем нашае бачаньне пэрспэктыў сьвету, нашыя імкненьні, нашыя надзеі, нашыя мары. Прапанаваныя намі падыходы зьяўляюцца ідэаламі, да якіх мы імкнемся, арыентырамі, да якіх мы ідзём.

Крызіс сучаснага сьвету

Сучасны сьвет знаходзіцца ў сур’ёзным крызісе. Паноўныя клясы розных краін сьвету спрабуюць выдаць гэты крызіс ўсяго толькі за фінансавыя ці эканамічныя праблемы, якія можна пераадолець на агульных сходах сусьветных лідэраў, узгадніўшы эканамічную і сацыяльную палітыку.
Мы ж лічым, што гэты крызіс зьяўляецца цывілізацыйным. Ён палягае ў самой ісьце спрошчанага існаваньня чалавецтва, якое страціла далягляды свайго разьвіцьця па-за межамі простага выжываньня, страціла глыбінны сэнс свайго існаваньня ўнутры ўтылітарнага спажываньня, страціла вялікія і недасяжныя мары.
У тэхналягічным і культурным пляне чалавецтва ўсё больш і больш стаецца адзіным. Прынамсі, паноўныя клясы усяго сьвету даўно ўжо аб’яднаныя агульнымі інтарэсамі захаваньня сваёй фінансавай улады ва ўмовах банкаўскай таямніцы і непублічных дзяржаўных бюджэтных працэсаў. Паноўныя клясы аб’яднаныя інтарэсамі захаваньня сваёй палітычнай улады шляхам пэрыядычнага правядзеньня дэмакратычных выбараў, маніпуляцыя якімі стала такой відавочнай, што ўсё больш і больш людзей па ўсім сьвеце адмаўляецца прымаць у іх удзел.
У сусьветную паноўную клясу неяк непрыкметна ўвайшлі кіраўнікі транснацыянальных карпарацый і сусьветных фінансавых сетак — новыя алігархі новага часу. Сёньня сьветам кіруюць ня гэтолькі палітычныя лідэры, колькі лідэры транснацыянальных карпарацый, якія па сутнасьці прыватызавалі дзяржавы. Новая сусьветная паноўная кляса — гэта ўжо кляса карпаратараў, а не дзяржаўных дзеячаў.
Роля і месца карпарацый не нармаваная ў дзяржаўных канстытуцыях, таму супрацьстаяць ўсеўладдзю карпарацый дзяржавы ня могуць. Новыя наддзяржаўныя ўтварньні, якія сістэмным чынам ўплываюць на сьвет (СГА, МВФ, НАТО і г.д.), таксама не нармаваныя ў дзяржаўных канстытуцыях. Мясцовыя грамады спрабуюць выгандляваць сабе як найбольш паўнамоцтваў у дзяржавах, але ўнутры прынцыпу субсідыярнасьці, які разглядае мясцовую ўладу як дапаможную для цэнтральнай, гэта прынцыпова немагчыма.
Мы жывем у сьвеце разьмеркаванага сувэрэнітэту, пры гэтым працягваем рабіць выгляд, што сувэрэнныя канстытуцыі чагось вартыя. Нам патрэбны прынцыпова новыя канстытуцыі. Але захаваная ў гісторыі рэвалюцыйная героіка цяперашніх канстытуцый і іх несумнеўна вялікія заслугі перад гісторыяй не дазваляюць іх зьмяніць бяз крызісу, безь вялікіх сацыяльных канфліктаў і грамадзянскіх хваляваньняў.
Разьяднаныя дзяржаўнымі межамі грамады чалавецтва ўсё яшчэ ня могуць узяць пад кантроль свае паноўныя клясы, таму што іх публічныя ўладныя, фінансавыя і сацыяльныя рэсурсы прыватызаваныя асобнымі групамі людзей, што гістарычна па традыцыі вылучыліся ў паноўныя касты. Зьмена людзей ва ўладзе ў розных краінах не зьяўляецца зьменай паноўных кастаў гэтых краін. Калі раней з гэтым можна было мірыцца, бо новыя палітычныя лідэры паноўных кастаў несьлі з сабой новыя ідэі, то цяпер з гэтым мірыцца ўжо нельга, бо новыя палітычныя лідэры не прыносяць з сабой ні новых ідэй, ні новых бачаньняў пэрспэктывы.
Пасьля разбурэньня СССР сьвет страціў апошнюю надзею на магчымасьць пабудовы грамадзтва на прынцыпах калектыўнага кіраваньня зь неўтылітарнымі мэтамі. Лібэральная дэмакратыя апынулася безальтэрнатыўнай формай разьвіцьця чалавецтва і стала выраджацца ў небясьпечную форму спажывецкага рабства.
Спажывецкія ідэалы завалодалі ня толькі шырокімі масамі сьвету. Найбольш небясьпечна тое, што спажывецкія ідэалы завалодалі таксама сьвядомасьцю паноўных клясаў. Паноўныя клясы самі паверылі ў тое, што рост спажываньня гэта і ёсьць разьвіцьцё чалавецтва. Гаворка ідзе пра неабходнасьць прынцыповай зьмены матывацый і пэрспэктыўных арыентацый чалавецтва, якую паноўныя клясы ажыцьцявіць самастойна ня могуць.
Інтэлектуалы, якія заўсёды былі ў авангардзе ідэйных рухаў, ператварыліся ў крэатыўную клясу, што абслугоўвае паноўныя клясы ўнутры працэсаў навуковага пазнаньня і тэхналягічнага прагрэсу, накіраваных на спажывецкае грамадзтва.
Фатальным для чалавецтва зьяўляецца тое, што спажывецкія ідэалы завалодалі сьвядомасьцю інтэлектуалаў. Таму інтэлектуалы адмовіліся ад пошуку новых трансцэндэнтных ідэй, новых даляглядаў разьвіцьця чалавечай цывілізацыі, новых канцэптуальных абшараў, якія можа засвоіць чалавечая цывілізацыя. Інтэлектуалы праваліліся ў постмадэрнізм, боўтаюцца там, і самастойна выбрацца ня могуць.
Постмадэрнізм зьнішчае рэчаіснасьць, падмяняючы яе дыскурсамі і моўнымі гульнямі, ствараючы гэтым сімулякры і прапагандуючы захапленьне гэтымі сімулякрамі. Постмадэрнізм, у свае матывацыі накіраваны на вечнае станаўленьне і падаўжэньне цяперашняга, не дазваляе бачыць пэрспэктыву і новыя далягляды. Постмадэрнізм, настойваючы на множнасьці ісьцін, не дазваляе разумець складаную ісьціну. Постмадэрнізм, абмяжоўваючы татальнасьць на карысьць бясконцасьці, і фундамэнтальнасьць на карысьць дэталізацыі, не дазваляе спасьцігаць татальнасьць глыбіні ў якасьці моцнай матывацыі для пазнаньня.
Моладзь, што зарынаецца ў дэталізацыю пазнаньня, ня можа мець моцных матывацый у гэтым пазнаньні, бо гэта нецікава, недрайвова, негераічна. Забіўшы героіку зьдзяйсьненьняў, постмадэрнізм па сутнасьці прывёў да кастрацыі духу. Постмадэрнізм забіў моцныя матывацыі моладзі, і гэтым нанёс велізарную цяжкапапраўную шкоду чалавецтву. Паколькі постмадэрнізм зьяўляецца першай глябальнай філязофіяй, то чалавецтва ад яго сёньня пакутуе не менш, чым у свой час пакутаваў ад камуна-сацыялізму ці нацыянал-сацыялізму, якія былі зьявамі рэгіянальнымі.
Навука сёньня пакутуе ад родавой траўмы і хлусьні пра саму сябе, якой Фрэнсіс Бэкан падманваў паноўныя клясы свой час. Навукоўцы Новага часу разумелі, што знаньне — гэта цікаўнасьць і энтузіязм мараў. Замест гэтага паноўным клясам навукоўцы спрабавалі паказаць, што знаньне — гэта сіла, улада і новыя магчымасьці спажываньня.
Пакуль рэлігійны ў сваёй аснове дух навукоўцаў дазваляў ім разумець усю ўмоўнасьць утылітарных матывацый пазнаньня, існавала сацыяльная ўгода — навукоўцы задавальняюць ўласную цікаўнасьць ў абмен на тое, што вынікі гэтага іх задавальненьня ствараюць новыя магчымасьці сілы і ўлады для паноўнай клясы і новыя магчымасьці спажываньня і камфорту для шырокіх мас.
У 80-90 гады ХХ стагоддзя стала ясна, што сілу, уладу і камфорт дае не навука сама па сабе, а тэхналёгія, якая толькі ўскосна зьвязаная з навукай. Тэхналёгія фактычна выцесьніла навуку, бо тэхналёгію акрамя дзяржаў маглі фінансаваць таксама і карпарацыі. Тэхналёгіі, якія фінансуюцца толькі дзяржавамі, разьвіваюцца значна слабей. У пэўны час тэхналягічны прарыў па вялікім рахунку застаўся толькі ў тэлекамунікацыях.
Навука, перш за ўсё фундамэнтальная, хутка прайграла ў сацыяльным пляне навуцы, якая была накіравана на тэхналягічныя дасягненьні. Сёньня мы маем сітуацыю, калі з 60 гадоў ХХ стагоддзя разьвіцьцё фундамэнтальнай навукі фактычна спынілася. Апошні раз чалавецтва зрабіла пілатаваны палёт на іншую плянэту ў 1972 годзе («Апалён-17», палёт на Месяц, ЗША). Больш лілатаваных палётаў на іншую плянэту не было, бо ў спажывецкім грамадзтве на пытаньне «навошта» чалавецтва так і ня здолела знайсьці ўтылітарнага адказу.
У апошнія гады чалавецтва спрабавала вярнуцца да касьмічных праектаў, разглядаючы, перш за ўсё, як магчымы, пілатаваны палёт на Марс. Але па вялікім рахунку, адказу на тое, навошта нам ляцець на Марс, у спажывецкай цывілізацыі няма.
Паноўныя клясы робяць выгляд, што нічога не адбылося, паколькі давер да іх і іх навуковага бачаньня сьвету зьяўляецца зарукай захаваньня іх улады і багацьця. Навукоўцы навукі, накіраванай на тэхналягічныя інавацыі, таксама падтрымліваюць грамадзкае меркаваньне, быццам з навукай усё ў парадку. І вельмі нешматлікія навукоўцы бачаць крызіс. У навуцы адбылося тое ж, што і ў палітыцы або сацыяльнай структуры грамадзтва — спажывецкія матывацыі выгналі ўсе астатнія.
Навуковая фантастыка саступілі месца містыка-магічнай фэнтэзі. Навука, што перастала марыць, у прынцыпе ня можа рухацца далей. Пры гэтым містыка-магічная фэнтэзі ў сваіх інтэнцыях — гэта ўжо мары новага кірунку інтэлектуальнай дзейнасьці — канструктывізму.
Навука слаба разумее маштабныя амбіцыі канструктывізму, бо ён зьнішчае саму ўмову навуковага пазнаньня — веру ў аб’ектыўную рэчаіснасьць. Канструктывізм свабодна апэруе многімі рэчаіснасьцямі, ён займаецца мадэляваньнем у тым ліку і за межамі відавочнай рэчаіснасьці — ў актуальнасьці і ў віртуальнасьці, ён спрабуе зьведаць ня толькі Сьвет, але і Пазасьвет.
Канструктывізм, што вырастае з навукі, сілай філязофіі абавязаны парваць зь ёй, пакінуўшы навуцы тое, што яна ўмее рабіць найлепш — атрыманьне ведаў, іх сістэматызацыю і папулярызацыю. Навука будзе асвойваць новыя даляглыяды, але адкрываць новыя далягляды будзе канструктывізм.
Каб навука саступіла месца інтэлектуальнага лідэрства канструктывізму, яна мае перажыць крызіс. У той жа час канструктывізм мае сфармуляваць сваю філязофію і свае цывілізацыйныя матывацыі. І зроблена гэта можа быць намаганьнямі інтэлектуалаў цаною іх самаахвярнасьці, без фінансаваньня дзяржаў і карпарацый. Толькі давёўшы сваю матывацыйную здольнасьць і інтэлектуальнае лідэрства ва ўмовах навуковага крызісу, канструктывізм стане новай надзеяй чалавецтва.
Такім чынам чалавечая цывілізацыя стала спажывецкай, яна страціла неспажывецкія пэрспэктывы, яна ня бачыць даляглядаў разьвіцьця па-за межамі відавочнасьці, яе ўяўленьні не выходзяць за межы дэартаўскага Сьвету. Чалавечая цывілізацыя ў сьветапоглядным пляне больш ня можа разьвівацца ў рамках навукі, постмадэрнізму і ўяўленьняў толькі пра Сьвет. Чалавечая цывілізацыя мае выйсьці за гэтыя межы. Чалавечая цывілізацыя ў сацыяльным пляне больш ня можа разьвівацца ў рамках дзяржаў, нацый і тэрыторый.
Патрэбны новыя неспажывецкія матывацыі чалавецтва, новыя далягляды разьвіцьця за межамі актуальнай відавочнасьці, новыя ўяўленьні аб канструкцыі Сьвету і Пазасьвету. Мы маем выйсьці за межы навукі і постмадэрнісцкай філязофіі.
Гэта азначае, што чалавецтва мае стаць адзіным і ўсьвядоміць сваю агульную пэрспэктыву. Гэта азначае, што падзел сацыяльнага сьвету на збанкрутаваныя дзяржавы мае быць ператвораны ў сетку зьвязаных рознымі сістэмамі матывацый грамадаў, што змогуць канкураваць зь дзяржавамі і транснацыянальнымі карпарацыямі за публічныя рэсурсы.

