Чому бідні країни можуть стати багатими

Валерій Пекар, для "Хвилі"

sur44

Сергій Дацюк першим серед українських мислителів рішуче виступив з критикою концепції, викладеної Дароном Аджемоглу та Джеймсом Робінсоном у нещодавно виданій українською книзі «Чому нації занепадають». (Одразу хочу сказати, що критика не заперечує необхідності цю книгу прочитати, і тут треба скласти велику подяку Владиславу Кириченку, завдяки якому книга стала доступною українському читачеві.)

Передусім зауважу, що книгу Робінсона та Аджемоглу треба розглядати в одному ряду з іншими великими працями наших сучасників, що вимальовують довгоочікувану універсальну теорію розвитку суспільств: «Витоками політичного порядку» Френсіса Фукуями та книгою «Насилля і соціальні порядки» нобелівського економіста Дуґласа Норта у співпраці з молодшими колегами Уоллісом та Вайнґастом. (Я би ще додав для повноти картини теорію еволюції мислення, а також інтегральну модель Кена Вілбера.) Так от, із трьох великих праць Робінсон та Аджемоглу дійсно виглядають найслабшими через надмірну простоту пропонованої моделі. Однією простою дихотомією «екстрактивні-інклюзивні» не можна описати всю повноту спектру економічних та політичних інститутів, тим більше в їх історичному розвитку (для тих, хто не читав: екстрактивні системи експлуатують багатьох на користь небагатьох, інклюзивні збагачують широкі маси суспільства за рахунок свободи, відкритості та конкуренції).

Дацюк робить перший і дуже важливий крок у модифікації недосконалої дихотомії, вводячи до розгляду світовий контекст і запроваджуючи поняття «ексклюзивності» як комбінацію внутрішньої інклюзивності та зовнішньої екстрактивності. По суті, мова йде про неоколоніалізм: захист власного торговельного простору та нав’язування вільної торгівлі слабшим країнам. В цій несиметричній ситуації вільна торгівля є інструментом збагачення лише однієї сторони. Я би додав, що така система відносин стимулює у слабшій країні екстрактивні інститути, що призводять до збагачення місцевої компрадорської еліти за рахунок маси населення, як це було по всьому світу, від африканських работорговельних державок та латиноамериканських «бананових» (монокультурних) республік до сучасних пострадянських країн. (Тут варто згадати шанованого багатьма норвезького економіста Еріка Райнерта, що відкрито заявляє про шкідливість вільної торгівлі для слабких країн та необхідність запровадження торговельних обмежень і промислової політики.)

Здається, все зрозуміло, поки ми не переходимо до практичних порад. Зрозуміло, що без руйнування внутрішніх екстрактивних інститутів не можна перемогти бідність і створити заможне суспільство, — але щойно ми відкриваємося, негайно попадаємо у залежність від зовнішніх екстрактивних інститутів сильних країн. Досить песимістична перспектива, з якої Сергій Дацюк робить висновок: «Бідність країни це назавжди, якщо бідна країна не почне воювати з багатими».

І ось уже цей висновок не витримує жодної критики.

По-перше, війна бідної країни з багатими не має жодних перспектив. По-друге, вона не має жодного сенсу.

Врятувавши нас від однієї хибної дихотомії, Сергій Дацюк потрапляє в іншу: або зовнішня екстрактивність сильної держави, або внутрішня екстрактивність слабкої. Або ти викачуєш ресурси з інших, або вони з тебе.

Однак світ знає десятки країн, які знайшли третій шлях. Сам Дацюк його згадує: внутрішня інклюзивність із достатнім зовнішнім захистом. Так живуть країни Євросоюзу, Австралія і Канада, Японія і Південна Корея, Ізраїль і Тайвань, перелік можна продовжити.

Метою України не є панування над кимось за межами своїх кордонів. Метою України є щасливі українці. До чого призводить хибна мета ексклюзивності, ми бачимо на прикладі нашого агресивного сусіди, що приносить свій народ у жертву амбіціям зовнішньої екстракції.

Або ти з’їдаєш інших, або вони їдять тебе — ця хибна дилема справедлива лише для відносин у системі ренти сили. Для сучасного світу характерна складніша система відносин, де у великій грі є кращі чи гірші ролі (і тому треба начуватися і захищати власні інтереси), але спектр доступних ролей багатший.

І це означає, що наш курс на внутрішню інклюзивність, розпочатий Революцією гідності, мусить бути підкріплений достатньою міжнародною суб’єктністю для захисту власних інтересів. Нам є що запропонувати світові й особливо Європі як в економічній, так і в безпековій сфері. Ми повинні стати потрібними всім — але не як раб, а як партнер. Це і є найкращий шлях для України.




Комментирование закрыто.