Грамады чалавецтва

Палітыка ад часу старажытнай Грэцыі — гэта працэс усталяваньня раўнавагі паміж рознымі грамадзкімі групамі. У часы дамінаваньня дзяржаў палітыка была мастацтвам кіраваньня дзяржавай, таму дзяржаўныя палітыкі атрымалі перавагу. У часы выхаду на арэну сусьветнай палітыкі карпарацый палітыка сталася балянсаваньнем паміж карпаратыўнымі і дзяржаўнымі інтарэсамі, таму карумпаваныя карпарацыямі дзяржаўныя палітыкі страцілі сваю перавагу.
Пэрспэктыва палітыкі складаецца ў вяртаньні яе пачатковага сэнсу. Палітыка мае зноў стаць працэсам усталяваньня раўнавагі паміж рознымі грамадзкімі групамі без пасярэдніцтва дзяржаў і карпарацый. Такая раўнавага мае ўсталёўвацца інтэлектуальнымі сродкамі, бо сацыяльныя адносіны ў сетцы грамадаў сталіся занадта складанымі, каб ажыцьцяўляць гэта на аснове нейкіх хай нават вельмі прывабных інтарэсаў. Асновай палітыкі будучыні маюць стаць не інтарэсы, а складаныя прынцыпы.
Групы па інтарэсах і грамады, аб’яднаныя агульнымі прынцыпамі і агульнымі неўтылітарнымі матывацыямі, — зусім розныя калектывы. У грамадзтве маюць дамінаваць грамады, а ня групы па інтарэсах. Грамады, якія маюць агульныя прынцыпы і агульныя трансцэндэнтныя матывацыі ў гістарычнай пэрспэктыве заўсёды перамагаць любыя групы па інтарэсах.
Нацыі, дзяржавы і іх тэрыторыі застаюцца забаўкамі абывацеляў, ілюзіі якіх падтрымліваюць сродкі масавай інфармацыі. Паноўныя клясы сьвету ўжо даўно жывуць па-за нацыямі, дзяржавамі і тэрыторыямі. Грамады сьвету заўсёды прайграюць паноўным клясам, пакуль трымацца за старыя ўяўленьні. Грамады сьвету маюць усьвядоміць сваё сеткавае адзінства і самаарганізавацца перад тварам свавольства дзяржаў і карпарацый.
Сёньня пытаньне стаіць не пра перазаснаваньне нейкай асобнай дзяржавы. Сёньня пытаньне стаіць пра перазаснаваньне грамадзкай угоды, якая з часоў Гобса, Лока і Русо фактычна была непарушнай у сваіх галоўных прынцыпах — адмове ад натуральных правоў на карысьць дзяржавы дзеля грамадзкай бясьпекі, гарантаваньні дзяржавай распрацоўкі, прыняцьця і выкананьня законаў для агульнага дабра, падзеле уладаў унутры дзяржавы, зборы і выкарыстаньні публічных падаткаў дзяржавай, абароне дзяржавай сувэрэнітэту. Такім чынам грамадзкая ўгода складалася грамадзтвам зь дзяржавай. Прыйшоў час перагледзець грамадзкае пагадненьне на карысьць прынцыповага павелічэньня публічных функцый грамадаў і ўвядзеньня прамога карпаратыўнага інфраструктурнага абслугоўваньня грамадаў без пасярэдніцтва дзяржавы.
Грамады як носьбіты сістэмна арганізаваных матывацый стаюцца новымі цэнтрамі чалавецтва, новымі суб’ектамі цывілізацыйных дзеяньняў. Такія грамады могуць быць як архаічнымі і прывязанымі да нацыянальнай культуры і тэрыторыі, так і інавацыйнымі, злучанымі сувязямі сацыяльных сетак праз новыя сродкі камунікацыі — Інтэрнэт і мабільную сувязь.
Новая грамадзкая ўгода прынцыпова супрацьстаіць глябалізму. Грамады чалавецтва выступаюць не за інтэграцыю, а за фрагмэнтацыю сьвету; не за ўніфікацыі нормаў і матывацый, а за іх разнастаеньне.
Глябалізацыя — гэта працэс легалізацыі карпаратыўнай улады над сьветам, інтэграцыі сьвету праз усеўладдзе карпаратыўнай карупцыі дзяржаў і сусьветнай уніфікацыі матывацый і нормаў супольнага жыцьця ў іх асабліва ўтылітарнай і спажывецкай якасьці.
У той жа час фрагмэнтацыя — гэта працэс легалізацыі і ўзмацьненьня грамадаў, якія супрацьстаяць карпарацыям. Пры гэтым улада грамадаў выходзіць за межы глябальнасьці, у тым ліку за межы плянэтарнай глябальнасьці. Гэта працэс разнастаеньня матывацый, у прыватнасьці выпрацоўкі і распаўсюджваньня трансцэндэнтных матывацый.
Мясцовыя грамады ўнутры дзяржаў маюць саступіць паноўнае становішча грамадам сацыяльных сетак, якія больш не прывязаныя ні да нацыі, ні да дзяржаў, ні да тэрыторый.
У такім падыходзе ўзьнікае ўяўленьне пра адзінае чалавецтва, што складаецца з фрагмэнтаваных і сеткавым чынам злучаных грамадаў, якія ажыцьцяўляюць супраціў карпаратыўна-дзяржаўнай глябалізацыі.
Чалавецтва не зьяўляецца вынікам працэсу глябалізацыі. Чалавецтва зьяўляецца прадуктам цывілізацыйнай фрагмэнтацыі і ўсьведамленьня свайго адзінства празь сетку самаарганізацыі фрагмэнтаў-грамадаў на ўзроўні трансцэндэнтных канцэптуальных уяўленьняў.
Агентам чалавецтва не зьяўляецца ні нацыя, ні дзяржава, ні карпарацыя, ні любое іх аб’яднаньне (напрыклад, міжнародная супольнасьць). Таму чалавецтва не зьяўляецца зборнасьцю індывідаў чалавечага роду.
Агент чалавецтва таксама не ўзьнікае ў галіне права, паколькі агент не зьяўляецца праўным прадстаўніком чалавецтва, якія б правы яму не надаваліся. Права ёсьць прадукт дзяржаў і карпарацый, таму што яно гарантуецца імі.
Матывацыі і канцэптуальныя ўяўленьні пра будучыню (мары) знаходзяцца заўсёды за межамі права і складаюць трансцэндэнтную аснову ўсякай цывілізацыі.
Агентам чалавечага адзінства, протацывілізацыйным утварэньнем і адзінкай новага сусьветнага ладу зьяўляецца грамада, ўпісаная ў тапалягічную (негеапалітычную) сетку чалавечых узаемаадносін — сеткавая грамада. Гэта такая гармада, што трымае на сабе публічнае рэфлексіўнае ўсьведамленьне чалавечага адзінства і зьдзяйсьняе дзеяньні, што абапіраюцца на такое ўсьведамленьне.
Агент чалавечага адзінства зьяўляецца не прававай, палітычнай ці эканамічнай, а філязофічна-канцэптуальнай пазіцыяй, што фармуе трансцэндэнтныя матывацыі на аснове запаветных мараў. Агент чалавечага адзінства — інтэлектуал грамады і сама грамада, што адстойвае яго ідэі, а не палітык, эканаміст ці юрыст.

Пераадоленьне дзяржаўных манаполіяў

Галоўная манаполія, якой валодаюць дзяржавы, — гэта манаполія на прызнаньне ідэнтычнасьцяў. Грамада мае адваяваць права зьмяняць і фіксаваць складаныя ідэнтычнасьці самастойна, без пасярэдніцтва дзяржавы. Пакуль ідэнтычнасьці былі ўнітарнымі (фармуляваліся адным словам, а па зьмесьце былі рэлігійнымі ад антычнасьці да Новага часу і нацыянальнымі ад Новага часу да цяперашняга моманту), дзяржавы маглі іх выкарыстоўваць дзеля ўлады над сьвядомасьцю. І калі цяпер ідэнтычнасьці стаюцца множнымі (палітарнымі, фармулююцца многімі словамі), гэта значыць станоюцца функцыямі самадзейнасьці, творчасьці і камунікацыі сацыяльных сетак, умяшаньне дзяржавы мае быць істотна абмежавана. Камбінацыя зьместаў ідэнтычнасьці адпавядае прынцыпу разьмеркаванага сувэрэнітэту і зьяўляецца свабодным выбарам кожнага чалавека плянэты.
Другая манаполія дзяржавы — на ўсе віды цэнтральнай улады, якія яна пагадзілася разьмяркоўваць — заканадаўчую, выканаўчую, судовую і зьнешнюю. Гэтыя ўлады маюць быць у значнай ступені дэманапалізаныя. Перадусім, дзяржава мае страціць манаполію на судовую ўладу, то бо судовая ўлада мае перастаць быць дзяржаўнай. Судовая ўлада мае стаццца глябальнай і карпаратыўнай, яе паслугі маюць прадавацца сеткавым грамадам на выразна вызначаны тэрмін ва ўмовах канкурэнцыі паміж судовымі карпарацыямі. Канкуруючыя судовыя карпарацыі маюць існаваць ва ўмовах спэцыяльных працэдур статыстычнага і выбарачнага аўдыту, публічнага абвяшчэньня скаргаў і вынікаў іх праверкі і г.д. Па-другое, законы розных краін маюць быць уніфікаваныя адносна асноўных правоў і свабодаў, а таксама прынцыпаў «разьмеркаванага сувэрэнітэту», «супэрдыярнасьці», «публічнага рэсурсу» і «фінансавай празрыстасьці».
Трэцяя манаполія, якой валодае дзяржава, — гэта абарона тэрыторыі і публічнай уласнасьці на тэрытарыяльную інфраструктуру. Сёньня гэтая манаполія фактычна перайшла да карпарацый — гэта адбылося па ўсім сьвеце, і дзяржавам усё цяжэй забясьпечваць узнаўленьне інфраструктур. Многія інфраструктуры сёньня зношаныя, няўзноўныя, і гэты працэс адбываецца ў розных краінах — як разьвітых, так і тых, што разьвіваюцца. У інфраструктуры зьявілася тры розныя суб’екты — дзяржава, карпарацыя і грамадзкасьць. Прычым толькі грамадзкасьць у асобе тэрытарыяльных грамадаў атрымлівае права кантролю за тэрыторыяй і тэрытарыяльнай інфраструктурай, бо яна адзіная, хто адстойвае публічны інтарэс.
Чацьвёртая дзяржаўная манаполія — гэта манаполія на выкарыстаньне публічных рэсурсаў, у прыватнасьці карысных выкапняў, рэк, азёр, зямлі і г.д. Гэтая манаполія павінна быць зьнішчана перадусім на ўзроўні доступу — да інфармацыі пра наяўныя інвентарызаваныя публічныя рэсурсы, іх выкарыстаньне, а таксама вынікі такога выкарыстаньня — грашовы даход і іншыя сацыяльныя выгоды. Кожны публічны рэсурс належыць тэрытарыяльнай грамадзе, якая здольна кантраляваць публічнае функцыянаваньня такога рэсурсу. Карпарацыі, што выкарыстоўваюць публічны рэсурс, павінны забіраць ня больш за палову грашовых і сацыяльных выгодаў, якія яны атрымліваюць ад выкарыстаньня публічных рэсурсаў. Дзяржавы маюць быць адхілены ад кантролю за публічнымі рэсурсамі, бо яны занадта хутка карумпуюцца карпарацыямі.
Пятая манаполія — на так званую дзяржаўную таямніцу, якая на самай справе зьяўляецца сакрэтам выкарыстаньня публічных магчымасьцяў дзяржавы ў прыватных мэтах дзяржаўных ураднікаў і/або карумпуючых дзяржаву карпарацый. Адзіная таямніца, якая можа быць захавана — гэта ваенная тайна, але і яна ў той час, калі прыватныя войскі стаюцца ўсё больш магутнымі, а інфраструктуры стаюцца глябальнымі і агульнадаступнымі, зьяўляецца вельмі ўмоўнай. Дзяржаўная таямніца мае быць зьнішчана раз і назаўсёды.
Шостая манаполія, якой валодае дзяржава, — гэта манаполія на збор падаткаў і распараджэньня імі празь дзяржаўны бюджэт. Збор падаткаў мае быць дывэрсіфікаваны. На пераходным этапе трэба стварыць Грамадзкі Падатковы Фонд, куды накіроўваць тую частку падаткаў, што ня зьвязана з бясьпекавымі функцыямі дзяржавы. Перадусім, Публічны Падатковы Фонд мае займацца аховай здароўя, адукацыяй і навукай. Дзяржава з гэтымі функцыямі спраўляецца вельмі дрэнна. На другім этапе ўсе падаткі маюць ісьці праз Публічны Фонд, а дзяржаўны апарат мае атрымліваць тыя сродкі, якія агульным рашэньнем падаткаплатнікаў яму вылучаюцца (гл. Прынцып «супэрдыярнасьці»).
Сёмая манаполія, якой валодае дзяржава і якая па сутнасьці стварае карупцыю, — гэта манаполія дазваляць або забараняць пэўныя віды дзейнасьці. тут мае дзейнічаць просты пераходны прынцып: адзін від дзейнасьці — адзін дазвол. Мае быць проста забаронена дзяржаве ў любой форме, прама ці ўскосна патрабаваць больш за адзін дазвол. Дазволы мусяць падавацца ў пэўны тэрмін. Дазволы маюць быць аўтарызаванымі (указана, хто іх выдае). Адмова мае быць аргумэнтаваная выкананьнем умоў, якія могуць быць рэальна выкананы. Адмова ў дазволе пасьля выкананьня ўмоў зьяўляецца падставай для судовага пазову да канкрэтнага чыноўніка, які павінен рызыкаваць ня толькі штрафам, але і стратай пасады. Надалей дзяржава увогуле мае страціць права выдаваць якія-кольвек дазволы на тую ці іншую дзейнасьць. Надалей нормы дзейнасьці маюць стацца глябальнымі і рэгулявацца на сусьветным узроўні.

Прынцыпы агульначалавечай пэрспэктывы

Уся ўлада належыць сеткавым грамадам, а не народу.
Сеткавыя грамады — гэта грамады, якія маюць агульныя матывацыі жыцьця і дзейнасьці, знаюць сваіх сяброў, рэгулярна маюць зносіны ўнутры сябе і выпрацоўваюць агульныя інтарэсы. Таму адміністрацыйныя рэгіёны або воласьці не зьяўляюцца сеткавымі грамадамі, а горады ці пасёлкі зьяўляюцца такімі грамадамі. Сеткавыя грамады зьяўляюцца носьбітамі сувэрэнітэту рознага тыпу дзяржаў, бо яны здольныя дамовіцца пра такі сувэрэнітэт.
Сеткавая грамада сама вызначае, якая рэлігія або ідэалёгія ёсьць для яе сістэмаўтваральнай і затым стварае яе ідэнтычнасьць — хрысьціянства (іслам, будызм, канфуцыянства), нацыя, навука ці нейкая філязафічная тэорыя.
Дзяржава губляе манаполію на збор і разьмеркаваньне падаткаў — гэта робіць сеткавая грамада. Менавіта сеткавая грамада зьбірае падаткі і ажыцьцяўляе іх разьмеркаваньне, закупляючы інфраструктурныя паслугі на глябальным рынку, дзе былая (архаічная) дзяржава можа быць пастаўніком вельмі нямногіх інфраструктурных паслуг, калі яна гэта робіць якасна.
Адгэтуль галоўным прынцыпам арганізацыі ўлады на аснове сеткавых грамадаў стаецца супэрдыярнасьць — зьверхнасьць сеткавых грамадаў на любой дзяржавай.
Усеўладдзе карпарацый могуць абмежаваць толькі сеткавыя грамады, бо дзяржавы зрабіць гэта ня могуць.

Супэрдыярнасьць замест субсідыярнасьці.
Прынцып супэрдыярнасьці (ад сеткавай грамады да цэнтру) мае ў пашыраным разуменьні адваротны сэнс што да прынцыпу субсідыярнасьці (ад цэнтру да мясцовай грамады). Сутнасьць гэтага зваротнага ўтрыманьня ў наступным: 1) унікненьне падвойнага дэлегаваньня (спачатку грамадзяне дэлегуюць паўнамоцтвы ў цэнтр, а потым атрымліваюць іх па добрай волі цэнтру назад на месцы, у тых аб’ёмах, у якіх цэнтр лічыць гэта неабходным); 2) усталяваньне кіраваньня разьмеркаваньнем паўнамоцтваў зьнізу (не дзяржава вызначае аб’ём сваіх паўнамоцтваў і паўнамоцтваў на месцах, а самакіроўныя грамады) ; 3) замест вечных прапісаных у законе паўнамоцтваў як у цэнтры, так і на месцах, усталяваньне часовых і пэрыядычна зьмяняльных самакіраванымі грамадамі паўнамоцтваў як паводле часу іх дзеяньня, так і паводле аб’ёму, 4) фінансаваньне праз падаткі, кантраляванае на месцах, бліжэй да паходжаньні падаткаў.
Такім чынам, 1) паўнамоцтвы знаходзяцца ўнізе і дэлегуюцца ў цэнтр, 2) аб’ём паўнамоцтваў у цэнтры і на месцах вызначаюць самакірўныя грамады, а ня цэнтр, 3) усякі аб’ём паўнамоцтваў як у цэнтры, так і на месцах, мае тэрмін дзеяньня, які пэрыядычна пераглядаецца разам зь пераглядам самога аб’ёму паўнамоцтваў; 4) фінансаваньне адбываецца, пачынаючы ад узроўню паўнамоцтваў асобнай грамады, а затым функцыі і паслугі дзяржавы або карпарацый аплочваюцца на канкурэнтнай аснове. Толькі такі падыход можа пазбавіць сьвет ад карупцыі.

Разьмеркаваны сувэрэнітэт замест нацыянальнага.
Народ не зьяўляецца крыніцай і мэтай разьмеркаванага сувэрэнітэту.
Крыніцай разьмеркаванага сувэрэнітэту зьяўляецца здольныя да самакіраваньня сацыяльныя групы — протацывілізацыйныя супольнасьці (сеткавыя грамады).
Мэтай разьмеркаванага сувэрэнітэту зьяўляецца свабода самакіроўных протацывілізацыйных супольнасьцяў (сеткавых грамадаў).
Мэтай захаваньня цэласнага сувэрэнітэту ў архаічных дзяржавах зьяўляецца сацыяльная абарона народа, што ўлучае ў сябе сацыяльныя групы, ня здольныя да самакіраваньня.
Сродкамі фармаваньня разьмеркаванага сувэрэнітэту зьяўляюцца: дзяржавы, міжнародныя наддзяржаўныя структуры, карпарацыі, якія спэцыялізуюцца на вытворчасьці паслуг тых ці іншых тыпаў сувэрэнітэту.
Разьмеркаваны сувэрэнітэт ўзаемадзейнічае з архаічнымі нацыянальнымі сувэрэнітэтамі шляхам іх паглынаньня праз сацыяльныя сеткі.
Аснова разьмеркаванага сувэрэнітэту — новая тапалёгія сьвету (сеткавае злучэньне фрагмэнтаў). Гэта азначае распазнаваньне трох тыпаў дзяржаў.

Разьмеркаванае грамадзянства замест дзяржаўнага грамадзянства.
Архаічная дзяржава — гэта краіна і дзяржава, якія супадаюць тэрытарыяльна, то бо палітычная арганізацыя грамадзтва прывязаная да пэўнай краіны. Краіна — гэта насельніцтва на пэўнай геаграфічнай тэрыторыі, ні адна частка якога не здольная да самазабесьпячэньня і самакіраваньня, каб стварыць дамэн або анклаў. Дзяржава — гэта палітычная арганізацыя грамадзтва пэўнай краіны, што зьдзяйсьняе кіраваньне (захаваньне і разьвіцьцё) эканамічнай і сацыяльнай структуры.
Сеткавая дзяржава — палітычная арганізацыя пэўнага грамадзтва, аб’яднанага сеткавым чынам паводле адной або некалькіх прыкметаў, сябры якой пражываюць на розных геаграфічных тэрыторыях і аплочваюць толькі абумоўленыя такой дзяржавай інфраструктурныя паслугі, а іншыя паслугі атрымліваюць шляхам аўтсорсінгу. Узьнікненьне сеткавых дзяржаў зьвязана з інфраструктурнымі ўласьцівасьцямі паслуг і прадуктаў, якія яны ствараюць па ўсім сьвеце.
Функцыянальная дзяржава — самаарганізацыя пэўнай супольнасьці ў межах дакладнага пераліку пэўных функцый, дзе засталыя функцыі дзяржавы (якія забясьпечваюць паўнату) выконвае пэўная іншая архаічная дзяржава, іншая сеткавая дзяржава або анклаў. Функцыянальная дзяржава ўтвараецца і існуе, паколькі яе функцыі зьяўляюцца нагэтулькі важнымі для астатніх дзяржаў, што яны гатовыя надаваць ёй адсутныя часткі сувэрэнітэту.

Разьмеркаванае грамадзянства, якое можа быць падвойным, патройным і г.д., а таксама частковым — у адпаведнасьці з тыпамі сувэрэнітэту, які грамадзянін атрымлівае ў тых ці іншых дзяржаў або карпарацый, зь якімі ў яго зроблены канстытуцыйныя пагадненьня пра частковае грамадзянства з вызначэньнем пераліку надаваных паслуг грамадзянства.
У сітуацыі разьмеркаванага грамадзянства зьяўляецца панятак апатрыда — асобы без грамадзянства або з грамадзянствам, у яікм адсутнічаюць базавыя тыпы сувэрэнітэтаў, пра якія ў грамадзяніна мае быць дамова з пэўнай дзяржавай.

Публічныя рэсурсы плянэты належыць чалавецтву ў асобе сеткавых грамадаў.
Публічныя рэсурсы — гэта пазаглябальныя рэсурсы (геліёзныя, дачынныя Сонечнай сістэмы): космас, плянэты Сонечнай сістэмы, плянэта Зямля ва ўсіх яе вымерах разам зь Месяцам, карысныя выкапні плянэты Зямля, плянэт і плянэтоідаў Сонечнай сістэмы. Да публічных рэсурсаў таксама належыць глябальныя рэсурсы: паветра, вадаёмы, плошчы тэрыторыі, нетры плянэты (разам з карыснымі выкапнямі). Да публічных рэсурсаў таксама належаць штучныя рэсурсы чалавецтва: інфраструктуры, дзяржаўныя і муніцыпальныя бюджэты, веды, тэхналёгіі і да т.п.
Публічныя рэсурсы маюць служыць чалавецтву. Замест нацыяналізацыі трэба ўжываць ачалавецтваньне публічных рэсурсаў і канкурэнтнае іх выкарыстаньне праз прыцягненьне міжнародных карпарацый, кантроль сеткавых грамадаў і глябальны (геліёзны) аўдыт публічных рэсурсаў.
У аснове любой алігархіі ляжыць асабіста манапалізаванае выкарыстаньне рэдка аднаго, часьцей некалькіх публічных рэсурсаў. Абмежаваньне бескантрольнага і непразрыстага выкарыстаньня публічных рэсурсаў датычыць кожнай грамады, кожнай тэрыторыі, незалежна ад рэлігіі, расы, нацыянальнасьці.

Адкрыты глябальны рынак інфраструктурных паслуг замест манапалізаванага дзяржавамі і закрытага.
Дзяржава мае страціць манаполію на мноства паслуг, якія яна да гэтага часу надавала — на асьвету, навуку, ахову здароўя (мэдыцыну), забесьпячэньне жыльлём і г.д.
Гэтыя паслугі маюць надавацца на глябальным рынку на канкурэнтнай аснове.
Каб дзяржава магла страціць манаполію на інфраструктурныя паслугі, глябальныя рынкі, глябальную інфраструктуру, фінансы і карпаратыўная дзейнасьць маюць стацца адкрытымі і арыентаванымі не на багатыя краіны, а на ўсе краіны сьвету.

Адкрытыя фінансы, адкрытая карпаратыўная дзейнасьць, адкрытая глябальная інфраструктура.
Бальшыня праблем у фінансавай сфэры ўзьнікае празь яе непразрыстасьць.
Усякая фінансавая дзейнасьць мае быць цалкам празрыстай, а любое багацьце публічным.
Непублічнае багацьце ці публічнае і сумнеўнае па паходжаньні аб’яўляецца ганебным і падлягае ачалавецтваньню сеткавымі грамадамі або агульным чалавецтвам.
Цалкам і няўхільна мае быць зьнішчана банкаўская таямніца. Усе заробленыя маёмасьці маюць быць публічнымі.
Канкурэнцыя карпарацый мае быць фінансава і сацыяльна празрыстай для шырокай грамадзкасьці.
Карпарацыі маюць публічна аб’яўляць ня толькі свае бюджэты, але і свае стратэгіі дзейнасьці. Карпаратыўныя стратэгіі стаюцца ў сьвеце такімі ж важныя, як дзяржаўныя праграмы раней.
Сусьветная інфраструктура кіруецца карпарацыямі, якія здольны вырабляць інфраструктурныя інавацыі ў сітуацыі адкрытай нарматыўнай канкурэнцыі.

Адзінае чалавецтва. Агульныя дзеяньні. Агульная будучыня.

Пераклад з украінскай — Міхаіл Баярын

Sergii Datsiuk

DEKLARACJA WSPÓLNOT LUDZKOŚCI

Nieformalna deklaracja ukraińskiej rewolucji 2013-2014 roku

Kijów — 2014

DEKLARACJA WSPÓLNOT LUDZKOŚCI

Społeczności naszego globu, łączcie się w sieci!

Jesteśmy tymi, którzy doprowadzili do upadku ZSRR. Wciąż to pamiętamy. Jesteśmy także tymi, którzy próbowali zbudować liberalną demokrację i zetknęli się z problem braku doświadczenia w pokonywaniu pułapek wolności. Doświadczyliśmy obu systemów, i możemy przemawiać na podstawie szerszego doświadczenia, niż ci, którzy żyli w świecie wolności ograniczanej przez siły państw i korporacji i starali się nie zauważać tego faktu.

W obliczu Boga i ludzkości, pokoleń współczesnych i ich potomków ogłaszamy naszą wizję przyszłości świata, naszych dążeń, nadziei i marzeń. Podejścia, które proponujemy to są zarówno ideały, jak i cele do których zdążamy.

Kryzys współczesnego świata

Współczesny świat przeżywa poważny kryzys. Klasa panująca w różnych krajach świata, stara się przedstawiać ten kryzys jako zwykłe kłopoty finansowe czy ekonomiczne, które można pokonać podczas spotkań światowych liderów poprzez koordynację polityki gospodarczej i społecznej.

My uważamy, że ten kryzys ma charakter cywilizacyjny. Jest zakorzeniony w istocie uproszczonej koncepcji istnienia ludzkości, która utraciła szanse rozwoju i została ograniczona do przetrwanie, pozbawiona została racji bytu w warunkach utylitarnego konsumpcjonizmu i utraciła swoje wielkie i niezrealizowane marzenia.

Ludzkość staje się coraz bardziej zuniformizowana pod względem technologii i kultury. Przynajmniej klasa rządząca świata jest powiązana wspólnymi interesami mającymi na celu zachowanie potęgi finansowej poprzez system tajemnic bankowych oraz niepublicznych budżetów państwowych. Klasy rządzące łączą wspólne interesy gwarantujące zachowanie władzy politycznej poprzez demokratyczne wybory, których manipulacja stała się tak oczywista, że coraz więcej ludzi na całym świecie nie chce w nich uczestniczyć.

Jakoś niezauważono, że szefowie korporacji globalnych i sieci finansowych — nowi oligarchowie naszego czasu — dołączyli do światowej klasy rządzącej. Dzisiejszy świat jest zarządzany przez prezesów międzynarodowych korporacji, które zdołały sprywatyzować państwa, a nie przez polityków. Nowa elita rządząca światem to przedstawiciele korporacji, nie mężowie stanu.

Rola oraz miejsce korporacji nie są uregulowane w konstytucjach państw, a tym samym państwa niezdolne są do walki z wszechwładną potęgą korporacji. Nowe globalne systemy polityczne, które wywierają wpływ na ład świata (WTO, MFW, NATO, itp.) nie są przedmiotem państwowej regulacji ustawowej. Lokalne społeczności próbują wynegocjować wzmocnienia władzy państwowej. Jednak takie wzmocnienie pozycji jest niemożliwe, gdyż zgodnie z zasadą pomocniczości, władze lokalne są tylko szczeblem pomocniczym struktury centralnej.

Żyjemy w świecie wspólnotowej suwerenności, udając, że suwerenny status konstytucji funkcjonuje. Potrzebujemy całkowicie nowych konstytucji. Jednak obecne zapisy konstytucyjne nie mogą być zmienione bez wielkich konfliktów społecznych i niepokojów, gdyż ich rewolucyjny heroizm i niewątpliwe wielkie osiągnięcia pozostawiły ważny ślad w historii.

Społeczeństwa rozdzielone granicami państwowymi nie mogą uzyskać kontroli nad ich klasą rządzącą gdyż ich zasoby finansowe i społeczne zostały sprywatyzowane przez odrębne grupy ludzi, które w przeszłości stanowiły kastę rządzącą. Zmiana ludzi u władzy w różnych krajach nie zmienia systemu kasty tych krajów. Jeśli takie zjawisko mogły być przedtem tolerowane tak długo, jak nowi przywódcy polityczni wprowadzali nowe pomysły, dziś jest nie do przyjęcia, ponieważ obecnie politycy nie wprowadzają ani nowych pomysłów, ani nie wskazują nowych perspektyw.

Po upadku ZSRR świat stracił ostatnią nadzieję na budowanie społeczeństwa zarządzanego kolektywnie i odwołującego się do celów nie utylitarnych. Liberalna demokracja zawiodła jako alternatywna forma rozwoju cywilizacji i zaczęła przeradzać się w niebezpieczną formę konsumpcyjnego niewolnictwa.

Ideały konsumpcyjne zyskały aprobatę opinii publicznej. Gorzej, ideały konsumpcyjne podbiły także umysły klas rządzących. Klasy panujące uważają, że wzrost spożycia jest równoznaczny z rozwojem człowieka. Ten problem drastycznie zmienia motywację i aspiracje ludzkości, czego elity rządzące nie są w stanie same zrobić.

Intelektualiści, którzy zawsze przewodzili ruchom ideologicznych stworzyli klasę twórczą. Klasa ta służy rządzącym w przeprowadzaniu badań naukowych i stymulowania postępu technologicznego zorientowanych na spełnienia wymagań społeczeństwa konsumpcyjnego.

Fakt, że ideały konsumpcyjne zdobyły umysły intelektualistów jest fatalne dla ludzkości. Intelektualiści zarzucili poszukiwania nowych pomysłów, transcendentalnych perspektyw rozwoju ludzkiej cywilizacji, nowych wymiarów koncepcyjnych, które mogły być badane przez człowieka. Wpadli w pułapkę postmodernizmu i próbują się z niej wydostać na własną rękę nie mając szans.

Postmodernizm niszczy rzeczywistość, zastępując ją dyskursem gier językowych, tworząc i promując indywidua bez właściwości. Ponieważ jest zorientowany na bezkresne tworzenie i utrzymanie obecnego świata nie pozwala dostrzec nowych możliwości i horyzontów. Postmodernizm podkreśla istnienie wielość prawdy, więc tym samym nie pozwala pojąć złożonej prawdy. Postmodernizm ogranicza pojęcie całokształtu na rzecz wieczności i fundamentalnego podejścia na rzecz detalizacji oraz uniemożliwia uchwycenie głębi całości jako silnej motywacji w procesie poznania.

Młodzież, która angażuje się w detalizację nie może odczuwać silnej motywacji do procesu poznawczego, bo to nie jest interesujące, ciekawe, czy heroiczne. Mordując heroizm procesów postmodernizm dokonał kastracji ducha. Postmodernizm uśmiercił tym samym silne zmotywowanie młodzieży, powodując ogromne szkody dla ludzkości, które są nie do naprawienia. Ponieważ postmodernizm jest pierwszą filozofią globalną, ludzkości dotyka to dzisiaj nie mniej, niż miało to miejsce wcześniej za komunizmu i narodowego socjalizmu, które miały charakter zjawisk lokalnych.

Nauka, poprzednio używana przez Francisa Bacona by wprowadzić w błąd klasy rządzące, dziś cierpi na uraz okołoporodowy narodzin i łże. Naukowcy modernistycznej epoki rozumieli, że nauka była wynikiem ciekawość i entuzjazmu wynikającego z marzeń. Mimo to, starali się przekonać klasy rządzące, że wiedza dotyczy tematu władzy i nowych konsumpcyjnych możliwości.

Umowa społeczna istniała tak długo, jak duch wiedzy – religijny w swoje istocie — zezwalał pojmować umowność utylitarnych motywacji procesu poznania. Porozumienie zakładało, że naukowcy będą mogli zaspokoić swoją ciekawość w wyniku czego stworzą nowe możliwości dla wzmocnienia pozycji klasy rządzącej, a także nowe opcje konsumeryzmu dla ogółu społeczeństwa.

W latach 1980 i 1990 stało się jasne, że władza i poczucie bezpieczeństwa nie stanowią wypadkowej samej naukę ale wynikają z technologii, która tylko pośrednio łączy się z nauką. Technologia w rzeczywistości zastąpiła nauką, gdyż rozwój technologiczny mógł być finansowany przez międzynarodowe korporacje. Technologie finansowane wyłącznie przez państwo rozwijają się znacznie wolniej. W tym rzeczywisty technologiczny przełom miał miejsce tylko w przemyśle telekomunikacyjnym.

Szczególnie ważne społeczne aspekty nauki szybko straciły na znaczeniu na rzecz nauki zorientowanej na osiągnięcia technologiczne. Jesteśmy świadkami sytuacji, w której rozwój prawdziwej nauki ustał od 1960 roku. Ostatni lot człowieka na inną planetę «Apollo-17» – podróż na Księżyc – odbył się w 1972 roku Od tego czasu żadne loty z udziałem człowieka się nie odbyły, jako że społeczeństwo konsumpcyjne nie było w stanie odpowiedzieć na pytanie «po co» i dostarczyć utylitarne wyjaśnienia.

W ciągu ostatnich kilku lat ludzkość próbowała wrócić do podróży kosmicznych, w tym, przede wszystkim, do wysłania człowieka na Marsa. Jednak, z kilkoma wyjątkami, cywilizacja konsumencka nie potrafi odpowiedzieć na pytanie, dlaczego mamy lecieć na Marsa.

Klasy panujące udawały że nic się nie stało, gdyż ich wiarygodność i zaufanie do swoich naukowych wizji świata są warunkiem wstępnym do utrzymania władzy i bogactwa. Naukowcy pracujący w branżach innowacji technologicznych również uważali, że nauka ma się dobrze. To samo stało się z nauką, co z polityką czy strukturą społeczną społeczeństwa — motywacje konsumpcyjne zastąpiły inne.

Science fiction zwrócila się w kierunku mistycznego i magicznego fantasy. Nauka która przestała marzyć, nie może w zasadzie iść do przodu. Jednocześnie mistyka i magiczne fantazje już w swoich zamierzeniach stają się marzeniem o nowym kierunku aktywności intelektualnej — konstruktywizmie.

Nauka trudno zrozumieć ambicje konstruktywizmu, gdyż właściwie neguje podstawowy warunek naukowego poznania – wiarę w obiektywną rzeczywistość. Konstruktywizm swobodnie korzysta z wielu rzeczywistości, przeprowadza symulacje, w tym poza obszarem rzeczywistości — zarówno w rzeczywistych i wirtualnych wymiarach i próbuje zrozumieć nie tylko świat, ale i inne światy.

Konstruktywizm, który wyrasta z nauki powinien zerwać z nim z mocy filozofii. Powinien pozostawić nauce to, co najlepsze – procesy pozyskiwania, klasyfikacji i popularyzacji wiedzy. Nauka będzie odkrywać nowe horyzonty, ale konstruktywizm będzie otwierać perspektywy.

Nauka musi poddać się kryzysowi i dać intelektualne przywództwo konstruktywizmowi. Jednocześnie konstruktywizmu musi sformułować swoją filozofię i swoje motywacje cywilizacyjne, co można zrobić wspólnymi wysiłkami intelektualistów poprzez ich poświęcenia oraz bez finansowania państwowego i korporacyjnego. Tylko po sformułowaniu motywacji i podjęciu przywództwa intelektualnego konstruktywizm może, pośród kryzysu nauki, stać się nową nadzieją dla ludzkości.

Cywilizacja ludzka przepoczwarzyła się w konsumpcyjną. Tracąc inne perspektywy nie zauważa nowych horyzontów rozwoju poza oczywistą rzeczywistością i nie wychodzi z kartezjańskiego świata. W kontekście światowego paradygmatu ludzkości nie może już rozwijać się w granicach nauki, postmodernizmu i idei dotyczących świata w którym żyjemy. Ludzkość musi wyjść poza te granice. Uwzględniając społeczny aspekt ludzkość nie może rozwijać się w granicach państw, narodów i terytoriów.

Ludzkość potrzebuje nowych nie związanych z konsumeryzmem motywacji, nowych horyzontów rozwoju poza oczywistą rzeczywistość, nowych pomysłów na temat świata i kosmosu. Musimy wyjść poza granice nauki i filozofii postmodernistycznej.

Oznacza to, że ludzie muszą się zjednoczyć i realizować swoją wizję jedności. Znaczy to również, że struktura społeczna w państwach upadłych musi zostać dostosowana do sieci społeczności różnych motywacji — społeczności, które mogą konkurować z państwami i korporacjami międzynarodowymi o publiczne środki.

Społeczności ludzkie

W starożytnej Grecji polityka była rozumiana jako proces równoważenia interesów różnych grup społecznych. W czasach polityki państwowej to była sztuka dyplomacji, której beneficjentami był świat polityków. W czasach korporacji polityką stał się proces równoważenia interesów państwa i korporacyjnych, który odbiera korzyści politykom skorumpowanym przez światowe korporacje.

Perspektywą dla polityki jest powrót to jej pierwotnego znaczenia. Polityka musi się ponownie stać procesem równoważenia interesów różnych grup społecznych, bez udziału państwa i korporacji. Bilans ten musi zostać osiągnięty za pomocą środków intelektualnych, gdyż stosunki społeczne w swojej strukturze stały się zbyt skomplikowane, aby móc osiągnąć tę równowagę ze względu na nawet bardzo atrakcyjne wspólne interesy. Pryncypialne zasady, a nie interesy muszą być rdzeniem polityki przyszłości.

Grupy interesu i wspólnoty, które jednoczą wspólne zasady i nie-utylitarne motywacje to są zupełnie różne rzeczy. Społeczeństwo winno być zdominowane przez wspólnoty, a nie grupy interesu. Społeczności, które mają wspólne zasady i wspólne transcendentalne motywacje z perspektywy historycznej zawsze mają przewagę nad grupami interesu.

Narody, państwa i ich terytoria pozostaną zabawkami dla zwykłych ludzi, a środki masowego przekazu będą tylko wzmacniać ich złudzenia. Klasy rządzących od dawna przebywają poza pojęciami narodów, państw i terytoriów. Społeczności naszego świata zawsze przegrają z klasą rządzącą, jeśli będą trzymać się starych pomysłów. Ludzie muszą zrozumieć ideę jedności i organizowania się w obliczu nieograniczonej władzy państwa i korporacji.

Pytanie na dziś nie dotyczy ponownego ustanowienia granic odrębnych państw. Pytanie dotyczy ponownego negocjowanie umowy społecznej, która pozostała bez zmian w jej głównych zasad od czasów Hobbes’a, Locke’a i Rousseau.

Zasady te obejmują rezygnację z naturalnych praw na rzecz państwa, w imię wspólnego bezpieczeństwa, zapewnienie przez państwo rozwoju; akceptacji i przestrzegania prawa do zachowania dobra wspólnego, podziału władzy wewnątrz państwa, zbierania i wykorzystania podatków publicznych przez państwo, i ochrony jego suwerenności. To porozumienie zostało zawarte między społeczeństwem a państwem. Teraz nadszedł czas na rewizję porozumienia w celu wzmocnienia funkcji publicznych i wprowadzenia korporacyjnej bezpośredniej obsługi infrastruktury społecznej bez udziału państwa.

Wspólnoty jak heroldowie rodzących się systematycznie motywacji tworzą nowe forpoczty ludzkości, piszą nowe rozdziały działań cywilizacyjnych. Takie wspólnoty mogą być zarówno tradycyjne i związane z kulturami narodowymi i lokalnymi oraz innowacyjne i połączone w sieciach społecznościowych za pośrednictwem nowych mediów komunikacyjnych — Internetu i telefonii komórkowej.

Nowa umowa społeczna w istocie sprzeciwia się globalizmowi. Wspólnoty ludzkie opowiadają się za fragmentacją świata przeciw jej integracji, za różnicowaniem norm a nie ich ujednoliceniem.

Globalizacja to proces legalizacji władzy korporacyjnej nad światem, proces integracji świata podjęty przez potężne siły państw skorumpowanych przez korporacje oraz proces ujednolicenia motywacji i norm współżycia w ich czysto utylitarnym i konsumenckim wymiarze.

Tak samo fragmentacja jest proces legalizacji i wzmacniania wspólnot, które sprzeciwiają się korporacjom. W tym procesie siła społeczności wykracza poza wymiar globalny, włączając w to wymiar poza-planetarny (heliosity, Metaversum). To jest proces różnicowania motywacji, a w szczególności kształtowanie i promowanie transcendentalnych motywacji.

Społeczności lokalne w obrębie państw muszą udostępnić miejsce społecznościom sieci wspólnotowych, które nie są już związane pojęciami narodu, państwa lub terytorium.

Takie podejście prowadzi do idei zjednoczonej ludzkości, składający się z rozdrobnionych społeczności sieciowych, które opierają się globalizacji korporacyjnej i państwowej.

Cywilizacja ludzka nie jest wynikiem globalizacji. Jest wynikiem cywilizacyjnej fragmentacji i rozumienia jedności poprzez sieć samoorganizacji społecznych rozproszonych na poziomie transcendentalnych koncepcji.

Reprezentantem ludzkości nie jest naród, państwo, korporacja, lub kombinacja tych samych (na przykład społeczność międzynarodową). Ludzkość nie jest tylko zbiorowiskiem jednostek ludzkich.

Ani też reprezentować ludzkości nie mogą przedstawiciele palestry, jakiekolwiek by prerogatywy otrzymali. Prawo jest produktem państw i korporacji, które je gwarantują.

Ludzkie motywacje i koncepcje przyszłości (marzenia) znajdują się zawsze poza zakresem prawa i stanowią transcendentalną podstawę wszelkich cywilizacji.

Przedstawicielem zjednoczonej ludzkości, formacją proto-cywilizacyjną i jednostką nowego porządku świata jest wspólnota osadzona w topologicznej (nie geopolitycznej) sieci relacji międzyludzkich — społeczności sieciowej. Jest to rodzaj wspólnoty, która posiada zwrotną świadomość zjednoczonej ludzkości i podejmuje działania w oparciu o taką świadomość.

Reprezentant zjednoczonej ludzkości nie przedstawia prawnego, politycznego lub gospodarczego stanowisko, a raczej jedynie filozoficzne i koncepcyjne, które tworzy transcendentalne motywacje oparte o odziedziczone marzenia. Reprezentant zjednoczonej ludzkości jest intelektualistą wspólnoty i samą wspólnotą, która wspiera swoje pomysły, nie jest to ani polityk, ani ekonomista, ani prawnik.

Pokonanie monopoli państwowych

Zasadniczym monopolem, który jest domeną państwa to monopol na uznawanie tożsamości. Wspólnota musi odzyskać prawo do zmiany i tworzenia złożonych tożsamości samodzielnie, bez ingerencji państwa. Dopóki tożsamości miały jednolity charakter (określany od starożytności do czasów współczesnych jednym słowem definiującym przynależność religijną, a od czasów współczesnych do dziś definiujący narodowość), państwa mogły wykorzystywać je do sprawowania kontroli nad stanem publicznej świadomości. Dziś, gdy tożsamość nabiera charakteru wielowymiarowego («politary» — zdefiniowana kilkoma słowami), generując funkcję samodzielnego działania, kreatywności i komunikatywności sieci społecznych, ingerencja państwa powinna zostać drastycznie ograniczona. Połączenie znaczeń tożsamości odpowiada zasadzie podziału władzy i jest wolny wybór każdego człowieka na tej planecie.

Drugi państwowy monopol to monopol wszelkiego rodzaju władzy centralnej, która stworzyła podziały na władzę ustawodawczą, wykonawczą, sądowniczą i zewnętrzną. Uprawnienia te powinny zostać znacznie ograniczone. Po pierwsze, państwo musi zrezygnować ze swojego monopolu na władzę sądowniczą, czyli sądownictwo musi przestać być domeną państwa. Władza sądownicza powinna zyskać globalny i korporacyjny charakter, a jej obsługa winna stać się przedmiotem konkurencyjnego przetargu pomiędzy różnymi korporacjami sądowymi. Rywalizujące korporacje sądowych musza podlegać specjalnym procedurom kontroli statystycznej i szczegółowemu audytowi, publicznej procedurze zgłaszania skarg i publikowania wyników kontroli, itp. Po drugie, systemy prawne różnych krajów muszą zostać zharmonizowane w odniesieniu do podstawowych praw i wolności, a także zasady dzielonej suwerenności, zasady «superdiarity», definicji zasobów publicznych oraz przejrzystości finansowej.

Trzecim monopolem państwa jest obrona swojego terytorium i publicznej własności terytorialnej infrastruktury. Dziś ten monopol został faktycznie przejęte przez korporacje. To zjawisko ma miejsce na całym świecie, a państw samemu jest trudniej zapewnić utrzymanie infrastruktury. Infrastruktura często jest zaniedbywana i nie modernizowana, ten proces ma miejsce zarówno w krajach rozwiniętych jak i rozwijających się. Dziś o infrastrukturze decydują trzy podmioty: państwo, korporacje i opinia publiczna. Ponadto, tylko przedstawiciele wspólnot terytorialnych mają prawo do sprawowania kontroli nad terytorium i jego infrastrukturą, jako że jest to jedyny temat, który skupia uwagę publiczną.

Czwartym jest monopol państwowy monopol na wykorzystanie zasobów publicznych, w szczególności surowców mineralnych, rzek, jezior, gruntów, itp. Monopol ten powinien zostać zlikwidowany przede wszystkim na poziomie dostępu do informacji na temat istniejących zasobów publicznych i ich wykorzystania — w tym w kwestii pozyskanych dochodów i innych świadczeń socjalnych. Wszelkie zasoby publiczne należą do wspólnoty terytorialnej, zdolnej do monitorowania publicznego wykorzystywania tychże zasobów. Korporacje korzystające z zasobów publicznych nie powinny otrzymać więcej niż połowę wygenerowanych zysków i innych korzyści. Państwo powinno zostać odsunięte od zarządzania zasobami publicznymi, gdyż w zbyt szybkim tempie jest korumpowane przez korporacje.

Piąty monopol dotyczy procedury tzw. «informacji klasyfikowanej», która po prawdzie jest informacją o wykorzystaniu państwowych zasobów publicznych do prywatnych celów urzędników państwowych i / lub korporacji. Jedynym rodzajem informacji niejawnych winny być tylko te dotyczące tajemnicy wojskowej. To i tak jest dość wątpliwe w czasach, gdy prywatne armie stają się coraz potężniejsze a globalna infrastruktura jest publicznie dostępna.

Szósty monopol państwo ma na pobór podatków i administrację za pośrednictwem budżetu państwa. System podatkowy powinien zostać zróżnicowany. Trzeba na etapie przejściowym utworzyć Publiczny Fundusz Podatkowy, który powinien się zająć zbieraniem podatków nie związanych z funkcjami bezpieczeństwa państwa. Publiczny Fundusz Podatkowy winien być przede wszystkim odpowiedzialny za służbę zdrowia, edukację i naukę. Państwo jest bardzo nieskuteczne w wykonywaniu tych funkcji. Na kolejnym etapie wszystkie podatki muszą wpływać do Funduszu Publicznego, a rząd otrzymywał by część uzgodnioną przez podatników (patrz zasady subsydiarności).

Szósty monopol państwa, który faktycznie otwiera pole do korupcji, to możliwość zezwolenia lub zakazania dla niektórych rodzajów działalności. W tej kwestii powinna obowiązywać prosta zasada przejściowa: jeden rodzaj działalności równa się jedno zezwolenie. Państwo nie może domagać się więcej niż jednego zezwolenie w jakiejkolwiek formie, bezpośrednio lub pośrednio. Zezwolenia muszą być udzielane na czas określony przez upoważnione organy (z tytułem organu wydającego). Odmowie wydania zezwolenia musi towarzyszyć lista warunków możliwych do spełnienia by uzyskać akceptację. Odmowa wydania takiego zezwolenia, w sytuacji gdy warunki zostały spełnione posłuży jako podstawa do roszczeń prawnych wobec określonego urzędnika państwowego. Urzędnik odpowiedzialny za ten stan nie tylko ryzykuje karę, ale także może zostać zwolniony z zajmowanego stanowiska. Potem państwa muszą całkowicie zrezygnować z prawa do wydawania zezwoleń dla każdego rodzaju działalności. Normy je regulujące powinny stać się globalnym zarządzanymi na poziomie światowym.

Zasady uniwersalnej perspektywy człowieczeństwa

Cała władza powinna należeć do społeczności sieciowych, a nie ludzi.

Społeczności sieciowe są społecznościami o wspólnych motywacjach do działania w życiu, które łączą ze sobą i regularnie formułują wspólne interesy. To dlatego jednostki administracyjne nie są społecznościami sieciowymi, a miasta i osiedla są. Społeczności sieciowe są delegatami różnego rodzaju suwerenności, jeśli tylko potrafią się zgodzić się na takie.

Społeczność sieciowa wybiera sobie określoną religię lub ideologię i formuje w ten sposób swoją tożsamość — czy będzie to chrześcijaństwo (islam, buddyzm, konfucjanizm), idea narodowa, nauka czy teoria filozoficzna.

Państwo traci monopol na pobór podatków i ich redystrybucję, co będzie robione przez społeczności sieciowe. To społeczność sieciowa będzie zbierać i redystrybuować podatki, a także kupować usługi infrastrukturalne na rynku światowym, gdzie kiedyś (archaiczne) państwo mogło zapewnić jedynie ograniczoną liczbę takich usług na odpowiednim poziomie jakości.

Stąd «superdiarity» staje się główną zasadą organizowania władzy na bazie społecznościach sieciowych. «Superdiarity» oznacza wyższość wspólnot sieciowych nad państwami.

Wszechmoc korporacji może zostać ograniczona tylko na poziomie społeczności sieciowych, jako że państwa nie są w stanie tego zrobić.

«Superdiarity» zamiast subsydiarności

Zasada «superdiarity» (od społeczności sieciowej do centrum) jest w szerszym sensie przeciwieństwem zasady pomocniczości (z centrum do społeczności sieciowej). Istotą tego dążenia w przeciwnym kierunku są: 1) likwidacja podwójnej delegacji (najpierw obywatele przekazują uprawnienia do centrum, a następnie otrzymują je z powrotem od centrum w tych regionach, które są uważane za niezbędne przez centrum); 2) ustanowienie systemu monitorowania dla delegowania uprawnień (samorządowe wspólnoty zamiast państwa określają zakres kompetencji krajowych i lokalnych); 3) wprowadzenie regulacji czasowych i rotacyjnych dotyczących uprawnień (w kontekście czasu i zakresu działań) przez wspólnoty samorządowe zamiast kodyfikowanych centralnie i lokalnie uprawnień określonych przepisami prawa; 4) administracja podatkami jest przeprowadzana na miejscu, bliżej źródeł poboru podatków.

Podsumowując, 1) uprawnienia są delegowane z dołu do góry (centrum); 2) zakres kompetencji zarówno w centrum jak i lokalnie jest określany przez wspólnoty samorządowe, a nie przez centrum; 3) każde pełnomocnictwo zarówno w centrum jak i na szczeblu lokalnym ma okres ważności, który wraz z jego kompetencjami jest przedmiotem ewaluacji; 4) finansowanie zaczyna na podstawowym poziomie lokalnej społeczności, a państwo i korporacje są wynagradzani za pełnienie swoich funkcji i dostarczanie usług na zasadach konkurencyjnych. Tylko takie podejście może uratować świat od pogrążeniu się w korupcji.

Wspólnota suwerenności zamiast suwerenności narodowej

Ludzie nie stanowią źródła ani celu wspólnej suwerenności.

Źródłem wspólnej suwerenności są grupy społeczne zdolne do samodzielnego zarządzania — społeczności proto-cywilizacyjne (społeczności sieciowe).

Celem wspólnej suwerenności jest zapewnienie wolności dla samorządnych wspólnot proto-cywilizacyjnym (społeczności sieciowych).

Celem zachowania holistycznej suwerenności w państwach zarządzanych archaicznie jest ochrona socjalna osób oraz grup społecznych, niezdolnych do samodzielnego rządzenia.

Podmiotami tworzenia wspólnej suwerenności są: państwa, międzynarodowe organizacje, korporacje, które specjalizują się w świadczeniu usług dla różnych rodzajów struktur.

Wspólna suwerenność wchodzi w reakcję z archaicznymi suwerennościami narodowymi poprzez wchłanianie ich przez sieci społecznościowe.

Podstawą wspólnej suwerenności jest nowa topologia świata (sieciowe łączenie fragmentów). Oznacza to, że należy rozróżnić trzy rodzaje państw.

Wspólne obywatelstwo zamiast obywatelstwa państwa

Państwem archaiczny jest kraj, które orientuje się na kryteria terytorialne, czyli zoorganizowanie polityczne społeczeństwa, związanych z określonym obszarem. Kraj stanowi populacja zajmująca pewien obszar geograficzny, która nie jest samowystarczalna i zdolna do samorządności niezbędnej, aby stworzyć domenę lub system enklawy. Państwo jest organizacją polityczną społeczeństwa w danym kraju, która administruje (utrzymuje i rozwija) jego strukturę gospodarczą i społeczną.

Sieciowym państwem jest organizacja polityczna społeczeństwa funkcjonującego na zasadzie sieci opartej o jedną lub kilka cech, którego członkowie żyją na różnych terytoriach geograficznych i płacą za te usługi infrastrukturalne, których wymaga państwo archaiczne, a inne usługi otrzymują na zasadach outsourcingu. Powstanie sieciowych państw wynika z infrastrukturalnej specyfiki towarów i świadczonych przez nie usług na całym świecie.

Państwo funkcjonalne to samoorganizacja społeczeństwa w określonym zakresie działań, podczas gdy pozostałe funkcje są wykonywane przez inne archaiczne państwo, inne sieciowe państwo lub enklawy. Państwo funkcjonalne istnieje i działa, ponieważ jego pełnomocnictwa są tak ważne dla innych państw, że są gotowe do dzielenia się swoją suwerenność z państwem funkcjonalnym.

Wspólne obywatelstwo może być podwójne, potrójne, itp., jak również częściowe w zależności od rodzaju zależności, które obowiązują obywatela w państwie lub korporacji z którymi ma konstytucyjną umowę o częściowym obywatelstwie z dostępną lista usług przysługujących temu obywatelstwu.

W przypadku wspólnego obywatelstwa pojęcie «Apatride» wchodzi w grę — odnosi się ono do osób bez obywatelstwa lub z obywatelstwem państwa nie posiadającego suwerenności, która byłyby przedmiotem uzgodnień między tym obywatelem i każdym innym państwem.

Zasoby publiczne należą do ludzkości reprezentowanej przez społeczności sieciowe.

Zasoby publiczne to extra-globalne zasoby («heliostic», należące do układu słonecznego): kosmos, planety Układu Słonecznego, Ziemia we wszystkich jej wymiarach z Księżycem, zasoby mineralne Ziemi i innych planet układu Słonecznego. Zasoby publiczne obejmują także globalne zasoby: powietrze, zbiorniki wodne, ziemię i wnętrze planety z surowcami mineralnymi. Zasoby publiczne obejmują także te stworzone przez rodzaj ludzki: infrastrukturę, budżety państwowe i lokalne, wiedzę, technologię, itp.

Zasoby publiczne muszą służyć ludzkości. Nacjonalizację należy zastąpić zorientowanym na człowieka rozwojem zasobów publicznych i ich konkurencyjnym użytkowaniem poprzez zaangażowanie międzynarodowych korporacji, monitorowanie przez społeczności sieciowe i globalny (holistyczny) audyt środków publicznych.

Każdy system oligarchiczny opiera się na wyłącznym zmonopolizowaniu eksploatacji rzadko jednego, a często kilku zasobów publicznych. Ograniczenie niekontrolowanego i nieprzejrzystego wykorzystania zasobów publicznych leży w interesie każdej społeczności, każdego regionu, niezależnie od religii, rasy i narodowości.

Otwarty światowy rynek usług infrastrukturalnych zamiast wyłącznego monopolu państwa

Państwo musi zrezygnować z monopolu na liczne usługi wcześniej przejęte — edukację, naukę, opiekę zdrowotną (medycynę), mieszkalnictwo, usługi komunalne, itp.

Usługi te winny być świadczone przez przedsiębiorstwa na rynku globalnym na zasadach konkurencyjnych.

Jeśli państwo utraci monopol na usługi infrastrukturalne, to światowe rynki globalnej infrastruktury, finansów i transakcji korporacyjnych muszą otworzyć się i ukierunkować na wszystkie kraje, nie tylko bogaty świat.

Otwarte rynki finansów, transakcji korporacyjnych, infrastruktury globalnej i otwarty

Większość problemów w sferze finansowej spowodowana jest brakiem przejrzystości.

Każda działalność finansowa musi być całkowicie transparentna, a wszelkie przejawy bogacenia się muszą być podane do wiadomości publicznej.

Osoby prywatne czy też publiczne, których wzbogacenie sie budzi wątpliwości powinny zostać napiętnowane a te środki winny zostac przekazane wspólnotom sieciowym lub całej ludzkości

Tajemnica bankowa musi zostać wyeliminowana i to na zawsze. Wszelkie dochody winny zostać podane do wiadomości publicznej.

Konkurencja między korporacjami ma mieć transparentny charakter zarówno w aspekcie finansowym jak i społecznym.

Korporacje będą miały obowiązek ujawniać swoje budżety oraz strategię biznesową. Ich strategie będą tak ważne jako w przeszłości państwowe programy.

Światowa infrastruktura musi być zarządzana przez korporacje, które są w stanie rozwijać innowacje strukturalne w drodze normatywnej konkurencji.

Zjednoczona ludzkość! Wspólne działanie! Wspólna przyszłość!

Sergii Datsiuk (Sergey Datsuk), filozof, Kijów

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.